Міністерство освіти і науки України
Рівненська Мала академія наук учнівської молоді
Копитівська загальноосвітня школа І-ІІІ ступенів
Топонімічні легенди і перекази сіл Кореччини
Науково-дослідницька робота
учня 10 класу
Копитівської загальноосвітньої
школи І-ІІІ ступенів
Палядніка Василя Сергійовича,
кандидата у дійсні члени МАН
Науковий керівник:
учитель Ярмолюк Ольга Григорівна,
спеціаліст ІІ категорії.
Рівне, 2008
Зміст
Вступ
Основна частина
1. Проблема розмежування понять «легенда» і «переказ»
2. Класифікація жанрових різновидів легенд і переказів
3. Характерні особливості топонімічної прози
4. Сюжетно-тематичний огляд легенд і переказів сіл Кореччини
Висновки
Список використаних джерел
Додатки
Вступ
Український фольклор записується майже п’ять століть. Часи, коли вивчення творів народної словесності вважалося справою, якою не повинна займатись освічена людина, минули давно. Ще за царювання імператриці Катерини ІІ було укладено невеличку збірочку прислів’їв, потім починають з’являтися збірки народних пісень. У ХVII-ХVIII ст. рукописні збірки українських пісень були популярні в Росії, Польщі.
Найпершим з’явився збірник князя М.Цертелєва, що вийшов у світ 1819 року під заголовком: «Опыт собрания малороссийских песней». Після цього йшли збірки М.Максимовича, Б.Лукашевича, І.Срезневського, П.Куліша, А.Метлинського, М.Маркевича, Д.Мордовцева, М.Драгоманова, Я.Головацького, М.Гоголя, братів Осипа та Федора Бодянських, О.Потебні, М.Костомарова, М.Шашкевича, І.Вагілевича та ін.
Визначну роль у історії збирання усної народної творчості відіграли поети і письменники: Т.Шевченко, Марко Вовчок, І.Рудченко, І.Нечуй-Левицький, С.Руданський, І.Франко, Леся Українка, Софія Тобілевич. Неабиякий внесок у справу записування народних самоцвітів зробили П.Чубинський, Д.Яворницький, А.Димінський, В.Гнатюк.
Борис Грінченко, зокрема, упорядкував покажчик «Літератури українського фольклору», автор якого був далекий від думки про вичерпність своєї праці. Щоправда, поруч із згаданими збирачами не йшли дослідники із своїми порівняльно-етнографічними працями , і українська народна література зробила порівняно невеликий внесок у скарбницю наукової розробки фольклору. Це пояснюється тим, що українська література перебувала під пильним наглядом цензури , тому наші вчені вважали за краще спеціалізуватися в галузі руської літератури.
У 20-30-х роках при Всеукраїнській Академії наук була створена Етнографічна комісія. У ній активно працювали фольклористи Ф.Колесса, А.Лобода, Г.Танцюра, Н.Присяжнюк та ін. А у 1936 році було утворено Інститут українського фольклору АН УРСР, який у листопаді 1938 року провів республіканську нараду збирачів і творців усної народної творчості.
Важливими збирацькими осередками у 20-30 роки були вузи, технікуми, школи, культосвітні установи. У 1939 році було організовано Центральний будинок народної творчості УРСР, а також обласні Будинки народної творчості. Проте в 30-ті роки – роки репресій - спостерігалися тенденції згасання ентузіазму збирачів.
І хоч у тридцятих роках цей інтерес послабився, проте він знову став домінуючим в історико-літературній думці у повоєнні роки, збирацька діяльність пожвавилась. Пройшла республіканська нарада збирачів фольклору (1957). Ще більше справа збирання зразків народної прози і поезії пришвидшилась у зв’язку із застосуванням у цій справі магнітофонів. У 1979 році утворились науково-методичні центри народної творчості, а в 1987 році відбулася друга нарада збирачів фольклору.
У наш час інтерес до усної народної творчості зростає все більше. Адже вивчаючи фольклор, можна краще зрозуміти світогляд народу, що формувався віки і пережив стільки лихоліть. Крім того, серйозне ставлення до народних творів викликане і тим, що вони є своєрідною енциклопедією життя українців, у якій точно передано побут, звичаї, вірування, уявлення наших предків. Збирати і поширювати зразки усної народної творчості – справа важлива, особливо в умовах розбудови молодої демократичної держави. Іще актуальність досліджуваного нами питання ми обумовлюємо тим, що вивчення усної народної творчості має неабияке освітнє, ідейно-виховне й естетичне значення. Саме від вивчення і поширення фольклорних творів починається прилучення до словесного мистецтва, здійснюються перші кроки на шляху до літературної освіти. Питанням дослідження топонімічної прози в Корецькому районі не займався до нас ніхто, матеріали про історії сіл знаходяться у фондах публічно-шкільних бібліотек, вони не систематизовані , не зібрані в якусь одну працю.
Предметом нашого наукового дослідження є топонімічні легенди і перекази, що побутують у селах Корецького району, пов’язані з назвами сіл, річок, ставків, криниць, лісів, вулиць, доріг.
З’ясувати особливості жанрових різновидів топонімічних легенд і переказів Корецького району – мета нашої наукової роботи, що конкретизується в низці таких завдань:
звернутись до проблеми розмежування понять «легенда», «переказ» і визначити , який із цих двох жанрів є більш поширеним у нашій місцевості;
з’ясувати які жанрові різновиди легенд і переказів виділяє теорія літератури;
охарактеризувати топонімічну народну прозу;
провести сюжетно-тематичний огляд топонімічних легенд і переказів, записаних в селах Корецького району;
підготувати збірочку легенд і переказів топонімічного пласту, які нам вдалося записати.
Повні версії легенд і переказів подаємо в додатках.
1. Проблема розмежування понять «легенда» та «переказ»
Легенда (від латинського LEGENDA – те, що слід читати) – «фольклорний або літературний твір, що містить розповідь на фантастичну тему» [ 2;229 ].
Перекази – «усні оповідання про життєві факти, явища, драматичні ситуації, пов’язаними з конкретними історичними подіями, інформація про які передається не очевидцями, а шляхом переповідання почутого (звідси і назва – переказ)» [ 4;516 ].
Обидва ці жанри дуже споріднені. На думку дослідників, критерієм визначення жанрової приналежності прозових творів є ступінь вірогідності їх зображень, або, іншими словами, питома вага історичного, реального, можливого, чи навпаки, вигаданого, фантастичного й неймовірного.
Перекази відштовхуються від конкретного життєвого факту, подій; у них фантастичний, надприродний елемент відсутній, минуле переповідається правдиво; роль вигадки, домислу незначна; завжди про такий випадок є підстава сказати: «це справді так було» або «могло бути».
Першооснова багатьох переказів – свідчення та спогади очевидців або учасників подій. Ці розповіді усно переходили з покоління в покоління, набирали емоційного забарвлення, шліфувалися. Перекази відображають життєві факти, явища й події, інформація про які передається не очевидцями, а шляхом переповідання почутого.
Легенда ж, маючи багато спільного з переказами, близька до казки своїм незвичайним, неймовірним, фантастичним змістом, що виступає в органічній єдності з реальністю. Дійсність у легендах трактується часто на основі вірувань та уявлень. З допомогою вигадки незрозумілі реальні природні явища чи події переводяться в ранг зрозумілих. Саме наявністю чогось фантастичного легенда відрізняється від переказу.
Легенди і перекази виникали і розвивалися разом із мовою, вдосконаленням людської свідомості. Завдяки їм значною мірою відбувався процес пізнання, процес передачі від покоління до покоління знань, умінь, уявлень про світ. Писемні пам’ятки, давні літописи частково фіксували усні твори цих жанрів, основну ж їх частину зберегла історична пам'ять народу. Ми ж, з’ясувавши основні розбіжності між жанрами легенд та переказів, виявили, що більша частина записаних нами текстів належить все ж до переказів.
2. Класифікація жанрових різновидів легенд і переказів
Одна з перших спроб класифікації легенд і переказів була здійснена М.Драгомановим у виданні «Малорусские народные предания и рассказы.Свод М.Драгоманова» (К.,1876). В.Давидюк у монографії «Українська міфологічна легенда» виділяє такі жанрові різновиди легенд: міфологічні, героїчні, апокрифічні, топонімічні та ін. Г.Булашев у праці «Український народ у своїх легендах, релігійних поглядах та віруваннях» виділяє більше двадцяти різновидів легенд та переказів (на основі етнографічних матеріалів П.Куліша, П.Чубинського, Б.Грінченка). До проблеми класифікації легенд і переказів зверталися і Ф.Колесса, В.Пропп, М.Грушевський, О.Дей.
У підручнику Лановик М.Б. та Лановик З.Б. «Українська усна народна творчість» вказано, що класифікувати легенди і перекази можна за двома принципами: 1)хронологічним; 2)тематичним. Відповідно до тематики та сюжетотвірного компонента виділяються такі головні цикли легенд і переказів: топонімічні (про походження географічних назв); етимологічні (про походження географічних назв) та ін. Недолік такої класифікації в тому, що до однієї групи відносять усні твори різних історичних періодів та епох. Тому в науці віддають перевагу хронологічній класифікації. Відповідно до неї виділяють такі жанрові різновиди:
1) перекази стародавніх часів і Київської Русі (княжого періоду);
2) перекази періоду половецьких і турецько-татарських нападів;
3) перекази доби козаччини та національно-визвольної боротьби та ін.
К.В.Чистов у класифікації неказкової прози вважав за необхідне звернути увагу на системний критерій:
1) за ознакою часу;
2) за локальною ознакою;
3) за наявністю чи відсутністю надприродних персонажів;
4) за ставленням оповідача до подій, що лежать в основі твору.
Кожна з класифікацій має свої недоліки і переваги, тому за основу нашої роботи ми беремо працю В.Сокола «Писана керниця», в якій він розглянув топонімічні легенди і перекази українців Карпат. Цей дослідник подав сюжетно-тематичний огляд топонімічної прози, що спробуємо у своїй роботі зробити і ми.
Зібрані нами зразки усної народної творчості є первісними переказами.
3. Характерні особливості топонімічної прози
Зазначені принципи класифікації поширюються також і на топонімічну прозу, котра є, як уже говорилося, тематичним підрозділом згаданих жанрів. Слід підкреслити, що цей народнопоетичний пласт відноситься в основному до переказів.
Правда, російська фольклористка Н.Кринична висловила й обстоює думку про те, «що топонімічних легенд і переказів узагалі немає, а є лише топонімічний мотив у історичній прозі»[Цит. за вид. В. Сокіл. С. 8-9]. Проте , сюжетні лінії досліджуваних творів мають чіткий топонімічний елемент, який проглядається від зав’язки аж до розв’язки, тому є достатньо підстав вважати такі фольклорні перлини цілком завершеними, а отже самостійними.
Топонімічна проза - надзвичайно великий і різноманітний за тематичним наповненням, поетичним вираженням масив, який охоплює сферу народних знань, уявлень, вірувань. Збором і поширенням зразків топонімічної народної прози займалось чимало науковців.
Леся Українка писала про потребу знати «пахощі епохи», які виразно вчуваються у перлинах народної творчості. До них, звичайно, належать і топонімічні легенди і перекази. У кожному селі нашого краю можна почути оповіді про села, городища, ліси, річки, болота, водоймища у назвах яких збереглися сліди історії. Ці оповіді якщо і записували, то принагідно не було спроб систематизувати їх. Причини зрозумілі: аби записати таку велику кількість оповідей, необхідно чимало часу, зусиль, до того ж зробити це одній людині практично неможливо.
Вивчення власних географічних назв сприяє висвітленню важливих явищ історії народу та його мови, забезпечить ширше використання даних топоніміки в навчально-виховній роботі, подасть практичну допомогу в роботі державних органів та організацій по картографуванню, у топографічній роботі, прискорить підготовку по виданню топонімічних словників, довідників, атласів і т.п.
Зауважимо, що йтиметься про фольклорні твори, які так чи інакше пояснюють топонім на рівні культурологічних, інтелектуальних, образно-художніх уявлень народу, тому в переказах не слід шукати «остаточного» тлумачення географічної назви.
4. Сюжетно-тематичний огляд топонімічних легенд і переказів сіл Кореччини
Більшу частину топонімічної прози Корецького району складають перекази зі стрижневими історичними мотивами. Це твори, в яких втілилась історична пам’ять народу. Найдавніші сюжети пов’язані з Київською Руссю. Велике місце займають народні твори про боротьбу із зовнішніми ворогами, особливо в часи монголо-татарської навали та турецько-османського іга. Досить поширені у Корецькому районі перекази про часи козаччини. Мають місце й сюжети , що відносяться до часу новітніх національно-визвольних змагань, зокрема періоду Другої світової війни.
З епохи Київської Русі бере початок переказ про найменування поселення Погорільці, що знаходилося на території сучасного села Самостріли. Місцеві жителі потрапили в немилість до князя Ярослава Мстиславовича. Він спалив це поселення через несплату податків його жителями. Згодом село відбудувалося, але мешканці вперто протистояли новим натискам кривдників. Звідси й пішла теперішня назва села Самостріли, тобто ті, хто завзято відстрілювалися. Документальних даних про події, відтворені у цих народних переказах , мало.
Інші народні перекази, що стосуються княжої доби, пов’язані із двома селами-сусідами - Залізницею і Харалугом. Щодо першого з них , то серед місцевих жителів побутують перекази, що це поселення є дуже давнім. На околиці села його мешканці знайшли залізну руду і почали добувати її вручну, кустарним способом. Виплавляючи залізо, робили з нього різні знаряддя праці, наконечники до стріл. Цю роботу виконували майстри-ковалі. Вони також вправно виготовляли мечі, списи, військові обладунки та іншу зброю. Проте більш умілі ковалі жили в селі Харалуг. Мечі, які вони виготовляли, славилися в усій Русі. Навіть у «Слові о полку Ігоревім» згадано про «мечі харалуженні», тобто ті, які виготовляли в Харалузі.
До цього ж періоду слід віднести переказ про назву села Сторожів, пов’язану із його розташуванням на річці Корчик. Ця річка певний час була прикордонною, і тому місцеві князі, щоб уникнути небезпеки, почали будувати сторожові вежі і селити коло них сторожів. Згодом утворилося невелике поселення, яке отримало назву Сторожів.
Епоха втрати державної незалежності України породила великий цикл переказів про боротьбу нашого народу із зовнішніми ворогами, зокрема із монголо-татарськими і турецько-османськими поневолювачами. Вони теж стосуються різних топонімів нашої місцевості. Зокрема назва села Головниця. Якось на маленьке поселення напали татари. Розграбували його, а всіх мешканців повбивали. Жителі навколишніх сіл, розбираючи руїни та ховаючи вбитих людей, помітили дивну закономірність: усі вони лежали лицем донизу, тобто головами ниць. Від цього й пішла назва - Головниця.
Переказ про заснування села Даничів свідчить, що поселення носить таку назву через те, що воно засноване на місці, де турецько-татарські поневолювачі збирали данину із навколишніх сіл.
У топонімічних переказах важливе місце займає мотив спалення татарами поселень. Якось, говориться в одному з них, ординці напали на село , все пограбували, а потім спалили його. Так трапилось із селом Сапожин, яке було давнім містом давньоруської держави. До сьогодні одна з вулиць села носить назву Осташівка, що означає залишок ( остаток) населеного пункту.
Щоб повідомляти про напад ворогів, населення стало думати , яким же способом сповіщати про небезпеку. Було споруджено сигнальний стовп, вогонь на якому сповіщав про напад ворогів на навколишні села. А поселення , яке пізніше утворилося на цьому місці, стали називати Стовпином.
Існують і інші топоніми, які свідчать про нашестя татар на територію сучасного Корецького району. Це назви сіл Копитів і Топча. Де зараз розташоване село Копитів, розповідається в переказі, була велика галявина посеред лісу та непрохідних боліт. Татари, переганяючи награбовану худобу, зупинялися тут на перепочинок. Худоби було багато, тому після того, як вороги вирушали далі, на місці стоянки все було стоптане копитами. На території сучасної Топчі було село, яке називалося Якубівка. Але татари, вдершись у село, знищили його, буквально стерли з лиця землі, «втоптали в землю». З тих пір відроджене заново село почали називати Топчею.
Найменування деяких географічних об’єктів Корецького району пов’язується з часами козаччини. Найпершим свідченням цього є назва села Козак. Одного разу поблизу поселення проходили козаки і залишили там одного – смертельно пораненого – далі йти він не міг. Згодом безіменний козак помер і був похований на сільському цвинтарі, а на його могилі місцеві жителі поставили величезний камінь. Відтоді, коли запитували якогось прохожого: «Куди йдеш?», то він без вагань відповідав : «До козака». З тих пір село почали називати Козак. Ще й досі на цвинтарі знаходяться величезні камені, що свідчать про поховання там козака.
Прославилися козаки не тільки бойовою вправністю, а й тим, що серед них були вправні ковалі, кожум’яки. Місцеві перекази свідчать, що на території сучасного села Гвіздів колись було козацьке поселення. Його жителі-козаки прославились тим, що самостійно виготовляли зброю та знаряддя праці. Будинки в них були дуже стійкими, витримували будь-які руйнування. Причиною цієї стійкості були міцні цвяхи (гвозді), що їх виготовляли козаки. Цим і прославилось козацьке поселення, яке згодом почали називати Гвоздовом.
Село Залізниця, згадане нами раніше, теж пов’язане з періодом козаччини. Як свідчать перекази, саме тут був викуваний іменний меч для Б.Хмельницького.
Топонімічний пласт народної словесності формувався, звісно, віддавна, цілими століттями, але вважати його абсолютно завершеним ніяк не можна. Про це свідчать і найменувння криниць, які пов’язують з періодом національно-визвольних змагань 1940-1950 років.
Так, одну з криниць, що знаходиться в селі Ганнівка, називають Поляковою. Це тому, що під час Другої світової війни біля неї росла величезна вишня, на якій ногами доверху було повішено поляка. Бідолашний чоловік конав три дні, проте допомогти йому ніхто не міг, адже кожен дорожив власним життям. Згодом люди засипали цю криницю і стали називати її Поляковою. Проте, історія криниці є, імовірно, іще давнішою, оскільки місцеві старожили не пам’ятають, коли вона була викопана. Таких криниць у Корецькому районі немає, адже вимурувана вона із каменю.
Інший переказ теж пов'язаний з подіями 1941-1945 р. Люди розповідають про криниці Карасєвичів. Розміщені вони були десь за півкілометра від річецького цвинтаря, по обидва боки дороги, в лісі. Одна - у дворі лісничого, адже тут колись знаходилось і саме лісництво, і покої лісничого; інша – майже навпроти, біля покоїв гайових, ними були у той час брати-поляки Карасєвичі. У ті криниці німецькі фашисти кидали тих, хто був їм неугодний (наприклад, туди потрапила жінка, що не дала окупантам повечеряти). Люди згодом засипали ці криниці, зараз на їх місці ростуть два кущі шипшини.
Велику групу, топонімічної прози становлять перекази, що стосуються розміщення самого об’єкта. Якщо звернутись знову ж таки до класифікації усної прози, то такі народні твори вирізняються за локальною ознакою. Це назви сіл Застав’я (розміщене за річкою Стави), Великі Межирічі (поселення, що утворилося між річками Стави та Ставка) та Устя (знаходиться в усті річки Случ). Вказані твори близькі до топонімічних переказів з історичними
29-04-2015, 02:32