Майже у всіх випадках миротворчим операціям передують або їх супроводжують різноманітні двосторонні чи багатосторонні заходи для здійснення тиску або переконання сторін, що задіяні у конфлікті. Вони також містять у собі закулісні дипломатичні переговори з конфліктуючими сторонами, що проводять уряди третіх країн. Наприклад, консультації США з Ізраїлем, Єгиптом і Сирією після війни 1973 р. до формування Других надзвичайних сил ООН і Сил ООН зі спостереження за роз’єднанням на Голанських висотах; неофіційні однобічні або багатобічні погрози застосування сили, наприклад, з боку США і колишнього Радянського Союзу під час війни на Близькому Сході у 1973 р.; а також офіційне або неофіційне різнобічне введення ембарго на постачання озброєнь і/або економічних санкцій, як це було в 1993 р. і 1994 р. з боку Організації американських держав і ООН щодо Гаїті, до введення Багатонаціональних сил і початку діяльності Місії ООН на Гаїті.
Мета цих заходів – переконати сторони у необхідності досягнення угоди, аби зупинити розгортання конфлікту і почати серію довгострокових заходів для встановлення міцного миру, насамперед, за допомогою міжнародного співтовариства. Миротворча операція не буде здійснена або не матиме шансу на успіх без цих узгоджених дій, що часом безпосередньо пов’язані з початком миротворчих операцій, хоча іноді такої єдності немає. Іноді відсутній головний компонент – угода між конфліктуючими сторонами.
Участь регіональних організацій у миротворчій діяльності.
У главі VIII Статуту ООН „Регіональні угоди” вказується на бажаність застосування на регіональному рівні засобів, здатних сприяти врегулюванню конфліктів у регіоні. Водночас підкреслюється непорушність пріоритету ООН у даному питанні. „Рада Безпеки, – стверджується у ст. 53 Статуту ООН, – використовує, де це доречно, також регіональні угоди або органи примусових дій під її керівництвом”. Отже, як бачимо, потрібна безумовна згода Ради Безпеки ООН на примусові дії регіональних організацій, її безпосереднє керівництво і контроль за цими діями.
Оскільки регіональні організації добре поінформовані про становище в регіоні, то їхня участь у миротворчих операціях, в тому числі й у примусі до миру, може виявитися дуже корисною. Звичайно, з їхнього боку потрібен об’єктивний підхід до ситуації, який би категорично виключав втягування у конфлікт на боці будь-якої із сторін – в цьому підпорядкованість Раді Безпеки має бути суворою і бездоганною.
На європейському континенті ООН делегувала права в питаннях проведення операцій з підтримання миру унікальній регіональній структурі (вона об’єднує 54 держави) – ОБСЄ. Консультації щодо створення ОБСЄ (тоді Наради з питань безпеки і співробітництва в Європі) почалися ще в 1972 р., а в 1975 р. держави-учасниці підписали історичний Гельсінський акт, у якому остаточно закріплено зобов’язання щодо принципів регулювання взаємин між європейськими державами з питань збереження міжнародного миру та безпеки. У багатьох документах альянсу зафіксовано й ставлення НАТО до ОБСЄ: „ОБСЄ – головний елемент в архітектурі європейської безпеки”.
У підтриманні миру також беруть участь інші регіональні організації, наприклад, НАТО й Африканський союз. Іноді вони діють спільно з силами ООН (Косово, Афганістан), а іноді самостійно, однак за згодою та під контролем Об’єднаних Націй (Дарфур, Сомалі). Підтримкою порядку на Синайському півострові після укладення миру між Єгиптом та Ізраїлем займаються в основному американці. Російські миротворці розгорнуті в декількох регіонах колишнього СРСР, де відбуваються конфлікти на етнічному грунті, однак їх нейтралітет нерідко береться під сумнів.
Однак Департамент операцій ООН з підтримання миру залишається найбільшою та найвпливовішою миротворчою організацією: у квітні 2007 р. він керував роботою більше 100 тисяч співробітників.
Процедура підготовки до проведення миротворчої операції та її фінансування.
Будь-яка держава – член ООН, регіональна група чи Секретаріат ООН можуть звернутися до Ради Безпеки ООН з проханням про введення миротворчих сил. Перша резолюція з цього приводу виноситься на голосування РБ ООН, до складу якої входять 15 держав. У проекті цієї резолюції мова йде про те, що Рада дає принципову згоду на проведення миротворчої операції та прохає Генерального секретаря ООН надати детальний план і приблизну оцінку витрат. Операція не може бути прийнята простою більшістю голосів, оскільки кожний з п’яти постійних членів РБ ООН – Росія, США, Китай, Франція та Британія – володіє правом вето. Якщо РБ ООН затверджує першу резолюцію, Генеральний секретар віправляє на місце подій експертну групу чи навіть кілька груп, а потім надає для обговорення РБ доповідь, у якій містяться можливі варіанти дій та рекомендації. Після цього проводиться голосування по другій резолюції (мандату), у результаті якого приймається весь представлений Генеральним секретарем план чи тільки частина його, а також дається формальний дозвіл на проведення місії.
У той час, як мандат на миротворчу операцію обговорюється в Раді Безпеці ООН, Секретаріат входить у контакт з державами, які могли б виділити для неї солдат, поліцейських та спорядження. Після затвердження мандату Департамент операцій з підтримання миру оцінює, чим та чи інша держава може допомогти у здійсненні місії, враховуючи такі фактори як необхідна кількість військ, їх боєготовність та георгафічне положення.
Більшість „блакитних касок” надають у розпорядження ООН країни, що розвиваються. У лютому 2007 р. у п’ятірку головних постачальників військ входили Пакістан, Бангладеш, Індія, Іорданія та Непал. В ідеалі склад „блакитних касок” повинен „відображати різноманітність країн і культур, що входять до міжнародного спавтовариства”, однак Департамент операцій з підтримання миру визнає, що отримати достатню кількість військовослужбовців від розвинутих країн не надто легко.
ООН виділяє гроші урядам, які беруть участь у миротворчих операціях, а ті у свою чергу платять своїм військовослужбовцям і поліцейським залежно від воїнського звання й належного їм окладу. Зарплати й дотації, а також додаткові виплати спеціалістам є стандартними та визначаються Генеральною Асамблеєю ООН.
- На даний момент до складу щомісячних виплат ООН на одного миротворця входять:
- 1028 доларів – зарплата і дотації;
- 303 долари – додаткова оплата для спеціалістів;
- 68 доларів – на особистий одяг та спорядження;
- 5 доларів – на особисту зброю.
На 1 січня 2006 р. США були головним джерелом фінансових засобів для цих операцій. За США йшли Японія, Германія, Великобританія, Франція, Італія, Канада, Іспанія, Китай на Нідерланди.
Основні етапи проведення операцій з підтримання миру.
Миротворчі операції можуть продовжуватися десятиріччями. З 13 операцій, розпочатих у роки „холодної війни”, п’ять ще продовжуються. Як правило, спершу на миротворчу операцію відводиться строк від шести місяців до одного року. Однак мандат на її проведення може буди відновлений Радою Безпеки ООН.
Місії в Мозамбіку (1992-1994) та Камбоджі (1991-1993) ООН вважає успішними. На Гаїті миротворча операція тривала з 1993 до 2000 р., однак у 2004 р. розпочалася ще одна після погіршення ситуації.
Трапляються випадки, коли ООН розуміє своє безсилля та припиняє операцію, оскільки не може врегулювати конфлікт. Так було в Руанді у 1990-х роках.
Аналізуючи 50-річну історію миротворчості, можна сказати, що вона зазнала успіхів і невдач, але загалом мала позитивний характер.
Оцінка успіхів або невдач – справа суб’єктивна і вимагає врахування низки моментів:
1. З’ясування реальних причин явної та прихованої мети підтримання миру.
2. Чи призведе частковий і/або спізнілий успіх до поліпшення ситуації на місцях.
3. Як оцінити операції, що були переглянуті або продовжені під час дії.
Умовно зусилля ООН із проведення операцій з підтримання миру можна поділити на три основні етапи.
Перший етап проведення операцій з підтримання миру . Операції цього етапу були спрямовані на недопущення поновлення конфлікту після укладення перемир’я між ворогуючими державами. Найпримітнішими з цих традиційних миротворчих операцій були невеликі місії спостерігачів на Близькому Сході, такі як Організація зі спостереження за виконанням умов перемир’я, що була заснована ООН в 1948 р. і діяла уздовж кордонів Ізраїлю з його арабськими сусідами; Група спостерігачів ООН у Лівані, сформована в 1958 р., і більші сили з підтримання миру на Близькому Сході та Кіпрі – Перші надзвичайні сили ООН після війни 1956 р. і Другі надзвичайні сили ООН після війни 1973 р.; Сили ООН зі спостереження за роз’єднанням між Сирією та Ізраїлем після війни 1973 р.; Збройні сили ООН з підтримання миру на Кіпрі, розміщені між контрольованими греками і турками частинами острова Кіпр після війни 1963 р. Перші надзвичайні сили ООН припинили свою діяльність перед війною 1967 року. Інші місії (або їхні спадкоємці) все ще існують, відіграючи значну роль у запобіганні поновлення великих конфліктів.
Мирний процес на Близькому Сході розпочався після тривалих консультацій між СРСР і США, оскільки обидві країни прагнули уникнути ескалації, що могла стати передумовою для небажаної й, можливо, дуже небезпечної конфронтації між наддержавами. Багато інших пропозицій щодо дій ООН наштовхувалися на право вето Радянського Союзу або США в Раді Безпеки, внаслідок чого кількість миротворчих операцій була значно обмежена. У цих операціях не брали участь ні збройні сили США, ні збройні сили СРСР чи інших країн – постійних членів Ради Безпеки. У більшості з цих операцій брали участь легко озброєні війська Ради Безпеки чисельністю від кількох сотень до 5000. Вони діяли під командуванням ООН з метою надання допомоги в дотриманні угод про припинення вогню, при цьому значну допомогу надавав дипломатичний корпус ООН. Усі операції ООН проводилися відповідно до глави VI (добровільні), а не глави VII (обов’язкові) Статуту ООН.
Окрім Близького Сходу, на ранньому етапі операції з підтримання миру здійснювалися також в інших частинах світу. При цьому використовували різні форми операцій, включаючи невелику місію ООН щодо спостережень за політичним перехідним періодом у 1962 р. у західній частині Нової Гвінеї – Сили безпеки ООН у західній частині Нової Гвінеї; а з 1960 по 1964 р. розгортання великого військового і цивільного контингенту (що досяг близько 20 000 осіб) у Конго – Сили ООН з підтримання миру в Конго. І хоча спочатку ООН заснувала ці сили для виконання традиційних функцій, вони поступово перетворилися на багатофункціональну місію з підтримання миру без особливого на те розпорядження Ради Безпеки. Ця місія поклала кінець громадянській війні і сприяла зміцненню стабільності уряду (проамериканського), однак викликала значне невдоволення з боку соціалістичних країн та їхніх послідовників, що перешкоджало миротворчій діяльності впродовж цілого десятиліття.
Було проведено також дві великі операції з підтримання миру, не затверджені і не санкціоновані Радою Безпеки, а саме: під керівництвом США введено війська до Домініканської Республіки в 1965 р., що дало змогу припинити громадянську війну (цю операцію було схвалено і в ній брала участь Організація американських держав), і місія багатонаціональних сил і сил спостерігачів на Синайському півострові в 1981 р. у рамках мирної угоди між Ізраїлем та Єгиптом. Першу місію було завершено у 1966 р., коли в Домініканській Республіці відбулися вибори. А друга місія й досі триває. У ній беруть участь близько 2000 осіб з 11 країн, і вона, власне кажучи, замінила Другі надзвичайні сили ООН. Через протидію Радянського Союзу Раді Безпеки ООН не вдалося схвалити обидві ці операції, однак їх можна законно вважати операціями з підтримання миру, зважаючи на участь у них Багатонаціональних сил і на те, що вони змогли призупинити розгортання конфлікту й запобігти його поновленню.
Аналізуючи процес підтримання миру до 1989 р., можна стверджувати, що єдиним фактичним провалом миротворчих зусиль ООН у цей період були Проміжні сили ООН у Лівані у складі більш ніж двох тисяч осіб, створені у 1978 р. Їм не вдалося зупинити бойові дії низької інтенсивності між Ізраїлем і різними воєнізованими ліванськими загонами у Південному Лівані та на кордоні з Ізраїлем. Але навіть у цьому випадку Рада Безпеки діяла рішуче, постійно продовжуючи термін дії сил, аби запобігти великомасштабним бойовим діям, що мали місце до їх першого розгортання.
Перші надзвичайні сили ООН упродовж 11 років сприяли підтриманню миру між Єгиптом та Ізраїлем, але вони не були призначені для розв’язання основної суперечки, що знову переросла у війну 1967 р. Не могли вирішити її і Другі надзвичайні сили ООН і Сили ООН зі спостереження за роз’єднанням на Голанських висотах, традиційні міжпозиційні сили, що зробили досить значний внесок у запобігання поновлення конфлікту між Ізраїлем, Єгиптом і Сирією й у збереження миру де-юре між Ізраїлем і Єгиптом. Операція ООН з підтримання миру в Конго (ОПМК), що являє собою першу великомасштабну, багатофункціональну операцію з примусового підтримання миру, виявилася ще складнішою, гірше організованою і суперечливішою. Але, безсумнівно, вона сприяла возз’єднанню Конго і перетворенню цієї країни на більш мирну і стабільну державу, ніж вона була до розгортання цих сил.
Другий значний етап проведення операцій з підтримання миру, пов’язаний із врегулюванням регіональних конфліктів у період „холодної війни”, не вирізнявся будь-яким серйозним, систематичним і продуманим підходом або ґрунтовним плануванням, хоча виявився багатофункціональним. Щодо практичного проведення ці операції належать до різних категорій у межах між Главою VI (добровільні операції, що починаються із взаємної згоди) і Главою VII (обов’язкові, примусові операції) в умовах, коли різні сторони конфлікту змінювали свої позиції від номінальної угоди про перемир’я до поновлення конфлікту, наприклад, як це мало місце з Національним союзом за повне визволення Анголи (УНІТА) і урядом в Анголі; червоними кхмерами і урядом у Камбоджі.
Операції в Камбоджі та Анголі багато хто з дослідників розглядає як невдалі, але це – поверхневий погляд. В обох випадках ставилася амбітна мета. Операції мали сприяти роззброєнню і демобілізації великих, добре організованих військових сил, що понад десять років брали участь у важких боях; проведення виборів – зовсім невідомий доти процес, що передбачав створення умов, за яких військово-політичні організації та їхні керівники, які мали силу і вплив, погодилися б мирно прийняти волю більшості, навіть якщо вона виглядатиме як цілковита перемога їхніх ворогів.
В Анголі Савімбі та УНІТА відмовилися роззброїтися, не визнали підсумків виборів 1992 р. і знову розв’язали війну. Необхідний був зовнішній вплив і настійні домовленості, перегляд завдань Контрольної місії ООН в Анголі (КМООНА), перш ніж на початку 1998 р. УНІТА та уряд нарешті досягли твердої угоди, включаючи демобілізацію УНІТА. В операціях, що проводилися в Намібії, Сальвадорі й Нікарагуа, затверджені Радою Безпеки ООН, мандати і мета краще відповідали місцевим реаліям, включали фактично згоду сторін. Ці операції проходили без істотних ексцесів, містили в собі демобілізацію і роззброєння, вільні та законні вибори, відновлення й перепідготовку поліцейських сил і контроль за дотриманням прав людини.
Розвиток світових процесів призвів до фактичного поділу світу на зони стабільності та нестабільності (американські фахівці вважають, що до зони нестабільності належить 85% країн світу, втручатися в їхні справи недоцільно). За останні 15 років до зон нестабільності потрапила більшість країн світу, що перебувають на нижчому щаблі економічного та соціального розвитку і мають значні проблеми та суперечності з сусідами. Свою зовнішню політику на регіональному рівні вони за певних умов можуть будувати за класичною схемою „силового балансу”. Так, наприклад, у 1990-2003 рр. понад половину країн і територій, де відбулися насильницькі конфлікти, входило до групи країн з низьким доходом. Майже 40% усіх світових конфліктів за останні півтора десятиліття відбулося в Африці, включаючи найкривавіші. І хоча кількість конфліктів зменшується, війни сьогодні тривають довше.
На Балканах і в окремих регіонах колишнього Радянського Союзу розвал комуністичних режимів призвів до поновлення давніх етнічних і релігійних конфліктів. В Африці деякі уряди і політичні рухи скористалися особистою, клановою та етнічною ненавистю для проведення варварських кампаній у таких масштабах, що майже не траплялися раніше. Ці конфлікти супроводжувалися переміщенням великої кількості цивільних осіб, які змушені були залишати свою країну, спричинили загрозу дестабілізації цілих регіонів і викликали необхідність у великомасштабній міжнародній гуманітарній допомозі та допомозі біженцям. У кількох випадках жодна з великих держав не виявила інтересу, достатнього для того, щоб створити й очолити коаліцію на зразок тієї, яка мала місце в Кувейті. Тому первинні спроби розв’язання цих конфліктів зводилися до розгортання миротворчих місій ООН.
Третій етап великомасштабних операцій з підтримання миру пов’язаний з завершенням „ холодної війни ” . На цьому етапі основну увагу приділяли внутрішнім конфліктам. Ці операції виявилися найсуперечливішими за метою і головними мотивами застосування сили.
Зникнення біполярного протистояння внаслідок розпаду Організації Варшавського договору та колишнього Радянського Союзу посилило сподівання щодо безпечнішого і прогнозованішого світу. На жаль, цим сподіванням не довелося справдитися.
Зникнення біполярного протистояння відкрило перед міжнародним співтовариством не тільки широкі можливості, а й висунуло серйозні завдання. Зменшення напруження між Сходом і Заходом супроводжувалося низкою конфліктів в інших регіонах світу, що відрізнялися від воєн у традиційному їхньому розумінні і погано піддавалися загальним методам
9-09-2015, 02:12