План.
1. Вступ
2. Народні знання
а. Народний календар
б. Космогонія та астрономія
в. Метереологія, грунтознавство
г. Метрологія і математика
д. Мораль, етика, народна педагогіка
е. Медицина та ветеринарія
3. Світоглядні уявлення
а. Людина, доля, душа
б. Демонологія
в. Довколишній світ
4. Висновок
5. Література
1. Вступ
Становлення народно-традиційної культури українців тривало довгі століття. Щоб витворитися у культурно-побутове, традиційно-виробниче, моральне, духовне явище, яке сприймається усім народом, стає його суттю, відбувався складний процес добору.
Ця традиційна культура тісно пов"язана з природними умовами, історичним буттям народу, способом його життя, діяльністю, характером, психологією. Вона виражена в різних формах: матеріальній (будівлях, знаряддях праці, ремеслах, саморобних засобах транспорту, одязі, їжі) і духовній (звичаях, творах усної народної таорчості, обрядах, традиційних знаннях, мистецьких виробах тощо).
Предметом даної роботи є, безперечно, наш народ з його прадавньою культурою, цебто надто специфічним ставленням до душі та тіла свого; з високою його загальною духовною культурою, пильнуванням праці та відпочинку, довколишнього світу; спадкоємними традиціями, пошануванням цих традицій уже як норм життя, співжиття та буття роду, етносу, нації.
Ця робота має на меті: увійти у надзвичайно цікавий та дещо таємничий духовний світ наших предків; та розглянути не лише узагальнені сторінки емпіричних пізнань та уявлень, а окремі розділи – де освітлюються більш чи менш детальні, вже складові частини цих дивних і давніх знань та вірувань, спадкоємної мудрості українців.
Структура данної курсової роботи вміщує в собі: вступ, два параграфи з підпунктами, висновок та перелік використаної літератури.
У вступі автор перераховує складні процеси та взаємодії тих чи інших питань, найважливіших саме для українців; та обумовлює життєздатну актуальність обраної теми, підкреслюючи значущість і вагоме місце в етнографічній науці.
До першого параграфу, що перераховує народні традиційні знання увійшли: народний календар – як першооснова, знання та уявлення про світобудову, розташування небесних світил, організації Всесвіту; закономірні зв"язки явищ навколишньої дійсності, ґрунтознавство, народна медицина та ветеринарія. Процес трудової діяльності людини через умовне окреслення мір часу, довжини, обсягу тощо. Та народне виховання з головними чинниками моралі та етикі.
Другий параграф визначає ставлення людини до себе, до інших людей, до світу. Розкритий світогляд людини, що охоплює знання, переконання, прагнення та сподівання. Давні уявлення про демонічний світ. Та призма пізнання довколишнього світу.
В заключній частині роботи автор приділяє увагу висновку до якого дійшов завдяки написанню цієї теми, перераховує вікові здобутки пращурів та перевтілення емпіричних знань та уявлень народу у сучасний осередок, як найголовнішу ґалузь.
Отже, названа праця – це освітлення загадкових таємниць минулого у фокусі сучасного бачення предмету української мудрості: теоретичному, історичному, філософському, релігійному, використання величезного всеосяжного арсеналу цієї мудрості.
2. Народні знання
Дивовижною сферою народно-традиційної культури є знання, набуті у процессі тривалого спостереження за явищами природи, виробничого і життевого досвіду. Перебуваючи в оточенні непізнаної природи, люди ,однак, осягали закономірність і взаємозумовленність багатьох явищ. Раціональні знання переплітались із системою вірувань і уявлень. Усе це разом формувало своєрідне середовище, де організовувалося буття людини.
а. Народний календар
Історично так склалося, що переважна більшість наших предків займалися землеробством. Лише жителі Карпат та Полісся спеціалізувалися на лісопромислах, звіроловстві й тваринництві. Проте і тут був значний відсоток рільництва. Вирощуючи культурні злаки, випасаючи худобу тощо, селянин фіксував усі атмосферні зміни з огляду на позитивних чи негативних впливів на результати його праці. Саме ці обставини і змушували селян виробити сукупну систему вірувань, прогнозувань і фахову освіту – народну мудрість звести до певної системи, яка б мала практичну користь. Власне це завдання і виконував аграрний календар – неписаний кодекс рільника. Регламентація пристосовувалася до певних календарних подій. Аграрний календар регламентував строки посіву та глибоке розуміння технологій вирощування культурних рослин. Так, наприклад, льон і коноплі – технічні культури, дозволялося висівати лише у другій половині травня (зі значною коррекцією для кліматичних поясів) і тодіж приступали до обробітку грунту під гречку, сівба якої закінчувалася на Івана Купала (на Поліссі).
Поряд з народним побував світський, а з запровадженням християнства і церковний календар. Лише згодом календарі поєдналися. Основною одиницею був рік. Для українців символом став – вінець. Вінцем називався і останній місяць в народному аграрному календарі. Звідси, очевидно, і бере початок прислів"я – "Прийшов вінець – року кінець". Відтак рік у людській уяві – це своєрідна мікровікова одиниця, тобто вінець, ланцюжки якого незмінно повторюються.
В свою чергу календарний рік поділяється на чотири пори року – зиму, весну, літо і осінь. А взагалі рік мав 12 місяців і кожен з них мав власну назву, прив"язану до тих чи інших робіт, найчастіше до хліборобних.
Через кліматичні умови пори року розпочиналися неоднаково, оскільки час оранки, сівби чи жнив в певних місцевостях (Карпати, Подніпров"я, Поділля чи степова частина України) був індивідуальним. Так, наприклад, хліборобська весна розпочиналася наприкінці березня, коли підсихали пагорби – засівали вівсом та ячменем. У Карпатах на початку квітня сіяли горох, боби і тільки після того, зоравши землю, засівали яровою пшеницею або житом. Але співвідношення з церковними святами все ж таки поєднувало всю территорію України: "по Великодню", "по Різдву", "на Спаса", "на Івана", "Іллі день", "на Купала" тощо.
Так, аналізуючи назви місяців за різними регіонами, можна простежити діяльність українців у сільському господарстві, кліматі, суспільстві, культурі тощо.
Березень – березоль, сочень, з гір потоки, зимобор; Квітень – цвітень, дзюргальник, лукавець, снігогін; Травень – май, травник, пісенник; Червень – червець, хліборост, різноцвіт, кресник; Липень – липець, сінокіс, косень, маківка літа; Серпень – хлібочол,різносол, жнивець, копень, спасівець; Вересень – вереснець, ревун, зоревник, хмурень, "бабине літо"; Жовтень – костричник, свадебник, позимник, листопад, грязник; Листопад – падолист, грудень, напівзимник, братчиком; Грудень – мочавець, солоноворот, андрієць, стужайло; Січень – просинець, перезим"є, тріскун, сніговик; Лютий – крутень, бокогрій, криводоріг, сніжень, громник, казибрід.
Місяць поділявся на чотири тижні. Уже у Трипільській культурі на українських землях існував семиденний тиждень, він, доречі, був поширений серед усіх пелазгів аж до Малої Азії, а також у єгипетських жреців. Кожних сім днів відбувалася зміна фази місяця. Також семиденний тиждень добре узгоджується з психо-фізичними ритмами людського організму. А відтак спостерігаються зміни в жттєдіяльності людей, тварин, рослин.
Щодо днів тижня наші предки теж мали свої уявлення.
Неділя перебуває під знаком сонця. Богиня Неділя користувалася великою пошаною в українців, її уявляли в образі дівчини – красуні з довгим золотавим волоссям – це Сонячна панна, донька святої П"ятниці (або богині роду – Баби Яги). Вірили, що людина яка народилися в неділлю буде щаслива, гарна, здорова.
Понеділок – присвячений Місяцю, уявляли світловолосого юнака, стрункого та блідолицього. Оскільки місяць змінюється – непостійний, тому в понеділок нічого важливого не робили. А за звичаєвим правом у цей день жінки звільнялися від важкої роботи і навіть від подружніх обов"язків. Понеділок – важкий день, або чоловічий день.
Вівторок – "вторий" або другий день тижня. Це легкий та щасливий день.
Середа – "третійник", в середині тижня. День жіночий. В цей день можна робити все і в хаті, і на городі.
Четвер – "четвертий", або день Перуна. Починаючи з Чистого четвера неможна було виїзжати в дорогу, виварювати білизну. Зате останній четвер місяця був сприятливим для лікування.
П"ятницю – уявляли літньою жінкою з вінком на голові. Кожна п"ятниця є поминальним днем, неможна шити, працювати з веретеном, щоб не проколоти душі померлих. Жіночий день.
Субота – також жіночий день. Стара назва "со + битіє" – тобто "буття (моління) разом". В цей день вирушали до своїх святинь, поспілкуватися з людьми та Богом.
б. Космогонія та астрономія
Знання і уявлення хлібороба про світобудову і розташування небесних світил покладено в основу як астрономічного так і народного календарів, а також припущень щодо організації Всесвіту. Згідно з давніми уявленнями, світ складався із Землі, яка начебто трималась у морі-океані на трьох китах, Сонця, Місяця і, що найважливіше, - семисферного Неба, де у відповідному порядку розташовані усі світила. "Сьоме небо" служило місцем перебуванням богів, тому і вираз "сьоме небо" набув у народній творчості чогось недосяжного, казкового і загадкового.
Відповідно до місця розташування на небосхилі Сонця люди ділили рік на пори року. Назва небесного світила – Місяць – збігається з календарним терміном, що означає дванадцяту частину року. Отже, десь у глибині віків основою поділу року на місяці було спостереження сходу і заходу Місяця на небі. Більшість селянства, незважаючи на те, що в Україні здавна користувалися прийнятим у Європі сонячним календарем, у повсякденному побуті при лічбі часу в межах місяця поділяли його на три, чотири або п"ять відрізків відповідно до фаз Місяця. Зокрема у Літенському повіті на Поділлі розрізняли три фази: молодик (новак), підповня і старик. На Житомирщині період обертання Місяця навколо Землі поділявся, відповідно сучасній астрономічній науці, на чотири фази: перша чверть називалася молодик, друга – підповня, третя – повня, четверта – остання квартира. У Луцькому повіті існував поділ на п"ять частин: молодик, перша квартира, підповня, повня, остання квартира. На Бойківщині фази Місяця поділялися на квартири: перша – на весну, друга – на літо, третя – на осінь, четверта – на зиму. А от тридобовий період невидимості у русі Місяця майже у всіх районах України називалося переміною.
Відповідно до кожної фази усталилося виконання тих чи інших польових робіт, за ними ж визначали активний розвиток рослин і навіть тварин. Сільськогосподарські роботи намагалися проводити при повні Місяця – сіяти озимі та ярі культури, садити картоплю, починати оранку тощо.
Спостерігаючи за зоряним небом, селяни розрізняли більшість сузір"їв, які в українців отримали свої назви: Великий Віз або Віз (Велика Ведмедиця), Малий Віз або Пасіка (Мала Ведмедиця), Хрест (Лебідь), Дівка воду несе (Орел), Волосожар (Плеяди). Вирізняли на небі й окремі планети (зорі). З планетою Венера, яку пестливо називали Зірниця, Вечірня зіронька, Враннішня зоря тощо, пов"язано чимало прикмет. За нею орієнтувались про пору ночі: опівночі сходила Зірниця, а надранок мерехтіла яскравим світлом враннішня зоря. Помічена була ще одна планета – Марс, яку впізнавали за жовтуватим відтінком світила.
Поділ доби і дня в українців з давних давен пов"язувався з положенням Сонця над обрієм. Селяни відрізняли ряд проміжків доби: близько півночі, північ, над північ, досвіток, ранок, схід сонця, неділішні обіди, полудень (підвечірок) і вечір. Сонце було головним мірилом визначення часу вдень. Кожна людина могла визначити пору дня, подивившись на Сонце, а більш точно – на тінь власної постаті, вимірявши її довжину кроками. Після заходу Сонця час визначали за зорями. Особливо велика роль у цьому належала Возові та Волосожару. "Перекинули Воза" – казали, наприклад, селяни на Полтавщині, за положенням цього сузір"я, визначаючи час ночі. "Глянув на зорі – аж Віз уже докочується геть-геть", - читаємо у Г.Квітки-Основ"яненка; "Уже Волосожар піднявся, Віз на небі вниз повертавсь", - писав у "Енеїді" І.Котляревський.
По Сонцю, Місяцю і зорях люди орієнтувалися на місцевості. Звертають на себе увагу українські назви сторін світу – південь, північ, схід, захід, які дуже влучно відображають природні явища. Наприклад, південь – сторона світу в напрямку Сонця опівдні, коли воно стоїть найвище над обрієм і дає найменшу тінь. Важливим орієнтиром уночі, особливо у далеких мандрівках, була Млечна Путь, або, як її називали українці, Чумацький Шлях. У народі він розглядався або як напрямок шляху для чумаків, які їздили на Південь за сіллю, або як дорога у вирій – теплі краї, куди відлітають на зиму птахи.
Ще у XVI ст. запорізькі козаки легко перепливали Чорне море, орієнтуючись не тільки по небесних світилах, а й за допомогою, як писав Г.Лєвассер де Боплан, "ніремберзького квадранта", тобто найпростішого компаса. Прості люди також добре розуміли, що одні зірки розташовані ближче до Землі, інші – на більшій відстані. Цікавими є й такі народні матеріалістичні догадки: "Сам світ круглий, як яблуко, нема йому ні початку, ні кінця"; земна куля уявлялась у системі Всесвіту як жовток у яйці, Місяць – як набесний камінь.
Відомі були селянам і деякі закономірності руху як окремих сузір"їв, так Сонця і Місяця, за якими здавна визначалися дні літнього і зимового сонцестояння. Серед інших небесних тіл були відомі комети і метеорети, з якими часто пов"язували негаразди в господарстві, в сім"ї, навіть майбутню війну.
в. Метереологія і ґрунтознавство
Щоб забезпечити своє існування, людина змушена була пізнати на емпіричному рівні закономірний зв"язок явищ навколишньої дійсності, знання та заняття, які залежали від природно-кліматичних умов. Стихійні лиха нищили врожаї, руйнували будівлі, розмивали шляхи. Врожаї великою мірою залежали від погоди. "Не земля родить, а літо", - говорилось у народному прислів"ї. З"ясування справжніх причин впливу зовнішніх явищ на врожай, пізнання їхнього зв"язку з особливостями вирощування тих чи інших культур – це складний багатовіковий процес, безперервний хід якого не могли зупинити жодні містичні забобони.
Так Сонце, Зорі, Вітер, Дощ – не лише містичні образи, реалії, що супроводжували селянина у повсякденній праці. Вивчаючи їх справжню силу, він матеріалізував колишні іделічні уявлення, які перетворювалися на знання. У минулому, будучи безпорадною перед несприятливими явищами природи, людина приписувала їх потойбічним силам: гроза пояснювалась діями Іллі Пророка, вітер вважався божим диханням, а град – божою карою за гріхи. Разом із тим у народі здавна виникли вірні прикмети і завбачення погоди, що передавалися з покоління в покоління, перевірялись і доповнювались безпосерднім досвідом людей, адекватні наслідки, набували позитивних практичних знань.
Уважність і вдумливість спостережень зміни погоди урізньоманітнювали народну термінологію. Так, годиною називалась ясна сонячна погода, негодою – погана погода, сльота. Відповідають кліматичним умовам і явищам України назви місяців: січень, лютий, березень тощо. Зиму називали погожою, хазяйською, коли вона була помірно холодною; сирітською – якщобули незначні морози; гнилою – коли вона була малосніжною, з частими відлигами, а зиму з сильними морозами називали лютою, забійною.
Багато народних прикмет і завбачень підтверджуються науковими даними. Було помічено, наприклад, що людина, хвора на ревматизм, з підвищенною нервозністю, хворобою серця або легенів краще за інших відчуває зміни погоди: "Коли рука або коліна ломить, буде переміна погоди"; "Здорову людину опівдні знемагає сон – буде дощ" і т.ін.
Чимало прикмет виникло завдяки спостереженню за тваринами, птахами, комахами. Наприклад, бджоли перед непогодою ховаються, бо вона часто несе їм загибель. Перед дощем крила комах зволожуються, стають важчими і комахи опускаються в нижчі шари повітря, де їх ловлять птахи і навіть над поверхнею води – риби. Через те були поширені такі прикмети: "Ластівки літають низько-на дощ"; "Риби вискакують із води і ловлять комах – на дощ, на негоду"; "Якщо бджоли не вилітають з вуликів – слід чекати дощу"; "Перед негодою мурашки закривають більшість ходів у мурашнику" тощо. Відомо, що тварини використовувалися як своєрідні метеорологічні прилади. Подекуди в банках з водою тримали жаб і по їхній поведінці визначали погоду.
Як тільки прилітали журавлі, жайворонки, ластівки, селянин ладнав плуга, готував насіння – наставало тепло. Крик деркачів віщував добрий урожай всіх культур. "Коли солов"ї співають у голому лісі – не буде врожаю"; "Зозуля закує на голому дереві – на неврожай". Поведінка птахів органічно пов"язана з річним календарем; вони активізуються саме тоді, коли має установитися тепло. А от як ставився селянин до різних видів комах: "Не буде комарів – не буде вівса"; "Багато хрущів – буде врожай проса"; "Якщо ранньою весною буде багато великих мух, то уроде пшениця".
Спостерігаючи життя рослин, люди помітили що окремі з них розкривають своє листя або квіти в теплу погоду і закривають в холодну. Дуже поширеною є прикмета: "Квіти сильніше пахнуть перед дощем", і це цілком вірно. За цих умов рослини погано випаровують воду, яка нагромаджується у нектарину; випаровуються лише пахучі речовини.
Після проростання лугових трав, брунькування дерев мерщій висівали овес. Залежно від кліматичного поясу та календаря відбувалося це в різний час. Ярову пшеницю добре було сіяти, коли розпускається дуб, а ячмінь – коли у квіт береться калина. Поява подорожника – добра прикмета щодо врожаю тих культур, які на той час висівали.
Кількістні народні прикмети базуються на спостереженнях за фізичними явищами в атмосфері. Однією з найбільш популярних є прикмета: "Дим стовпом – на мороз, на гарну погоду". Справа в тому, що напередодні поганої погоди частинки диму вкриваються шаром вологи і опускаються вниз – "дим стелеться". Пердвісником ясної сонячної погоди влітку є роса – ознака добових змін температури. Поширена така прикмета: "Сильна роса – до ясної погоди".
Якщо, скажім, сніг лягав на промерзлий ґрунт, вкритий крижаною кіркою, віками здобутий досвід хлібороба безпомилково підказував, що посіви спаряться і загинуть без доступу повітря, а насіння бур"янів збережеться. У цьому випадку для бородьби зі стихією селянин застосовував простий, але еффективний засіб –
29-04-2015, 02:32