Суть та причини прямих зарубіжних інвестицій

МІНІСТЕРСТВО ТРАНСПОРТУ УКРАЇНИ

ДЕРЖАВНИЙ ЕКОНОМІКО-ТЕХНОЛОГІЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ТРАНСПОРТУ

Контрольна робота

з міжнародної економіки

На тему:

Суть та причини прямих зарубіжних інвестицій

Виконала: Шаповал В. М.

Київ 2010

Вступ

Дослідження проблеми інвестування економіки завжди знаходилось у центрі уваги економічної думки. Це обумовлено тим, що інвестиції торкаються найглибших основ господарської діяльності, визначають процес економічного зростання в цілому. У сучасних умовах вони виступають найважливішим засобом забезпечення умов виходу з економічної кризи, структурних зрушень у народному господарстві, зростання технічного прогресу, підвищення якісних показників господарської діяльності на мікро - і макрорівнях. Активізація інвестиційного процесу є одним із надійніших механізмів соціально-економічних перетворень. Розвиток інвестиційної діяльності має бути спрямований на створення привабливого інвестиційного середовища та суттєве нарощування обсягів інвестицій. А це відіграє дуже важливу роль в економіці держави. Саме тому ця тема є актуальною.

Досить важлива роль іноземних інвестицій для нашої країни, тому що створюються сприятливі умови на базі отриманих кредитів обновляти і розвивати всі необхідні галузі народного господарства, підвищити ефективність виробництва і випускати конкурентноздатні товари.В основі сучасної економіки лежить інвестування, яке дозволяє інтегрувати інтереси й ресурси всіх її суб’єктів. Інвестиції — це вкладання капіталу в тій чи іншій формі в ту чи іншу справу для подальшого його збільшення або збереження. Класифікація інвестицій різноманітна. З погляду особливостей діяльності ТНК нас цікавить підприємницький капітал як форма міжнародного руху капіталу, основу якого становлять прямі та портфельні іноземні (чи зарубіжні) інвестиції. Особлива увага приділяється прямим зарубіжним інвестиціям, які за обсягом серед трьох основних форм міжнародних інвестицій (іноземні портфельні інвестиції, прямі іноземні інвестиції, банківська позика) посідають друге місце і їх відсоток зріс з 22 % у 80-х роках до 43 % наприкінці 90-х років ХХ ст. За оцінками експертів Дрезднер банку, обсяг накопичених у світі прямих інвестицій на кінець 2000 р. становив 5,0 трлн дол. Приблизно 70 % загальносвітового потоку довгострокових інвестицій перерозподіляється між США, Європейським Союзом та Японією.

Пряме зарубіжне інвестування — це один із кількох методів, який використовують комерційні підприємства для отримання прибутку на іноземних ринках. Для ТНК інвестиції, вкладені за кордоном, будуть зарубіжними інвестиціями, а для країни, що приймає, — це іноземні інвестиції. Прямі інвестиції передбачають підприємницьку інвестиційну діяльність. Пряме зарубіжне інвестування — це комплексна діяльність, що включає такі чотири напрями:переказування капіталу у формі кредитів між прямим інвестором і його підрозділами; контролююче інвестування; джерело коштів операцій за кордоном; баланс руху платежів. Прямі зарубіжні інвестиції — категорія міжнародних інвестицій, за допомогою яких резидент однієї країни придбає довгострокові інтереси у підприємстві-резиденті іншої країни. Під довгостроковими інтересами розуміється існування довгострокового зв’язку між прямим інвестором і підприємством, а також значний вплив, який інвестор здійснює на управління його роботою. Установлено такий критерій прямих інвестицій: інвестиції класифікуються як прямі у тому випадку, коли резидент однієї країни володіє десяти чи більше процентами звичайних акцій чи голосів інкорпорованого підприємства чи має еквівалентну участь в неінкорпорованому підприємстві.

Суть та причини прямих зарубіжних інвестицій

Саме поняття інвестиції (від лат. Investio - одягаю) значить вкладення капіталу в галузі економіки як в самій країні, так і за її межами.

Інвестиції – це грошові, майнові, інтелектуальні цінності, які вкладають в об’єкти підприємницької та інших видів діяльності з метою отримання прибутку. Їх можна робити в основні (будівлі, споруди, машини и й устаткування тощо) та оборотні (для формування виробничих запасів товарно – матеріальних цінностей тощо) фонди, у нематеріальні ресурси й активи (цінні папери. патенти, ліцензії тощо).

Одна частина інвестицій – це споживчі блага, які не застосовуються в поточному періоді, а відкладаються в запас (інвестиції на збільшення запасів). Інша частина – це ресурси, які направляються на розширення виробництва (вклади в споруди, машини то будівлі).

Таким чином, інвестиціями вважаються ті економічні ресурси, які направлені на збільшення реального капіталу суспільства, тобто на розширення чи модернізацію виробничого апарату. Це може бути пов’язано з придбанням нових машин, будинків, транспортних засобів, а також з будівництвом доріг, мостів та інших інженерних споруд. Сюди також треба включити витрати на освіту, наукові дослідження та підготовку кадрів. Ці витрати представляють собою інвестиції в “людський капітал”, які на сучасному розвитку економіки набувають все більшого і більшого значення, тому що на сам кінець результатом людської діяльності виступають і будинки, і споруди, і машини, і устаткування, і саме головне, основний фактор сучасного економічного розвитку – інтелектуальний продукт, який визначає економічне положення країни в світовій ієрархії держав.

Інвестиції відіграють центральну роль в економічному процесі, вони визначають загальний ріст економіки. В результаті інвестування засобів в економіку збільшуються обсяги виробництва, росте національний прибуток, розвиваються та йдуть вперед в економічній конкуренції галузі та підприємства, що в найбільшому степені задовольняють попит на ті чи інші товари та послуги. Отриманий приріст національного прибутку частково знову накопляється, проходить подальше збільшення виробництва, процес повторюється безперервно. Таким чином інвестиції, що утворюються за рахунок національного прибутку, в результаті його розподілу, самі обумовлюють його ріст, розширене відтворення. При чому, чим ефективніше інвестиції, тим більше ріст національного прибутку, тим значніші абсолютні розміри накопичення (при даній його частці), які можуть бути знову вкладеними в виробництво. При достатньо високій ефективності інвестицій приріст національного прибутку може забезпечити підвищення частки накопичення при абсолютному рості споживання.

Іноземні інвестиції - це довгострокові вкладення капіталу закордонними власниками в промисловість, сільське господарство, транспорт і інші галузі економіки: вивіз вітчизняного капіталу в інші країни. Експорт підприємницького капіталу здійснюється в основному шляхом створення монополіями філій або дочірніх підприємств за рубежем, у тому числі у формі спільних підприємств за участю національного капіталу. Сучасна світова економіка не може успішно розвиватися без іноземних інвестицій. Багато країн світу активно інвестують свої засоби в економіку інших країн, одержуючи визначений доход і розвиваючи окремі галузі народного господарства цих країн.

Наприкінці XX ст. в економіці США концентрувалося понад 47 % вартості всіх світових іноземних активів. Частка Європи була значно нижчою — 32 %. Прямі іноземні інвестиції у Японії посідають малопомітне місце, бо не досягають навіть 1 % світо вого обсягу. Капітали до США йдуть не лише від індустріально розвинених країн. Фірми з країн, що розвиваються, почали купу вати контрольні пакети акцій американських компаній. Зокрема, інвестиції індійських фірм у сферу створення програмних про дуктів лише у Кремнієвій долині США досягли на початку XXI ст. 25 млрд дол.

Потоки приватного капіталу до країн, що розвиваються, поча ли збільшуватися на початку 50-х років. Через три десятиліття щорічний обсяг цих потоків досягнув ЗО млрд дол. Після "борго вої кризи", яка тоді настала, інвестиції та потоки приватного капіталу почали зменшуватися.

Понад 50 % прямих зарубіжних інвестицій у групі країн, що розвиваються, припадає на Бразилію, Мексику, Сінгапур, Індоне зію, Малайзію, Аргентину та Венесуелу.

На початок 70-х років частка США у прямих зарубіжних інвестиціях становила 2/3 їх світового обсягу. За станом на 1977 р. вона знизилася до 45 %, у 1990 р. ця частка скоротилася ще більше — до третини світового обсягу.

Друге місце за обсягом прямих зарубіжних інвестицій посідає Великобританія (15 %), третє — Японія (13 %), Німеччина дещо відстає від Японії (10 %). До великих експортерів прямих заруб іжних інвестицій належать також Швеція та Нідерланди (при близно по 6,5 %). Загальна частка у прямих зарубіжних інвес тиціях інших промислово розвинених країн становить 15 %, а частка решти світу — лише 2 %.

Немає одностайності у визначенні ролі прямих іноземних інвес тицій, особливо для країн, що розвиваються. Існують як досить позитивні, так і різко негативні її оцінки.

Нині прямим зарубіжним інвестиціям властиві такі основні тенденції:

• скорочується приплив капіталу до "периферії" (країн, що розвиваються) і збільшується взаємне інвестування всередині групи розвинених країн;

• посилюється інвестиційна привабливість країн, які орієнтуються на експортний розвиток своєї економіки;

• відбувається поділ окремих регіонів світу на сфери впливу з боку ТНК розвинених країн.

Штаб-квартири ТНК розташовані здебільшого у розвинених країнах, тоді як основна частина їхніх виробничих потужнос тей — у країнах, що розвиваються.

Обсяг прямих зарубіжних інвестицій збільшується передусім завдяки діяльності транснаціональних корпорацій у сфері товар ної торгівлі і торгівлі послугами. Саме завдяки прямим зарубіж ним інвестиціям у світі з'явилися міжнародні вироби (interna-tinal goods) — автомобілі, телевізори, магнітофони, комп'ютери тощо, складові яких виготовлялися у різних країнах, але під єди ним контролем певної транснаціональної корпорації.

Політика "заміщення імпорту", якої дотримувалися багато країн, що розвиваються, відгородила їх від впливу світової еконо мічної конкуренції і в остаточному підсумку виявилася неефек тивною, оскільки ціни та якість товарів цих економік поступа лися світовим, що не приваблювало іноземних інвесторів.

"Нові індустріальні країни" Південно-Східної Азії — Сінга пур, Південна Корея, Тайвань і Гонконг (згодом увійшов до складу КНР) — не побоялися відкрити двері перед іноземним капіта лом.

Імпорт товарів з Південно-Східної Азії до США означає, що американський покупець стає споживачем продукції японського капіталу, бо саме японський капітал домінує у тому регіоні. А то вари, імпортовані Західною Європою з Латинської Америки, є продуктами інвестицій США у країни латиноамериканського ре гіону.

Основною метою зарубіжного інвестування є отримання при бутків. Для досягнення цієї мети іноземні інвестори вкладають капітал, забезпечуючи собі доступ до природних і людських ре сурсів, місцевих ринків і досягаючи високої ефективності вироб ництва.

Капітал може експортуватися у товарній (машини, обладнан ня тощо) і грошовій формах (валюта і валютні цінності). За фор мою власності капітал поділяється на приватний, державний і капітал міжнародних організацій. За термінами капітал поді ляють на довготерміновий і короткотерміновий. За характером використання вирізняють капітал підприємницький і позичко вий, а за способом контролю над собою — прямими та портфель ними інвестиціями.

Рух міжнародного капіталу має дві основні форми. Перша — кредитування — позика грошей (валюти). При цьому кредито рами і позичальниками можуть бути уряди, міжнародні органі зації, фізичні та юридичні особи. Загальновідомим кредитором є, наприклад, Світовий банк.

Друга форма руху капіталу — інвестування в активи ком паній. Якщо довгострокові інвестиції не передбачають управлін ського контролю над іноземною компанією, то такі інвестиції називаються портфельними. За умови набуття такого контролю інвестиції вважаються прямими.

Міжнародний позичковий капітал (міжнародний кредит) кла сифікують так:

• за призначенням (фінансовий, комерційний, проміжний);

• за видом (товарний, валютний);

• за способом надання (готівковий, акцептний, депозитно-сертифікатний, кредитний);

• за валютою (у валютах країни-боржника, країни-кредитора, третьої країни, у міжнародних розрахункових валютних одиницях);

• за термінами (коротко-, середньо- та довготерміновий);

• за забезпеченням (бланковий, забезпечений);

• за статусом кредитора (фірмовий, міжнародно-банківський, брокерський, урядовий, змішаний міждержавний);

• за об'єктами кредитування (інвестиційний, неінвестиційний);

• за джерелами (іноземний, внутрішній, змішаний).

Вирізняють також факторинг, лізинг, форвейтинг і вексельний кредит.

Монетарний капітал з'являється у тих країнах, які спроможні заощаджувати певну частку створюваного багатства. Бідні країни мають і малі можливості для нагромадження капіталу з метою інвестування за кордоном. Якщо незначний капітал і створюється, то він, як правило, використовується у межах таких країн.

Експорт капіталу має на меті одержання не лише прибутків, а й політичних вигод. Основними експортерами капіталу є економіч но розвинені країни — СІЛА, Японія, Великобританія, ФРН, Нідер ланди. У цих країнах експорт капіталу перевищує вартість екс порту товарів. Переважна частка експорту капіталу припадає на взаємний обмін капіталами у групі промислово розвинених країн. Упродовж останніх десятиліть важливими експортерами капіталу стали країни, багаті на нафту, насамперед держави — члени ОПЕК (Організація країн — експортерів нафти). Надходження в цих країнах за реалізовану нафту такі великі, що власна економіка поки що неспроможна освоїти всю одержану валюту.

Зовнішня заборгованість

Проблемою глобального масштабу є зовнішня заборгованість. Інтернаціоналізація господарського життя призвела до того, що всі країни комусь заборгували. Інша річ, що зовнішній борг у цих країнах різний за обсягом і, отже, можливості для його сплати у них неоднакові.

Від заборгованості не застраховані навіть СІЛА. На початку 80-х років XX ст. заборгованість іноземних країн Сполученим Штатам Америки перевищувала обсяг американських боргових зобов'язань. На початку 90-х років ситуація стала діаметрально протилежною. Це зумовило запровадження консервативного ва ріанта державного регулювання економіки, відомого під назвою "рейганоміка" (за прізвищем тодішнього президента Р. Рейгана).

Проблема заборгованості найгостріша для країн "третього світу". На початок 90-х років їхній сукупний борг становив 1300 млрд дол. Щоправда, ця сума дещо менша, ніж наприкінці 80-х років.

Згідно з даними Світового банку, заборгованість країн, що роз виваються, іноземним урядам і банкам становила у першій поло вині 90-х років ЗО % їхнього загального валового національного продукту (ВНП). Зовнішній борг, наприклад, Аргентини і Нігерії перевищував їхній щорічний ВНП.

Збільшення заборгованості значною мірою було зумовлене на фтовими кризами 1973 та 1978 р. Борг імпортерів нафти з групи нерозвинених країн збільшився зі 150 млрд дол. у 1973 р. до 800 млрд дол. у 1985 р.

Збільшення заборгованості упродовж 1980-1985 pp. значно посилилося через підвищення курсу долара США і спричинило зниження валютних надходжень до згаданих країн.

Боржники змушені сплачувати кредиторам значні відсотки, часто вони неспроможні це робити. У результаті сума їхнього боргу збільшується, хоча виплати за старими боргами переви щують нові позики. У 1996 р. сума зовнішнього боргу країн "третього світу" збільшилася до 1901 млрд дол., а на його обслу говування було використано 194 млрд дол.

Основними чинниками нинішньої боргової кризи вважаються:

• високі ціни на нафту;

• зниження можливостей для виробництва і продажу товарів національних економік;

• високі відсоткові ставки;

• підвищення курсу американського долара;

• зниження обсягу іноземних державних і приватних позик.

Для пом'якшення проблеми зовнішньої заборгованості вико ристовують різні методи. Зокрема, реешелонування (повний або частковий мораторій) означає перенесення на пізнішу дату термі ну погашення заборгованості. При цьому відсотки за боргами збільшуються, але боржники мають можливість зменшувати суму своїх щорічних виплат. Цей прийом щодо державних позик використав на практиці Паризький клуб, який об'єднує основні країни-кредитори. Протягом 80-х років було укладено понад 180 угод про розпаювання боргу між країнами Заходу та їхніми боржниками.

Міжнародний валютний фонд (МВФ) відкрив пільгові кре дитні лінії для найбідніших країн з метою допомогти їм здійсни ти докорінні економічні реформи. МВФ надає також консалтин гові послуги, спрямовані на оздоровлення економіки.

"Сірий ринок" боргових зобов'язань означає продаж боргів бан ками з певною знижкою (до 80 %). Покупцями є компанії, заці кавлені у здійсненні підприємницької діяльності у відповідній країні. За придбане боргове зобов'язання такі компанії згодом одержують кошти у місцевій валюті (або нерухомість, матеріали тощо) від уряду цієї країни.

Банки-кредитори високорозвинених країн іноді змушені спи сувати борги. Зокрема, у жовтні 2000 р. Конгрес США прийняв закон, що дозволяє списати борги найбідніших країн світу на суму 435 млн дол.

Оцінити обсяги прямих інвестицій в історичній ретроспективі практично неможливо. Це пов'язано як із відсутністю національної статистики прямих інвестицій, так і з істотними розбіжностями в їх визначенні і композиціями, прийнятими в різних країнах. Історичні дані про прямі інвестиції існують тільки як окремі приклади. У наш час усі прямі іноземні інвестиції оцінюються в поточних ринкових цінах. Це означає періодичну переоцінку активів і пасивів порівняно з початковою ціною у момент їх придбання. Багато статистичних видань містять інформацію про прямі інвестиції в історичних цінах і в поточних ринкових цінах. При цьому для перерахунку використовуються поточні котирування акцій підприємств з іноземними інвестиціями на найбільших фондових біржах. Найповніші дані про щорічні прямі зарубіжні інвестиції містяться у зведеному платіжному балансі всіх країн світу, що випускає щорічно МВФ. Через те, що до мандату МВФ у початковому періоді його діяльності не входило спостереження за міжнародним рухом капіталу, ця статистика з'явилася у більш-менш повному вигляді тільки з початку 70-х років XX ст. Докладні дані

9-09-2015, 02:24

Страницы: 1 2

Суть та причини прямих зарубіжних інвестицій

Разделы сайта