Реферат
з харківщинознавства на тему:
«Розвиток науки на Харківщині»
Виконав: учень 9-А класу
Білоус Василь
Перевірила: учитель
Запорожченко Людмила Романівна
2007 рік
Зміст
1. Вступ
2. Наука на початку ХХ століття
3. Наука у міжвоєнних роках (1917-1941)
4. Відродження науки у 1940-1950 рр
5. Розвиток науки у середині 50 – на початку 90-х років
6. Висновок
Список використаної літератури
ВСТУП
Чи ніколи ви не замислювалися над тим, що було б коли людина випадково не створила тертя між двома дерев’яними палками? Якби не побачила, що вода витримує деякі матеріали? Що округлий предмет легко можна котити, не докладаючи масу зусиль при цьому, як при переміщенні чогось кутастого? Якби не посадила перші корінці? Не була такою комунікабельною? Не прагнула створити певний комфорт для себе? Не прагнула б до якогось прогресу? Поліпшення умов праці і життя?
Звичайно ви зараз скажете: „навіщо нам ламати голову, ми маємо сірники, електроенергію, човни, яхти, базари, де можна купити овочі, тепло, енергію, дах над головою, Інтернет тощо.” Зараз проблеми тепла, світла, транспорту дійсно виглядають банально, та 3-4 тис. тому років люди не те що не мріяли про Інтернет, вони й гадки не мали про сірники. І якби людство не було таким активним, ми б або залишилися печерними людьми, або нас взагалі не було, т. як людство вимерло б, на зразок мамонтів чи шаблезубих тигрів.
Та щоб не бути вкрай нудним я вирішив дослідити період, не на стільки далекий від нашого часу, а саме ХХ ст. адже протягом цього часу були нові відкриття і прогрес науки не лише в іноземних країнах, але й в нашій державі. Наприклад, чи знаєте ви, що сироватка проти сказу, яка зараз широко використовується у всьому світі, була винайдена харків’янином?
Отже, Україна, і зокрема Харківщина, мала великий інтелектуальний потенціал. Та чомусь наша держава належить зовсім не до передових країн світу. І я вирішив дослідити, чому маючи таку базу, Україна не скористалася нею. Чи може їй хтось заважав?
Наука на початку ХХ століття
Наукова діяльність в Росії на початку XX століття, як і раніше, була зосереджена в університетах, які за статутами мали не лише викладати та навчати, але й рухати вперед науку (від інститутів останнього не вимагалося).
Помітний крок у своєму розвитку зробили гуманітарні науки. Серед видатних українських істориків досліджуваного періоду одне з почесних місць належить О. Я. Єфіменко. Майже всі свої найкращі праці, як відзначає Д. І. Багалій, вона написала у Харкові. Так, у 1906 р. побачила світ двотомна «История украинского народа», через рік — «История Украины и ее народа». За видатні успіхи в галузі історії Вчена рада Харківського університету в 1910 р. присвоїла їй першій серед жінок Росії звання Почесного доктора російської історії.
Важко переоцінити наукові дослідження професора Харківського університету Д. І. Багалія, який і в 1900—1917 рр. продовжував працювати над вивченням історії Слобідської України, до цього майже не розробленої. Цій темі він присвятив двотомну «Историю города Харькова за 250 лет его существования (с 1655 по 1905 год)», написану разом з Д. П. Міллером, «Історію Слобідської України», підготував три томи документів з історії Слобожанщини. Так, в 1897 р., на пропозицію міської думи, Д. І. Багалій приступив до написання історії Харкова. Комісія професорів Харківського університету присудила йому вищу премію імені імператора Олександра II саме за це дослідження. Д. І. Багалій брав участь у виданні творів Г. Сковороди з викладенням його філософських поглядів і біографії. Він написав цінну працю «Опыт истории Харьковского университета», в якій червоною ниткою проходить ідея зв'язку історії університету з історією російської культури взагалі і місцевої зокрема. Не можна не згадати ще про дві великі роботи історика — зібрання творів, листів і паперів засновника Харківського університету В. Н. Каразіна (кошти від продажу було перераховано на заснування премії імені В. Н. Каразіна для студентів університету) і «Курс русской истории», перший випуск якої вийшов у світ у 1909 році. Д. І. Багалій брав участь у всіх археологічних з'їздах у період з 1885 до 1910 року. Під його безпосереднім керівництвом і за його участю велись підготовчі роботи до XII археологічного з'їзду в Харкові. Він сам склав археологічну карту Харківської губернії і провів ряд розкопок. Якщо не під його керівництвом, то, у всякому разі, під його впливом і за його почином виникла школа харківських археологів. Під час святкування 30-річчя наукової діяльності Д. І. Багалія 10 жовтня 1910 р. зазначалося, що за цей час з-під його пера вийшло понад 160 наукових праць.
Серед істориків, що займалися всесвітньою історією, серйозними дослідженнями періоду античності вирізнявся В. П. Бузескул. Його праці «Політія Арістотеля», «Вступ до історії Греції», «Перікл», «Історія античної демократії» стали дійсно видатним надбанням вивчення грецької історії.
Розвитку філологічних наук сприяли учні і наступники видатного харківського ученого професора університету О. О. Потебні М. Ф. Сумцов і М. Г. Халанський.
Слов'янознавство в Харківському університеті мало знані традиції, започатковані ще в першій половині XIX століття. Одним з найвідоміших учених початку ХХ століття був професор Харківського університету М. С. Дрінов. Він працював над проблемами історії південнослов'янських народів і заклав основи сучасної болгарської літературної мови.
Харківський університет став головним центром розвитку мистецтвознавчої науки. З появою в університеті Є. К. Рєдіна почалося систематичне викладання теорії та історії мистецтва. Його справедливо вважають фундатором вітчизняного мистецтвознавства, джерелознавства та бібліографії мистецтва.
У 1912 р. до університету на посаду завідувача кафедри всесвітньої історії та теорії й історії мистецтва прийшов Ф. І. Шміт. Він відразу активно включився до науково-дослідної роботи, в якій був послідовником Є. К. Рєдіна. Найбільш відомою працею Ф. І. Шміта, створеною в 1916 р., була – «Закони історії. Вступ до курсу загальної історії мистецтв», в якій він поставив за мету виявити в еволюції мистецтва повне відображення еволюції людської цивілізації.
На юридичному факультеті Харківського університету розвивалися правознавчі науки. Відомим ученим, котрий займався проблемами досить актуального тоді фінансового права, був П. П. Мігулін. У Харківському університеті працював один з найталановитіших учнів історика права професора М. Ф. Владимирського-Буданова М. О. Максимейко.
Значні успіхи спостерігалися в цей час у розвитку природничих наук та техніки. До 1902 р. у Харківському університеті працював професор-математик Д. О. Граве, один із засновників алгебраїчної школи в Україні, що досліджував найважливіший розділ алгебри — теорію груп. До 1902 р. викладав у Харківському університеті і всесвітньо відомий учений О. М. Ляпунов, котрий започаткував тут свою математичну школу.
Засновником харківської школи радіофізиків вважається Д. А. Рожанський, який своїми дослідженнями коливного розряду в 1908 р. набагато випередив зарубіжних учених. До видатних спеціалістів у галузі оптики належав професор Харківського університету Т. П. Кравець, дослідження якого з питань поглинання світла в розчинах забарвлених речовин становило на той час одне з найвидатніших досягнень. Цінні дослідження з питань геофізики, оптики, радіотехніки і рентгенографії проводив професор технологічного інституту М. Д. Пильчиков. Різні галузі електротехніки збагатили своїми винаходами професор Харківського університету, автор перших вітчизняних підручників з електротехніки П. П. Копняєв, наукові праці якого були присвячені теорії машин і електричної тяги, та М. А. Артем'єв, котрий вивчав дії струму високої напруги і розробив проекти електростанції та електромережі в Харкові.
Широко розвивалася в місті хімічна наука. У цій галузі слід відзначити наукові пошуки професора університету, вихованця школи М. М. Бекетова І. П. Осипова, який поклав початок фізичній хімії.
Успішно працював у геолого-географічній науці професор Харківського університету А. М. Краснов, невтомний мандрівник, який приділяв значну увагу вивченню рельєфу, рослин і ґрунтів Харківської губернії.
Високого рівня на початку XX століття харківські вчені досягли в біології та медицині. У Харкові в цей час працював відомий ботанік-морфолог, засновник харківської школи альгологів В. М. Арнольді. Далеко за межами Росії стали відомі праці видатного фізіолога В. Я. Данилевського — професора Харківського університету, одного із засновників ендокринології, автора тритомного підручника «Фізіологія людини». Його праці з фізіології було відзначено нагородами Паризької академії наук, Інституту тропічної медицини в Ліверпулі.
Ще в 1872 р. став професором Харківського університету відомий учений-патологоанатом В. П. Крилов. Його діяльність (інколи з ризиком для життя) у галузі загальної та інфекційної патології, епідеміології стала гідним внеском до світової науки.
Талановитим харківським хірургом був М. П. Трінклер, професор Харківського університету з 1905 року. Його наукові праці охоплювали, питання травматології, нейрохірургії, онкології, лікування ран. Блискуче працював у хірургії у факультетській клініці університету В. Ф. Грубе, який за період перебування в Харкові надрукував 35 наукових праць, зробив 20 доповідей у Харківському медичному товаристві.
Безцінний внесок у розвиток офтальмології зробив Л. Л. Гіршман, який до 1905 р. працював професором Харківського університету, а потім перейшов до міської очної клінічної лікарні. Ще в 1870 р. він створив при Харківському університеті першу самостійну клініку очних хвороб. На початок століття він мав чимало наукових праць і цілу школу послідовників. Своєю науково-практичною діяльністю Л. Л. Гіршман здобув широку популярність у Росії та за її межами.
Наукові товариства, які існували в Харкові на початку XX століття, своєю дослідницькою, видавничою, лекційною роботою сприяли координації наукових досліджень, надавали науковцям фінансову допомогу, допомагали обміну науковими розробками між вітчизняними та зарубіжними вченими і, нарешті, популяризували наукові дослідження серед широкої громадськості, сприяли демократизації наукових знань. Більшість наукових товариств були створені при Харківському університеті: історико-філологічне, математичне, юридичне, природничих досліджень, фізико-хімічних наук, наукової медицини і гігієни, хірургічне.
Дослідженнями в різноманітних галузях науки займалося найстаріше в Україні Товариство дослідників природи, що існувало ще з 1863 року. Воно вивчало природні ресурси краю, геологію, рельєф, ґрунти, клімат, флору та фауну. Товариство видавало свої наукові праці (на 1904 р. вийшло у світ 38 томів від 25 до 28 друкованих аркушів кожен, де було надруковано 4450 повідомлень і статей) та численні додатки до них.
Найбільш плідною виявилася робота Історико-філологічного товариства при Харківському університеті, статут якого було затверджено ще в 1876 р., а перше засідання відбулося 28 лютого 1877 року. Товариство було одним із найбільш популярних учених товариств в Україні. Сорок з лишком років дореволюційної діяльності воно з гідністю виконувало важливі наукові завдання, головним чином вивчаючи місцеву слобожанську історію. Існує думка, що дослідження краю фактично й почалося із заснування товариства, а розвиток місцевих наукових знань був тісно пов'язаний зі зростанням та розвитком самого товариства. В товаристві вчені працювали над проблемами історії мови і словесності, історії розвитку правових відносин і правових інститутів, історії церкви, історії мистецтв, археології та етнографії. Крім того, товариство за роки діяльності створило педагогічний відділ, етнографічний музей, історичний архів з відділом листів і паперів місцевих видатних діячів, дві бібліотеки — педагогічної літератури і літератури документально-довідкового характеру, організувало наукові лекції для жіноцтва, які стали основою для створення Вищих жіночих курсів. Товариство видавало вчені праці — «Збірники», що містили статті і матеріали, перш за все, з історії Слобідської України, української літератури, праці загального характеру, археологічні відомості, історичні документи, фольклорний матеріал, дослідження з етнографії.
Одним із найбільших науково-практичних товариств було Харківське медичне товариство, створене зусиллями лікарів усього міста з ініціативи професора В. Ф. Грубе в 1861 році. На початок XX століття науково-педагогічна діяльність товариства полягала в розробці актуальних проблем медицини, влаштуванні курсів і лекцій з метою перепідготовки лікарів. Із 1866 до 1904 р. Медичне товариство взяло за правило публікувати найбільш цікаві доповіді, прочитані на його засіданнях, у своїх «Працях». Із 1904 р. товариство почало видавати періодичний орган «Харківський медичний журнал», яким цікавилися не лише медики-науковці, а й практикуючі лікарі. Наукова бібліотека Медичного товариства нараховувала більше 10 тис. томів спеціальної літератури. Найбільше читачів збирав журнальний відділ бібліотеки, який одержував усі російські та багато іноземних медичних видань.
Товариство стежило за санітарним станом міста, особливо водопроводу, м'ясобоєнь, базарів, продуктових лавок тощо. Неодноразово міське управління зверталося до Медичного товариства з проханням про проведення дезінфекції відпрацьованих заводських вод. Під час російсько-японської війни товариство організувало бактеріологічно-гігієнічний загін, який був відправлений на фронт.
Товариство проводило значну благодійницьку роботу, яка полягала у створенні безплатної лікарні для бідних, стаціонару для хворих на 10 ліжок, притулку для безнадійно хворих.
Одним із найбільш масових товариств було Південноросійське товариство технологів, започатковане під час святкування 10-річчя Харківського технологічного інституту в 1895 році. Серед його фундаторів — ректор Харківського технологічного інституту В. Кирпичов, професори Є. Зубашев, В. Зернов та ін. У 1910 р. у зв'язку з активізацією наукових досліджень у галузі аеронавтики і зростанням інтересу до авіаційної справи при Харківському відділенні товариства відкрили повітроплавальний відділ, який очолили інженери В. Мороховець і Г. Окуліч-Козарін. У 1910 р. у місті відбулася виставка аероплана, винайденого і власноручно зібраного з вітчизняних матеріалів харківським конструктором. Відділ видавав у 1911 — 1913 рр. журнал «Тяжелее воздуха», а також відкрив школу пілотів та організував перший в Україні аероклуб.
Наука у міжвоєнних роках (1917-1941)
Вельми суперечливим виявився і розвиток науки у зазначений період. Суттєві зміни відбулися насамперед в організаційній структурі та системі управління наукою. Як відомо, основним структурним елементом науки в СРСР став науково-дослідний інститут. Не торкаючись вельми дискусійного питання про причини та наслідки таких новацій, зазначу лише, що Харків перш за все став тим містом України, де створювалася мережа таких інститутів. Серед перших були інститути медичного профілю. Бурхливий розвиток ендокринології у 30-і роки призвів до відкриття інсуліну, тестостерону та ін. Уперше в СРСР інсулін було вироблено саме в Харкові в органотерапевтичному інституті.
У 1920 р. виникла Українська рентгенівська академія (тепер — Інститут медичної радіології ім. С. П. Григор'єва Академії медичних наук України). У 1930 р. для цього наукового закладу збудували спеціальне приміщення. Це одна з найцікавіших споруд, виконаних у стилі функціоналізму. Цікаво, що перший радій для дослідницької роботи академія отримала від Марії Склодовської-Кюрі. Про певні успіхи в цій галузі свідчить той факт, що у 1931 р. в Харкові був проведений перший Всесоюзний з'їзд онкологів, а в 1936 р. за ініціативою інституту було створено Українське товариство онкологів.
З кінця 20-х років спостерігається безпрецедентне зростання прикладної науки, яке здебільшого пов'язують із запитами виробництва, індустріалізацією країни. Аналогічні процеси відбувалися й у інших країнах. За визначенням історика науки Д. Бернала, «етап 20 —30-х років XX століття являв собою епоху промислової науки». Однак при цьому в СРСР зв'язок науки і виробництва значно відрізнявся від тих форм, які спостерігалися в інших країнах, оскільки в умовах панування державної власності було створено державну систему управління наукою. Зокрема, управління прикладною наукою було побудовано за галузевим принципом. На межі 20— 30-х років у Харкові виникло чимало таких галузевих науково-дослідних інститутів. У 1927 р. було поставлено завдання про реорганізацію однієї з небагатьох на той час проектних організацій у Харкові — Українського відділення Ленінградського діпромезу (інститут з проектування металозаводів). На початку наступного року це питання було вирішено — виник Укрдіпромез. У 1930 р. з нього виділився Укрдіпромаш, потім Діпросталь, ВНДІчормет, інститут проблем машинобудування та ін. На початок 1940 р. в Харкові нараховувалось уже 46 науково-дослідних та проектних інститутів.
Плідно розвивалася й заводська наука в лабораторіях та КБ. Слід сказати, що у цей час наукові установи і підприємства працювали разом над вирішенням багатьох не лише інженерних, а й наукових проблем. Не випадково у вересні 1937 р. до складу того ж ХПЗ було включено Український науково-дослідний авіадизельний інститут, який до цього з 1929 р. існував як лабораторія Українського НДІ промислової енергетики, а в 1932 р. став самостійним інститутом. На заводі інститут став базою нового дизельного відділу.
Видатними були дослідження українських учених у галузі хімії, фізичної хімії і фізики. На особливу увагу при цьому заслуговує діяльність Українського фізико-технічного інституту (УФТІ) — наукової установи академічного профілю, створеної у Харкові у 1928 р. за ініціативи академіка А. Ф. Йоффе. Мотивуючи необхідність організації в Україні фізико-технічного інституту на засіданні колегії Науково-технічного управління ВРНГ УСРР А. Ф. Йоффе, зокрема, сказав: «У перші десять років радянської влади фізика концентрувалася у містах Москві і Ленінграді. Процес створення у цих містах фізичних інститутів викачав з країни всі таланти. Тепер прийшов час децентралізації фізики, час створення інститутів на периферії. Централізація надзвичайно небезпечна. Однією з причин високого стану техніки в Німеччині є децентралізація. Наукові центри розкидані там по всій країні, що збільшує її загальний культурний рівень і живить науку. Інститут, який має бути пов'язаний з промисловістю, повинен бути там, де є заводи, де є промисловість. Отже, доцільно створити
29-04-2015, 02:31