Реферат на тему:
Iсторизм як форма теоретичної рефлексiї
Зазначимо, що для появи iсторизму, не меш важливого значення нiж для появи конвенцiоналiзму, мала значенита "теза Дюгема-Куайна", яку ми розглядали вже у 2-му роздiлi даної книги.
Вже конвенцiалiзм обгрунтував, а Куайн доповнив логiчним аналiзом, що мiж емпiричними даними i теорiями зв'язок не безпосереднiй, а має залежнiсть вiд процесу "переходу" бази емпiричних даних у мову символiв цiлої групи гiпотез. Отже визнається неможливiсть вiдокремлення кожної з гiпотез, наприклад, у теоретичнiй фiзицi, вiд iнших теоретичних положень. Факти, у зв'язку з цим, завжди "навантаженi" змiстом який несе теоретична система в цiлому.
Куайн зазначав, що немає наукових положень, якi повнiстю незалежнi вiд досвiду. Жодна з наукових теорiй, гiпотез не має iмунiтету щодо її верифiкацiї. Однак, верифiкацiя здатна лише коректувати теорiю через її окремi положення, отже - бути процедурою збереження теорiї, а не спростування. Фальсифiкацiї, перевiрцi та спростуванню в науцi пiдлягає система взаємопов'язаних положень теорiї, а не окремi її речення чи гiпотези. Вiд цього залежить стiйкiсть теоретичних систем при зiткненнi з суперечливими даними досвiду та здатнiсть теорiї до самокорекцiї на грунтi конвенцiї науковцiв.
Вiдомий французький фiзик-теоретик, iсторик природознавства П'єр Дюгем (1861 - 1916) був одним iз перших дослiдникiв, який звернув увагу на iсторiю науки як на джерело методологiчних принципiв природознавства, вiн дав першi обгрунтовування наявностi зв'язку мiж методологiєю та iсторiєю науки.
Дюгем безпосередньо приймав участь у розробцi рiзноманiтних напрямкiв теоретичної фiзики. Науковому спiвтовариству найбiльш вiдомi його працi з проблем теорiї термодинамiки та електродинамiки. Свої розробки у сферi теоретичної фiзики, вiн здiйснював, перш за усе, маючи на метi вирiшення проблеми створення єдиної фiзичної теорiї, прагнучи зробити її на основi унiверсалiзацiї поняття "енергiя".
Як iсторик природознавства Дюгем вiдомий такими своїми працями: "Еволюцiя механiки" (1903), "Походження статики" (1905 - 1906 ), "Етюди про Леонардо да Вiнчi" (1906 - 1913),"Система всесвiту" (1913 - 1917) та iншi. А також дослiдженням у сферi методологiчних проблем фiзики присв'яченi працi "Фiзика якостi" та "Фiзична теорiя, її предмет i структура" (1906).
Незмiнним предметом фiлософських дослiджень П.Дюгема були методологiчнi проблеми побудови фiзичної теорiї. Центральна проблема методологiчних дослiджень Дюгема полягала в протиставленнi двох традицiйних способiв побудови теоретичного знання: теорiя як пояснення (у фiзицi традицiя Декарта - Лапласа) та теорiя як опис чуттєво не даних процесiв (у фiзицi традицiя Паскаля - Ампера).
Кожна спроба розглядати фiзичну теорiю як пояснення, а не описування дiйсностi, як обгрунтовано П.Дюгемом, обов'язково актуалiзує ряд метафiзичних питань, що виходять за межi фiзики, якi неможливо остаточно вирiшити засобами позитивних наук. До таких одвiчних питань вiдноситься, i така центральна проблема "методологiї пояснення", як проблема iснування матерiальної дiйсностi вiдмiнної вiд даних органiв чуття; проблема пояснення природи даної реальностi. Цi "два питання,- визначає П.Дюгем, - не можна вирiшити методами експериментальних дослiджень; бо емпiричнi дослiдження мають справу тiльки з чуттєво даними явищами ... Вирiшення цих питань... це справа метафiзики" [1. -с.24]. Перше свiдомо визначене питання, що ставив перед собою Дюгем - у чому полягає мета кожної фiзичної теорiї. В iсторiї фiзики вiн знаходе лише двi можливi вiдповiдi:
1) кожна фiзична теорiя, вважають визнанi логiки, має на метi пояснення вiдмої групи законiв, доведених експериментально;
2) кожна фiзична теорiя, вважають фiлософи, є абстрактна система, що має на метi узагальнити i логiчно класифiкувати групу експериментальних законiв, не претендуючи на їх пояснення.
Така рiзниця в розумiннi теорiй походе вiд того, що спостереження фiзичних явищ призводе до зiткнення з дiйснiстю, яка безпосередньо не дана чуттям, а тiльки пов'язана з ними (невiдомим нам чином). Тому теорiя сповiщаючи нам про дiйснiсть, яка прихована за явищами не спроможна зробити цю фiзичну реальнiсть предметом безпосереднього споглядання. Теорiя обмежує себе лише доведенням, що нашi споглядання утворюються так, нiби дiйснiсть є такою, якою її визнають. Отже, теорiя завжди складає певну конструкцiю гiпотетичних пояснень. Слiд враховувати й на те, що якщо в емпiричних теорiях фiзики мають предметом свого роз'яснення експериментально встановленi закони, то "чиста" теоретична фiзика не дає таких переконливих аргументiв, щоб iснувала можливiсть доведення усiх її елементiв емпiричними засобами (використовуючи теормiнологiю iндуктивiзму - в "чистих" теорiях завжди наявнi елементи, якi неможливо пiддати процедурi верифiкацiї). Проблема ускладнюється ще й такою обставиною, що жодна метафiзична система також неспроможна дати точних визначень, якi дозволяють вивести з них усi елементи, якi мають мiсце в фiзичних теорiях. Фiлософськi роз'яснення, що наявнi в iсторiх науки та фiлософiї, дають лише негативнi визначення природи фiзичного тiла, заперечуючи вичерпнiсть усiх вiдомих означень (як фiлософських так i наукових). Таким чином, з метафiзичних систем неможливо обгрунтовано вивести та визначити потрiбнi елементи для побудови строгої фiзичної теорiї. А такий стан речей призводе до того, що фiзики часто використовують поняття, припущення, котрi не можна визнати нi метафiзичними, нi науковими (у строгому розумiннi цього слова). Завжди в засадах фiзичних роз'яснень знаходиться дещо, що нiяк не роз'яснюється.
На пiдставi таких мiркувань Дюгем робе узагальнюючий висновок, що фiзичну теорiю неможливо визнати проясненням, навiть якщо спиратися на концепцiю постiйної взаємодiї метафiзики i науки.
На думку Дюгема, довершена фiзична терiя є вiдображення (описування) реальностi, яка виявляє себе через емпiричнi данi, але сама по собi принципово не дана чуттям (емпiрiї). Головна мета науковця, який формулює теоретичне положення, полягає у тому, щоб описуючи результати емпiричних дослiджень вiдкрити способи логiчної систематизацiї та класифiкацiї експеритментально встановлених законiв. Фiзичну теорiю не можна розглядати як абсолютно гiпотетичнi пояснення скритої вiд безпосереднього спостерiгача реальностi, яка опосередковано виявила себе в експериментальних даних (експериментальних законах). Такi пояснення складають основу метафiзики, натурфiлософiї, "вiд яких об'єктивна наука повинна звiльнятися" у своїй iсторичнiй еволюцiї. Загальний недолiк метафiзики, вважає Дюгем, полягає у тому, що фiлософи "йдуть" до природи вiд своїх надто узагальних принципiв, загальнофiлософських настанов, а це призводить до феномену догматизацiї науки, втрати еврiстичної потенцiї наукового пiзнання. З точки зору догматичного свiтогляду кожну нову думку, фактично кожне вiдкриття слiд розглядати як пустi, єретичнi, неможливi уявлення.
Теоретична наука лише як описування має право на "повагу", "еволюцiю"; це самостiйно iснуючих органiзм, котрий пояснювальна частина експлуатує як паразит (Дюгем).
Свою позицiю критики "методологiї догматизму" Дюгем обгрунтовує тезою, що нове знання завжди у чомусь суперечить вже вiдомому. Саме ця властивiсть нового заперечувати у тих чи iнших моментах вiдоме є принципова ознака нового. Тому нове знання неможливо визнати результатом еволюцiї попереднього, вже вiдомого, "старого" знання.
Обгрунтування концепцiї методологiї побудови теорiї як вiдображення дiйсностi, у Дюгема супроводжується систематичною критикою iндуктивiзму. Заперечуючи традицiйне, для позитивiзму, розумiння опису реальностi в теорiї лише як результату iндуктивного узагальнення даних систематичних емпiричних спостережень, вiн зазначує, що послiдовний iндуктивiзм призводить до антинаукового фiлософського солiпсизму, згiдно з яким єдиною реальнiстю є мова суб'єкта, його "Я", а предмет фiзичних дослiджень - мовнi феномени. Дюгем обгрунтовує тезу, що результати емпiричних дослiджень не мають самостiйного значення, вони завжди розглядаються крiзь систему понять певної теорiї (науковi факти завжди теоретично навантаженi; в iншому випадку їх нiхто не визнає за науковi). Система понять певної теорiї дозволяє розглядати емпiричнi данi як встановленi факти (тобто науковцями було створене обгрунтування, що саме цi емпiричнi данi є факти, а не щось iнше) та виявляти наявнiсть емпiрично даного взаємозв'язку мiж рiзними процесами, подiями, як спiввiдношення символiчних конструкцiй, якi не можна звести до поняття "результат iндуктивного узагальнення". На фактах iсторiї фiзики Дюгем послiдовно демонструє, що такi конструкцiї мають характер не iндуктивних узагальнень, а саме апрiорних систетичних суджень, якi наявнi в мовi та свiдомостi науковця до емпiричного дослiдження у формах цiлеспрямованого намiру проведення певного експерименту.
У своїх дослiдженнях з iсторiї фiзики Дюгем, використовуючи пояснення Платона, що таке асторономiя, визначає вiдмiннiсть мiж рiзними рiвнями пiзнаня, настiльки чiтко i виразно, що його концепцiя серед багатьох фiлософiв науки часто визнається класичною.
Дюгем вказує, що Платон вирiзняє три ступеня астрономiї: споглядальний, геометричний i фiлософський. Нагадаємо, що на той iсторичний перiод, вiдношення науки та фiлософiї складало одну неподiльну систему думок. Тому дане вирiзнення ступенiв, на думку Дюгема, має унiверсальне методологiчне для античної науки значення. Видiляються три рiвня пiзнання. Нижчий рiвень є пiзнання за допомогою чуттєвого споглядання. Вищий рiвень є пiзнання з допомогою чистого iнтелекту, на якому споглядаються вiчнi iстини. Вищiй рiвень спiвпадає з тим, що фiлософи найчастiше називають "безпосереднiм спогляданням", або концепцiєю "чистого розуму" абсолютних рацiоналiстiв.
Мiж нижнiм i вищим рiвнями пiзнання iснує ряд змiшаних суджень, якi складають промiжний рiвень. Пiзнання, засноване на судженнях змiшаного рiвня, Платон називав геометричним пiзнанням. Саме те, що сьоднi (у перiод життєдiяльностi Дюгема) називають природознаством, "сучасною наукою" i розвинулося iз цього змiшаного, гiбридного рiвня суджень, якi характеризують специфiчнi властивостi самого предмету свого дослiдження (математично даний теоретичний об'єкт), а не приписують йому певнi властивостi та перетворюються в систему догматiв, iстинних незалежно вiд змiн, якi мають мiсце в iсторичному процесi розвитку науки.
Розглядаючи конкретнi проблеми, що були усвiдомленi у наслiдок осмислення кризи фiзики кiнця ХIХ ст., на вiдмiну вiд А.Пуанкаре (який також займався iсторiєю фiзики), Дюгем використовує iсторiю фiзики як методологiю вирiшення ряду проблем теоретичної фiзики. При цьому вiн пiдкреслював, що саме iсторiя спроможна не дати впасти вченому в "амбiцiозну догматику або вiдчай пiрронiзму". Iсторiя науки сповiщає людинi про "предвiщення, якi проголошувалися сформульованими теорiями та реально були реалiзованi у дiйсностi, вона створює переконання про те, що фiзичну теорiю не можна розглядати як абсолютно штучну систему, яку вважають сьогоднi придатною для пояснення процесiв у дiйсностi, а завтра непридатною, що вона є класифiкацiя все бiльш наближена до природьої, все бiльш вiрне вiдображення реальностi..."[1. -с.56]. Фiзична теорiя це система математичних положень, що виведенi з обмеженого кола принципiв, якi сформульованi з метою повного i однозначного (точного) охоплення в єдину систему експериментально встановлених законiв.
Тому єдиним критерiєм iстини фiзичної теорiї залищається обгрунтована iндуктивно узгодженiсть iз емпiричними даними. Однак ця узгодженiсть реалiзується лише вiдповiднiстю мiж уявними теоретично визначеними взаємодiями i фактами, що були передбаченi цiєю теорiєю, якi були вiдкритi для фiзики саме при допомозi фiзичної теорiї. Теорiї не повиннi бути "паразитуючими" на тiлi вже створеної емпiричними дослiдженнями науки, вони самi є "мотор", рух фiзики до нового знання.
Причину iсторичних змiн формулювань загальних положень фiзики, законiв науки, Дюгем вбачає у тому, що досвiд констатує безперервне виникнення нових суперечностей мiж законами та фактами дiйсностi, а фiзики безперевно покращують формулювання законiв природи, щоб вони адекватнiше описували факти. Визнаючи, що таке протистояння мiж дiйснiстю i теоретичними знаннями продовжується безперервно, Дюгем дотримується положення про безперевне спростування досягнутих здобуткiв науки новими узагальненими описами законiв природи. Положення про те, що новi теорiї охоплюють собою i попереднi теорiї як вiдносну iстину, яка має обмежену новими даними сферу використання в науцi, дозволяє Дюгему дати вiдповiдь на виявлену конвенцiалiстами проблему наступництва мiж класичною i новою фiзикою.
Iсторичний аналiз становлення фiзичної теорiї переконує Дюгема у тому, що "накопичення" вiдносних iстин у нескiнченому процесi пiзнання складає остаточну iстину, яка адекватно моделює властивостi дiйсностi, її сутнiсть.
Доповнення iсторичним аналiзом "арсеналу" вирiшення проблем розвитку фiзичної теорiї дозволив створити уявлення про формування поняття фiзичної теорiї як цiлiсного образу дiйсностi, фрагменти якого за межами цiєї цiлiсностi втрачають рацiональний сенс. Саме це поняття дає можливiсть вести розмову про науку (фiзику, математику, хiмiю тощо), як про певну цiлiснiсть. Поняття "наука" тепер стає змiстовно, а не лише формально, визначеним. Утворюється пiдстава для змiстовного визначення специфiчних, iстотних для її власного розвитку властивостей.
Пiд впливом поширення iсторичного аналiзу науки в фiлософiї науки аналiтична орiєнтацiя починає змiнюватись синтетичною. Пом'якшується дихотомiзм понять "емпiричне-теоретичне", протиставлення теорiй та фактiв, контексту вiдкриття i контексту обгрунтування. Замiсть рiзкого протиставлення емпiричного знання як надiйного, обгрунтованого, незмiнного, теоретичному знанню як самосуперечливому в основоположеннях та мiнливому, виникають концепцiї про взаємопроникнення емпiричного i теоретичного. Загальним стає переконання про "теоретичну навантаженiсть" факту, що фiксацiя наукового факту можлива тiльки за умови наявностi вiдповiдної теорiї, котра детермiнує факти. Тому факти, вiдкритi за допомогою однiєї теорiї, можуть за своїм значенням вiдрiзнятися вiд фактiв, встановлених при допомозi iнших теорiй. Обгрунтовується, що змiни теорiй можуть спричинюють змiни у фактуальному фундаментi наукових знань.
Iсторизм заперечує переконання послiдовникiв позитивiзму, що процес появи нового знання є абсолютною протилежнiстю процесу обгрунтування знань. Iсторичнi реконструкцiї процесу вiдкриття спираються на концепцiю єдностi процесу виникнення i обгрунтування нової теорiї.
Жорсткий демаркацiонiзм, який грунтувався, у першу чергу, на теорiї верифiкацiї, критицi традицiйної фiлософiї як ненаукової метафiзики, замiнюється тезою про єднiсть наукового i ненаукового знання. I.Лакатосом, Т.Куном починає визнаватися прийнятнiсть фiлософських означень, що були використанi у наукових теорiях. Так, парадигмальна концепцiя Т.Куна стверджує, що парадигма опирається на ряд фундаментальних положень, котрi неможливо спростувати за визначенням, окiльки вони носять метафiзичний характер. Згiдно з I.Лакатосом - "старi" науковi теорiї не вiдкидаються, а поступово витискуються "новими". "Незмiнне ядро" науково-дослiдницької програми у концепцiї I.Лакатоса наповнюється рефлексивними (фiлософськими) обгрунтуваннями. А Пол Фейєрабенд, виявляючи iррацiональнi складовi наукової дiяльностi, взагалi вiдмовляється вiд твердження про iстотну вiдмiннiсть науки, мiфу, фiлософiї.
Опора на факти з iсторiї науки, дослiдження процесiв змiн у науковому пiзнаннi дозволили встановити, що процеси виникнення, становлення, замiни наукових iдей та теорiй мають загальнi форми, якi усталено повторюються. Вiдкидається уявлення про зразки наукових теорiй, якими, наслiдуючи аналiтичну фiлософiю науки, традицiйно вважали теорiї математичної фiзики. Хоча слiд визнати, що найчастiше iсторичнi данi, що використовуються у якостi iлюструючого наукового матерiалу стосуються, як правило, математики та фiзики. Однак, постiйно пiдкреслюється, що в iсторiї науки можна вiднайти рiзноманiтнi данi для iлюстрацiї рiзних iдей (навiть протилежних), тому евристичне значення таких iлюстрацiй є вiдносне.
Дослiдження iсторiї науки, результати порiвнянь iсторичних етапiв еволюцiї науки привели до поширення антикумулятивiзму у розумiннi росту знання. Загальновизнаним стало переконання, що в iсторiї науки неминуче iснують катаклiзми, революцiйнi перетворення, коли вiдбувається перегляд попереднiх теорiй, якi були визнаними, обгрунтованими, доведеними. Разом iз теорiями постiйно переглядаються факти i методи, методологiї, фундаментальнi свiтогляднi положення та переконання.
Приблизно у серединi 70-х рокiв (значною мiрою - завдяки зусиллям П.Фейєрабенда) серед фiлософiв науки поширилося переконання, що створення загальновизнаної теорiї, iдеальної моделi науки, яка iстинно реконструює iсторiю науки, - справа безнадiйна. Програма створення унiверсального наукового методу, яка була проголошена ще позитивiзмом, опиралася на надiю, що фiлософiя науки, сама являючи собою науку про науку, вже завдячуючи своєму iснуванню приведе до створення загальновизнаної методологiчної концепцiї. Однак, дискусiї у межах фiлософiї науки довели, що вона не спроможна створювати загальновизнанi концепцiї. Виявилося, що вона несе у собi характерну рису iсторiї фiлософiї - розмаїття думок i позицiй. У свою чергу, саме Фейєрабенд визнаючи проблему демаркацiї антиномiєю виявив її принципову важливiсть, оскiльки якщо наука та мiф можуть невирiзнятися, тодi будь-який послiдовний розум завжди буде мучитися питання про необхiднiсть науки взагалi.
Центральна проблематика iсторичних дослiджень у фiлософiї науки, за свiдченням Ст.Тулмiна (з яким можна погодитись), була змальована ще Р.Дж.Коллiнгвудом у працi "Нарис метафiзики" (1940). Коллiнгвуд звернув увагу на наявнiсть iєрархiї питань i тверджень у природознавствi. Ця iєрархiя свiдчила, що загальнi принципи у науцi не являють собою унiверсальнi твердження, з яких дедуктивно виводяться особливi та одиничнi твердження. Найбiльш явно, ця iєрархiчнiсть притаманна математичним наукам, базовi положення котрих є чiтко фiксованими. У природознавствi специфiчнi положення отримують своє значення лише при спiввiднесеннi з певними метафiзичними доктринами. Загальнi принципи (визначення простору, часу, субстанцiї, закону та iн.) вiдносяться до специфiчних положень не як аксiоми до виведених наслiдкiв, а як фундаментальнi проблеми, через розгляд яких просуваються дослiдження у певнiй сферi пiзнання.
Теза Коллiнгвуда, що "iнтелектуальнi змiни в науцi пов'язанi iз змiнами базових припущень", опирається на переконання про вiдсутнiсть доведених i обгрунтованих абсолютних унiверсальних наукових положень. Тому для фiлософа типу "коллiнгвудiвського метафiзика" [2. -с.171] проблема дослiдження науки складається з "пояснення, за яких умов i в наслiдок яких процесiв певна сукупнiсть абсоютних посилань змiнюється iншою" [2.-с.172]. Каузальне визначення iсторичностi науки було зафiксоване Тулмiном у такому визначеннi Коллiнгвуда: "Абсолютнi передумови кожного суспiльства на кожному етапi його iсторiї створюють вiдповiдну структуру, котра переживає напруження, i цi напруження зростають з рiзних причин. Якщо напруження стають дуже значними, структура руйнується та змiнюється iншою, що являє собою модифiкацiю старої структури, але без цих руйнiвних напружень" [2.-с.173].
Коллiнгвуду, також, належить визначення головної проблеми iсторичного аналiзу науки - неможливiсть рацiонального пояснення еврiстичних змiн. Вiн вказував, що модифiкацiя старої структури знань у нову не являє собою пряму рацiональну дiю науковцiв. Даний процес вiдбувається як
11-09-2015, 00:04