Римское право

понтифіків, що складаласяспочаткуз трьох, а потім з шести чоловік, і особливо голова її – великий понтифік (pontifex maximus) [II. 3; 29].

Повноваження великого понтифіка були різноманітні. У релігійному відношенні він був як би pater familias римської держави. Він здійснював різні релігійні церемонії, був присутнім при релігійних обрядах, що здійснюються різними магістратами, давав ради магістратам з питань культу, відповідав за календар, вів погодні записи і т. д. По всім питанням він радився з колегією понтифіків. Великий понтифік жил в будинку, який, за переказами, був палацом Нуми (Regia). Понтифіки призначалися шляхом кооптації, а великий понтифік з кінця III ст. до н. е. обирався на особливих коміціях. Понтификат був тісно пов'язаний з аристократією і представляв її інтереси, але внаслідок діяльності Гнея Флавія права понтифіків були дещо обмежені, а в 300 р. згідно із законом Огульніїв понтифікат став доступний плебеям. Треба, однак, зазначити, що перший понтифікз плебеїв був призначений лише в 252 р.

Пережиток царської влади залишався в титулі rex sacrorum. Це був передусім жрець Януса, однак у нього були і інші функції. Rex sacrorum був підлеглий великому понтифіку. Посада його завжди залишалася патріціанською.

Жреці різних храмів носили назву фламінів. Особливе значення мали серед них фламін Юпітера (flamen Dialis), фламін Марса (flamen Martialis) і фламін Квіріна (flamen Quirinalis).

Великою пошаною відзначалися римлянами жерці богині Вести (virgines vestalas). Особлива колегія жерців (два, а з ІV ст. з десяти чоловік) займалась Сівіліними книгами. Окрім того існувала ще колегія авгурів – жерців-віщунів. Авгури дещо впливали і на політичне життя, так як іх тлумаченнями різних гаданнь та “знаків” керувалися при визначенні строків зборів та виступів у походи. Довгий час авгури обирались зі складу патріціїв та лише за законом Огульніїв плебеї отримали доступ в колегію авгурів.

Римське суспільство до початку III ст.

Доступ плебеїв до всіх магистратур, крім деяких жрецьких посад, що не мали політичного значення, не означав ще повної демократизації римського суспільного устрою. Неоплачуваність магістратурних посад була заставою того, що фактично посади ці не могли бути доступні незаможним плебеям. Обиралися лише багаті плебеї. До кінця IV ст. патриціанські роди, що збереглися разом з верхівкою плебеїв складали привілейоване соціальне угрупування – нобілітет, зсередовища якого звичайно обиралися магістрати.

Термін «нобілітет» (nobilitas) має різне значення в латинській мові. Іноді він має значення знання взагалі, іноді більш вузьке значення. “Деякі дослідники (наприклад, Герье, Гельцер, Мюнцер, Сайм та інш.) вказують, щоnobiles називалися не всі представники сенаторського стану, але найбільш видатні, ті, які належали до людей, що займали консульську посаду [II. 5; 106]”. Це спостереження має деякі основи. Але ми вживаємо слово нобілітет для позначення всього римського знання, сенаторської аристократії. У такому значенні цей термін: зустрічається у Моммена, Віллемса, Релоха, Віппера, Сергеєва та ін. Патріціат не втратив свого політичного значення. Його вплив грунтувався на великій земельній власності, розвинених клієнтських зв'язках, взаємній підтримці представників одного і того ж роду. Деяким родам властива була певна політична лінія. Так, Фабії виступали як палкі прихильники аристократичної політики. Для Емілієв характерна політика компромісу з плебеями і т. д.Видатні діячі впливових родів дуже часто проводять на вищі посади своїх родичів і осіб, що знаходяться з ними в клієнтських зв'язках. По мірі посилення плебса поруч з патріціанськимиз'являютьсявидатні плебейські роди, політика яких мало відрізняється від політики патрицианских родів; в IV ст. особливим впливом користуються роди Ліцініїв, Лівієв і Генуциєв. Випадки, коли висувалися такі люди, як Маній Курій Дентат, не пов'язані з патріціанскою або плебейською знаттю, є виключенням. Римський нобілітет був тісно пов'язаний з аристократичними родами латинських і деяких італійських народів. У ранню епоху латинські і сабінські роди увійшли в склад патріціата. Але рід Клавдіїв був, напевне, останнім, що удостоївся цієї пошани, у середини V ст. латинські, а потім різні італійські роди прираховувалися до римського плебсу.

З італійськими містами, що ввійшли в склад римської держави, велися пожвавлені комерційні стосунки, а початок III ст. характеризується розвитком торгового і лихварського капіталу. У зв'язку з розвитком грошового господарства в Римі з'являється карбована монета, спочатку мідна, а потім срібна. Довгий час у римлян були у обігу злитки необробленої міді (aes rude). “Регулярне карбування мідних ассівприпадає на другу половину IV ст. У часи війни з самнитами і з Пірром в Римі ходять срібні драхмиз Кампанії і Великої Греції. Після перемоги над Пірром, в 268 р., римляни перейшли до карбування срібної монети, Було встановленевідношеннясрібла до бронзи, як 1:120 [II. 5; 117]”. Одиницею грошової римської системи був встановленийденарій, відповідний аттичнійдрахмі і рівний 10 бронзовим ассам. Дрібною срібною монетою був сестерцій, рівний 1 /4 денарія. У порівнянні з грецькими містами Рим пізно переходить до карбування монети, а це свідчить про те, що вРимі, незважаючи на розвиток торгівлі і велике поширення лихварських операцій, переважали ще натурально-господарські відносини. Рабовласництво широко впроваджувалося в господарство. Число рабів не було ще значним, але війни збільшували їх притік, і встановлений в 357 р. податок на відпуск рабів на волю вказує на розвиток торгівлі рабами.

Основою господарства було землеробство. Для IV ст. характерна наявність державної громадської власності і розвиток приватної власності. «Громадська власність як державна власність, ager publicus відділена тут від приватної власності. Власність окремої людини сама безпосередньо не є тут громадською власністю...» (Маркс, Форми, попередні капіталістичному виробництву, «Пролетарська революція» № 3, 1939, стор. 153). Значення римського аграрного законодавства як раннього, так і більш пізнього полягає передусім в забезпеченні більшого числа громадян спадковоюземлею.

Розвиток рабовласництва і лихварства веде до концентрації земельної власності і до спроб фактичного розширення її за рахунок державного земельного фонду (ager publicus). Але керівники плебсавиступають проти цих спроб, захищаючи інтереси селянства. Завоювання, що супроводилося конфіскацією земель підкореного населення, лише сповільнювало цей процес, але не могло його зупинити, оскільки кращі землі захоплювалися представниками нобілітета, серед яких нерідко зустрічалися навіть ті, хто виступав на стороні плебеїв. Можна указати на Ліцинія, осудженого за те, що він порушив ухвалений з його ж ініціативи закон про земельний максимум. Розвиток рабовласництва і мінового господарства веде до посилення лихварського капіталу. Плебеям вдалося добитися скасування боргового рабства, але закони, що неодноразово повторяються проти лихварства не могли припинити посилення його гніту.

Боротьба патриціїв і плебеїв привела до рівняння в політичних правах нижчого стану. Виграла від цього передусім верхівка плебса, яка об'єдналася з патріціанськими родами, що збереглися. Плебейська маса добиласявизнання прав особистості, але економічне становище її не поліпшилося. Виходу з цього плебеї шукали в завоюванні. У деяких випадках плебс був настроєний більш агресивно, ніж сенаторський стан.

Населення Рима і завойованих ним областей ділилося на декілька груп, які розрізнялися по мірі правоздатності.

Повною правоздатністю володіли римські громадяни (cives). “Повна правоздатність характеризувалася наступними рисами:

a) jus connubii - право браку, тобто квиритський шлюб, що супроводжувався певними юридичними наслідками (батьківська влада, право дітей на спадщину батька сім”ї і т.д.);

б) jus commercii - повна майнова правоздатність з правом звертатися до римського суду для захисту своїх матеріальних інтересів;

в) jus suffragii - право голосу, тобто право участі в народних зборах;

г) jus honorum - право висувати свою кандидатуру на магістратури [III. 2; 26]”.

Патриції і плебеї до початку III ст. по своїй правоздатності не розрізнялися. Вони були повноправними громадянами (cives optimo jure). Категорію неповноправних громадян (cives mіn optimo jure) складаливільноотпущенники (libertini), які не мали права шлюбу (jus connubii), не могли бути магістратами (не мали jus honorum) і були обмежені відносно права голосування (jus suffragii); вони брали участь лише в трибутнихкоміціях, і то тільки в чотирьох міських трибах.

Поняття «латини» (latini) відносилося спочатку до жителів вільних латинських міст. За договорами з Римом їм надано було jus commercii (майнова правоздатність), а деяким надавалося і jus coniiubii (право шлюбу).

Після Латіпської війни (340-338 рр.) деякі жителі міст Лація дістали право римського громадянства, інші ж продовжували називатися латинами. За ними зберігалося право шлюбу і майнова правоздатність, рівна з римлянами, бо вони не брали ніякої участі в римському політичному житті. Так утворилася категорія латинського громадянства, яка поширюється на різні категорії населення.

Раби не користувалися ніяким захистом держави. Вони були виключені зцивільного життя. З точки зору римських рабовласників, між рабами і тваринними не було ніякої відмінності; пан був вільний в житті і смерті своїх рабів. На відміну від грецьких держав в Римі раб ніде не міг знайти притулку, ніхто не міг його захистити.

Підкорення Римом італійських племен і міст не означало ще створення суворо централізованої держави. Міста і племена продовжували жити самостійним, відособленим життям. Рим залишався і надалі містом-державою, з якою підлеглі міста і області знаходилися в договірних відносинах. Договір цей (foedus) був примусовим. Різні племена і міста увійшли в цю федерацію не на однакових основах. Однимз них було дароване право римського громадянства. Такі міста називалися муніципіями. Муніципії зберігали автономію у вирішенні питань внутрішнього життя. Деякі з них користувалися повними правами, інші не мали політичних прав – громадяни їх не могли брати участі в римських коміціях вони були містами без права голосування (civitalessine suffragio). Нижче за міста, що отримали римське громадянство, стояли міста, що мали латинське громадянство. Третю категорію складали союзники (socii). До них належала більшість. Умови союзних договорів також були не однаковими. Загальним було те, що всі союзні міста позбавлялися права вести самостійну зовнішню політику і зобов'язані були виставляти війська, що складали особливі допоміжні загони.

Особливу категорію міст складали колонії. Перші колонії були виведені латинським союзом. У числі поселенців в цих колоніях могли бути і латини і римляни. Згодом і самі римляни виводили колонії, які називалися латинськими. Це були військово-землеробські поселення, засновані у новозавойованих областях. Колонії володіли автономією аж до карбування монети і мали міський устрій, той, що нагадував римський. Особи, що відправляли в латинських колоніях річні магистратури, діставали права римського громадянства. “У латинські колонії виводилося від 2 до 6 тисяч чоловік; кожний поселенець володів дільницею від 30 до 50 югерів і зобов'язаний був нести гарнізонну службу [III. 5; 209]”.

До вищого рангу відносилися колонії римських громадян. У епоху ранньої Республіки вони являли собою військові пости по берегах морів. Такими були Остія, Антій, Сіна Галльська та інш. Спочатку у них, ймовірно, не було свого управління; згодом вони стали управлятися двуумвірами, що нагадували римських консулів, і радоюдекуріонів, що відповідала римському сенату.

Головна мета заснування колоній в ту епоху була стратегічною. Розкидані в різних пунктах завойованих земель, вони повинні були захищати римські інтереси, втримувати населення від виступів проти Рима, а у разі повстань придушувати їх.

Своїм піднесеннямубагатьох відносинах Рим зобов'язаний був міцній і дисциплінованійармії. У давню епоху римське військо, що ділилося по родам та племенам, складалося з родичів, здатних носити зброю. У ході історичного розвитку з'являєтьсяцивільне ополчення, що складалося переважно з селян, в яке збиралось все вільне населення і яке ділилося згідно майновому цензу. Традиція приписує цей розподіл на класи Сервію Туллію, але воно було результатом тривалого історичного розвитку. У ранній період Республіки нарівні з майновим розподіломз'являється і розподіл за віком. Всі громадяни у віці від 17 до 46 років зобов'язані були брати участь у всіх походах, як би часто вони не здійснювались. Набір війська здійснювався консулами, що комплектували армію на основі цензорських списків. Основною бойовою одиницею римського війська був легіон, в якому перебувало звичайно з 4500 чоловік, з них 3 тисячі було піхотинців, 300 кавалеристів і 1200 легкоозброєних. Важкоозброєні піхотинці ділилися на три групи: молодші називалися гастати (hastati від hasta спис), люди середнього віку принципи (principes) та старші по роках триарії (triarii). Гастів і принципів в легіоні було по 1200, а триаріїв 600. Спочатку легіон ділився тільки на цептурії, до кінця ж періоду (ймовірно, в ході Самнітських війн), легіон складався з 30 маніпулів, а кожний маніпулз двох центурий; центурієй командував центуріон – сотник, причому одинзцентуріонів командував правим, а інший лівим крилом маніпула, іноді ж одинцентуріон міг командувати всім маніпулом. Кіннота, що додавалась до кожного легіону ділилася на десять турм, по 30 чоловік в кожній.

Старшими начальниками у війську були військові трибуни, які перший час призначалися консулами, а потім стали обиратися народними зборами. До епохи Пунічних війн основні збройні сили складалися у римлян з чотирьох легіонів, та нарівні з римським військом все більше і більше значення набувають війська союзників, які зобов'язані були виставляти визначені контингенти.

Бій починавсялегкоозброюваними піхотинцями (velites), що метали дротики у ворога і що відходили на фланги, на, яких розташовувалася кіннота. Після цього вступали в бій гастати, за ними принципи, триарії ж брали участь в битвах лише у виняткових випадках. Зброєю служили мечі, списи і дротики, для захисту від ворогів користувалися щитами, надівали на себе панцир і шолом.

Велику роль грали римські укріплені табори, що створювалися за певним планом. Вони служили для ночівок або для притулку у разі відступу, а також були опорним пунктом у всіх військових операціях.

Особливо велике значення мала в армії дисципліна. Вона не порушувалась політичною і соціальною боротьбою, що відбувалася в Римі. У поході солдат був цілком підлеглий своєму начальнику. Дисципліна підтримувалася суворими покараннями. Командуючий армією, консул або претор, а тим більше диктатор міг по своєму розсуду засудити винного до смертної кари, за межами міста Рима не було права апеляції до народних зборів, не діяла тут і влада трибунів. Центуріони могли карати по своєму розсуду солдат за всяку провину; широко застосовувалися в армії тілесні покарання. Але не тільки покарання підтримували дисципліну. Римська армія складалася з вільних людей, зацікавлених в перемозі над ворогом, бо справа йшла про захист рідного міста (як це було під час галльського нашестя або війни з Пірром) або ж про захоплення нових земель під ріллю і пасовища [II. 2; 47]. Швидко вводиться платня солдатам (stipendium). За переказами, в момент війни з Вейями, вже в епоху третьої Самнітської війни, під час завоювання землісабінян, римляни уперше, зі слів Фабія Піктора, які передає Страбон, «спробували багатства».

У римській армії нарівні з покараннями існували і нагороди. Полководець, що мав imperіum і що виграв війну із зовнішнім ворогом, оголошену за певними правилами, діставав право на тріумф: так називався урочистий хід, в якому полководець в лавровому вінку і пурпурній, прикрашеній золотом тозі на колісниці в'їжджав у супроводі звитяжного війська. Хід закінчувався в Капітолії, де здійснювалися урочисті жертвоприношення. Малий тріумф називався овацією. У цьому випадку полководець вступав в Рим на коні або ж пішим, на голові його був миртовий вінок і одягнутий він був в звичайну тогу.

Солдати, що відзначилися і офіцери могли отримати різні нагороди за порятунок римського громадянина: на голову покладали вінок з дубового листя (corona civica), золотим вінком нагороджувався той, хто перший піднявся на стіну ворожого міста (corona muralis).

Часті війни сприяли тому, що військове життя було повсякденним, солдати не відвикали від військової служби, а загартовувалися і набиралися військового досвіду. Для вищого стану римлян тільки служба в армії могла відкрити політичну кар'єру. У III ст. військову справу ще не перетворили в професію, армія зберігала колишній селянський характер, і по закінченні походів більшість солдат прагнуло повернутися до рідних вогнищ.

Так виглядало римське суспільство до початку ІІІ ст до н.е.


Зародженя та розвиток юриспруденції

Закони Дванадцяти таблиць

До середини V ст. плебеї в боротьбі з патриціями домагаються деяких успіхів. У 451 р., як передає традиція, під тискомплебса була вибрана комісія з десяти чоловік для запису законів (decemviri legibus scribundis). Вона складалася з видних патриціїв і була наділена широкими повноваженнями. Децемвіри користувалися надзвичайною владою. На цей рік не було обрано ні консулів, ні народних трибунів. Протягом першого року кодифікаційнаробота не була закінчена, і на другий рік була вибрана друга комісія, що також складалася з десяти чоловік, але п'ять з них були плебеями. Другі децемвірипредставлені традицією узурпаторами, що діяли не тільки проти плебеїв, але навіть і проти патриціїв. Це привело до другого вигнання (сецессії) плебеїв з Рима. Безпосереднім мотивом традиція вважає спробу децемвіра Аппія Клавдія незаконно позбавити свободи дочку плебея Віргинію. Лише втручання впливових громадян запобігло спалаху міжусобної війни. У 449 р. між ворогуючими станами був укладений урочистий мир. Були відновлені магістратури, що раніше існували і підтверджені права плебеїв, передусім закон про провокації (jus provocationis), за яким всякий громадянин міг апелювати до народних зборів на несправедливе рішення магістрату (вищої посадової особи). Записані децемвірами закони були опубліковані


29-04-2015, 03:35

Страницы: 1 2 3 4 5 6 7 8 9
Разделы сайта