Шпоры по Праву

Поняття та ознаки держави

Термін "держава" в юридичній та іншій науковій літературі тлумачать по-різному.У субстанціональному значенні держава — орга­нізоване в певні корпорації населення, що функ­ціонує в просторі й часі. В атрибутивному значенні — це устрій певних суспільних відносин.В інституційному значенні — це апарат публіч­ної влади. У міжнародному значенні державу розглядають, як єдність терито­рії, населення і суспільної влади. Отож, держава — це суверенна, політико-територіальна організація влади певної частини насе­лення, що має спеціальний апарат управління і примусу, здатна за допомогою права робити свої веління за­гальнообов'язковими для населення всієї країни, а також здійснювати керівництво та управління за­гальносуспільними справами. До основних ознак держави відносять: суверенітет; територіальне розселення населення країни; наявність апарату управління і примусу; здатність видавати загальнообов'язкові правила поведінки; здатність збирати податки, робити позики і да­вати кредити; спроможність виражати і захищати інтереси певної частини населення. Суверенітет держави — це верховність, самостій­ність, повнота, єдність і неподільність влади в державі у межах її території, а також незалежність і рівноправність країни в зовнішніх відносинах. Населення в державі розселене по всій її терито­рії, яка поділяється на адміністративно-територіаль­ні чи політично-територіальні одиниці. Держава має спеціальний апарат — систему зако­нодавчих, виконавчих, судових і контрольно-нагля­дових органів, а також відповідні матеріальні засоби для виконання своїх завдань. До них належать: ар­мія, поліція виправні установи, служби національної безпеки, Держава встановлює загальнообов'язкові для всього населення правила поведінки і закріплює їх у нормах права. Держава збирає податки, що використовуються для утримання організацій державного механізму. У соціальне неоднорідному суспільстві влада ви­ражає та захищає інтереси певної частини населен­ня. Державу розглядають під різним кутом зо­ру. Як офіційний представник суспільства держава повинна робити все від неї залежне для поліпшення життя людей.

Теорія виникнення держави

Теологічна теорія, її автором був Фома Аквінський Його вчення побудовано на ієрархії форм: від Бога — чистого розуму — до ду­ховного і матеріального світу. Проголошення похо­дження держави від Бога обґрунтовує її вічність і непорушність, підкреслює думки про те, що будь-яке посягання на державу приречене на поразку, оскільки владу вкладено в руки правителя Богом, і вона покликана захищати благо всіх. Патріархальна теорія. Сутність її полягає у твердженні, що держава походить від сім'ї. Абсолютна влада монарха — це продов­ження батьківської влади. Основними представни­ками названої теорії є Арістотель, Михайловський. Договірна теорія. Вона пояснює виникнення дер­жави внаслідок об'єднання людей на основі добро­вільної згоди про те, що одні будуть уп­равляти, а інші — виконувати їхні управлінські рі­шення. Представниками цієї теорії були Гроцій, Спіноза, Гоббс. Психологічна теорія. За цією теорією держава ви­никла завдяки особливим властивостям психіки лю­дей. Людській психіці начебто притаманна потреба покори, наслідування, усвідомлення залежності від видатної особистості. Народ є інертною масою і не здатний приймати рішення, а тому потребує постій­ного керівництва. Представником цієї теорії був Л. Й. Петражицький. Теорія насильства. За цією теорією держава ви­никла як результат завоювання одних племен інши­ми представниками теорії були Каутський, Дюрінг та ін. Органічна теорія, її обґрунтовував філософ Г. Спенсер держава, подібно до біологічного організму, народжується, розмножується, старіє і гине. Як біологічний організм, держава має політич­не тіло: руки, ноги, голову, тулуб, що виконують відповідні функції. Серед інших теорій походження держави заслуго­вують на увагу космічна і технократична. При­хильники космічної теорії пояснюють виникнення держави завезенням на землю політичної організації суспільства з космосу іншими цивілізаціями. Сут­ність технократичної теорії виникнення держави полягає в необхідності здійснювати управлін­ня технічними засобами та знаряддями праці. В теорії держави і права відсутній єдиний погляд на закономірності виникнення держави і права.

Держава в політичній системі суспільства

Політична система в теорії держави і права ви­значається по-різному. Різні позиції з цього питання можна звести до двох: широкого і вузького розумін­ня цього суспільного явища. Вузьке розуміння політичної системи зводиться до сукупності державних організацій, громадських об'єднань і трудових колективів, що здійснюють функції з реалізації політичної влади. Політична система в широкому розумінні — це найбільша сукупність матеріальних і нематеріаль­них компонентів, зв'язаних політичними відношен­нями під час здійснення політичної влади. Роль держави в організації суспільства і здійснен­ні політичної влади зумовлена тим, що вона є цент­ром, ядром політичної системи. Тому тільки держава: володіє суверенною владою, що є верховною, самостійною, повною, єдиною і не­подільною в межах її території, а також незалежною і рівноправною у зовнішніх відносинах; виступає офіційним представником усього чи більшої частини населення країни; уособлює суверенітет народу і на­ції, а також здатна реалізувати права народу на са­мовизначення; має спеціальний апарат управління і примусу, з допомогою якого здатна забезпечити реалізацію своїх функцій, охорону прав людини і гро­мадянина, задовольнити загальносоціальні й загальнолюдські потреби; з метою реалізації управління суспільством видає загальнообов'язкові для всіх правила поведінки у вигляді юридичних норм, а та­кож індивідуально-правові приписи, необхідні для регулювання прав та обов'язків конкретних осіб сто­совно конкретних життєвих ситуацій. Отже, політика держави охоплює всі сфери жит­тєдіяльності суспільства. В її основі лежать потреби народу, нації, соціальних верств і груп, особи й дер­жави, інших соціальних суб'єктів.

Функції держави

Функція характеристика на­прямку чи аспекту діяльності. Існують такі підстави для класифікації функцій держави на види: 1)за соціальним значенням діяльності держави на основні та неосновні функції. 2) Залежно від територіальної спрямованості роз­різняють внутрішні та зовнішні функції. 3)За часом здійснення функції групуються як по­стійні й тимчасові. 4)За сферами суспільного життя їх поділяють на гуманітарні, економічні, політичні і т. д. Основні функції — найзагальніші та найважливі­ші комплексні напрямки діяльності держави щодо здійснення стратегічних завдань і цілей, що стоять перед державою в конкретний історичний період. До них відносять функції: оборони; підтримання зов­нішніх відносин; охорони правопорядку; інформа­ційну; економічну; екологічну; соціальну; культур­но-виховну та ін. Неосновні функції — напрямки діяльності держа­ви зі здійснення конкретних завдань у другорядних сферах суспільного життя. До них належать: управ­ління персоналом; матеріально-технічне забезпечен­ня та управління майном; забезпечення реалізації бюджетної справи та бухгалтерського обліку; право­суддя і юридичні функції. Внутрішні функції — такі напрямки діяльності держави, в яких конкретизується внутрішня політи­ка. До внутрішніх відносять економічну; культурно-виховну; охорони й захисту всіх форм власності; соціального обслугову­вання населення; екологічну; охорони правопоряд­ку, прав і свобод людини і громадянина та ін. Зовнішні функції — основні напрямки діяльності Держави за її межами у взаємовідносинах з іншими державами. І світовим товариством у цілому. Функціями є: організація співробітництва з іншими суб'єктами міжна­родних відносин; захист державного суверенітету; підтримка миру в регіоні та боротьба за мирне спів­існування держав різної орієнтації. Постійні функції — напрямки діяльності держа­ви, що здійснюються на всіх етапах її розвитку. Тимчасові функції — напрямки діяльності держа­ви, що обумовлені конкретним етапом історичного розвитку суспільства. Гуманітарні функції — напрямки діяльності дер­жави та її органів із забезпечення кожній людині на­лежних умов життя. Економічні функції — напрямки діяльності дер­жави на перехід від планової до ринкової економіки. Політичні функції — напрямки діяльності дер­жави зі створення умов для фор­мування й функціонування державної влади на заса­дах демократії.

Форми держави

Організація державної влади великою мірою залежить від форм держави. Розрізняють форму правління, форму державного устрою, форму держав­но-правового режиму. Форма правління — це організація верховної дер­жавної влади, порядок її утворення й діяльності, компетенція і взаємозв'язок її органів, а також вза­ємовідносини з населенням країни. Відомі дві форми правління: монархія і рес­публіка. Монархія — така форма правління, за якої вер­ховну владу в державі повністю або частково здійс­нює одна особа, що належить до правлячої династії. Абсо­лютна монархія — це форма правління, за якої вер­ховна влада зосереджена в руках одноособового гла­ви держави (монарха). За обмеженої монархії законодавча влада належить парламентові, виконавча — монархові (чи кабінету міністрів), судова — судам. У президентській республіці: президент обирається всенародне або за особли­вою процедурою; президент є главою держави і здійснює виконав­чу владу; законодавча влада належить представницькому органові (парламенту); президент має право відкладного вето та інші права (скажімо, право розпустити парламент). У змішаній республіці є елементи як президент­ської, так і парламентської форм правління (приміром, в Україні). Форма територіального устрою — національно-територіальна та адміністративно-територіальна ор­ганізація державної влади. Теорія права розрізняє просту й складну форми державного устрію. Проста (унітарна) держава — єдина держава, що не має всередині відокремлених державних утво­рень, які користуються певною самостійністю. Для державних органів характерна наявність: єдиної системи державних органів; єдиного законодавства; єдиної території; єдиного громадянства; єдиної за­гальнодержавної символіки тощо. Складна держава — формується з відокремлених державних утворень, що користуються певною само­стійністю. До такої форми держави належать: феде­рація, конфедерація, а за твердженням деяких авто­рів — і імперія. Федерація — союз держав з структурою державного меха­нізму, що криє в собі як загальнофедеративні державні організації, систему законодав­ства, так і аналогічні організації та законодавство суб'єктів федерації. Федерація створюється на доб­ровільних засадах (Російська Феде­рація, США). Конфедерація — добровільне об'єднання самостій­них держав для досягнення конкретної мети. У кон­федерації немає єдиної (або подвійної) системи орга­нів, законодавства, території, громадянства. Це нестійка форма об'єднання, яка з часом або розпада­ється, або перетворюється на федерацію. Імперія — примусово утворена, зазвичай через за­воювання одного народу іншим, складна держава, частини якої повністю залежать від верховної влади. Державно-правовий режим — сукупність засобів і способів реалізації державної влади, що відобража­ють її характер і зміст з огляду на співвідношення демократичних і недемократичних засад. Розрізня­ють демократичний і недемократичний режими. Демократичний правовий режим — це здійснення державної влади на засадах чинного пра­ва з використанням демократичних форм народного представництва, виконавчо-розпорядчої діяльності, правосуддя, контролю і нагляду, рівноправність населення, а також гарантування їхніх прав, свобод, законних інтересів. Недемократичні режими поділяють на тоталітарні та авторитарні. Тоталітарний режим — сукупність таких засо­бів і способів реалізації державної влади, за яких уся життєдіяльність суспільства і кожного окремого громадянина абсолютно регламентована. Авторитарний режим — така сукупність засобів і способів реалізації державної влади, за яких вона концентрується в руках правлячої верхівки . Форма держави характеризується відпо­відною організацією та реалізацією публічної влади, взаємозв'язком держави з особою і суспільством.

Співвідношення економіки, політики та права

Важлива роль в організації суспільства і здійс­ненні політичної влади належить праву. Право — це надбудова над еконо­мічним базисом суспільства, що є складником пра­вової системи суспільства. можна розглядати співвідношення еконо­міки, політики і права в суспільстві. Роль права в суспільстві передусім виявляється у співвідношенні його з економікою. По-перше, виробничі відносини в економіці об'єк­тивно визначають, яким повинно бути право. По-друге, економіка визначає право не безпосе­редньо, а через інші соціальні явища: соціальну структуру суспільства (класи, прошарки, групи), по­літику, правосвідомість, ідеологію, спосіб вироб­ництва, що відображаються у праві. По-третє, право також впливає на економіку. Такий вплив здійснюється як безпосеред­ньо, так і через різні економічні важелі. Держава, як власник засобів виробництва та іншого майна, во­лодіє, користується і розпоряджається своїм май­ном. Держава також визначає суб'єктів і розміри по­датків, мінімальної заробітної плати і пенсії, трива­лість робочого часу і часу відпочинку, нормування праці, правила технічної, екологічної безпеки праці й виробництва, санітарії тощо. Усі ці відносини дер­жава регулює з допомогою права. Право співвідноситься і з політикою, а саме: право залежить від політики і насамперед від керівної частини суспільства, що має державну владу; право є формою вияву політики вказаної части­ни суспільства; у праві відображається тільки та політика керів­ної частини суспільства, до якої вона прагне, якій може надати загальнообов'язковості; право є концентрованим виразом політики тієї частини суспільства, що здійснює керівництво; політика у праві формується у вигляді конкрет­них прав та обов'язків людини і громадянина; політика, зі свого боку, залежить від права, ос­кільки право є засобом декларування, здійснен­ня й гарантування політики, а також пропаган­ди окремих політичних програм чи їхніх поло­жень.

Поняття та структура норми права

Первинним ланцюжком системи права є норма права. Це загально­обов'язкове, формально визначене правило поведін­ки суб'єкта права, що криє в собі державно-владне веління нормативного характеру, встановлюється, санкціонується і забезпечується державою для регу­лювання суспільних відносин. Ознаки норм права, що відрізняють їх від індиві­дуально-правового припису: вони узагальнюють типові, тобто такі, що неод­норазово повторюються, життєві ситуації; розраховані на невизначену кількість суспіль­них відносин; адресовані неперсоніфікованому колу суб'єктів, дозволяють окреслити межі поведінки всіх суб'­єктів, що підпадають під таку ситуацію; діють у часі та просторі неперервно; чинність дії правової норми припиняється або скасовується уповноваженими суб'єктами. Норма права має внутрішню структуру, що вира­жається в її внутрішньому поділі на окремі елемен­ти, зв'язані між собою: гіпотезу, диспозицію, санк­цію. Гіпотеза — частина норми права, яка містить умови, обставини, з настанням яких можна чи необ­хідно здійснювати правило, що міститься в диспо­зиції. Диспозиція — частина норми, що містить суб'єк­тивні права та юридичні обов'язки, тобто само пра­вило поведінки. Санкція — така частина норми права, в якій по­дано юридичні наслідки виконання чи невиконання правила поведінки, зафіксованого в диспозиції. Санкції можуть бути каральними (штрафними), від­новними чи заохочувальними (позитивними). Диспозиції, гіпотези і санкції за складом поді­ляються на прості й складні та альтернативні, а за ступенем визначеності змісту — на абсолютно чи відносно визначені.

Місце та роль права в системі соціальних норм

Соціальні норми — це загальні правила пове­дінки людей у суспільстві, що зумовлені об'єктивни­ми закономірностями, є результатом свідомої вольо­вої діяльності певної частини чи всього суспільства і забезпечуються різноманітними засобами соціаль­ного впливу. Залежно від способу їх утворення й забезпечення соціальні норми класифікують як Юридичні (правові) норми — загальнообов'язкові, правила поведінки, що вста­новлені державою, охороняються, захищаються і гарантуються нею та містяться в нор­мативно-правових актах. Моральні норми — правила поведінки, що базую­ться на моральних поглядах суспільства на добро і зло, справедливе й несправедливе, гуманне й негу­манне, а забезпечуються насамперед внутрішньою переконаністю та силою громадської думки. Корпоративні норми — правила поведінки, що встановлюються й забезпечуються політичними пар­тіями, громадськими організаціями та іншими об'­єднаннями людей. Звичаї чи традиції — правила поведінки, що істо­рично склались і увійшли у звичку людей. Аби показати, що право є особливим видом соці­альних норм, слід порівняти ознаки правових та ін­ших соціальних норм. Так, правові норми, що у своїй сукупності утво­рюють право: виникають разом із виникненням держави; встановлюються чи санкціонуються державою; виражають волю керівної частини суспільства; утворюють внутрішньо узгоджену цілісність; існують у суспільстві як одна система норм; формулюють правила поведінки у вигляді прав та обов'язків; правила поведінки формально визначені за зміс­том; мають певні форми зовнішнього виразу; мають точно визначені межі дії; забезпечуються державним примусом та іншими засобами. Інші соціальні норми, що утворюють систему со­ціального регулювання: існують у будь-якому суспільстві; встановлюються чи санкціонуються іншими суб'єктами; виражають волю різноманітних частин населен­ня; можуть існувати й безсистемно, не будучи внут­рішньо узгодженими; існують у вигляді самостійних систем нормативного регулю­вання; виражаються не тільки через права та обов'яз­ки, а й через загальні принципи, цілі, гасла; зазвичай позбавлені формальної визначеності; можуть виражатись у будь-яких, формах; не завжди мають точно визначені межі дії; забезпечуються звичкою, внутрішнім переко­нанням, моральним, громадським впливом. Право, як особливий вид соціальних норм, відрізняється від інших соціальних норм взаємо­зв'язком із державою, напрямками впливу на су­спільні відносини.

Систематизація законодавства України

Систематизація законодавства - діяль­ність із впорядкування та вдосконалення норма­тивних актів, приведення їх до певної внутрішньої узгодженості через створення нових нормативних актів чи збірників. У систематизації розрізняють кодифікацію та інкорпорацію. Інкорпорація — вид систематизації нормативних актів, який полягає у зведенні їх у збірниках у пев­ному порядку без зміни змісту. Критерії системати­зації: хронологічний або алфавітний порядок, на­прямок діяльності, сфера суспільних відносин, тема­тика наукового дослідження тощо. Види інкорпорації — за юридичним значенням (офіційна, неофіційна); за обсягом (загальна, галузе­ва, міжгалузева, спеціальна); за критерієм об'єднан­ня (предметна, хронологічна, суб'єктивна). Різновидом інкорпорації є консолідація, внаслі­док якої створюються нові нормативні акти. Норма­тивні приписи розміщуються в логічному порядку після редакційної обробки зміни не вносяться. Кодифікація — вид систематизації нормативних актів, що мають спільний предмет регулювання, який полягає в їх змістовній переробці (усунення розбіжностей і протиріч, скасування застарілих норм) і створенні зведеного нормативного акта. Різновидами кодифікації є кодекс, статут, поло­ження. Кодекс — акт, який забезпечує правове регулювання певної сфери суспіль­них відносин і має структурний розподіл на частини що певною мірою ві­дображають зміст тієї чи тієї галузі законодавства. У

сучасному законодавстві України існують: Кримі­нальний кодекс, Кодекс про адміністративні право­порушення, Кодекс про шлюб та сім'ю, Земельний кодекс, тощо. Статути, положення — кодифікаційні акти, в яких визначається статус певного виду державних організацій і органів. До них не належать положен­ня про індивідуально визначені органи, що не мають загального характеру.

Система права

Регулювання й охорону суспільних відносин право здійснює через відповідну систему. Система права — це внутрішня форма права, яка має об'єктивний характер побудови, що відоб­ражається в єдності та узгодженості всіх її норм, диференційованих за правовими комплексами, галу­зями, підгалузями, інститутами й нормами права. Первинним ланцюжком системи права є норма права. Це


29-04-2015, 03:31