Реферат на тему:
Складання українських легенд про атмосферні явища
Українські легенди та перекази про різні атмосферні явища, так само як і про землю, воду й вогонь, являють собою строкату суміш апокрифічних вимислів і напівязичницьких, напівхристиянських забобонів зі спільно-арійськими міфічними поглядами та уявленнями.
Тоді як в одних місцевостях під хмарою народ має на увазі дим, який піднявся з землі на певну висоту і там згас (Грубешівський повіт і Холмська Русь), в інших — скупчення величезної кількості річкової та морської води, що падає на землю у вигляді дощу; дощ падає у вигляді дрібних крапель тому, що вода з хмари перш пролітає довжелезний шлях крізь повітряний простір (Ушицький, Луцький, Канівський, Літинський та Новоград-Волинський повіти). В інших — хмару (від слова «хмуритись») уявляють драглистою, подібною до рибного холодцю масою, що утворюється з пари й диму; знизу вона підтримується пружністю земних випарів, а згори нагнічується хмарою. Коли хмару пригріє сонце, вона розпускається, тане і випадає на землю дощем (Літинський і Канівський повіти). Є такі, що запевняють, що самі бачили хмару, як вона шматками падала з неба, «така, як драглі» (холодець — тобто, очевидно, підняті в хмари смерчем морські медузи, які потім випали на землю разом з дощем); її з успіхом вживають як ліки від лихоманки, а також для відгодівлі кабанів (Канівський повіт). Хмару також вважають пористим вмістилищем води, яку вона пропускає крізь свої пори і яка випадає на землю дощем (Літинський повіт). У Старокостянтинівському повіті кажуть, що чорти збирають хмари маленькими шматочками і зносять їх до одного певного місця, так що потім утворюється величезна хмара. У Житомирському повіті вірять, що дощові хмари викликає Ілля Пророк: у ті місця, де потрібен буває дощ, Господь посилає Іллю-Пророка, який згромаджує своєю колісницею хмари і тим дає знати, що зараз буде дощ. Зокрема, стосовно дощу розповідають, що якийсь чоловік весь час роз'їжджає верхи на коні. Коли він їде через воду, то каже, що це — будяки. І якщо кінь хлебне при цьому трохи води і пирхне, то піде невеликий дощ, а якщо більше захопить води і дужче стане пирхати, то піде великий дощ (Холмська Русь). Кажуть також, буцім дощ викликають янголи за допомогою особливо влаштованої великої сіті. На цю сітку янголи ллють воду, щоб викликати дощ, і, на свій розсуд, переносять її з одного місця на інше (Грубешівський повіт). Тихий, частий, теплий дощ зветься манною Божою ( Ушицький повіт). Коли довго не буває дощу, то гадають, що це відьми знімають зорю і ховають її в льоху у глечику; щоб викликати дощ, треба очистити криниці (Вінницький повіт). В одній місцевості Луцького повіту тривалий час не було дощу. Тоді поміщик (а було це за часів кріпацтва) звелів зібрати всіх жінок у своєму селі і покласти їх спиною у воду, притримуючи мотузком; коли б котра з них почала тонути, то її велено було витягувати, а тих, що плавали на поверхні, велено було бити, тому що це мали бути відьми. Одна з жінок справді не тонула, і коли її за це почали бити, то вперіщив раптово такий дощ, що учасникам самосуду ледве вдалося живими дістатися додому. Все це достоту нагадує собою таке місце з четвертого слова проповідника XIII сторіччя Серапіона, єпископа Владимирського (1274—1275): «Божественні правила повелівають карати людину на смерть за свідченнями багатьох. А ви за свідка ставите воду, й кажете: якщо стане тонути, то невинна, а якщо попливе, то чаклунка. Чи не може диявол, бачачи ваше маловір'я, підтримати людину на воді, щоб вона не потонула, і тим заманити вас у душегубство? Тому що ви, знехтувавши свідченнями богоподібної людини, звернулися до бездушної речовини — до води і, повіривши такому свідченню, гнівите Бога...» і т. ін. Професор М. Сумцов повідомляє про причини сильної посухи 1889 року такі дві легенди, які він чув від однієї сімдесятирічної селянки слободи Боромлі Охтирського повіту.
Весь травень був сухий і спекотний. У небагатьох місцях пробігли легкі хмарки з плідним, живлющим дощем. Від тривалої посухи озимина була дуже пошкоджена, подекуди на пагорках і яровина вигоріла. На пояснення причини посухи випливло назовні давнє народне повір'я про чаклунство над хмарами, до того ж оповіді про те, як і хто тут начаклував, варіювалися по-всякому з місцевими приуроченнями. Зміст першої легенди в стислому викладі такий.
Три жінки йшли до Києва на богомілля. Під Києвом вони сіли відпочити. Дві потім підвелися, а третя ніяк не могла підвестись. «Не можу йти, і сама не знаю чому», — казала вона. Пішли її супутниці до Києва і повідомили ігумена, що вони залишили в полі жінку, яка без жодної видимої причини не може підвестися з землі. Ігумен послав до цієї жінки священика (ієромонаха?) з іконою і хрестом. Священик виявив, що жінка до половини ввійшла в землю. «В чому ти грішна?» — запитав він. — «В тому лише й гріх, що я заговорила дощ на три місяці», — відповіла жінка. — «Будь же ти проклята!» — мовив священик. І баба з гуркотом провалилася крізь землю.
За другою легендою, є десь у лісі криниця. Тривалий час з неї ніхто не брав води, і криниця засмітилася. Наснилось якось, а потім ще раз одному селянинові, що слід цю криницю вичистити. Коли почали її чистити, то знайшли там п'ять «чаклунств»: дужку з відра, кінське копито, мотузку та «інше» (оповідачка не могла пригадати ще двох «чаклунств»), Вийняли ці «чаклунства», освятили криницю — і незабаром пішов дощ (10—15 червня 1889 року в Охтирському повіті пройшли сильні дощі).
У Київській губернії причину надто тривалого бездощів'я звалюють виключно на відьом. Умертвляючи чотириногих черепах, з яких буцімто витікають вода і роса, і забиваючи в криницях рунами ключі, вони в такий спосіб відводять од певних поселень дощові хмари. Під час посух, з відьомських чарів, у якомусь пралісі гризуться два змії, від люті яких сохнуть небо і земля. Тільки києм, яким удасться розірвати цих гадів, можна зібрати громові хмари над полями і прикликати на землю благодатний дощ.
Є також повір'я, за яким Бог має особливі склади дощу на краю світу... Коли з'являється потреба пускати дощ на землю, Бог посилає пророка Іллю і глухого янгола. Вони набирають дощ у хмару і розносять його по світу. При цьому буває нерідко так, що як почнуть вони пускати дощ, то пускають його безперервно декілька днів поспіль. Так стається тому, що глухий янгол запитує в Бога, куди потрібно пускати дощ. Бог каже йому: «Ходи там, де чорно»; а він, не розчувши, ходить там, де вчора. Бог каже: «Іди туди, де просять», а він, не розчувши, іде туди, де косять. Бог каже: «Іди туди, де ждуть», а він, не розчувши, іде туди, де жнуть.
Досить поширена, нарешті, думка, що дощ — це вода, яка насочується з морів, рік, озер, колодязів, ставків та інших водойм і виливається в хмари райдугою. Сама райдуга уявляється у цьому випадку «цмоком», тобто насосом. Разом з водою райдуга всотує і все, що є у воді — жаб, черв'яків, риб, каміння тощо, які потім і випадають з хмари разом з дощем. Але воду всмоктує лише синювато-червона райдуга, тоді як яскраво-червона не діє і є лиш веселкою, оскільки під час появи її прояснюється від сонячного проміння (стає веселим) виднокруг, який перед тим був закритий хмарами і навіював сум (Літинський, Луцький, Вінницький повіти). У Грубешівському повіті райдугу вважають шляхом, яким сходять з неба янголи, щоб набрати води; воду цю вони потім виливають на особливу сітку (сито) і таким чином творять дощ.
Градовими хмарами правлять відьми, які на свій власний розсуд насилають їх на ту чи іншу місцевість (у Новоград-Волинському повіті кажуть, що град випускається відьмаками з колодязів). Аби змінити напрямок градових хмар, жінки звичайно викидають з хат надвір і кладуть навхрест кочергу, лопату, на якій саджають у піч хліб, і помело, маючи намір догодити таким чином розлютованій відьмі, оскільки відьми роз'їжджають по світу на цих предметах. Дехто, щоб припинити розпочате вже падіння граду, перекушує градинки (Житомирський, Літинський повіти), це начебто знищує відьомські чари, і хмари, не завдавши шкоди, розходяться. В Ушицькому повіті кажуть, що в хмарах утворюється лід подібно до того, як на ріці, причому замерзає він на товщину людського зросту. Чорт (чи окремо приставлена якась людина) рубає цю кригу і кидає її у вигляді граду на землю. У Літинському повіті вважають, що град і сніг утворюються з тієї ж самої води, яку райдуга всотує з моря в хмари для дощу; не встигши впасти на землю дощем і застоявшись у хмарах, вона замерзає там і після того падає на землю вже градом і снігом. В інших місцевостях того ж повіту стверджують, що десь у невідомій, далекій країні є дуже високі сніжні і крижані гори. Коли хмари проходять повз них, то захоплюють із собою частинки криги і снігу, а згодом і розсипають їх по землі. Крім зазначених уже вище способів відвернення градових хмар, у Костянтиноградському повіті застосовується ще й такий. Як тільки угледять, що насувається градова хмара, відразу ж «на гряницю» (на межу місцевості) вирушає знахар, при тому бере з собою чарівну палицю і освяченого сім разів (протягом семи літ, при освяченні паски) рогового ножа. Тут він устромлює ножа в землю і тоді починає читати різні молитви, вимовляючи їх з кінця до початку: «Амінь. Духа Святого і Сина Отця во ім'я», «Від лукавого нас увільни та в спокусу нас не введи...» («Отче наш...»). «Наших душ єси народила Спаса яко Твого...» («Богородице Діво, радуйся...») тощо. По закінченні молитов знахар виймає із землі ножа, бере його разом з палицею у правицю, повертається в той бік, куди хоче прогнати градову хмару, махає в тому напрямку руками і вимовляє таке заклинання: «Граде лукавий, рабе лукавий! Нехай тебе хмари не носять, бо тебе люде не просять. Буйні вітри! Візьміть ви цю хмару на свої тонкі крила, занесіть її за Окіян-море, за теплі води, за круті гори, за жовті піски, щоб він там розтав і пропав нині, прісно і вовіки віків, амінь. Амінь, амінь, амінь! Тьху, тьху, тьху! Щезни, пропади од лиця Божого і од мене грішного!»
Чарівна палиця є великою цінністю і передається знахарями серед своїх нащадків з роду в рід. Її здобувають так: коли знахареві випаде нагода побачити, що змія-гадюка їсть жабу, то він відламує однорічний паросток від якого-небудь дерева і цією палицею розганяє їх, будь що намагаючись не зачепити ні тієї, ні іншої.
Щодо снігу є ще й інші повір'я. Кажуть, наприклад, що сніг — це пара, яка виходить з димом і замерзає у повітрі (Луцький повіт); що він походить від дощу, який замерзає (там же); що він приготовляється на небі і тоді його розсипають по землі святі (Ушицький повіт); що на небі зберігаються особливі величезні запаси снігу, який скидають на землю лопатами янголи то навмисне, то прочищаючи собі шлях (Грубешівський повіт). Повір'я деяких місцевостей Ушицького повіту наближені до тих повір'їв великоросів, які художньо відтворено Пушкіним у відомій баладі «Біси». Сніг збирають «шатани», тобто чорти. Він виходить із землі і з води у вигляді пари і в хмарах наростає. Зібравши багато снігу, сатана святкує своє весілля і розсипає скрізь по землі сніг, чому й бувають сильні хурделиці.
Народні погляди на туман, іній та росу цілком правильні: в одному лиш Вінницькому повіті в росі вбачають сльози святої великомучениці Варвари, яка вранці ходить полями і плаче.
Основа легенд і вірувань щодо грому та блискавки — давньоміфічна, язичницька; але своєрідно витлумачене християнство наклало на них такі густі сліди, що це призвело до справжнього хаосу, заплутаного ще дужче наївним народним вимислом. У Канівському повіті, наприклад, і понині ще грім та блискавку народ називає Перуном, і якщо трапиться, що блискавка запалить якусь будівлю, то звичайно кажуть: «Перуном спалило» (у Грубешівському повіті лише громову стрілу називають «Перуновою»),
Спільне в усіх українських народних легендах про грім та блискавку те, що вони застосовуються Богом для ураження і винищення чортів. Зокрема, в Ушицькому повіті є таке вірування, що коли Господу Богу треба послати на землю дощ з громом, то він наказує святим Юрію, Іллі та Михаїлу хитати скелі, від чого й буває грім. У Житомирському повіті грім пояснюють тим, що пророк ілля 1 архістратиг Михаїл ведуть війну з чортом, який дражнить Бога, через що Бог і намагається вбити його, зібравши перед тим хмари, що є вираженням і проявом Його гніву. Бог, Ілля та Михаїл стріляють у сатану. Куди б'є грім, там, отже, й сховався чорт; а коли грім уразить людину, то тоді чорт сховався під ту людину. У Грубешівському повіті і в Південній Русі кажуть, що грім буває від переслідування архістратигом Михаїлом дияволів. Вони переховуються від переслідування в оселях, церквах і в живих істотах; але стріла Михаїла вражає їх нещадно навіть у церкві під престолом і всередині людини. До того ж убитій через чорта громом людині прощаються вчинені нею гріхи (Ушицький повіт). Під час грози не можна їсти і взагалі відкривати рота, щоб не дати змоги проникнути туди чорту (Житомирський повіт); не слід також співати, бо, співаючи, людина веселить чорта, який весь час тоді в'ється навколо неї, і ось грім, маючи намір убити чорта, вбиває разом з ним і того, хто співає, бо чорт устигає сховатися. під нього (Канівський повіт). Якщо гроза застане когось у дорозі, то треба зійти з дороги і йти або їх^ти узбіччям, бо в цей час «враг» крутиться по дорозі вихором, і грім може вбити замість нього ту людину, котра йде або їде дорогою. Особливо не слід ставати й сідати під скелі, де найзручніше переховуватися чортові від переслідування, бо громові стріли відскакують від каміння (Холмська Русь). Так само під час грози не слід стояти під дубом чи вербою, де є житло чорта і куди він найчастіше ховається від грози. Коли грім ударить у дерево і запалить його, це означає, що чорта вбито, і звичайно він перетворюється у таких випадках на смолу, яку знаходять на місці спалених дерев (Вінницький повіт). За найнадійніший сховок людині під час грози може правити ліщина (лісовий горіх). Якось дуже давно диявол сказав Богові: «Я сховаюсь так, що ти мене не вб'єш». — «Ні, вб'ю», — відповідає Бог. — «Я сховаюсь під людину!» — каже диявол. — «А Я вб'ю й людину і за те дам їй царство небесне». Диявол став перераховувати після того всі предмети, під які можна сховатися, та забув згадати про ліщину, чому під нею лиш і можна порятуватися від громової стріли.
Втім, у м. Таращі Київської губернії кажуть, що. людина, яку вб'є грім, «не встане на тому світі».
Один мисливець проходив з рушницею поблизу величезної скелі. Була сильна гроза. Пішов дощ і мисливець сховався під навісом скелі. Тоді, коли гримів грім і спалахувала блискавка, диявол спокійнісінько сидів під навісом скелі; та тільки-но вщухало, він виходив з-під скелі, ставав догори ногами і починав дражнити Бога. Гримів грім, та від його удару диявол миттєво ховався під скелю і таким чином рятувався. Мисливець усе це бачив, але спочатку не наважувався вистрілити «в панича маленького, в камізельці, безп'ятого і з пазурами на руках і ногах». Довго дивився мисливець на витівки диявола, та, зрештою, вибравши слушну хвилину, вистрілив у «панича». Куля так і протяла того; та коли мисливець підійшов до місця, де перекидався диявол до прострілу, то побачив лише пролиту смолу. У цей час підлетів до мисливця архістратиг Михаїл з рушницею на плечах і став дякувати, пропонуючи дати йому все, чого він лиш забажає, за зроблену послугу. Мисливець попросив собі у винагороду рушницю, що була в Михаїла, бо дуже вже вона йому запала в око. Михаїл почав було відкручуватися, кажучи, що рушниця його для мисливця зовсім непридатна. Та врешті-решт змушений був поступитись. Помінялись вони рушницями з такою умовою, що коли мисливцеві чомусь згодом не сподобається архістратигова рушниця, то він має право вимагати розміну. І став з того часу мисливець полювати з архістратиговою рушницею; що, бувало, не вгледить, все вб'є без похибки, хоч би то був щонайменший звірок. Звуку
29-04-2015, 02:04