Філософи протягом тисячоліть міркували про закони людських взаємовідносин і з усіх правил виділили лише одне, і воно не нове. Це правило старе, як історія. Заратуштра в Персії вчив йому прихильників вогню 3000 років тому. Конфуцій проповідував його в Китаї двадцять чотири століття тому, засновник даосизму Лео Цзи навчав своїх учнів в долині Хагя Будда проповідував його на берегах священного Гангу за п’ять століть до Христа. Священні книги індуїзму навчали законам взаємовідносин за тисячу років до того, як Ісус почав проповідувати їх серед кам’яних холмів Іудеї.
Ісус підсумував його в єдиній думці – ймовірно , найважливішій в світі: „Ставтесь до людей так, як би ви хотіли, щоб вони ставились до вас”. Ви хочете, щоб вас оцінили по-справжньому? Ви хочете отримати згоду тих, з ким намагаєтесь спілкуватися? Ви хочете, щоб вас поважали і любили? Ви хочете, щоб люди були щирими з вами? Тож спирайтесь на Золоте Правило і давайте людям те, що ви б хотіли отримати для себе. Наприклад, якщо ви бажаєте, щоб вас любили і поважали, саме так і вчиняйте з оточуючими вас людьми, адже це правило дійсне і справедливе для всіх людей.
Як? Де? Коли? Відповідь одна. Завжди і будь-де Неважливо якого ви віку, статусу чи наскільки відомі, головне те, що за допомогою цієї філософської думки ви зможете творити чудеса і змінювати ставлення до себе кожен день.
Великий український філософ і письменник Григорій Сковорода казав, що Любов – це почуття не лише найсолодше і найприємніше, а й животворне. Тому людина без Любові – однаково що позбавлена сонця, напівмертва. Слід відрізняти істину любов від удаваної. Не в матеріальному істинна любов, не в багатстві. Там, де переважають світські інтереси, де рушієм виступає бажання матеріальних благ, там немає істинної любові, там дух пригнічений плоттю й корисливістю. Сковорода навчає: ”Міцна і вічна любов виникає із спорідненості вічних душ, які зміцнюються їхньою доброчесністю. Доки людина поводиться чесно, „доти і любов зростає, подібно до того, як дерево непомітно з роками росте і само стає сильнішим. ніж смерть”. Різко виступаючи проти несправжньої любові, за єднаючи й оберігаючи любов, наш великий філософ і сьогодні запитує нас: „Що є огиднішим за любов вульгарну, удавану, і, навпаки, що є більш божественним, ніж любов християнська, тобто істинна?.. Хіба не любов усе поєднує, будує, творить, подібно до того, як ворожість руйнує?
„Давати – значить отримувати” – закон Любові. У відповідності до нього ми, віддаючи іншим свою Любов, одночасно отримуємо те, що було віддано. Закон Любові формується на її перенасиченні, вона щодня буквально перенасичує нас, не має кінця, виходить з-за меж. Коли ми віддаємо іншим свою Любов, не ставлячи ніяких умов і не чекаючи нічого взамін, Любов в наших серцях збільшується. Тому, віддаючи свою Любов іншим, ми збагачуємо її запаси. таким чином Любов отримує кожен.
Любов, на думку Сковороди, не виникає між негідними, підступними людьми.” Щоб тебе любили, спершу сам полюби, бо „любов викликається любов’ю”. Хто любить, той і щасливий.
Щастя, за Сковородою, і в любові до природи, бо, пізнаючи природу і себе в ній, людина вповні зазнає почуттів захоплення і радості від сприйняття прекрасного.
Не може бути повного щастя без любові до рідного краю. Тож шукаймо щастя на своїй землі, а не за морями. Аби стати щасливішим, учить нас філософ, нещадно викорчовуй із себе скупість, марнолюбство, дух нетверезості, розкіш, честолюбство, страх перед смертю і духовні злидні. Основа нашого щасливого буття на землі – здорова душа, бо з хворої душі виникають тілесні хвороби.
Сам же Григорій Савович Сковорода – найвидатніша постать у культурному й літературному житті України ХVІІІ ст.. Великий народний мислитель, просвітитель і письменник, він у своїх творах розвивав цілий комплекс ідей, актуальних для свого часу, виражав передові погляди українського громадянства. Його багатогранна філософська й літературна творчість – це остання ланка в перехідному періоді від давньої української літератури до нової.
Сковорода не був винахідником „філософії серця”, позаяк серце – це старий, ще старозавітний, (тобто ще дохристиянський) біблійний термін, який означав тоді „розум”, ніби істинний „інтелект” людини. Це поняття символізує в Біблії сутність людської душі, яка визначає передовсім ступінь її віддаленості чи наближеності до Бога.
Саме з серцем пов'язані Віра, Надія та, нарешті, Любов, яку він називає "найвеличнішою" з чеснот. Моральні якості людини порівнюються філософом з якостями дорогоцінного каміння, де "сила терпіння схожа на діамант, цнотлива чистота на прозору зелень смарагда, Віра і любов Божа – на вогняний рубін. Ці якості можуть бути тільки в чистому серці, тому мислитель вживає вислів "любов, або чистосердечність". Їй належать такі властивості, як "доброзичливість, незлобність, схильність, покірливість, нелицемір'я, добронадійність, безпечність, задоволення, бадьорість". У такій любові, подібної "до чудового саду, що повний тихих вітрів, солодкодухмяних квітів та втіхи", відчувається "дихання" та "віяння" трансцендентного. Щоб цього досягти, людині потрібно пройти нелегкий шлях, вважає мислитель. Головне при цьому – дотримуватись принципу "нічого над міру". "Надмірність породжує пересиченість, пересиченість нудьгу, нудьга ж – душевний смуток, а хто хворіє на це, того не можна назвати здоровим" – пише філософ.
У Новому Заповіті серце – це символ не тільки душі, істинної людини, а й місця, де перебуває Бог-Любов, Дух Святий. Серце – один із головних символів християнської ортодоксальної традиції – символ Любові-Бога. Цей символ існував від початку християнства, і не лише в ортодоксальній богословії (католицькій та православній), а й у християнській практиці.
У проповідях філософа на перший план висувається ідея смислонаповненості самого буття, того софійного початку життя у його просвітленості надією та гармонією, котре завжди в українському менталітеті було ідейним мотивом протистояння хаосу, «пітьмі зовнішній», ворожим силам зла.
Для Григорія Сковороди сутність любові між людьми, полягає у дружбі. "Як гниле дерево не склеюється з іншим гнилим деревом, так і між негідними людьми не виникає дружби . Посилаючись на Плутарха, мислитель відстоює думку про те, що дружба, супроводжуючи життя людини, не тільки додає втіхи й чарівності його світлим сторонам, а й зменшує страждання. До цього він додає: "Дружба така божественна… ніби вона сонце життя". В іншому місці читаємо: "Що таке християнська релігія, як не істинна і досконала дружба?". Таким чином, дружба підіймається на передостанні сходинки, що ведуть до найвищого виявлення людського почуття – любові до трансцендентного, яка є "вічним союзом між Богом та людиною. Вона – вогонь невидимий, яким серце розпалюється до Божого слова чи волі, а тому вона сама Бог".
Віра, Надія та Любов сприяють поміркованості у житті. Вони впливають на волю, стримують бажання, непотрібне роблять зайвим, спрямовують дії на добро, творять його. Тобто, в творенні добра міра не потрібна. Любов “досліджує та розмірковує”. "Коли не любити всією душею корисних наук, то всякий труд буде марним…”.
На шляху містичного пізнання поступово втрачається різниця між суб'єктом і об'єктом, долається власне "Я", а Любов виступає не тільки умовою релігійного переживання, але й сприяє досягненню кінцевої мети – злиттю з Першосутністю. "Святиню Віра бачить, Надія сподівається на (неї), любов серцем обіймає". "Що дає основу? – Любов. Що творить? – Любов. Що зберігає? – Любов, любов. Що дає насолоду? – Любов, любов початок, середина і кінець, альфа і омега".
Наркіс, за Григорієм Сковородою, пізнавши в собі божественне, з "вірою, що в темряві бачить", "міцною любов'ю" щезає, перетворюється на джерело, сонце (символи Абсолюту). "І що хто залюбився, у те перетворився. Кожен є тим, чиє серце в ньому. Кожен є тим, де серцем сам". Якщо коротко визначити головне у вченні Г.Сковороди, вживаючи його ж стиль мови, то це – палаюче Серце і безкінечна Любов.
На щаблі світського буття віра та надія можуть опосередковано пов'язуватися з категорією "любов", або існувати поза нею. В останньому випадку це віра та надія, що реалізуються у пізнавальній зацікавленості, у корисних та необхідних для людини справах, які не мають безпосереднього відношення до любові. На рівні духовного сходження людини, її трансцендентного зв'язку з Абсолютом, Віра та Надія, як необхідні висхідні етапи цього шляху з самого початку з'єднані з Любов'ю. З подальшим удосконаленням людини Віра та Надія поступово розчиняються у Любові, стають ніби зайвими, внаслідок чого Любов перекриває, поглинає їх. Тобто, є межа Вірі та Надії, але немає межі Любові. Любов, як одне з найважливіших понять філософсько-світоглядної думки, має релігійно-етичний та сакральний зміст. При цьому в пам'ятках культури Любов розглядається як благоговіння і як жертовність, як самозбагачення та самозречення, як терпіння та втішання, що обов'язково передбачає співпереживання, милосердя, подолання егоїзму.
Сфера Абсолюту може досягатись безпосередньо Любов’ю. Вона має сім сходинок своєї значущості. Перша – це любов до неживої природи. Її характерними рисами є споглядання та милування довкіллям. Друга – любов до живої природи, котра є більш активною, включає до себе співчуття та милосердя. Ці стадії любові виражають благоговіння перед красотою та гармонією світу, створеного Вищим началом. На рівні людини третьою сходинкою є природна любов, чуттєва основа якої визнається або виправдовується лише у зв'язку з духовною компонентою цього почуття. Четверта сходинка – любов до родини, своїх близьких. В ній долається себелюбство, але може залишатись родинний егоїзм. На п'ятій сходинці знаходиться любомудріє як вираз інтелектуального начала в людині, певного способу життя і бажання пізнати не тільки феноменальний, але і ноуменальний світ. Шоста сходинка – любов до людей поза родинними стосунками. Вона, певною мірою, позбавлена егоїзму, реалізується в конкретних діях на основі співпереживання, милосердя, жертовності та інших подібних почуттів, проголошуючи майже нездійснений для пересічної людини принцип “любити ворогів своїх”. На сьомій сходинці любові остаточно долається егоїзм, концентруються всі попередні духовні почуття в найбільш чистому, бездоганному вигляді і панує всеосяжне прагнення йти за Творцем до кінця. Якщо цьому заважає світське життя, треба зректися його та наближатись до Бога через самітництво, чернецтво, святість. Восьма сходинка – Абсолютна божественна Любов, звернена на наш світ, на людей.
Ніхто з нас не буде заперечувати того, що справжня людина – це гармонійне поєднання зовнішнього й внутрішнього світів, що світло премудрості тоді входить у душу, коли людина розрізняє два своїх єства – тлінне і вічне. Саме на цьому і наголошує Г. Сковорода, коли говорить про сенс і мету життя людини в цьому світі. А вони полягають, за словами самого філософа, у тому, щоб бути джерелом світла й тепла, свідомістю й сумлінням світу, перетворювати, удосконалювати все, що діється у світі. Такою може бути тільки людина з духовно багатим внутрішнім єством. Адже любов, добро, краса можуть проявитися лише через внутрішній, духовний світ кожного з нас.
Головним у сутності людини є не її тілесна організація, а її духовний світ, що визначає людські дії та вчинки. Дуже часто в реальному житті ми спостерігаємо те, що земне, тілесне, лице поборюється небесним, духовним, вищим.
Споглядаючи зовнішність, завжди треба пам’ятати про можливо зовсім інший внутрішній світ людини. Адже ні зовнішня краса, ні потворність не можуть свідчити про той внутрішній світ, який захований за тілесним єством. Сковорода закликає перейти, відкинути, розбити і ризи, і шкаралупу, і плоть як межу, границю, перешкоду, що ховають за собою сутність духовного багатства: “...
Віра не має сумніву і доповнюється надією, разом вони складають основу любові, представлену в багатьох біблійних книгах і посланнях. В них мова йде про любов до Бога, до ближнього свого, про необхідність співчуття, милосердя, жертовності та про божественну любов до людей, сфокусовану в діяннях та стражданнях Ісуса Христа. "Люби Господа Бога свого всім серцем своїм, і всією душею своєю, і всією силою своєю, і всім своїм розумом, і свого ближнього, як самого себе" говориться в Євангелії від Луки Любов над усе! Любов довго терпить, любов милосердствує, не заздрить, не величається, не надимається, ніколи любов не перестає!
Любов в її духовному вимірі реалізується в дружбі. "Дружба – це дія, і у неї немає іншої мети, крім дії-любові, але тільки вона одна"
Література
1. Дж. Джампольські Д.: Кохання перемагає страх / Пер. з англ. Т. В. Зарембо. – М.: Профиздат., 1991.- 128с.
2. Сковорода Г. Вступні двері до християнської добронравності. / Сковорода Г. Твори у 2-х т. – Т. 1. – К., 1994.
3. Сковорода Г. Листи до М. Ковалинського: Г. Сковорода Твори у 2-х т. – К.: АТ „Обереги”,1994. - Гарвард. б-ка давнього укр. письменства. – Т.-2.
5. Українська мова та література: Газета. – К. Видавниче підприємство „Перше вересня”,1999.
10-09-2015, 23:25