Порівняльний аналіз головних понять аскетичної антропології та феномена мови
Аналіз поняття молитви і концепту любові
На думку Хоружого, поняття аскетичної антропології виконують подвійну функцію: позначають певну дію людини і водночас обумовлюючу цю дію внутрішню установку. Тому, розглядаючи важливе для розуміння феномену ісихазму поняття молитви, треба відзначити її основні властивості. Це, в першу чергу, її бінарність: молитва не замкнена у горизонті наявного буття, але спрямована на відношення двох горизонтів: природного і надприродного. Крім того, молитва обов’язково має характер відповіді, тобто вона є відповіддю свідомості на присутність чи волю Божу, інакше кажучи, ставлення до власної ситуації як до даної і створеної Богом і яка тому постає як деяке звернення Бога до Свого творіння. Молитва є особистим відношенням людини до Бога. В. М. Лоський зазначає, що молитва є рушійною силою усіх людських зусиль. За своїм характером молитва є спілкуванням, особистісним чи міжособистісним. Особиста налаштованість дає можливість чутливого сприйняття «відповіді» Бога. Тому молитва як прислухання до Божого промислу, до того, що саме Він відповідає на наше моління, – постає у якості перманентного уточнення цих відповідей, як поступове вирівнювання власних дій до воління Божого. Лоський вказує, що у процесі моління «душа зосереджується, часткові прохання припиняються, видаються непотрібними, тому що Бог відповідає на молитву, виявляючи Свій осягаючий промисел».
Вказана особливість молитовної налаштованості людини виявляє спільні риси з поняттям герменевтичного кола, у якому відбувається постійний процес уточнення розуміння: цілісності – через окремі сприйняття і відчування складових герменевтичного процесу, а місце і роль частковостей – через споглядання цілого. Крім того, стан постійної налаштованості на «відповідь» Бога подібний до стану «вслухання» у мову буття (М. Гайдеггер).Тобто, маємо відзначити схожість таких явищ, як зусилля мовного розуміння та зусилля молитовного зосередження і приборкання пристрастей у аскезі ісихазму. На нашу думку, енергія, що діє у всіх вказаних випадках, є «низхідною енергією», – а пошук адекватної форми вираження постає у вигляді вибудовування власної поведінки відповідно до «почутої» волі Божої.
Ще однією властивістю молитви є зазначена Хоружим неспівмірність – того, хто молиться, і Того, Хто відповідає; але неспівмірність учасників цієї «бесіди» може бути знятою лише за умови ствердження ваги і цінності енергейного зв’язку сторін, що спілкуються. Внаслідок вказаної неспівмірності сторін, зазначає Хоружий, проявляються дві особливості молитовного діалогізму: по-перше, іманентний апофатизм, коли звертання людини до Бога має смисл лише за умови особистісного відношення, тоді як Бог залишається абсолютно неосягненним у Своїй сутності. Іншими словами, можливість і наявність особистісного ставлення свідчить про існування тісного зв’язку між Богом і людиною, при тому що людина насправді не може пізнати, яким Він є. Стверджуючий зв’язок, таким чином, виявляється не сутнісним, а лише енергейним. По-друге, іманентна проблематичність як невизначеність щодо здійсненності діалогу з Богом, тому що ніяких гарантій не існує, людині дано лише сподівання («упование», «чаяние»), тому молитва завжди – спроба діалогу, здійснювана зі «страхом Божим і вірою».
Застосовуючи вище розгорнуті поняття до ситуації мови і мовного розуміння, можна сказати, що у будь-якому випадку цілісність трансформацій людської природи відбувається за умови наявності обох типів енергії, – як «висхідної енергії», так і «низхідної». А саме: як вказувалося вище, у молитві людина поступово відмовляється від прохань особистих і приватних, центруючись на об’єкті своїх молитов. Таким чином відбувається спроба (одна із численних) підйому людських енергій до енергій Божественних. Наступним кроком буде зусилля «дешифрування» отриманої відповіді, «перекладення» її неречовинності у сприйнятну, адаптовану форму (тобто форма обов’язково буде нестереотипною і нестандартною). Цей момент характеризується дією «низхідної енергії», як зусилля пошуку коректного втілення (вербального? каузального? образного?). Це питання виникає у зв’язку з твердженням Хоружого про відносність вербального виміру особистої молитви: до творіння словесної молитви людину спонукає констатація її «відпадіння» і гріховності, покаяння, яке є екзистенційною установкою, а не вербальною.
У подальшому людина, як правило, також відмовляється від словесного вираження своїх устремлінь: «В процесі молитви виробляються нові невербальні форми її вираження, уже не перед-, а пост- чи транс-вербальні, що виникають на базі вербальних як вищі». Таким чином акцентується у першу чергу роль енергейних зусиль, які вже не супроводжуються вербально. Головним елементом молитви є не словесне оформлення, а постійна налаштованість з постійною корекцією форм моління.
Подібне «підняття» людських енергій, здійснюване за допомогою молитви, має призвести (як до свого результату) до набуття стану «священної німоти», «молитви, що твориться Духом, а не устами». В перекладі на ситуацію мови і мовлення досягнений стан є точкою рівноваги – між дією «висхідної енергії», що зреалізувалася, та дією «низхідної енергії», що ще має відбутися. Власне кажучи, це – стан ісихії (ήσυχία).
Крім того, особливістю чистої молитви є, в першу чергу, те, що вона є станом невербальності, тобто не потребує роздрібненості на окремі образи, а є цілісністю: «не може бути виражена ні звуком голосу, ні рухом вуст і ніяким сполученням слів...». По-друге, чиста молитва є певним рухом, який однак відрізняється (відмежований) від усього, що може здійснювати рух як такий: слів, думок, почуттів: антиномічність чистої молитви. Така антиномічність вирішувана з-за особливого характеру такої молитва: обидва взаємовиключаючі стани можливі у зміненому модусі енергії: синергії.
Ще одним із важливих для розуміння практики ісихазму (як і релігійної свідомості в цілому) є концепт любові. В безупинній молитві людина осягає (підходить до розуміння) фундаментальної реальності містико-аскетичного досвіду – безмежної любові Бога до Свого творіння. І переживання того, що власне існування є необумовленим і є свободним даром Творця, приводить людину до взаємного відчуття любові – любові до Бога. Таким чином, відбувається поєднання: «нетварного дару любові – Божественної енергії, що приходить через молитву» і тварної енергії любові, або еросу. Ці дві енергії або поєднуються, і тоді маємо говорити про цілісний образ і єдиний процес досягнення людиною особистісного, надприродного буття. У протилежному випадку ерос або підпорядковується одній з тварних енергій, або ж сам стає домінантою енергейного образу людини. Таким чином, ми прийшли до висновку, що любов як установка самовіддачі вищому з’являється з появою «зворотного зв’язку», «відповіді» Бога на моління людини і сама є відповіддю на відчуття глибинного зв’язку між світом, Богом і людиною.
Таким чином, зображена ситуація виявляє схожі риси з станом «злиття горизонтів», на який вказує Гадамер, аналізуючи дієво-історичну свідомість. Розуміння іншого можливе лише за умови участі у його бутті, уваги і прислухання до нього, а середовищем, де відбуваються подія розуміння, є мовне середовище, більш того: весь «досвід світу» людини має мовний характер.
Аналіз поняття енергії та концепту ісихії
Центральною властивістю поняття енергії є її принципова поновлюваність, що виявляється як безупинність зусиль. Синергійна установка, тобто стан включення, задіяності певної енергії в «ікономію глобального устремління» потребує постійного підтвердження напрямку діяльності енергії та мети цієї діяльності. Тому не існує різкого поділу між «установкою» та «процесом» (або ж запитом на розуміння смислу тексту та самим здійсненням зусилля розуміння, – якщо перекласти це у поняття мовної проблематики). Аналогічними поняттями у богослов’ї ісихазму є поняття праксису (πραχισ) і феорії (θεόρια).
Така властивість ісихастичного дискурсу енергії як необхідність здійснення безперервних зусиль (молитва) в мові виражена як постійна налаштованість, постійне «прислухання».
Іншими словами, вищевказаний процес поєднання розуму і серця стає можливим лише за умови постійно здійснюваного зусилля, перманентної енергейної діяльності. В ісихазмі це – «творіння» Ісусової молитви, у якій лаконічність виразу поєднується з глибоким змістом (звертанням до Сина Божого), що супроводжується ритмічно зорганізованістю цієї молитви (крім того, православна ідея «короткої молитовки» схожа до ідеї мантраму у східних релігіях: індуїзмі, буддизмі тощо). Дослідник наполягає на відмінності між значенням Імені Божого в Ісусовій молитві та старозаповітного культу Імені в іудаїзмі та його новітніми течіями (російському ім’яслав’ї початку ХХ сторіччя), заперечуючи наявність особливого поклоніння саме Імені як такому.
Важливо зазначити, що підґрунтям для формування нового над-природного енергейного образу людини є створення структури, що містить поєднання не лише розумових та душевних енергій, але і тілесних. Тобто, для ісихазму принциповою є опозиція «творіння-Бог», а не «плоть-дух». Цілісні зусилля трансформації, духовного самовдосконалення являє собою процес самоорганізації головних складових людської природи: тіла, розуму і душі. За цією аналогією варто розглянути структуру тексту, що складається з трьох пластів: «тіло» тексту (його лексичний стрій); його раціональний зміст, значення; смислова складова тексту. Безперечно, що для адекватного розуміння певного тексту (або конкретного висловлювання) необхідне сприйняття (засвоєння і витлумачення) усіх трьох його вимірів, у їх цілісності, узгодженості та зорганізованості, які впливатимуть на успішність/ неуспішність цього розуміння. Можливість цілісного сприйняття тексту з’являється із застосуванням енергейного дискурсу філософування.
Ісихія (ήσυχία) перекладається як спокій, заспокоєність, мир, тиша, мовчання, усамітнення, і означає внутрішній мир, якому вже не властивий енергейний образ першого етапу ісихастської практики: боротьби з пристрастями. Хоружий вказує на його особливості: тактика уникання розмов, мовлення як зайвої активності, що відвертає увагу від зосередження на молитві, знижує внутрішню концентрацію подвижника. Тобто, йдеться про уникання спілкування з оточуючими, що часто вимагає усамітнення.
Крім того, в практиці ісихазму треба розрізняти установки «мовчання уст» і «мовчання розуму»: якщо просте утримання від розмов є бажаною, але не обов’язковою умовою для досягнення «внутрішньої тиші», то «мовчання розуму» є обов’язковою рисою «чистої молитви», в якій «надраціонально долається опозиція вербального і невербального вираження».
Таким чином, в результаті аналізу концепту ісихії приходимо до висновку, що його основні властивості – внутрішня тиша, зосередженість, утримання від надмірного спілкування з оточенням, – можуть бути застосовані для розгляду герменевтичного феномену: в мовному процесі, для висвітлення природу розуміння, витлумаченого в категоріях енергейного дискурсу.
Аналіз концепту зосередження та категорії синергії
Зосередження в ісихазмі є поняттям, у якому відображені нові принципи організації та механізми роботи свідомості, нові типи енергейного образу людини. Тому у процесі подальшого аналізу треба мати на увазі умовність аналогій, паралелей між досліджуваними явищами подвигу в ісихазмі та розумінням у мовному процесі. Але також варто не знехтувати і спільними їх рисами: між поняттям зосередженості у герменевтичному процесі та ісихазмі. І у першому, і у другому випадках йдеться про устремління людини до повного і адекватного відчуття і сприйняття предмета, концентрація усіх сил на цьому. Відмінність полягає у наступному кроці – ісихастському понятті «сходження розуму у серце», в результаті чого відбувається злиття енергій розумових і душевних, тобто виникає принципово нова структура.
Герменевтичне поняття аплікативності знаходиться у прямій відповідності з попереднім розглядом принципового перетину понять установки і процесу. А невідображуваний у феноменологічному дискурсі стан досягнення (набуття) «внутрішньої тиші» постає своєрідним виходом за межі впливу пристрастей, які заважають сходженню до стану незворушності: Й. Мандельштам, «Silentium!»: «первоначальная немота» тощо.
Одним із принципів ісихастської герменевтики є принцип діяльного розуміння або розуміння через практику – і він дуже близький до принципу аплікативності у філософській герменевтиці Гадамера, коли шлях до розуміння полягає у набутті спільного досвіду через «проникнення» у нього на практиці.
Крім того, завданням критеріології ісихазму є насамперед перевірка і витлумачення містичного досвіду, але не повноти його змістовності (як це відбувається у герменевтиці), а в окремо розглянутому аспекті його істинності чи хибності. І у цьому полягає відмінність методів герменевтики та досвіду ісихазму. Крім того, «висловлюваність невимовного» у містичному досвіді обумовлена руслом апофатичного дискурсу, що робить непотрібними герменевтичні процедури витлумачення значень і смислів тексту. Та з іншого боку, за свідченнями подвижників, духовний процес має антиномічний характер: у ньому присутні і розчинення у невимовному, і зростання здатності розрізняти, здатності до ясного бачення і сприйняття. Ця антиномія вирішується з причини перцептивної трансформації та формування у людини «розумних почуттів» («умных чувств»), що уможливлює в принципі появу катафатичного виміру ісихастського досвіду.
Характеризуючи центральну категорію діалогічної герменевтики, категорію учасності, Хоружий приходить до висновку, що вона є не категорією стану, тобто категорією есенційного дискурсу, але категорією дії, категорією енергейного дискурсу.
Позиція учасної свідомості (буття як спів-буття) принципово відрізняється від позиції свідомості «зовнішнього спостерігача» і є позицією «зовнішньо-внутрішнього спостерігача».
Важливе значення має розвинена у ісихазмі категорія синергії (ςυνεργεία): як «актуальне поєднання тварних енергій людини та нетварної Божої енергії», яке стає можливим лише у сфері особистісного буття-спілкування. Якщо до моменту появи у житті подвижника енергій Божественних ініціатива у здійсненні зусиль повністю належала йому самому, то після (з настанням) моменту поєднання двох енергій діяльним началом виступає лише Божественна енергія – Благодать: людина повинна стати повністю відкритою («пуста тростина»), щоб дати можливість енергії Благодаті «вселитися», наповнити її і діяти через неї.
У перекладі на мовний процес ця ситуація постає як усунення власного розуміння, відмова від застосування попереднього досвіду витлумачення (осягнення) раніше почутого чи прочитаного, елімінація власної точки зору. Дещо схожа ситуація описана Борхесом у новелі «П’єр Менар, автор «Дон Кіхота», коли головний герой ставить за мету написати славнозвісний роман, при цьому намагаючись написати не подібний твір, але той самий (точно такий самий), будучи не Сервантесом, живучи не у його час, переживаючи інші почуття. Зображена письменником ситуація є головною проблемою герменевтики: яким же чином можливе розуміння?
Як зазначалося раніше, в процесі синергії, поєднання двох енергій, створюються відносно стійкі конструкції енергій, які змінюють «мирські» орієнтації, пристрасті людини на синергічний устрій, що дає можливість досягнення і перебування в ісихії, стані внутрішньої врівноваженості і тиші. Набуте «бесстрастие» відкриває у людині здатність понадчуттєвого бачення, а головне – поновлює нормальне сприйняття світу, виявляючи таким чином свій гносеологічний аспект, як містико-психологічна передумова свідомості, ясне бачення природи речей. Звичайне чуттєве пізнання доповнюється пізнанням духовним, а його можливості – розширюються. Тому треба зазначити, що в перенесенні на витлумачення мовної ситуації зусилля досягнення стану «бесстрастия» є очищенням від випадкових нашарувань попереднього досвіду (непотрібність, а то і шкідливість його) і сприйняття речей як вони є (принцип епохе). У мові це – окремі твори мистецтва, що мають здатність впливати однаково (з однаковою силою) на переважну кількість своїх читачів.
За виразом Флоровського, втілення та обоження – це два пов’язані і сполучені між собою рухи: втілення Слова є завершенням сходження Бога у світ і саме цей акт уможливлює рух зворотній. Тобто, Бог стає людиною (з-за Своєї любові до творіння), щоб людина могла стати богом по благодаті (через свою любов до Бога). Тут проглядається аналогія з діяльністю раніше розглянутих двох типів енергії: енергії підйому та енергії сходження. Взаємна пов’язаність, сполученість двох енергій – Божої і людської, їх «кругообіг», поєднаність у єдиному процесі відображена також і у містичних течіях західного християнства (Ангелус Сілезіус).
Обоження є поєднанням двох горизонтів буття, яке здійснюється не сутнісно, а енергейно. У результаті такого поєднання відбувається преображення, трансцензус людської природи. Важливо зазначити, що вказана трансформація людини не є руйнуванням людського у ній, навпаки, Богопричастя надає їй «повноти», тобто сприяє (призводить до, спричиняє) реалізації всіх сутнісних сил (потенцій) людини: остання змінюється, залишаючись собою.
Аналіз і співставлення агіографічного дискурсу з дискурсом художнього тексту
Співставляючи агіографічний дискурс з дискурсом художнього тексту, Хоружий стверджує, що якщо у випадку звичайного читача і звичайного тексту зв’язок між ними має характер мімезису, то у випадку дискурсу житія святих читач «вступає з ним ... у діалог з приводу власного досвіду», – тобто ці два дискурси принципові відмінні між собою.
На нашу думку, у будь-якому акті спілкування мова йде насамперед про співвіднесеність сторін, пов’язаних актом спілкування. Світ є космосом співвіднесеностей, «космосом логосів», і у будь-якому випадку мова є проявом цієї «логічності»: і мовця, що виражає свою позицію (позиціонує себе), і слухача, що сприймає промову через співвіднесення її з власною природою.
Тобто логосність як співвіднесеність є онтологічним принципом мови, і він безпосередньо пов’язаний з вищезгаданим поняттям ритму, що виражає енергейну структуру того, хто говорить, – співвідносячись з простором, який він охоплює в об’ємі контексту: чи то є горизонт сучасності (неологізми), чи то горизонт попередників («авторитет» у Гадамера, поняття традиції), чи то горизонт граничний, горизонт власне буттєвий, де і слухач, і мовець – синхронні, будь-то Сократ, Тома Аквінський, Достоєвський, чи мій власний сусід.
Як і у герменевтиці, так і в ісихазмі при інтерпретації досвіду підлягає витлумаченню не власне текст, але сам досвід, повідомлюваний у цьому тексті. Тобто якщо у герменевтиці критерієм виступає аплікація, застосування здобутого досвіду, то у ісихазмі «здобутий досвід подвигу Традиція намагається зробити осмислюваним, опрацьованим... – до кінця».
Тому треба зазначити, що розглянутий з точки зору герменевтичної філософії досвід ісихазму насправді виявляє більше схожих рис і властивостей з процесом мовного розуміння, ніж було прийнято вважати раніше.
Співвідношення понять традиції ісихазму та феномену мови
Існує обставина, з огляду на яку співставлення дискурсу ісихастського досвіду та дискурсу загальнокультурної мовної традиції є досить
10-09-2015, 23:07