КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ
ІМ. Т. ШЕВЧЕНКА
ЮРИДИЧНИЙ ФАКУЛЬТЕТ
КАФЕДРА ТЕОРІЇ ТА ІСТОРІЇ
ДЕРЖАВИ І ПРАВА
Курсова робота
НА ТЕМУ:
ПОГЛЯД АРИСТОТЕЛЯ НА ДЕРЖАВУ
Виконала :
Студентка 4 курсу, 8 групи
денної форми навчання
Луцька Ірина Олександрівна
Науковий керівник :
Доцент кафедри теорії та
історії держави і права
Костенко Олександр Борисович
КИЇВ 2009
ПЛАН:
ВСТУП
РОЗДІЛ 1.ФАКТОРИ, ЩО BПЛИНУЛИ НА ФОРМУВАННЯ ВЧЕННЯ АРИСТОТЕЛЯ
1.1 Проблематика доби
1.2 Біографічні аспекти появи вчення
РОЗДІЛ 2.
ВЧЕННЯ АРИСТОТЕЛЯ ПРО СУТНІСТЬ ДЕРЖАВИ ТА ПРО ФОРМИ ДЕРЖАВНОГО УСТРОЮ:
2.1 Вчення про сутність держави
2.2 Класифікація форм державного устрою
2.3 Визначення форми державного устрою
2.4 Особливості класифікації форм державного устрою за Аристотелем
ВИСНОВКИ
ВИКОРИСТАНА ЛІТЕРАТУРА
ВСТУП
Аристотель, найвеличніший філософ стародавності, був разом з тим досить уважним і глибоким дослідником питань суспільного та політичного життя. Його „Політика”, вражаюча цінністю свого змісту, вплинула на політичні теорії багатьох наступних століть. Вона дає нам можливість дуже різносторонньо поглянути на грецьку державу. А його „Афінська політія”, порівняно нещодавно відкрита, залишається до наших часів найважливішим джерелом для вивчення історії Афін та її державного устрою.
Добре відома висока оцінка, яку давали Аристотелю засновники марксизму. Маркс називав його „найвеличнішим мислителем стародавності”[1] , ”величним дослідником”, ”генієм”, могутній голос якого оголошував цілі століття,[2] „Олександром Македонським грецької філософії”.[3] Енгельс характеризує його як діалектика, який дослідив вже „... усі найсуттєвіші форми діалектичного мислення”.[4] Ленін розповідав про Аристотеля, що він „Будь-де, на кожному кроці, ставить питання саме про діалектику”.[5]
Вплив Аристотеля на філософську думку і науковий розвиток вийшов далеко за рамки його часу. Дослідження та тлумачення його праць тривали протягом багатьох століть; розпочавшись у державах Сходу, а пізніше виникнувши і на Заході, вони усюди продовжуються безперервно до нашого часу.
Особливо великими були вплив та авторитет Аристотеля в середні віки, коли цитати з його творів фігурували в якості „догматичних” доказів в наукових спорах, і коли про нього казали просто „філософ”, вважаючи за непотрібне називати його ім’я.
Необхідно зазначити, що рівень думок Аристотеля не співпадав з тим історичним фундаментом, який їх породив. Його філософські теорії, які відповідали зазвичай античним уявленням про світ, були поставлені в середньовіччі повністю на службу християнському богослов’ю, його судження про власність та рабство часто використовувались в спробах виправдання феодальних відносин та кріпосництва, а його вчення про форми правління знаходило своє визнання в найрізноманітніших суспільних та політичних умовах.
РОЗДІЛ 1 ФАКТОРИ, ЩО ВПЛИНУЛИ НА ФОРМУВАННЯ ВЧЕННЯ АРИСТОТЕЛЯ.
1.1 ПРОБЛЕМАТИКА ДОБИ
Аристотель жив та писав у той час, коли Греція зазнавала тяжких соціально-економічних криз, ознаками яких було різке розшарування громадян з концентрацією багатства (включаючи земельну власність) на одному соціальному полюсі та розоренням на іншому, розвиток найманої праці, зростання кількості рабів та посилення класового антагонізму.
Однією з основних політичних проблем були взаємовідносини між грецькими полюсами та Македонською державою, яка знаходилася на підйомі. Македонський цар Філіп, який закріпив владу монарха в середині держави (з 359р.) та розширив її кордони приєднанням до неї рядом сусідніх областей, наближався до грецького світув двох напрямках. Він підкоряв грецькі міста македонського, фракійського та гелеспонтського прибережжя, не зупиняючись перед знищенням деяких з них (Олінф та інші міста Халхідики). Більше того, з часів так званої другої Священної війни(з 355р.) він владно втручався в справи безпосередньо Греції. РішучепротистоянняАфін, що стримувало проникнення македонян через Фермоліпи та Середню Грецію тільки на деякий час відстрочило реалізацію широких планів Філіпа. Шість років потому (346 р.) македонський цар вторгнувся в Фокіду, спустошив та підкорив її, став її членом (а фактично главою) дельфійської амніктіонії. Херонейська битва (338 р.) остаточно закріпила владність Філіпа в Греції, а загальногрецький конгресс в Корінфі (337р.) надав формальнее висвітлення фактичному стану справ, проголосивши македонянина головнокомандуючим союзного грецького війська напередодні війни з Персією.
З непереможним північним сусідом Греція, часом, не знаходила спільної мови. Окремі грецькі поліси в різний час в залежності від ситуації, що складалася, або діяли разом з Філіпом, або навпаки, або ж взагалі займали нейтральну позицію. Всередині полюсів виникала боротьба між двума угруповуваннями – промакедонським та антимакедонським.
Ясніше за все ця боротьба проходила в Афінах. Лінію старої рабовласницької демократії уособлював Демосфен. В цих колах, основою яких буди широкі демократичні прошарки афінської спільноти, а також, вірогідно, якихось підприємців, боротьба з Філіпом пов’язувалась з величчю Афін, піднесенням громадянського руху.
Аристотель не міг стояти осторонь від питать сучасного йому політичного життя. Він був змалку пов’язаний з македонським ладом, виріс без впливу традицій афінської демократії, випробував вплив Плтона та Академії, громадянин маленької Страгири , зпочатку знищеної македонянами, а потім, за його проханням, відтвореної їми, негативно відносився до демократичного ладу Афін та до її політичних ідеалів. Всим цим будувалися відносини Арістотеля до Македонії та її владикам.
Джерелом для вивчення загальних політичних поглядів Аристотеля являється його Політика. Більш-менш виразно ці погляди відобразилися в Афінській Політії та, вірогідно, в інших Політіях. Проте ані Політика, ані Політія не містять і (якщо казати про втрачені Політії) не містили прямих висловлювань про македонськ політику та прямих оцінок останній.[6]
1.2 БІОГРАФІЧНІ АСПЕКТИ ПОЯВИ ВЧЕНЯ
Аристотель (384 – 332 рр. До н. е.) народився в місті Сагира. Батько його був лікарем македонського царя Амінти. У п’ятнадцятирічному віці Аристотель залишився без батьків, і його опікуном став Проксен. Під його керівництвом він вивчав рослини і тварин. Багато істориків стверджують, що Аристотель успадковував від батька не тільки матеріальні засоби, але також багато творів, що запам'ятали спостереження органічної і неорганічної природи.
І в Македонії і в Сагирі Аристотель чув розповіді про Афінських мудреців, про Сократа та Платона. Коли Аристотель вирішив вирушити до Афін, щоб познайомитися з Платоном, то Платон у цей час вже вдруге поїхав до Сицилії на три роки. Ці неприємні обставини в житті Аристотеля мали, однак, дуже важливі та позитивні наслідки. Не втрачаючи часу, він взявся до вивчення філософії.
До повернення Платона Аристотель вже був добре ознайомлений з основними положеннями його філософії.
Можливо, цим саме і пояснюється те, що Аристотель не надто підпав під вплив вчення Платона, а зміг віднестися до нього критично. Можливо, результати виявилися б інші, аби він вперше познайомився з вченням Платона від нього самого та підкорився величності його постаті.
Аристотель провів разом із Платоном сімнадцять років.
Після смерті свого вчителя, Аристотель відкрив в Афінах свою школу. На протязі багатьох років він знаходився в Македонії та був вихователем спадкоємця македонського престолу Олександра. Повернувшись до Афін, він знову започаткував школу-Ліцей, в якій викладав на протязі дванадцяти років- до кінця свого життя.
Аристотель написав багато творів найрізноманітнішого змісту, що відносилися до зовсім різних гілок знань, але, нажаль, більшість з них було втрачено.[7]
РОЗДІЛ 2 ВЧЕННЯ АРИСТОТЕЛЯ ПРО СУТНІСТЬ ДЕРЖАВИ ТА ПРО ФОРМИ ДЕРЖАВНОГО УСТРОЮ.
2.1 ВЧЕННЯ ПРО СУТНІСТЬ ДЕРЖАВИ
Держава створюється не тільки заради того, щоб жити, казав Аристотель, але задля того, щоб жити добре.[8] Вона створюється заради загального блага. Найвищий сенс людського буття – блаженство; воно є недосяжним без держави. Держава повинна забезпечити найвище благо, точніше блаженне самодостатнє життя, „евдемонію” та „автаркію”.[9]
Державоюне є звичайний союз людей, що проживають на одній території. Її завдання не вичерпується охороною особистості або наданням громадянам усіх зручностей взаємного обміну. Завдання держави значно ширше. Державою є союз сімей, їх родів та поселень заради досягнення досконалого існування, що полягає у щасливому та прекрасному житті.
Державою є спілкування подібних один одному людей, заради цілі вірогідно кращого життя.[10]
Що ховається за цією формулою щасливого та прекрасного життя? З чого складається концепція Аристотеля про державу? Ця концепція є перш за все концепцією рабовласницької держави.
Блаженне життя , перш за все, передбачає дозвілля. Після того, блаженному життю необхідні зовнішні блага, а також деякі фізичні та духовні властивості людини. Зовнішні блага слугують необхідними засобами для блаженного життя; неможливо чи важко незаможному робити чудові справи , так як більшість із них можуть бути здійснені лише за допомогою друзів, багатства та політичного впливу. Таким чином, блаженне, засноване на дозвіллі життя надається в державі лише рабовласникам. Праця рабів – необхідна умова чи засіб для досягнення благого життя в державі. Самі раби, та й вільні ремісники- ні в якому разі не можуть бути учасниками того блаженства, яке забезпечується державою.
Раби „не мають спілкування в блаженстві та в житті, побудованому за власним визначенням”.[11] З одних рабів не може складатися держава. Держава складається, безумовно, з нерівних один одному. Раби, будучи необхідними для держави, стоять ніби зовні державного спілкування. Вони не є громадянами держави. Держава – це союз одних лише вільних. Втім, ремісники також виключені з числа громадян в тій ідеальній державі, нарис якої дає нам Аристотель, на тій підставі, що вони не самодостатні.[12] Дозвілля та блаженство забезпечується державою лише для меншості людей, що входять до її складу.
Проте, вірний своєму ідеалу „середини” та „середнього” класу, Аристотель заявляє, що автаркія не потребує надлишку: навіть з помірними засобами, з середнім статком, можна чинити згідно доброчесності. Однак автаркія, в будь-якому разі, потребує достатніх коштів, вона не можлива для незаможних.
В державі повинні бути, за Аристотелем, харчування, ремесла, збройні сили, необхідні не тільки для відображення посягань зовні, але й для підтримки авторитету влади проти непокірних всередині держави, необхідні грошові кошти, потрібний релігійний культ, необхідне визначення того, що корисно та що справедливо в взаєминах громадян між собою.[13]
Звідси Аристотель робить висновок про суспільні групи, які повинні бути в державі. Держава може існувати тільки в тому випадку, коли наявні всі перелічені умови.
Отже, в „державі має бути відома кількість землеробів, які б доставляли йому прожиток, потрібні також для нього й ремісники, збройні сили, заможні люди, жреці та судді, охороняючи право та користь громадян”[14] .
Отже, в державі повинні бути армія, релігія та суд. Тут повинні розмежовуватися заможні від незаможних.
Таким є вчення Аристотеля про сутність держави.
В концепції Аристотеля про державу необхідно зауважити й іншу сторону. Вказуючи на насильство та залякування як на одну зі сторін діяльності держави, Аристотель разом з тим підкреслює значення виховної функції серед інших завдань та цілей держави.
Для держави над величезною масою рабів було необхідне виховати в солідарному русі всю спільноту вільних. В силу цього на державу покладаються широкі завдання. Якщо держава має забезпечити щастя громадян, якщо вона повинна виховати в них доброчесність та блаженне життя, то звісно, що держава повинна охоплювати багатостороннє життя індивіда, регулюючи як засіб його участі в політичному житті, так і його родинне та взагалі приватне життя, його виховання, всю його діяльність, переконання та віросповідання. Релігійний культ в античному світі, як відомо, був справою держави, невідокремленою від діяльності органів держави.
Жити так як кому заманеться ,- таке розуміння свободи Аристотель вважав притаманним варварам; він засуджує демократію за те, що в ній, на його думку, переважає подібне розуміння свободи.[15]
В дусі античного світогляду на державу Аристотель визнає за державою право керувати індивідами. Держава, яка бажає бути справжньою державою, а не тільки так називатися, повинна піклуватися про доброчесність громадян[16] . Мабуть, правильно буде сказати разом з англійським коментатором Аристотеля Bradley[17] , що сама держава у греків, в тому числі у Аристотеля, являється як би моральна норма.
Без доброчесності неможливе блаженне життя.[18] Саме тому керівникидержави, якіпрагнуть забезпечити громадянам блаженство, повинні поставити перед собою найширші виховні цілі. Мета політики – надати громадянам добрі якості та зробити їх людьми, що роблять прекрасні речі.[19] «Справжнядержавналюдина, більш за все піклується про доброчесність, тому що вонабажає зробити громадян хорошими людьми, які підкорюються закону.”[20] Доброчесна держава – це така держава, громадяни якої є доброчесними.[21] Звідси величезне значення, яке Аристотель надає політиці, називаючи її наймогутнішою та архітектонічною наукою.[22]
При цьому громадяни, що ведуть блаженне та самодостатнє життя не повинні ставити метою свого життя одні лише розваги. Аристотель засуджував людей, які вважали найвищим благом відпочинок та насолоду.[23] Необхідною умовою бездоганного життя є дії, діяльність. Це повинна бути діяльність душі, але така, що не заперечує доброчесність, в першу чергу, діяльність розуму – розумна душевна енергія.[24]
Якщо блаженне життя неможливе без доброчесності, а держава повинна забезпечити блаженне життя, то на державу неминуче покладається виховне завдання.
Грецький поліс повинен був виховати в дусі солідарності та відданості державі усіх своїх громадян. Тому грецьке визначення свободи ніколи не було і не могло бути тим формальним та заперечуючим визначенням, яким стало визначення свободи в буржуазному суспільстві. Грецьке визначення свободи передбачує позитивну співпрацю повноправним громадянам з боку колектива вільних – поліса.[25]
Залишаючись на рівні античного, грецькогорозуміннязавданьдержави, Аристотель надає зовсім нове його тлумачення. Заперечуючи традиційним релігіозним уявленням про сутність держави, він заперечує також уявлення про державу як про продукт творчості людей. Він шукає природний фундамент, природні фактори, що обумовлюють появу держави.
Аристотель одним з перших починає, кажучи словами Маркса, що правда які він казав по відношенню до інших мислителів, «...рассматривать государство человеческими глазами»[26] .
Вся традиційна міфологія розглядається ним виключно як засіб викликатидовіру народу та закріпити закони. Такийпогляд розвивав і Платон, який рекомендував запевнювати маси про уявлення щодо божественного походження класових відмінностей.
Аристотель заперечує спроби софістів пояснити державу як результат добровільної згоди людей. Держава, пише він, виникає не заради заключення воєнного союзу, не з метою передбачення можливості взаємних кривд та не заради взаємного торгівельного обміну та обслуговування; в іншому випадку етруски та карфагеняни і взагалі всі народи, що об’єднані між собою торгівельними договорами, повинні були б вважатися громадянами однієї держави. [27] Аристотель оспорює вчення софістів про те, що законом є договір, при цьому він посилається на софіста Лікофрона, який казав, що законом є гарантія взаємних прав, зробити ж громадян чесними та справедливими він не може.[28] За Аристотелем, державою є природна форма співжиття, та людина за своєю природою – істота політична.[29] Людина за своєю природою створена для співжиття з іншими.[30]
Той, хто стоїть поза державою ,- або звір, або Бог.[31] Залишаючись поза законом та справедливістю, людина стає найгіршим із всіх живих створінь. Ця істота безправна, нічим не зв’язана. Або можливо інше: це – істота, яка не має ні в чому потреби внаслідок самодостатності, Бог. Отже, поза державою знаходяться або звірі, або Боги.
Бажанняспілкування з іншими людьми призводить перш за все до утворення родини, з родини утворюються поселення, з поселень – держава.
Перш за все жінка поєднується з чоловіком, оскільки в людині існує природне бажання залишити після себе нащадків. Надалі, володарюючий та підвладний також природно поєднуються між собою в інтересах їх власного благополуччя.[32] Таким чином, в силу природніх умов із поєднання чоловіка та жінки, пана та раба, з’являється перша форма співжиття –родина.
Наступна форма співжиття – поселення. Воно складається з кількох родин та виникає, за Аристотелем, в результаті розмноження та розселення родин.
Нарешті, бездоганною формою співжиття, що складається з багатьох поселень, є держава – така форма в якій досягається самодостатність, тобто створюються всі умови для бездоганного, блаженного життя.[33]
Держава, таким чином виникає із природних потреб, але існує вона заради досягнення найвищих цілей блаженного життя. Держава задовольняє не тільки фізичні, але і всі інші потреби людини.
Люди поєднуються в ціле заради користі, пропонуючи один одному необхідне для життя. Здається, що і державне спілкування утворилось і існує заради користі.[34] Але, об’єднавшись в силу природних потреб, держава стає найбездоганнішим союзом, всебічно охоплюючим життя людини та виховуючим її до доброчесності та блаженного життя.
Саме в цьому розумінні держава існує раніше за родину та поселення, держава існує раніше індивіда, бо ціле за своєю сутністю передує своїй частині, а людина є частиною держави.[35]
Без держави і людина не може реалізувати повністю свою природу, тобто стати не звіром, а істинно людиною. В цьому розумінні держава передує і родині, і індивіду, тому, що і родина стає дійснородиною і людина людиною лише в державі. Але генетично, в розумінні процесу виникнення, становлення, родина, навпаки, передуєдержаві.
Будучи найвищою формою співіснування, держава не тільки кількісно, але і якісно відрізняється від інших форм співіснування. Справа зовсім не в кількості осіб, що підкорюються владі керівника цього співіснування, а в самому характері та меті спілкування.[36] Влада голови родин над її членами або влада пана над рабами суттєво відрізняється від влади політичної.[37] При цьому ж держава виникає не неопосередковано з родини і тому не є формою спілкування, що виростає прямо з родини: між родиною та державою лежить іще одна форма спілкування – поселення.
Держава, таким чином, для Аристотеля є дещо, що існує завжди. Це співжиття, без якого люди ніколи і ні за яких умов не зможуть жити.
Державне спілкування засноване на природному тяжінні людей: людина є істота політична. Вже в силу цього держава отримує у Аристотеля значення необхідної та вічної форми співіснування. Хоча
10-09-2015, 21:35