З питання про походження плебеїв існують різні теорії. Перша спроба наукового пояснення походження плебеїв належить Нібуру, що стверджував, що римський плебс утворився з жителів найближчих до Рима селищ, які були підкорені першими царями і приведені в Рим. Вони були вільні, але не мали ніяких прав і не могли одружуватися з патриціями. З часу Анка Марция плебеї складали численне вільне населення, що не мало своєї організації аж до реформ Сервія Туллія. Російський вчений Д. Л. Крюков вважав, що з давніх часів існувала відмінність між релігією патриціїв і релігією плебеїв. Перша є релігією символічною, друга відрізняється антропоморфізмом, розвиненим під етруським впливом . Теорію Нібура заперечував Іне (Ihne), що бачив в плебеях колишніх клієнтів, які належали до тубільного населення і після завоювання знаходилися в кріпосній залежності від патриціїв, а потім отримализвільнення. До теорії Іне приєднується і Моммзен. На його думку, плебс виник з клієнтів і чужоземців, що переселилися в Рим. Спочатку клієнти отримували захист тільки через своїх патронів, але по мірі зміцнення і розвитку держави клієнта захищав безпосередньо цар; межа між громадянами і негромадянами поступово стиралася. Plebs, тобто маса, безліч, протистояв повноправним громадянам аж до так званої реформи Сервія Туллія, що завершила процес злиття двох верств населення. Фюстель до Куланжа,що вважав культ предків головною особливістю античного міста, вважав, що в ту пору, коли община складалася з прізвищ, основою яких був домашній культ, внаслідок різних причин з'явився новий суспільний шар, який позбавлений був культу і вогнища.
Дещо осторонь стоїть теорія Едуарда Мейера, на думку якого розділення римського населення на патриціїв і плебеїв було результатом економічної диференціації населения, яка спостерігається у всіх античних містах. Питання походження плебеїв ставилося неодноразово і в спеціальній історичній літературі, що з'явилася в кінці XIX і в XX ст. Висловлювалися припущення про те, що патриції і плебеї належали до різних етнічних груп. Целлер бачив в патриціях сабінских завойовників, в плебеях же споконвічне латинське населення. Куно вважав, що Рим був таким же етруським містом, як Вейі і Фідени. Патриціанські роди були нащадками етруських завойовників, плебеї ж завойованими латинськими жителями, що поступово домоглися свого звільнення. Оберцинер також вбачав в плебеях місцеве населення, що стоїть на низькому рівні культури: воно займалося полюванням і жило в печерах; завойовниками були італікі, яким відомо було землеробство. По Біндеру, місцеві жителі латини плебеї, а патриції іноплеменні завойовники, що зайняли пануюче місце [II. 6; 39].
Оцінюючи різні теорії походження плебса, треба, по-перше, сказати, що завоювання, безсумнівно, зіграло велику роль в утворенні плебса. Римський господарський лад не був ще настільки розвинений, щоб утворення плебса могло бути результатом економічного розшарування (як вважав Едуард Мейер); в традиції не залишилося ніяких слідів, що плебеї це нащадки кріпосних клієнтів (як вважали Іне і Моммзен).
Окремі плебеї шукали заступництва у найбільш могутніх патриціїв і ставали їх клієнтами.
Економіка
Економічною основою римської общини було сільське господарство. За переказами, при заснуванні міста Ромул розділив землю між громадянами, причому кожний отримав по 2 югера (югер складав біля V гектарів) з тим, щоб ця дільниця переходила по спадщині (heredumi, від слова heres спадкоємець). Ймовірно, тут йдемова про садибу і присадибну землю. Значна частиназемлізнаходилася в колективному користуванні, складала ager publicus. Основою могутності патриціїв було головним чином скотарство (недаремно слово pecunia гроші відбувається від pecus – худоба [II. 5; 93]). Плебеї займалися переважно хліборобством, у них власність на землюз'явилася, ймовірно, раніше, ніж у патриціїв. Торгівля і ремесло стали розвиватися в етруський період, коли Рим перетворився в значний торговий центр, але озброєння і різні інструменти робилися ще з міді, і залізо аж до VI ст. використовувалось мало. Ремесло і торгівля знаходилися в руках плебеїв і чужоземців. Треба все ж підкреслити, що майнові відмінності в цей час не були ще значні, устрій життя патриціїв відрізнявся простотою, і Рим продовжував зберігати межі селянського міста.
З розвитком суспільного ладу Рим переходив у якісно інший етап свого розвитку. Досягненням наступного періоду стало виникнення римського права. Дуже велику роль при зародженні цього новоутворення зіграв розвиток римської релігії.
Релігія в Римі не відокремлювалась, а зливалася з державою. Жреці це ті ж посадові особи, що виконують певні функції. Вони об'єднані в особливі братства, що поповняються головним чином за допомогою кооптації. Однимз древніх об'єднань була колегія арвальских братів (братів орачів), що справляли своє свято в честь богині родючості. До цього часу дійшли протоколи цього свята, в одномуз яких приводиться ритуальний гімн, що зберіг стару латинську мову [II. 3; 23]. Особливе значення після падіння царської влади придбалипонтифіки, до яких поступово переходить нагляд за всім релігійним побутом, суспільним і приватним богослужінням.
Під етруським впливом набули популярності всякого роду гадання. У особливо важливих випадках полководці на війні і старшини в самому Римі зверталися до гарусу-списів, які гадали по внутрішностях жертовних тварин і тлумачили небесні знамення, але частіше вдавалися до рад особливих досвідчених людей авгурів, що розгадували волю богів по польоту птахів і по тому, як клюють зерно священні кури. За переказами, при Тарквінії Гордому насправді, ймовірно, в перші роки Республіки в Римі з'явилися так звані Сивіліні книги, складання яких приписувалося пророкувальниці Сивілаі Кумській [II. 3; 23]. Ці книги містили різні грецькі оракули. До Сивілиних книг зверталися у виняткових випадках. Зберігання їх було доручене жрецям і пояснювачам.
До особливостей римської релігії відноситься розмежування днів на такі, в які дозволене збиратися, проводити операції та ін. (dies fasti), і такі, в які все це не дозволене (dies nefasti). З іншого боку, дні ділилися на святкові та робочі; були дні нещасливі і т. д. Так створився спеціальний релігійний календар, яким відалипонтифики.
У царський період були закладені основи римського права. У цю епоху з'являєтьсярозподіл права на fas і jus. Fas охоплюють розпорядження божественні, jus – розпорядження влади і разом з тим суд. У ранню епоху fas охоплюють широку сферу: міжнародні відносини, карні злочини, укладення шлюбу, усиновлення, різні договори, встановлення межі все це було пов'язано з релігією. Джерелом утворення права був звичай, а охоронцем звичаїв була жрецька колегія понтифіків.
Епоха ранньої республіки
Державний устрій Риму до початку ІІІ ст до н.е.
Політична історія V-IV ст. характеризується зміцненням республіканського ладу і боротьбою плебеїв за його демократизацію. Але, незважаючи на успіхи плебса, державнийлад залишався аристократичним.
Римська община мала три типи народних зборів. Куріатнікоміціївтратили своє значення ще на початоку Республіки. За ними зберігалося вирішення лише деяких питань сімейного права, такі як: усиновлення, затвердження заповітів і обряд наділення вищою владою (imperium) магістратів, що зводився до чистої формальності. У кінці Республіки для цієї церемонії членів куріатнихкоміцій замінюють три авгура з тридцятьма ликторами, що ймовірнопредставляють курії.
Центуріальнікоміції, що скликалися вищими магістратами (консулами, диктаторами, преторами), продовжували збиратися за центуріями, як це було встановлене реформою Сервія Туллія. У ранню епоху військова організація співпадала з політичною. Згодом це положення зберігалося як пережиток. Збори по центуріях скликалися за межею міста, на Марсовому полі. Громадяни збиралися на світанку; спочатку всі вони були озброєні. Голосування відбувалося по центуріям, причому кожна центурія мала один голос. Рішенняцентуріальнихкоміцій було законом (lex), який входив в силу лише після формального схвалення його сенатом (aucto-ritas patrum). Після видання закону Гортензія законодавча діяльність відходить поступово до трибутнихкоміцій, і тільки питання війни і мирурозглядалися завжди центуріатнимикоміціями. Вирішальне значення в цих коміціях по сервіанськомуустрою мали громадяни, що володіли високим майновим цензом [II. 5; 119].
З середини V ст. набули значення збори по трибам – трибутнікоміції (comitia tributa). Спочатку в них брали участь тільки плебеї, що збиралися по трибам для вибору плебейських магістратів. Згодом нарівні з плебейськими зборами (concilia plebis) скликалися по трибамзбори всіх громадян.
У давнинутрибутнікоміції обирали лише нижчих магістратів, але потім їх роль в законодавчій діяльності Республіки збільшилась. Після ряду законів, останній з яких був проведений Гортензієм в 287 р., було встановлено, що рішенняплебса по трибам мають силу закону, тобто прирівнюються до постановцентуріатнихкоміцій. Трибутнікоміції збиралися в різних місцях: на Форумі, на Капітолії, іноді за містом. У кінці Республіки для виборів магістратів вони проводилися на Марсовому полі. Скликали і головували на них курульні магістрати (консул, диктатор, претор, курульнийеділ) або ж плебейські магістрати (народний трибун, плебейський еділ). У першому випадку збори називалися comitia tributa, у другому concilia plebis. Голосування проходило по трибам. До уваги приймався голос окремої триби. Якщо за пропозицію висловлювалася більшість триб, воно ставало законом. Спочатку рішення називалося plebiscitum, згодом – lex plebeive scitum або просто lex [II. 7; 20].
На народних зборахвідбувалися вибори магістратів і вирішувалися лише найважливіші питання. Порядок проведення засідань виключав можливість всебічного обговорення питань. Сфера компетенції різних видів народних зборів не була точно розмежована. Завдяки цьому безпосередній вплив народу на політичне життя був обмежений. Римські громадяни по суті були позбавлені політичної ініціативи, бо на народних зборах вирішували тільки ті питання, які підіймали магістрати, які збирали збори. Питання поточного політичного життя вирішувалися магістратами і сенатом.
Магістратури ділилися на ординарні (звичайні) і екстраординарні (надзвичайні).
Магістрат, як показує саме слово (magister – начальник), стоїть над народом, разом з народом він є носієм державної «величі». Образа його прирівнюється до образи величі римського народу. Під час перебування на своїй посаді магістрат не може бути притягнутий до відповідальності і не може бути зміщений. “Виконання обов'язків магістрату не служба, а honor – честь, пошана [II. 5; 122]”. Всі магістратури були неоплачуваними, виборними, терміновими (крім цензора всі ординарні магістрати обиралися на один рік), крім диктатури всі були колегіальними. Загальне поняття влади позначалося терміном potestas; вища ж влада, що включає верховне командування армією, вищу цивільну владу, а також певні релігійні функції (право ауспіції), носила назву imperium.
Спочатку два консули (які називалися також praetores, judices) були єдиними виборними магістратами, яким належала вся повнота влади. Після появи інших виборних посадових осіб консули залишаються вищими магістратами, їм належить imperium majus, тобто вища цивільна влада, а під час війни вони керують арміями. По законах Ліцинія і Секстія (367 р.), один консул став обиратися з плебеїв. Консули обиралися центуріатнимикоміціями. У знак вищої влади попереду консула йшли 12 лікторівзізв'язкамилозин (fasces), в які за міською межею вкладалися сокири. Поза Римом консул мав необмежені повноваження у всіх відносинах, включаючипитання життя і смерті римських громадян, тим часом як в місті права консулів обмежувалися певними нормами.
З 366 р. патриції добилися того, щоб з їх середовищацентуріатнимикоміціями обирався одинпретор, який мав imperium minus і був молодшим колегою (collega minor) консулів, їх заступником. Головним обов'язком преторів була custodia urbis, тобто правоохорона в місті, а звідси витікала карна і цивільна юрисдикція, що стала згодом основною компетенцією претора. Посада претора стала доступна плебеям з 337 р. Попередупретора шли звичайно шість лікторів; в тих же випадках, коли він судив в Римі, при ньому знаходилися два ліктора.
З 443 р. центуріатнимикоміціями стали обиратися два цензори, спочатку тільки серед патріціїв. Вони обиралися один раз в п'ять років терміном на півтора року. У їх компетенцію входило виробництво цензу і розподіл громадян по трибам і центуріям, а згідно із законом Овінія (біля 312 р.) вони стали складати і списки сенаторів. У зв'язку з цими обов'язками розвивається нова функція цензорів спостереження за вдачами (сurа mоrum). Нарешті, цензори беруть участь в фінансовому управлінні Республіки (визначення величини податків, мита). Посада цензора стала доступна плебеям з 351 р., а закон Публілія Філона 339р. встановив, що одинз цензорів повинен бути обов'язково плебеєм. Рішення цензорів не могли бути опротестовані народними трибунами. Влада їх означалася як potestas, їм не привласнювався imperium, як консулам і преторам, тобто вони не мали права командування військом, але на цю посаду вибирали видатних громадян, часто тих, хто раніше займав вже консульську посаду, так як з часом цензура набула великого значення в політичному житті Рима. Особливе значення мав трибунат.
Питання про походження трибунатавирішується по-різному. Едуард Мейер вважав трибунат старовинною плебейською посадою, що з'явилася задовго до сецессії плебеїв. На старовину цього інституту вказує те, що трибун вважався sacrosanctus, тобто недоторканним, і дія проти трибуна вважалася порушенням релігійних заборон. Спочатку чотири трибуни представляли чотири триби. Післясецессії плебеїв трибунат був визнаний посадою загальнодержавною.
Більшість сучасних дослідників (Белох, Стюарт Джонс та інш.) зв'язує народний трибунат з військовимтрибунатом. Військові трибуни були командирами плебса. Вони зіграли велику роль в плебейських страйках. Знов створена посада отримала популярне найменування. Пояснення цього заслуговує уваги.
Народні трибуни обиралися плебейськими зборами по трибам. Посада ця була доступна тільки плебсу. Спочатку обиралося два трибуни (по іншій версії чотири); згодом їх обирається десять. Особистість трибуна вважалася недоторканною. Головна функція народних трибунів захист інтересів плебеїв (jus auxilii). Звідси витікає право втручання в дії всіх магістратів (jus intercessionis), крім диктатора і цензора. Veto (забороняю) народного трибуна відміняло розпорядження магістрату, постанову народних зборів і сенату. Народним трибунам належало навіть право арешту магістрату (jus prensionis). Житло трибуна було місцем притулку для всякого плебея; воно повинне було бути відкрито всю добу. Але за межею міста трибуни втрачали свою владу. Трибуни мали право скликати плебейські збори («право діяти з плебсом» - jus agendi cum plebe). Вони могли опротестувати рішення сенату, але спочатку не мали права виступати в сенаті, їм дозволено було лише знаходитися перед дверима того приміщення, де відбувалося сенатське засідання. Згодом трибуни дістали право входити в сенат, брати участь в суперечках і навіть скликати сенатські засідання (jus agendi cum patribus). У середині IV ст. трибуни вже користувалися цим правом. Трибуни не були магістратами в суворому значенні цього слова.
Разом з трибунами була введена посада плебейських едилів, що були спочатку помічниками народних трибунів. Спочатку едили були охоронцями храму богині Церери. З 366 р. крім двох плебейських едилів стали обиратися ще два курульнихедила спочатку тільки зпатріціїв, але дуже скоро вони склали з плебейськими едилами єдину колегію. Головні обов'язки эдилів були: ”cura urbis спостереження за порядком в місті; cura annonae – турбота про продовольство міста і спостереження за ринками; cura ludorum – турбота про устрійсуспільної гри. Едили обиралися трибутнимикоміціями [II. 7; 23]”.
Квесторы спочатку призначалися консулами і були їх помічниками. З 447 р. трибутнікоміциії стали обирати чотирьох квесторів. З 409 р. ця посада стала доступна плебсу. Квесториуправляли державною скарбницею, вели прибутково-видаткові книги, були охоронцями державного архіву, супроводжували в походи консулів і управляли касою армії, а також розподілом і продажем військовоїздобичі.
З екстраординарних магістратур потрібно назвати диктатора. Час виникнення цієї посади невідомий. Ймовірно, вона належить до числа латинських магістратур. Формально диктатор призначався консулом, фактично ж він обирався сенатом. Призначення диктатора відбувалося у разі надзвичайних обставин (війна, внутрішні хвилювання). Влада диктатора була обмежена тільки терміном (не більш шести місяців). Всі магістрати знаходилися в його підкоренні. По відношенню до його розпоряджень було недійсно veto народних трибунів. Він мав всю повноту влади (summum imperium). Спочатку диктатори призначалися з патріціїв; з плебеїв перший диктатор був призначений в 356 р. Диктатор називався також magister populi. У знак виняткової його влади попереду нього йшли 24 лікторазізв'язками, в які були вкладені сокири. Звичайно він призначав собі помічника, начальника кінноти (magister equitum).
Особливе значення мав в житті римської держави сенат. До складу його входили головним чином колишні магістрати. Складання списку сенаторів знаходилося спочатку у веденні консула, а потім перейшло до цензорів. Список носив назву album, в ньому сенатори записувалися в суворому порядку в залежності від рангу. Спочатку вносилися колишні консули (consulares), які потім були преторами (praetorii) і т. д. Сенатор, що стояв в списку першим, називався princeps senatus. Скликати сенат могли вищі магістрати: диктатор, консул, претор; згодом це право отримали і народні трибуни. Після доповіді магістрату, що зізвала сенат, відбувалося його обговорення. Кожний з сенаторів, в залежності від свого місця в списку, висловлював свою думку, після цього відбувалося голосування і виносилося рішення (senatus consultum, decretum).
Формально сенат був дорадчою установоюпри магістратах, фактично ж він перетворився у вищу установу Республіки. Він керувавпитаннями релігії і культу, державними фінансами, питаннями внутрішньої безпеки. У його руках знаходилася зовнішня політика. Народні збори лише формально вирішували питання про війну і мир. З самого початку Республіки сенат був оплотом аристократії.
Питання релігії не були відділені в Римі від політичного життя. Всім вищим магістратам були властиві ті або інші релігійні функції. Жрецтво як стан в Римі не існувало. Жрецькі колегії були свого роду магістратурами, але тільки релігійними. Особливе значення придбала колегія
29-04-2015, 03:35