Разом з тим безсумнівні розходження, які існують між науковими поданнями різних епох, розходження саме в підходах до предмета, а не тільки в матеріалі знання, у тім, що зараз прийнято називати «стилем мислення», також не є кінцевою метою досліджень Мейерсона. Його увага фіксується на цих розходженнях знов-таки лише остільки, оскільки під розходженнями (і за допомогою їхнього аналізу!) може бути розкрите більше глибока тотожність.
Якщо ми, у самому загальному виді, спробуємо виявити контури тієї роботи, що хотів би провести Мейерсон, то одержимо приблизно наступне. Для Мейерсона безперечно, що «вишукування завжди підкоряються влади упереджених ідей, гіпотез... ми ніколи не буваємо цілком вільні від них». Тому перше відділення того «багажу», з яким дослідник підходить до своєму об'єкту - це конкретні гіпотези.
Далі можна виявити набір стандартних схем, загальноприйнятих для певного часу й певного кола фахівців, що задаються науковою традицією. Ці схеми також здатні заслонити собою універсальні принципи всякого знання, і вивчення історії науки корисно насамперед у тім відношенні, що дозволяє виявити цей шар, зняти і його, щоб проникнути до більше органічного матеріалу пізнавальної структури.
«Середньовічна наука - і в цьому саме полягає її корінна відмінність від сучасної науки - не подвластна поняттю кількості; математика не може грати в ній тієї переважної ролі, яку вона грає тепер, подібно тому, як не грала вона цієї ролі в атомічних теоріях стародавності. Звідси випливає, що математика сама по собі тим менш здатна дати вичерпне пояснення у всім тім, що ставиться до загальної теорії знання, і, зокрема, до походження науки».
Цей аргумент «від історії науки» достатній для Мейерсона, щоб відкинути як безпідставний і поспішний висновок неокантіанців про універсальність математичної форми мислення й поданні цієї форми як зразка наукового мислення взагалі. Чи можна виявити якийсь залишок, якщо зняти й це «нашарування»?
«Наука, отже, постійно містить той фактор, що підлягав усуненню, і внаслідок цього вона нездатна розкрити перед нами природу реального».
Логічної ж схеми настільки ж справно працюють в області вільних конструкцій розуму, в абстрактній математиці, що може не мати ніякої предметної інтерпретації, і тому не представляють інтересу в плані того завдання, що поставив Мейерсон перед «теорією науки». А завдання ця, нагадаємо, «введення в метафізику», і тільки в цьому плані цитоване вище песимістичне висловлення відносно можливостей науки «розкрити природу реального» може бути зрозуміле у своєму щирому світлі. Воно аж ніяк не тотожно визнанню агностичного тупика. Більш коректно буде сказати, що тут полягає своєрідний варіант визнання того факту, що наука, по суті своєї, не дає нам, так сказати, дзеркальної копії дійсності, поки вона залишається наукою, тобто поки вона є знання, виражене за допомогою понять, у тій мері, у який наука припускає певний підхід до об'єкта й метод рішення своїх проблем. В історії науки аж ніяк не було рідкістю, що натуралісти ототожнювали свою картину миру із самою дійсністю, розглядаючи наукові формулювання законів як закони об'єкта, «закони природи». У різанням, прямо парадоксальній формі Мейерсон виступає саме проти подібних претензій представників природничої науки, які звичайно виникають при відсутності аналізу сутності наукової, пізнавальної діяльності.
«...Ті поняття щодо сутності речей, які формулюються наукою, - пише він, - зовсім безпідставні. Цим пояснюється також і те, що те, які прагнули заснувати філософію на науці, прийшли спочатку до чистого емпіризму, тобто до теорії машинального досвіду, що обходиться без розуму (Бэкон), а потім до більше витонченої теорії, що заперечує всяке онтологічне дослідження, усяку гіпотезу про сутність буття (Конт). Але ця друга система не більше міцна, чим перша» (18, XIX).
Однак, якщо до «сутності речей» не можна прийти прямо, те можна спробувати одержати той же результат побічно, через аналіз історії науки, наукових «картин миру». От для цього-те й потрібні Мейерсону подібності, сховані за розходженнями наукових теорій, наукових оман, стилів мислення й т.п. Справа в тому, що прогрес наукового знання - явище двокомпонентне. Перший його компонент - фактографічна, інша - прогрес теоретичних схем. І для виявлення суб'єктивного компонента знання особливий інтерес представляють такі зміни в науковій картині об'єкта, які в мінімальному ступені супроводжувалися ростом фактичних відомостей, коли відзначене вище розшарування знання на два різнорідних компоненти ставало майже наочним.
«...Мова йде про прогрес теорій. Ці теорії, звичайно, не виводяться безпосередньо з фактів і не можуть бути доведені за допомогою цих фактів. Їхнє єдине завдання - пояснити факти, погодити їх, у міру можливості, з вимогами нашого розуму, створеними відповідно до властивому цьому розуму законами дії» (18, XXI).
У цій тезі Мейерсона проблема дослідження еволюції наукового знання розкривається як теоретична програма, під знаком виконання якої проходить буквально вся історія методологічних навчань нашого століття. Констатація можливості теоретичного прогресу науки, тобто в деякому змісті прогресу без виявлення нових фактів спостереження й експерименту, спочатку розкрита математиками, в XX столітті стала очевидної також і для багатьох натуралістів, не говорячи вже про істориків природознавства. Правда, Мейерсон був серед них одним з перших, і в часи появи книги «Тотожність і дійсність» ідея ця аж ніяк не представлялася тривіальної. Якщо для математика початку XX століття творчий імпульс, що належить конструктивному мисленню, практично очевидний, цього зовсім не можна сказати, розбираючись у причинах еволюції «досвідчених» наук. Хоча такі теоретики, як А.Ейнштейн, уже висловлюються в тім дусі, що й у фізику «справжній творчий початок належить саме математиці», вони не менш постійно й завзято підкреслюють, що «чисто логічне мислення не могло принести нам ніякого знання емпіричного миру. Все пізнання реальності виходить із досвіду й вертається до нього».
Акценти Мейерсона істотно інші: «Прогрес знань не був необхідний для прогресу теорій, але він робив цей прогрес неминучим. Потрібно було видумувати нові, або, якщо завгодно, точніше виражати старі теорії, тому що розум вимагав пояснення нових фактів; з іншого боку, наш розум так улаштований, що він збуджується тільки під впливом цього імперативу, настільки ж категоричного, як і іншої. Якщо він із цієї сторони не випробовує поштовху, і в той же час не знаходить опори в зростаючому знанні, він здебільшого створює тільки невизначені й примарні образи».
Не заважає зіставити це висловлення з ейнштейнівським, що ставиться до 1930 р.:
«Представляється, що людський розум повинен вільно будувати форми, перш ніж підтвердиться їхнє дійсне існування. Чудовий добуток всього життя Кеплера особливо яскраво показує, що пізнання не може розцвісти з голої емпірії. Такий розквіт можливий тільки з порівняння того, що придумано, з тим, що спостережено».
Література
1.Иванов А. В. Сознание и мышление. - М., 1994.
2.Пріст Ст. Теорії свідомості. - К., 2000.
3.Поппер К. Логіка й ріст наукового знання. - К., 1987.
4.Зімель Г. .Філософія культури. – К., 1996.
10-09-2015, 23:13