Згідно декартівському раціоналізму вирішальним свідченням істиності теорії є її внутрішня логічність, ясність і очевидність, а логічними ознаками достовірного знання є загальність і необхідність. Вони не можуть бути виведені з досвіду і його узагальнень, а можуть бути почерпнуті тільки із самого розуму, або з понять, властивих розуму від народження (теорія "вроджених ідей" Декарта), або з понять, що існують у вигляді задатків, нахилів розуму.
Раціоналістичний метод Декарта, концентруючи увагу на діяльності людського розуму в процесі збагнення істини, є прямою протилежністю методу емпіризму Бекона, основаному на дослідному виведенні аксіом знання.
4 Проблема людини у філософії Нового часу
Образ людини, оспіваний в епоху Відродження, і ейфорічне поклоніння йому змінилося в XVII ст. більш тверезим і в загальному більш вірним поглядом на неї. Якщо в епоху Відродження ідея єдності людини і природи тлумачилось в дусі домінування людських характеристик - антропоцентризм, то в XVII ст. акцент змістився на винятково "об'єктивне" тлумачення людини як цілком підлеглої природі ("цілого" - "частини").
Відповідно до механістичної картини світу цієї епохи людина розглядалася як машина, "машина, що складається з кісток і м'яса" (Декарт), як істота, життєдіяльність якої описувалась механічними законами. Правда, ця істота має здатність мислити: "мисляча річ, чи річ, що вміє мислити" (Декарт).
Життя, на думку найбільш відомого англійського філософа цієї епохи Т.Гоббса, чисто механічний і автоматичний процес - "життя є лише рух членів", причому серце - це пружина, нерви - нитки, суглоби - колеса, що дають рух усій машині людського тіла, тому що так хотів Майстер. Принцип механістичного розуміння життєдіяльності людини Гоббс розвивав послідовніше ніж Декарт, тому що відмовився від ідеї розумної душі, що складає прояв особливої, духовної субстанції. З його погляду, людина це частина природи, функції якої принципово зводяться до механічного руху, а закони розуму - до законів математики. В той же час багато філософів розглядали зв'язок тіла і свідомості як випадковий.
Усі люди як часточки природи цілком підкоряються дії її законів, включені в ланцюг світової детермінації. Загальна причинна необхідність, виключає випадковість і визначає всю людську діяльність. Уявлення про свободу волі, вважають раціоналісти XVII ст., одне із найживучіших людських заблуджень, основаних на тому, що люди усвідомлюють тільки свої бажання, але звичайно дуже далекі від розуміння причин, якими вони до них визначаються. "Воля не є річ у природі, а лише фікція" - пише Спіноза. При цьому він, власне кажучи, не виходить за межі знаменитої формули античних стоїків: того, хто погоджується, далі ведуть, а того, хто пручається, вони тягнуть.
У дусі "століття розуму" Спіноза стверджує, що "свобода є пізнана необхідність" і усе відбувається відповідно до розуму. Пізнаючи природну необхідність, людина стає вільною і може керувати своїми пристрастями й афектами, у яких виявляється поневолення людини, його неусвідомлена залежність від зовнішніх обставин його життя.
Таке розуміння людини і її свободи стало основою розробленої Спінозою етики. Моральна цінність людських вчинків детермінована безпосередньо характером його знань про світ природи і про його власне існування. На цій основі Спіноза сконструював ідеал людини, яка в усьому послуговується розумом. Ступінь моральної досконалості прямо пропорційний тому, наскільки людина керується у своїх вчинках розумом. Таку людину філософ називає мудрецем, чи вільною людиною. Мудрець не знищує свої пристрасті, а перетворює їх, підпорядковуючи розуму. Тому удосконалення розуму - головна мета морального існування особистості.
Однак спостерігаючи суперечливість відносин людини і суспільства, нідерландський мудрець коливається у своїх соціально-етичних висновках. З одного боку він закликає, щоб люди "жили, нарешті, винятково під владою розуму", а з іншого боку - меланхолійно завершує "Етику" висновком про те, що шлях до свободи, неможливої без керівництва розумом, дуже важкий і відкритий для небагатьох. І це цілком природно, оскільки "усе прекрасне так само важко, як і рідко". Тобто свобода, на думку Спінози, - рідке явище і надбання людського життя. Вона - доля інтелектуальної еліти: між вільним і невільним Спіноза споруджує важкий бар'єр знання. (Цю думку стверджує і Лейбніц: детермінуватися розумом до кращого - це і значить бути найбільш вільним).
Раціоналізм у широкому значенні слова був характерний для переважної більшості мислителів цієї епохи. Тому як би не відкидав Паскаль однобічний раціоналізм, але в розумінні достоїнств людини він цілком був солідарний з великими раціоналістами цього часу: "усе наше достоїнство складається в думці. Тільки вона піднімає нас... Будемо ж прагнути добре думати: це є основа моралі"...)
Безліч фрагментів Паскаля є варіацією на цю тему. Ознаки "величі" людини різноманітні. Так, людина усвідомлює безмежність, неосяжність Всесвіту і своє скромне місце в ньому, свою "онтологічну нікчемність" і тим самим, на думку Паскаля, підіймається над ним. "Велич" людини виражається й у тому, що вона "носить у собі ідею істини", шукає істину, інколи жертвуючи усім заради неї. У плані моральному "велич" людини полягає в прагненні до добра, даному йому від "природи", любові до духовного начала в собі й в інших, повазі до моральної істини, тобто морального ідеалу.
Але однобічне перебільшення переваги людини, абсолютизація його "величі" призводять, згідно Паскалю, до прямо протилежного результату - до небезпеки впасти в іншу крайність і перебільшити "нікчемність" людини. Це значило б уподібнити її тваринам і стерти ту грань, що відокремлює людське життя від тваринного існування. При цьому слід зазначити, що, на думку Паскаля, не сама по собі "тваринна природа" людини складає його нікчемність. Вона лише умова, а не причина його нікчемності. Причина ж полягає у волі людини, що або керує несвідомими інстинктами і підіймає її, або затягує її на шлях "тваринного рівня" буття.
"Велич" і "нікчемність" людини виступають у Паскаля як своєрідні діалектичні протилежності, що взаємно обумовлюють, породжують і разом з тим виключають одна одну, утворюючи внутрішньо суперечливу і нерозривну єдність. При цьому Паскаль, зі смутком відзначає, що "нікчемність" ще більш багатолика, чим "велич". Він пише про "нікчемність" людини як "атома", загубленого в неосяжних просторах Всесвіту, у порівнянні з вічністю якого, життя людське є тільки "тінь, що промайнула на мить і зникла назавжди".
"Нікчемність" людини виражається й у неможливості "все знати" і "все розуміти". У моральному відношенні Паскаль вбачає "нікчемність" людини в недоліках і пороках окремих людей, суєтності їхнього життя, суперечливості їхніх бажань і дій, злиденності міжособистісних відносин, нездатності людини домогтися щастя. "Убогість" і "нікчемність" індивідуального буття людини збільшуються "нікчемністю" його соціального оточення, у якому панує сила, а не справедливість. Важливо зазначити, що Паскаль, хоча і багато пише про "незначність" людини, але ні в якому разі не оспівує цю "нікчемність". Він воістину страждає від недосконалості людини і співчуває "бідному людству" у його тяготах і нестатках. Він рішуче засуджує скептиків, що перебільшують "нікчемність" людини й уподібнюють її тварині, що живе тільки інстинктами. Паскаль проти усякої філософії розпачу, що віднімає в людини надію на краще майбутнє. Якщо він і говорить про "нікчемність" людини, то насамперед з позицій її достоїнства і "величі": "пізнай же, гордій, який парадокс ти є".
Філософи XVII ст. стверджують право людини на волю, щастя, розвиток, і прояв своїх здібностей. Ці умонастрої втілилися в ідеалах індивідуалізму, що у специфічній формі реалізували ідею величі особистості.
У філософії Нового часу обговорюється не тільки проблема людини, але і проблема справедливого устрою суспільства, сутності держави. Мислителі цієї епохи зробили спробу розкрити земну основу держави, обґрунтувати думку, що держава не результат божественного творення, а продукт свідомої діяльності людей, результат людського, а не божественного встановлення. Формується так названа теорія "суспільного договору", що пояснює виникнення державної влади угодою між людьми, змушеними перейти від незабезпеченого захистом природного стану народу (status naturalis) до стану цивільного (status civilis). Істотний внесок у її розробку вніс Томас Гоббс (1588-1679 рр.).
На першій стадії розвитку людського суспільства панує природне право: право кожної людини на все, чого він потребує, чого він бажає. Фактично воно означає необмеженість людської свободи в прагненні підтримувати своє існування і поліпшувати його будь-якими доступними засобами: "люди від природи схильні до жадібності, страху, гніву й іншим тваринним пристрастям"..., вони діють "заради любові до себе, а не до інших"... Гоббс не шкодує фарб для зображення жадібності і навіть хижості людей у їхньому природному вигляді. Він виражає цю похмуру картину стародавнім прислів'ям "людина людині вовк". Звідси зрозуміло чому природний стан є безупинною "війною кожного з кожним". Така війна загрожує самознищенням. Тому життєво необхідно для всіх людей змінити природний стан на цивільний, державний.
Головною ознакою такого стану є наявність сильної централізованої влади. Вона засновується шляхом суспільного договору, у якому беруть участь усі без винятку "атомізовані" соціальні індивіди. Держава ставить на місце законів природи закони суспільства, обмежуючи природні права цивільним правом. Закони держави, згідно з Гоббсом, повинні обмежувати свободу окремих людей, щоб вони не змогли заподіяти шкоди іншим: "суспільна влада" тримає у вузді і направляє всі дії людей до суспільного блага”.
Така “суспільна влада” повинна спиратися на добровільне зречення від права володіти самим собою і передачі його "певним зборам мужів",... "коли ж так станеться, називають множину, у такий спосіб об'єднану в одну особливу спільність, громаду, державу, по-латинському civitas. Так народився цей великий Левіафан" (Гоббс).
Держава виступає в політичній теорії Гоббса продуктом суспільного договору, гарантом миру і процвітання членів суспільства, дає можливість кожній людині реалізувати ті права, якими вона володіє від природи: правом на життя, безпеку, на володіння майном.
Гоббс був прихильником сильної абсолютистської державної влади, тому що він вважає, що тільки вона здатна усунути всі залишки "Природного стану" і усі суперечки і безладдя. Правда, монарх, що її очолює, повинний спиратися на розум, піклуватися про розвиток економіки, про духовне і матеріальне звеличення підданих, про підняття рівня моралі. У цьому йому допомагають закони, їх обов'язковість гарантується державною владою.
10-09-2015, 21:30