Природно також, що всякий рух Гассенді зводить до переміщення – атоми можуть тільки переміщатися, бо по своїй природі вони незмінні. Властивості атомів – густина, неподільність і відповідно незмінність – по Гассенді, величина, фігура і тяжкість.
Атом у Гассенді – це не математичне нероздільне, а найдрібніше фізичне тіло. Згідно Гассенді, математики мають справу з неіснуючими речами, з абстракціями розуму, такі як крапки, лінії і т.д. Сенсуалістична теорія пізнання Гассенді, що бачила єдине джерело знання в плотському досвіді, вимушувала його розглядати конструкції розуму, у тому числі і математичні поняття, виключно як «особливе царство», що не може претендувати на реальне існування. Таким існуванням, по Гассенді, володіють тільки фізичні об'єкти – атоми. Матеріалістичний сенсуалізм Гассенді складав контрарну протилежність інтелектуалізму Декарта, що і виявлялося в полеміці цих двох філософів.
«Хоча математики, – писав Гассенді, – і припускають, що будь-яке тіло ділимо до безкінечності, виходячи, зрозуміло, з припущення про неіснуючі речі, як, наприклад, крапки, що не мають частин, лінії, не мають ширини, і т.д., проте, Природа, ділячи і розрізаючи тіла на частинки, з яких ці тіла виткані, ніколи не ділить нескінченно або до безкінечності. Звідси виявляється, що атоми називаються так не тому що вони суть, як завжди думають, математичні крапки, непіддатливі розтину через відсутність у них частин, а тому що, хоча вони і є тельцями, немає такої сили в природі, за допомогою якої їх можна було б розітнути або роз'єднати».
Розвівши, таким чином, фізику і математику, Гассенді настійно був поставлений перед питанням про рухливість атомів, оскільки механіка в XVII в. зі всією гостротою поставила питання про джерело, причині руху тел.
Гассенді мав достатньо певне уявлення про закон інерції: В питанні про джерело руху представники атомістичної програми – і особливо Гассенді – різко розійшлися з картезіанцями. Він підкреслює початкову активність самої матерії, йдучи в цьому відношенні далі за античні атомистів. Атоми володіють, по Гассенді, не тільки тяжкістю, або вагою: вони наділюють також «енергією, завдяки якій рухаються або постійно прагнуть руху». Гассенді ввів поняття молекули.
Як і античні атомисти, Гассенді вважав тими, що складаються з атомів не тільки тіла, але і души живих істот. «Душити – це найніжніше тіло, як би виткане з найдрібніших і якнайтонших телець» Гассенді відрізняє від чутливої душі розумну душу, яку він наділяє безсмертям, не вважаючи її тілесною. Не тільки душити – навіть Бог у Гассенді мислиться як що складається з найніжніших і якнайтонших атомів.
Вчення про тілесність, матеріальності душі тісно зв'язано у Гассенді з сенсуалістичною теорією пізнавального процесу. Пізнання Гассенді уявляє собі – у дусі знову-таки епікурейської філософії – як дія ззовні на пізнавальну здатність людини.
Поняття і образ, пізнання і сприйняття для Гассенді тотожні. Це – крайня форма сенсуалізму, яка приводить Гассенді до твердження, що пізнавати, у принципі можна тільки тілесне буття. Він вважає, що пізнання є тільки сприйняття того, що посилає нам свої образи, що впливають на нашу пізнавальну здатність. Пізнавальна здатність – матеріальна, бо матеріальне може впливати тільки на матеріальне ж. «Образ матеріальної речі не може бути сприйнятий нематеріальним розумом», – говорить Гассенді.
«Але хіба може розум звернутися до самому себе або до якої-небудь ідеї, не звертаючись одночасно до чого-небудь тілесного або представленому тілесною ідеєю? Що ж до ідей речей, що вважаються нематеріальними, наприклад ідей Бога, ангела, людської душі або розуму, то відомо, що всі наші ідеї цих речей або тілесні, або як би тілесні, тобто запозичені від людського образу і від інших якнайтонших, найпростіших і самих невідчутних речей, які, наприклад, повітря або ефір».
Логіка послідовного сенсуалізму вимагає вважати тілесним навіть Бога, ангелів, не говорячи вже про людську душу і розум. При такому підході до процесу пізнання Гассенді повинен прийти до висновку, що не відчуття одурюють нас і вводять в оману як вважала раціоналістична традиція, а швидше думки нашого розуму, оскільки при цьому ми дуже далеко відходимо від безпосереднього сприйняття речей, яке одурювати не може.
Тут, проте, ми бачимо цікаву суперечність в навчанні Гассенді. З одного боку, атомістична гіпотеза припускає якраз недовіру до безпосереднього плотського сприйняття: адже атоми не можуть бути доступний цьому останньому, а осягнули тільки нашим розумом. Атомізм Демокріта, як ми знаємо, в цьому відношенні якраз виходив з недовіри до плотського сприйняття. Як відзначає Е. Кассирер, «поняття атома придумано Демокрітом, щоб знайти строго єдине і раціональне розуміння дійсності і тим самим звільнитися від суперечностей, в які нас всюди заплутує наївне плотське споглядання». З іншої ж сторони, Гассенді наполягає саме на достовірності плотського сприйняття, не приймаючи Декартового раціоналізму. На думку Кассирера, тут Гассенді різко відходить від принципів Демокріта, який «прагне з тьми плотського пізнання до математичного світу чистих образів і рухів».
Всі ті сенсуалістичні побудови Гассенді, згідно яким пізнання є сприйняття образів, що відділяються від тіл, у принципі нічим не відрізняються від теорії закінчень Демокріта; вчення Гассенді про душу як утворену з тонкої матерії створено, поза сумнівом, знову-таки під впливом античних атомистів, і не тільки Епікура, але і Демокріта.
В період становлення класичної механіки атомізм як засіб моделювання фізичних процесів набуває найширше поширення, він пояснює всі явища – не тільки в неживій, але і в живій природі і, як бачимо на прикладі Гассенді, навіть у сфері духовної – чисто механічним шляхом. От чому, не дивлячись на наївний і спрощений підхід Гассенді до пояснення процесів фізичного миру, не дивлячись на те, що теорія пізнання Гассенді не в змозі забезпечити фундамент, на якому стоїть його фізика, Гассенді зробив великий вплив на розвиток думки XVII сторіччя, у тому числі і природничонаукової.
Сенсуалістічеськая теорія пізнання Гассенді вела до іншого уявлення про задачі і можливості науки, ніж то, яке ми знаходимо в науковій програмі картезіанців. На відміну від Декарта Гассенді відносно пізнавальних можливостей людини допускав відому частку скептицизму. Скептицизм Гассенді був вельми обережний і обґрунтовувався посиланням на кінцівку людського розуму і на уявлення про те, що основним джерелом пізнання є плотське сприйняття, плотський досвід. Згідно сенсуалістичної традиції, природа не до кінця прозора для людського розуму, оскільки вона доступна людині, так би мовити, не «зсередини», а «ззовні», а тому математичний опис явищ руху, взаємодії тіл є головною задачею науки.
Гассенді вже визначений говорить про те, що встановлення гіпотез щодо єства природних явищ – справа більш проблематична, ніж математичний опис природних процесів. І в цьому відношенні гасло Ньютона: «Гіпотез не вигадую» – певною мірою теж сходить до Гассенді, який виявився ближче за інших континентальних філософів до англійської традиції, більше орієнтованої на емпіричний досвід і експеримент, ніж на розум і його побудови.
Бенедикт Спіноза – матеріаліст (1632–1677). Народився в Амстердамі в єврейській сім'ї. Знайомство з ідеями Декарта привело до розриву з іудаїзмом. Спіноза був відлучений від общини і вимушений поживати в середовищі сектантів і здобувати свій хліб шліфовкою лінз для телескопів. Помер від туберкульозу.
Основна мета філософії – завоювання панування над зовнішньою природою і вдосконалення людиною природи. Розвиваючи ідеї попередників, він доповнив їх вченням про свободу.
Спіноза вчив, що існує лише одна субстанція – природа, яка є причиною самої себе. Природа є з одного боку природою творить, а з іншою – природою створеної. Як природа творить – вона є субстанція, або, що теж саме – Бог. Ототожнюючи природу і Бога, Спіноза заперечує існування надприродної істоти, розчиняє Бога в природі і тим самим обґрунтовує матеріалістичне розуміння природи.
У працях: «Короткий тракт про Бога, людину та її щастя», «Трактат про вдосконалення розуму», «Богословсько-політичний трактат» (1670), «Етика» (1677) Спіноза обґрунтовує єдність душі і тіла. Зовнішні предмети, діючи на наше тіло, діють також і на душу, викликаючи в ній певні враження, уявлення. Спіноза заперечує і критикує теорію вроджених ідей Р. Декарта, проте визнає наявність у людей вроджених здібностей здобувати знання. Завдання людини полягає в тому, щоб удосконалювати цю природжену здатність до пізнання. Важливу роль тут відіграє науковий метод.
Пошук методу наукового пізнання має, на думку Спінози, здійснюватись через дослідження всіх можливих шляхів, якими людина добуває знання, і вибір та удосконалення найкращого, найефективнішого з них. Він розрізняє чотири способи надбання знань, що вичерпують, з його точки зору, всю пізнавальну діяльність людини.
Перший полягає в отримані знань завдяки чуткам. Цей спосіб Спіноза відкидає як непридатний і згадує про нього, щоб лише показати усі можливі шляхи пізнання.
Другим способом є добування знань із безладного, неупорядкованого досвіду. Він базується на випадкових спостереженнях. Цей шлях дає змогу отримати лише неповні та поверхові знання про одиничні речі.
Третій спосіб – виведення знання про сутність речей за аналогією з іншими: це буває, коли ми за деяким наслідком знаходимо причину або ж коли робимо висновок про окремий випадок, виходячи з більш загального явища. Це знання потребує доведення. Воно, хоч і є науковим знанням, проте не є достовірним.
Четвертий спосіб пізнання – осягнення істини розумом безпосередньо, за допомогою інтелектуальної інтуїції. Логічна дедукція та інтелектуальна інтуїція є у Спінози вищими видами пізнавальної діяльності, завдяки яким осягаються сутнісні характеристики дійсності. Чуттєвий же досвід може лише скеровувати нашу думку, спрямовувати її шляхом сутності речей.
Ці аксіоми постають основою для теорем, а теореми доводяться з використанням деяких додаткових припущень. Це дозволяє побачити Б. Спінозу як прихильника раціоналізму. За Спінозою, такий метод дозволяє стверджувати, що субстанція може бути тільки одна – єдина, оскільки за визначенням субстанція – це причина себе самої, тобто вона не може мати ще якоїсь причини. Субстанція єдина та всеохоплююча, а це значить, що вона включає в свій вміст всі можливі явища дійсності, у тому числі – мислення і протяжність, які постають атрибутами (найпершими невід'ємними якостями) єдиної субстанції. Такий хід думки дозволяє Б. Спінозі стверджувати, що у світобудові Бог і природа є те ж саме, тобто субстанція водночас
Видатний філософ-матеріаліст XVII ст. – Джон Локк (1632–1704). Його праці: «Досвід про людське розуміння» (1690), «Два трактати про державне управління» (1690), «Думки про виховання» (1693), «Розумність християнства» (1695). Основне завдання своєї філософії Локк вбачає в дослідженні пізнавальних здатностей людини, виявленні джерел походження людського знання. Дослідження даних проблем він починає з критики теорії вроджених ідей Декарта. Локк доводить, що всі ідеї і поняття людини виникають внаслідок дії речей зовнішнього світу на органи чуття людини. Він розробляє сенсуалістичну (лат. sensus – почуття, відчуття) теорію пізнання, згідно з якою джерелом усіх знань є відчуття. Душа людини від природи є «чистою дошкою» (tabulа rasа), на якій «чуттєвий досвід малює свої візерунки».
Пізнання Локк розглядає як результат чуттєвого досвіду індивіда і поділяє його на дві сфери: зовнішній досвід, об'єктом якого є зовнішній світ, та внутрішній, об'єктом якого є діяльність душі людини. Зовнішній досвід є основою чуттєвого пізнання природи, а внутрішній – рефлексивного пізнання діяльності душі. Із цих двох джерел, на думку Локка, ми дістаємо усі наші прості ідеї – найясніші і очевидніші. Далі пізнання здійснюється через діяльність розуму, який сприймає прості ідеї, зіставляє їх, поєднує, порівнює, класифікує, створюючи складні ідеї. Наприклад, складна ідея «друг» є результатом комбінації простих ідей: людина, любов, дія, благо; складна ідея «Бог» є результатом простих ідей рефлексії: безкінечність, існування, тривалість, задоволення, щастя, сила.
Важливим елементом гносеологічних поглядів Локка є концепція первинних та вторинних якостей. Дія речей зовнішнього світу на наші органи чуття, на думку Локка, може давати адекватні та неадекватні уявлення про них. Наприклад, наші ідеї про рух, спокій, фігури, маси, числа, протяжність і т.д. – це адекватні ідеї, які є копіями властивостей речей зовнішнього світу, це первісні якості. Виникнення вторинних якостей пов'язане зі специфікою наших органів чуття, за допомогою яких сприймаємо запах, кольори, смак, тепло, звук і т.д. Вторинні якості не існують незалежно від суб'єкта і тому є неадекватними, вони не відображають адекватно властивості самих речей. В речах є тільки здатність викликати в нас ці відчуття. Хоч і первинні, і вторинні якості є результатом дії речей на наші органи чуття, проте за своїм змістом вторинні якості є суб'єктивними і, тому тут виникає загроза відриву чуттєвих образів від матеріального світу.
Поділ усіх якостей на об'єктивні та суб'єктивні, первинні та вторинні є характерним для філософії Нового часу і відображає рівень розвитку науки того часу. Об'єктивними та дійсними вважалися механіко-геометричні властивості речей, усі інші відносились до сфери суб'єктивної уяви. Проте Локк дає матеріалістичне тлумачення вторинних якостей. Відчуття викликаються в органах чуття людини реальними силами, хоч і не відображають адекватно об'єктивну природу цих сил.
Висновок
У розвитку філософії відбуваються відчутні зміни:
по-перше , філософія починає розвиватися у діалозі із різними науками, які активно формуються та розвиваються в цю епоху. У зв'язку з цим чільне місце у філософських пошуках знаходить розроблення правильного методу осягнення істини.
по-друге , філософія Нового часу зазнає суттєвих внутрішніх диференціацій (розподілів): виникають національні та регіональні філософії, які тепер пишуться не єдиною церковною мовою, а національними мовами; формуються деякі нові філософські дисципліни, такі як гносеологія, антропологія, історія філософії, методологія та ін.
по-третє , розгалуження філософського знання логічно вимагає нового рівня його систематизації – утворюються так звані «філософські системи», досить типові для даної епохи.
Нарешті, у духовний світ людини XVII–XVIII ст. проникають ідеї прогресу, енергійного прагнення до майбутнього. Зміна ідей про суспільний розвиток у думках учених йшла від погляду на історію як колообіг трьох епох – божественної, героїчної, людської
10-09-2015, 21:01