Римское право

свободу. Імператор Адріан заборонив вбивство рабів. Його біограф розказує, що він притяг одну знатну римлянку до відповідальності за жорстоке поводження з рабами. Імператор Антонін Пій видає розпорядження, за яким той, хто без причини уб'є свого раба, несе таку ж відповідальність, як і за вбивство чужого раба. Вплинули деяким чином і грецькі звичаї: за указом того ж імператора рабам дозволялося шукати притулки в храмах і перед статуями імператорів. У разі жорстокого обходженнягосподарі в примусовому порядку повинні були продавати рабів.

Перебільшувати значення цих законів немає ніяких підстав. Положеннярабів злишалось важким. Новий погляд на рабство і закони на користь рабів – одинз симптомів кризи рабовласництва.

Криза наступила не відразу і не одночасно у всіх областях Імперії. Вона проявила себе передусім в Італії. Установааліментарного фонду і його поширенняпри Антонінах було спробою запобігання розорення середніх і дрібних землевласників, а разом з тим і надання допомоги незаможним сиротам. Само собою зрозуміло, що захід цей був палліативомта міг лише до відомої міризатримати, але не запобігти розоренню сільського населення. Аліментарні таблиці, що дійшли до нас кажуть про те, що державним кредитом користувалися дрібні і середні власники італійських міст Вслейі, Плацонциї і Беневента. На основі цих таблиць можна встановити, що в порівнянні з кінцем Республіки число дрібних володінь меншає; при цьому у нас немає підстави говорити про утворення суцільних латифундій. Комплекс земель, що належать одному власнику, міг складатися з декількохдільниць, розташованих в різних місцях, і та навіть в одному місці могла бути черезполосна власність.

Поступова втрата Італією переважного економічного становища позначилася у відтоцікоштів і в запустінні земель. Як один зметодів боротьби з цими явищами імператор Траян, а потім Марк Аврелій наказують сенаторам відому частину своїх коштівобов'язково вкладати в италійськіземлі.

Однимз джерел, що дають уявлення про положеннявеликогоземлевласництва в Італії у часи Траяна, є листи Плінія Молодшого. З них видно, що сам Пліній Молодший був схильний мати земельні володіння в різних місцях Італії. З його слів, цим він страхував себе від несподіванок. Дані Плінія кажуть про те, що колонатнівідносини продовжували розвиватися. При виборі маєтка Пліній піклується про те, чи знайде він в даній місцевості надійних наймачів. Заборгованість колонів росла. Недоплати їхні (reliqua colonoruiii), як дізнаємося ми з інших джерел****, могли закладатися, продаватися, перейти по спадщині. Плінійвказував, що колони перестають навіть піклуватися про погашення своєї заборгованості, настільки вона була велика. Внаслідок цього власники починають замінювати грошову оренду орендою зчастини продукту. Плінійназиває це єдиним способомлікування застарілої хвороби.

Особливість італійськихколонатнихвідносин полягає в тому, що колон є вільним орендарем; в основі відносин між ним і власником лежить двосторонній договір найма (locatio conductio).

Колонатрозповсюджується і в провінціях. У східних областях Імперії відношення, близькі до колонату, склалися задовго до римського завоювання. У Єгипті і Азії царські землі, землі храмів і інші володіння розподілялися на дільниці, що здавалися в оренду дрібним сільським господарям. Ця оренда перетворювалася в оренду примусову, землевласникі фактично прикріплялися до землі і не могли вільно покинути місце приписки (origo). На заході розвиток колонатавідноситься до кінця I і початку II ст. н.е. Ці маєтки утворилися ще при Клавдіях, головним чином внаслідок конфіскації імператорами приватних сенаторських володінь. Імператорські земельні фонди, що знаходилися в Римській Африці, ділилися на області (tractus, rеgiones), які складалися звеликих маєтків-салътусів (saltus). На чолі області стояв імператорський чиновник, прокуратор. Велика частинасальтуса ділилася на дільниці і віддавалася в оренду колонам. Головною особою в маєтку був кондуктор (conductor), якому давалися на відкуп всі прибутки з маєтка.

Відносини між колонами і імператорською адміністрацією регулювалися не окремими контрактами, як це було в Італії, а особливими поміснимистатутами (leges). Значні уривки такого статуту збереглися в одномунаписі. У ній говориться про те, що встановлюються порядки відповідно до Манциєвого статуту (lex Manciana). Відносно дати цього статуту в історичній літературі немає єдиної думки; ймовірно, він відноситься до кінця династії Флавієв або ж до часу Траяна. Колони орендували землюзчастини продукту; вони повинні були віддавати третю частину врожаю пшениці і ячменю, четверту частину гороху, третю частину зібраних оливок, певну кількість меду з кожного вулика. Заохочувалося розведення оливок, і той, хто насаджував їх, користувався пільгами. Грошові внески колони платили тільки з худоби. Крім натуральних і грошових внесків колони зобов'язані були три рази в рік відпрацювати по два дні в самому маєтку. Ці порядки були, мабуть, характерні не тільки для імператорських, але і для великих приватних маєтків.

З імператорів II ст. особливу увагу регулюванню відносин між колонами і адміністрацією африканських імператорських маєтків приділив Адріан. Він підтвердив, що кондуктор не може вимагати з колонів понад шести днів роботи в рік.

Особливі пільги надавалисятим, хто розорювавцілину або покинуті дільниці, насаджував оливкові і фруктові дерева, а також виноградники.

Правила, передбачені поміснимистатутами, не дотримувалися. Жителі Бурунітанського сальтусазвернулися до імператора Коммоду зі скаргою на своє положення. Вони писали, що прокуратори завжди стоять на стороні багатих і впливових кондукторів. Останні незаконно збільшують побори і вимагають виконання зайвих робіт. Прокуратори не розглядають скаргколонів, а коли вони зібралися і написали скаргу самому імператору, прокуратор вислав солдат; багатьох зколонів посадили у в'язницю, причому навіть римських громадян піддали тілесним покаранням.

Колонам Бурунітанського сальтуса пощастило: петиція їх досягла імператорської канцелярії, і сам Коммод розпорядився, щоб надалі колони працювали стільки, скільки визначено згідно із законом Адріана, але далеко не всі прохання, ймовірно, приводили до подібних результатів. Пригнічення колонів і зловживання адміністрації були звичайним явищем.

На північно-західних околицях на умовах, близьких до положенняколонів, селили варварів. Особливо широко застосовував цю міру Марк Аврелій.

Колонатнівідношення вплинули і на положення деяких категорій сільськогосподарських рабів. Власники земельпереводять їх на пекулій, тобто надають їм дільницю і, даючи рабам можливість обробляти її на власний розсуд, зобов'язують їх виконувати певну панщину. Пекулійодназ древніх форм римських правових відносин. Широке використання її у часи Імперії говорить про те, що старий спосіб обробки обширнихземель за допомогою рабів втрачав своє значення. Вигідніше було ділити маєток на невеликі дільниці і всякимиспособамиоберігати себе від несподіванок, гарантувати собі певний прибуток. Раби, що отримализемлю в якості пекулія, називалися servi casati. До відомої міри мінялося їх юридичне становище. Вонирозглядалися як quasi coloni (майже колони). Юристи вказують, що на відміну від інших рабів їх не треба вносити в інвентар маєтків; не можна їх і заповідати.

У історичній і історико-юридичній літературі питанню про колонатприділялася велика увага. Більше усього суперечок викликалопитання про походження, колоната. Деякі історики вважаликолонат неримським , запозиченим від германців, у яких раби знаходилися в інших умовах, ніж у римлян, і за своїм станом схожі були з колонами. Уперше погляд цей висловив Савіни, згодом його захищали Марквардт і Зеєк. Його розділяв у відомих відносинах і Моммзен, що вказав, правда, що поширеннюколонатнихвідносин сприяло зменшення кількості рабів внаслідок нових умов римської зовнішньої політики. Пухта і Родбертус вважаликолонат пом'якшеним рабством. Нарешті, деякі дослідники пояснювали розвиток колоната впливом східних елліністичних аграрних порядків. Особливе значення мали в цьому відношенні дослідження Ростовцева. У своїй роботі про колонат він дав детальне дослідження аграрних відносин в елліністичних країнах, де ще до римського завоювання була відома примусова оренда. Ростовцеввважає, що не можна говорити про пряме запозичення з Сходу цих відносин. Мовайде, на його думку, про взаємопроникнення східного і римського соціального укладу. Ростовцеввважає, що в кожній області Римської імперії були свої шляхи виникнення колоната. У Італії колонат виник самостійно. У Африці спостерігається поєднання італійських і східних форм.

З тих даних, які має в своєму розпорядженні сучасна наука, можна зробити висновок, що колонат розвинувся з приватно-правових відношеннь. Цьому не суперечать імператорські розпорядження. Вони торкаються тільки імператорських маєтків. Всі джерела ранньої Імперії сходяться в тому, що колон – вільна людина.

Колонатнівідношення були поширені і на інші соціальні категорії; саджали на землю рабів, селили варварів. Але ці заходи не дозволяють, однак, вважатиколонат пом'якшеним рабством або інститутом, запозиченим у германців. Немає ніяких підстав вважатиколонат інститутом, запозиченим зі Сходу, але цілком можливо, що в організацію імператорських маєтків на Заході було дещо запозичено з східної помісної організації.

Розвиток колоната є однієюз найважливіших особливостей економічного і соціального розвитку часів ранньої Римської імперії. У Італії колонат розвивався внаслідок того, що рабська праця стала невигідна і рабовласницьке господарство приходило в занепад.

Колон в більшій мірі, ніж раб, зацікавлений в піднятті продуктивності своєї праці. Правда, при розподілі земель на окремі парцелли можна було вести розмову лише про екстенсивне господарство; при цих умовах не можна було виконати тих порад по поліпшенню сільського господарства, які давали римські агрономи. Але у нас немає ніяких підстав говорити про те, що ті форми інтенсивного рабовласницького господарства, по яких ми можемо судити на основі творів Катона і Колумелли, мали широке поширення. Ймовірно, ці господарства існували лише в приміських районах, там, де були зручні шляхи сполучення. Великі латифундії були по перевазі екстенсивними господарствами. Таким чином, у нас немає підстав твердити, що поширенняколоната в Італії привело до загального падіння продуктивністі сільського господарства.

У провінціях же, колонат був однієюз головних форм експлуатаціїтрудящих, що сприяли освоєнню нових, до того часу не оброблених земель. Розміри імператорських і приватних маєтків були настільки великі, що їх не можна було обробити за допомогою рабів. Ця можливість створювалася завдяки колонату.

Особливості полісної ідеології.

Римська община на початку республіканського періоду була одним з полісів Апеннінського півострова. Поліс (по-латині civitas) - це, як правило, невелика рабовласницька держава з єдиним містом - центром політичного і культурного життя. Місто звичайно було оточене оборонними стінами і являло собою міцність - притулок навколишніх жителів в дні військових небезпек. Громадянами общини були лише місцеві уродженці, що володіли земельними дільницями. Пришельці і іноземці, а тим більше раби не мали права володіти землею і тому не були громадянами. Громадяни повинні були служити в ополченні, брати участь в народних зборах. Виконавча влада виправлялася виборними «магістрантами».

Колектив громадян вирішував політичні справи на народних зборах і захищав кордони своєї невеликої держави, збираючись в ополчення. Над громадянином не було тиску бюрократії; сама державна машина не представлялася йому чимсь чужим і страшним. Громадянин разом з своїми рабами обробляв свою дільницю, голосував в народних зборах і вибирав магістратів, із зброєю в руках відстоював рідне місто від ворогів.

Для громадянина полісної общини було характерне почуття свободи, свідомого вибору своїх дій. Якщо треба було йти в похід, то громадянин знав, що це не примха посадової особи, а сувора необхідність боротьби з ворогом; якщо народні збори вирішували оподаткувати громадян, то це викликалося необхідністю, а не свавіллям уряду. Головні вчинки і заходи представлялися жителеві міста-держави зрозумілими, реальними. До того ж приймалися ці заходи на народних зборах, в яких брав участь сам громадянин. Подібний порядок породжував почуття свободи, власного достоїнства, упевненості в своїх силах, спокійний реальний погляд на життя і існуючі відносини. Оскільки всі політичні і військові питання вирішувалися колективно на народних зборах або в ополченні, то це формувало почуття колективізму, цивільної спільності, заважало розвитку індивідуалізму. Окрема особа, її думки і інтереси розчинялися в цивільному колективі.

Для античних рабовласницьких полісів характерне прагнення до відособленості і замкненості. Особливо яскраво це виявляється в житті землеробських общин, однією з яких був Рим. Громадяни, обробляючи свої земельні дільниці, вели натуральне господарство і мало потребували сторонньої допомоги. З боку сусідів могла обійти небезпеку земельних захоплень, тому громадяни античних міст-держав звичайно знаходилися в натягнутих відносинах якраз з найближчими сусідами. Ця напруженість ще більш посилювала замкненість общини, її ворожість, направлену зовні, її агресивність. Цим, зокрема, пояснюється тісний зв'язок цивільної і військової організації в античних общинах. Громадяни общини, дрібні землевласники, зайняті важкою сільськогосподарською працею, прагнули не до запозичення нових думок і ідей, а до збереження дідівських вдач і звичаїв, з недовірою відносилися до всього нового, іноземного. Прихильність до свого місцевого, дідівського, споконвічного - одна з яскравих особливостей ідеології аграрного поліса.

Криза полісного ладу общини почалася з проникнення в середовище громадянства прийшлих елементів, які стояли поза громадською політичною і військовою організацією. Рабство, що розвивається і соціальне розшарування самого громадянства розкладали полісні порядки і установи.

Поступово, по мірі розвитку римського завоювання римська община, місто-держава, розташована на Тібрі, змінилася на величезну державу, що включала весь Апеннінський півострів і багато які заморські території з багатомільйонним населенням багатьма містами, складним господарством, різними класами, постійною армією, складним державним апаратом.

Розкладання античного поліса привело до кризи ідеології його громадянства. Спостерігається відхід від колективізму і зростання індивідуалізму, зіставлення окремої особи колективу, люди втрачають спокій і внутрішню урівноваженість. Старовинні дідівські вдачі зазнають осміяння і критики, в римське середовище починають проникати інші вдачі, іноземна ідеологія і релігія.

Починаючи з III ст. до н. е. на римську релігію дуже сильний вплив стала надавати грецька релігія. Римляни ототожнили з грецькими богами своїх абстрактних богів. Так, Юпітер був ототожнений з Зевсом, Марс з Аресом, Венера з Афродітою, Юнона з Герою, Мінерва з Афіною, Церера з Деметрою і інш. Серед римських численних богів виділилися під впливом грецьких релігійних уявлень головні олімпійські боги: Юпітер - бог неба, грому і блискавки. Марс - бог війни, Мінерва - богиня мудрості, берегиня ремесел, Венера - богиня любові і родючості. Вулкан - бог вогню і ковальського ремесла, Церера - богиня рослинності. Аполлон - бог сонця і світла, Юнона - берегиня жінок і браку, Меркурій - вісник олімпійських богів, заступник мандрівників, торгівлі, Нептун - бог моря, Діана - богиня місяця.

Одним з шановних чисто італійських божеств був Янус, що зображався з двома особами, як божество входу і виходу, всякого початку. Олімпійські боги вважалися заступниками римської общини і шанувалися патриціями. Плебеї ж особливо шанували божественну трійцю: Цереру, Лібору, Прозерпіну - богиню рослинності і пекла і Лібора - бога вина і веселощів.

Римський пантеон ніколи не залишався замкненим, в його склад приймалися іноземні божества. Вважалося, що прийом нових богів посилює потужність римлян. Так, римляни запозичили майже весь грецький пантеон, а в кінці III ст. до н. е. було введено шанування Великої матері богів з Фракії. Завоювання багатьох заморських територій, особливо елліністичних держав, познайомило римлян з елліністичними і східними богами, які знаходять шанувальників серед римського населення. Ті раби, що прибували в Рим і Італію сповідали свої культи, тим самим розповсюджуючи інші релігійні переконання.

Для того щоб боги піклувалися про людей і про державу, їм треба було приносити жертви, підносити молитви-прохання і виконувати особливі ритуальні дії. Особливі колегії досвідчених людей - жреці - спостерігали за культом окремих богів, за ·порядком в храмах, готували жертовних тварин, стежили за точністю молитов і ритуальних дій, могли дати раду, до якого божества звернутися з потрібним проханням.

Римська релігія носила дух формалізму і тверезої практичності: від богів чекали допомоги в конкретних справах і тому скрупульозно виконували встановлені обряди і приносили потрібні жертви. У відношенні до богів діяв принцип «я даю, щоб ти дав». Римляни звертали велику увагу на зовнішню сторону релігії, на дріб'язкове виконання обрядів, а не на духовне злиття з божеством. Римська релігія не збуджувала священного трепету, екстазу, які опановують віруючих. Ось чому римська релігія при зовнішньому дуже суворому дотриманні всієї формальності і обрядів мало торкалася почуття віруючих, породжувала незадоволення. З цим пов'язане проникнення іноземних, особливо східних, культів, часто відмінних містичним і оргіастичним характером, деякою таємничістю. Особливо широко розповсюджувався культ Великої матері богів і культ Діоніса - Вакха, зарахованих в офіційний римський пантеон. Римський сенат вживав заходів проти поширення оргіастичних східних культів, вважаючи, що вони підривають офіційну римську релігію, з якою зв'язувалася потужність Римської держави і його стійкість. Так, в 186 р. до н. е. були Заборонені розгнуздані вакханалії, пов'язані з обрядами культу Вакха - Діоніса.

Широке проникнення грецького впливу у II ст. до н. е. привело не тільки до великого впливу грецької релігії і пристосування до неї римських релігійних переконань. Одним з важливих наслідків грецького впливу було поширення грецької філософії в римському суспільстві і поглядів грецьких філософів на релігію і богів. Було перекладено на латинську мову твір елліністичного письменника Евгемера, який вважав, що боги - це обожнювані великі люди, що колись жили. Вища римська аристократія, знайома з грецькою філософією, починає скептично відноситися до релігійних вірувань, хоч і розглядає релігію як необхідний засіб управління народом. Поширення містичних східних культів в масі, скептичне відношення до римської релігії


29-04-2015, 03:35

Страницы: 1 2 3 4 5 6 7 8 9
Разделы сайта