· участь країни і її економічних суб'єктів в світовому інтеграційному процесі.
Передумовою відкритості економіки є економічна свобода - дотримання в країні трьох основних принципів: свободи індивідуального вибору, свободи приватного обміну та гарантії приватної власності. Залежно від цього світова спільнота отримує можливість визначати не тільки стан і можливості економіки тієї або іншої країни, але і встановити ступінь сприятливих умов для створення в ній іноземних та змішаних підприємств, доцільність розміщення кредитів.
Лідерами рейтингу відвертості економіки є економічно розвинені і «нові» промислово розвинені країни. Україна в доповіді Всесвітнього економічного форуму в 2008р. про стимулювання світової торгівлі, в основі якого лежить індекс відвертості національних економік, опинилася на 71-м місці. При цьому Росія опинилася в рейтингу з 121 країни на 109-му місці. Загальний індекс відвертості економіки у Росії опинився навіть нижче, ніж у таких країн, як Буркіна-Фасо і Замбія.
В той же час, країною з самою відкритою економікою, яка сприяє розвитку зовнішньої торгівлі, на думку ВЕФ, є Сінгапур, за ним йдуть - спеціальний адміністративний район Китаю Гонконг і Швейцарія.
До числа країн, економіка яких була визнана більш закритою, ніж в Росії, увійшли (в порядку зниження оцінки) Непал, Бангладеш, Алжир, Монголія, Таджикистан, Гайана, Бурунді, Нігерія, Зімбабве, Венесуела, Кот-Д’Івуар і Чад.
Економічна відвертість держави повинна мати певні межі, вихід за які здатний принести негативний результат. Вона не повинна виходити за рамки глобальних інтересів країни. Тому, крім комплексної оцінки відвертості, в економічній практиці використовується також показник економічної вразливості національної економіки відносно світових економічних потрясінь.
Рейтинг країн, визначений тільки по цьому показнику відвертості, істотно відрізняється від загального рейтингу економічної свободи. На першому місці тут невеликі, хоча і економічно розвинені країни, такі, як Малайзія, Філіппіни, Нова Зеландія. Частка експорту цих країн складає 70-80% від об'єму їх ВВП. В той же час в крупних країнах з розвиненою економікою ця частка помітно нижче (наприклад, в Японії 11%, в США 10%).
Кожна сучасна держава, проводячи політику відкритої економіки, одночасно прагне певною мірою обмежити міжнародне втручання в свою економічну діяльність, залишаючи за наднаціональними економічними органами лише функції контролю за рекомендаціями. Практично всі країни, навіть ті, економіка яких визнана найбільш відкритою, не відмовляються від політики жорсткого протекціонізму. Так, країни з розвиненою економікою строго обмежують вивіз новітніх зразків техніки і передових технологій, обмежують еміграцію з країни вчених та фахівців, стежать за співвідношенням між своїм експортом і імпортом. Країни, які розвиваються, строго лімітують вивіз стратегічної сировини, обмежують вивіз валюти, дорогоцінних металів та інших цінностей.
Створення і розвиток всесвітнього господарства є складний і суперечливий процес. На різних етапах існування і розвитку світової економіки роль і форми участі окремих країн в даному процесі неоднозначні. Це залежить від комплексу обставин, зокрема від ступеня економічний розвиненості країни і масштабності її національної економіки. Крім того, до найважливіших чинників такого роду відносяться економічна політика, здійснювана в даній країні в певний період, діючі умови або «правила гри», у всесвітніх економічних організаціях.
В створенні і розвитку світового господарства зацікавлені в першу чергу економічно розвинені країни. Для них участь в світовому економічному процесі означає природний перехід до вищої стадії розподілу праці і спеціалізації виробництва. Тому міжнародна економічна інтеграція для розвинених країн завжди є додатковим засобом для економічного зростання.
Саме економічно розвинені країни внесли найбільший внесок до створення сучасного господарства з діючим в ньому особливим порядком. Сенс такого порядку визначений в основному неоліберальною моделлю економічного розвитку. Основні риси цієї моделі полягають в тому, що головним регулятором міжнародних взаємозв'язків повинен бути ринковий механізм. Одночасно чиниться упор на переорієнтацію національних економік з розвитку національно-господарського комплексу на створення вузькоспеціалізованої економіки, скорочення функцій держави по управлінню економічними процесами і передачу цих функцій міжнародним установам.
Поза сумнівом, що в умовах організації світового господарства по неоліберальній моделі, економічно розвинені країни отримують істотні переваги, оскільки саме вони грають провідні ролі в міжнародних економічних організаціях (у МВФ, у Всесвітньому банку та ін.) і отримують найбільші преференції на стихійних світових ринках.
На відміну від розвинених країн, входження в світове господарство країн, що розвиваються, є більш складнішим і суперечливим процесом.
Разом з тим, процеси інтеграції і створення світового господарства носять об'єктивний характер. Вони неминучі і не залежать від того, яка модель економічного розвитку реалізується в конкретному випадку. Тому ні нав'язана Заходом усьому світу модель, ні більш значущі переваги від участі в світовому господарстві розвинених країн не можуть означати, що для країн, що розвиваються, участь в світовому інтеграційному процесі протипоказана і має тільки негативний сенс. Практика доводить, що входження держав, що розвиваються, в єдиний економічний союз з економічно сильними державами додає їхньому розвитку додатковий імпульс.
Наслідком вступу країн, що розвиваються, в світову економічну спільноту, як правило, є їх прискорене економічне зростання. Економічною основою даного феномена багато в чому служить іноземний капітал, до якого ці країни дістають відносно вільний доступ і який забезпечує розвиток національної економіки цих країн. Крім того, цілеспрямованість в спеціалізації національних економік країн, що розвиваються, яка стала можливою завдяки світовому господарству, робить їх економічно конкурентоздатними, а, отже, і ефективними. Саме ця причина закладена у все зростаючому прагненні країн, що розвиваються, інтегруватися в ті або інші міжнародні економічні об'єднання. І такий процес вже дає конкретні результати.
За оцінкою Всесвітнього банку, глобалізація світової економіки привела в рух процес по перерозподілу багатств від індустріальних держав на користь тих, що розвиваються, в яких проживає 80% населення миру і виробляється лише 18% світового ВВП. Через 25 років їх частка в світовому виробництві, по прогнозах, повинна зрости до 30%.
Економічний ефект, який отримують країни від участі в світовому господарстві, досягається за рахунок безлічі факторів. Виділимо основні з них: По-перше, інтеграція у всесвітні економічні організації сприяє поглибленню спеціалізації даної країни і, як наслідок, кооперації її економіки. Ці фактори є визначальними для зростання продуктивності праці і підвищення ефективності виробництва.
По-друге, країни-учасниці користуються переважним правом отримувати від країн-союзників на самих пільгових умовах необхідні для їх розвитку економічні ресурси. Це можуть бути значні інвестиції в економіку, придбання новітніх технологій, раніше недоступної інформації та ін.
Разом з тим участь країн, що розвиваються, в міжнародному розподілі праці і членство в міжнародних економічних союзах має і негативні наслідки. Головне з них - вузька спеціалізація країни, яка вигідна світовому господарству, але вона приводить до того, що та або інша країна, що розвивається, практично стає беззахисною перед фінансовими або структурними кризами. Недавнім свідоцтвом тому є світова фінансова криза.
Відомо, що результати участі країни в світовому господарстві, активність її діяльності в світовій економіці є неоднозначними. Для визначення підсумків такої участі, в світовій практиці використовується система показників, серед яких центральне місце займає платіжний баланс країни, який складається з чотирьох балансових груп А, Б, С, Д.
А. Баланс поточних операцій, який включає:
· торговий баланс, сальдо якого представляє різницю між експортом і імпортом товарів;
· баланс послуг, сальдо якого дорівнює різниці між експортом і імпортом технологічних ліцензій, інновацій, патентів, послуг міжнародного туризму і страхування, транспорту, зв'язки та ін.;
· баланс процентних платежів, сальдо якого визначається як різниця між платежами по національних кредитах, розміщених в інших країнах, і виплатах відсотків по запозиченому країною капіталу;
· баланс трансфертів, сальдо якого є різницею від приватних і державних платежів з-за кордону і за межі країни. Сюди відносяться прямі інвестиції, які дають право контролю над фірмою, портфельні інвестиції, тобто капітали, вкладені в облігації, акції і інші цінні папери іноземними фірмами без права придбання контрольного пакету акцій.
В. Баланс руху довгострокових капіталів. Його сальдо представляє різницю між експортом і імпортом капіталів (інвестицій). Сюди відносяться прямі і портфельні інвестиції.
С. Баланс руху капіталу. Його сальдо відображає результат всіх міжнародних операцій з активами (валютою, цінними паперами). Позитивне сальдо цього балансу свідчить про чистий приплив капіталу в країну, а негативне - про чистий відтік.
Д. Баланс, який представляє групу статей, що коректують помилки в статистичних даних по попередніх розділах.
Крім платіжного балансу в міжнародній практиці у якості показників, які характеризують активність країни в світовому господарстві, використовуються такі показники, як ВВП, структура експорту-імпорту, об'єм, структура і динаміка іноземних інвестицій та ін.
Природно, що одні і ті ж країни не можуть займати однакові позиції в угрупуваннях держав по ознаках кожного з цих показників. Наприклад, США, Німеччина, Японія і Канада є першими по об'ємах ВВП та іноземних інвестиціях. Інші країни, наприклад, Сінгапур, Малайзія і Південна Корея можуть випереджати всіх за наслідками платіжного балансу і за іншими показниками.
Тому на практиці, при визначенні місця кожної країни в табелі про ранги в світовій економіці, як правило, ґрунтуються лише на даних про об'єм ВВП, платіжного балансу і резервів центрального банку країни.
Розділ 4 Національна економіка України та її місце в світовому господарстві
Національна економіка України все глибше інтегрується в систему світового економічного господарства. Вступ України в 2008р. у ВТО - це найістотніший інтеграційний крок останнього часу. Як відомо, цей процес тривав 15 років. Членство України у ВТО тепер робить можливим початок переговорів по створенню зони вільної торгівлі між Україною і ЄС.
Сьогодні для розвитку національного господарства України найбільш актуальним питанням стало питання про її долю в економічній глобалізації. Україна опинилася перед вибором: як оптимально поєднувати в зовнішньоекономічній політиці два стратегічні напрями - інтеграційну діяльність країни в рамках єдиного економічного простору (ЄЕП) та митного союзу і за його межами в рамках європейської економіки (ЄС).
Тому все більш важливим стає аналіз інтеграційних можливостей національної економіки як на регіональному, так і на глобальному рівнях. Інтеграційний потенціал України повинен реалізовуватися як на близькому регіональному рівні (в рамках ЄЕП і ЄС), так і з віддаленими регіонами і країнами (через членство у ВТО). Для України через низку обставин (національна економіка не зрілого ринкового типу, наявність значного дефіциту багатьох ресурсів, істотно занижений рівень міжнародних зовнішньоекономічних контактів) кардинального значення набуває врахування тенденцій, які складаються в міжнародній економічній глобалізації. Ці тенденції вказують на перспективи і резерви, які можуть бути використані в ході пошуку інтеграційних рішень для України. А вони, в найзагальнішому плані, полягають у виборі не односторонньої, а різновекторної і збалансованої інтеграції національної економіки в світове господарство.
Частіше за все різновекторність інтеграційних устремлінь України (ЄС і/або ЄЕП) розглядається через призму зовнішньоекономічної безпеки країни. Тому одні економісти прагнуть мінімізувати російський вплив на інтеграційну перспективу України, а інші, дотримуючись європейської перспективи країни, пропонують ретельно оцінити можливі негативні наслідки її участі в інтеграційних процесах в ЄС. Проте треба було б не протиставляти західний чи східний напрями інтеграційної політики України, а йти по шляху вивчення можливих вигод від участі в тому чи іншому інтеграційному угрупуванні. Сприятливі соціально-економічні дивіденди економіка країни може отримувати, інтегруючись з різними економічними блоками, які діють сьогодні або можуть з'явитися в майбутньому. Важливо забезпечити реальну життєздатність тієї або іншої інтеграційного формування і захист в ньому своїх інтересів, а не замкнутість, однобічність або навіть закритість свого національного господарства від інтеграційних процесів. Ці аспекти інтеграційної діяльності України не знайшли всестороннього обговорення в наукових дискусіях і тому слабо враховуються в господарській практиці і економічній політиці держави.
Постановка питання про альтернативність ЄС і ЄЕП для України є некоректною в науковому плані і неперспективною для вибудови правильної інтеграційної політики країни. З одного боку, економічна інтеграція в рамках ЄЕП обіцяє ряд реальних вигод для економіки України через реанімацію господарських зв'язків, які існували в недавньому минулому. Україна і інші країни СНД по багатьом ознакам ще зберігаються як складові частини єдиного відтворювального комплексу з високим рівнем інтегрованості. Ця обставина дозволяє полегшити інтеграційні процеси, прийти до регіонального економічного співтовариства з найменшими витратами. З іншого боку, членство України в ЄС - це все-таки віддалена перспектива. ЄС віддає перевагу довгим поетапним переговорам і не має наміру дотримуватися чіткого графіка розширення, посилаючись на те, що організацію з більш ніж 20 членами вже зараз важко контролювати. Якщо процес вступу України у ВТО розтягнувся на 15 років, то повноправне членство в ЄС займе, швидше за все, теж тривалий період часу. Україна, як відзначають деякі дослідники, сьогодні знаходиться на початку свого євроінтеграційного шляху. Тут найближча задача – підписати з ЄС угоду про зону вільної торгівлі. А економічна інтеграція на колишньому пострадянському просторі може створити для нашої економіки в найближчій перспективі деякі додаткові сприятливі чинники її розвитку.
Тому національна економіка країни повинна орієнтуватися на три інтеграційні пріоритети. Перший: реінтеграція в межах СНД завдяки дії ряду сприятливих факторів (відновлення економічного потенціалу країн, зміцнення їх продуктивних сил, вдосконалення їх соціальної і фінансової інфраструктури та ін.). Другий: поетапна і поступова інтеграція в ЄС за допомогою перехідних форм (зона вільної торгівлі, асоційоване членство та ін.). Третій: реалізація можливостей через членство у ВТО, як з близькими, так і з віддаленими країнами і регіонами, зокрема Китаєм і країнами Південно-східної Азії.
Висновки
1. Національна економіка - це історично складена система суспільного відтворення країни, взаємозв'язана сукупність галузей, видів виробництва і територіальних комплексів, яка охоплює все форми суспільної праці. Головною метою всієї економічної політики любої з країн є створення ефективної і конкурентоздатної економіки. При цьому механізми і методи досягнення цієї мети включають набір інструментів, який дозволяє створити сприятливе середовище для господарської діяльності всіх суб'єктів незалежно від форм власності.
2. Світове господарство - це складна система, яка характеризується множинністю складових її елементів, ієрархічністю, багаторівневістю, структурністю. Основу системи складає міжнародне і обмежене рамками окремих держав національне виробництво матеріальних і духовних благ, їх розподіл, обмін і споживання. Кожна з цих фаз світового відтворювального процесу як в глобальному масштабі, так і в рамках окремих держав залежно від їх місця і ролі в цілому впливає на функціонування всієї світової господарської системи.
3. Процеси інтеграції і створення світового господарства носять об'єктивний характер. Вони неминучі і не залежать від того, яка модель економічного розвитку реалізується в конкретному випадку. Тому ні нав'язана Заходом усьому світу модель, ні більш значущі переваги від участі в світовому господарстві розвинених країн не можуть означати, що для країн, що розвиваються, а також країн з перехідною економікою, участь в світовому інтеграційному процесі протипоказана і має тільки негативний сенс. Практика доводить, що входження держав, що розвиваються, в єдиний економічний союз з економічно сильними державами додає їхньому розвитку додатковий імпульс.
4. Процес лібералізації національної економіки має здійснюватися поетапно і зважено з урахуванням особливостей України та окремих її регіонів. Головний критерій при цьому - рівень конкурентоспроможності вітчизняної продукції. Його ігнорування може призвести до того, що під тиском сильних іноземних конкурентів вітчизняні виробники будуть витіснені з внутрішнього ринку.
6. Уряду необхідно ініціювати створення міністерствами та відомствами на комерційній основі центрів досліджень кон'юнктури товарів на внутрішньому і світових ринках, проведення кваліфікованої цінової експертизи зовнішньоторговельних контрактів з видачею відповідних рекомендацій та аналітичних матеріалів суб’єктам господарювання, структурам виконавчої влади. Слід також створити науково-дослідну базу для системного вивчення стану світових ринків товарів(продукції, послуг) та маркетингового забезпечення діяльності українських експортерів. Активно залучати до цієї роботи торговельно-економічні місії, відповідні підрозділи посольств України за кордоном, представництва різних українських фінансово-промислових структур, повніше використовувати можливості Торгово-промислової палати України.
Список літератури
1. ЗУ «Про засади внутрішньої і зовнішньої політики» №2411-17 від 1.07.2010.
2. Бандурин В.В., Булатов А.С. Мировая экономика. Учебник. М., Юристъ, 2007.
3. Бандурин В.В., Рачич Б.Г. та ін. Глобализация мировой экономики и Россия.-М.: Буквица, 2007.-304 с.
4. Буренин А.Н. Рынки производных финансовых инструментов. М., 2006.
5. Гаджиев К.С. Введение в геополитику. Учебник для вузов. М.: Издательская корпорация «Логос», 2008.
6. Долгов С.И. Глобализация экономики: новое слово или новое явление? М.: ОАО Изд-во “Экономика”, 2008.
7. Европа и Россия / Под. Ред. В.М. Кудрова, В.Н. Шенаева, Л.Н. Володина. М.: 2006.
8. Будкін В.С., Дудченко М.А., Філіпенко А.С. та ін. Міжнародні інтеграційні процеси сучасності: монографія. К.:Знання, 2004. – 304 с.
9. Луценко В.О. Аналіз поточного стану експорту України й основні напрямки його підвищення. ДНТУ, 2002.
10. Філіпенко А.С. Інтеграційні перспективи Україні: бігравітаційна модель. Економіка України. - 2005. - №6. - С.11-12.
11. Інтернет http://www.lib.ua-ru.net/inode/p-2/35914.html
12. Інтернет. http://focus.ua/economy/49909
13. Інтернетhttp://ru.wikipedia.org/wiki/Леонтьев,_Василий_Васильевич
14. Інтернет http://economuch.com/page/mekonomiks/ist/ist-4--idz-ax252.html
15. Інтернет http://books.efaculty.kiev.ua/mek/2/g1/1.html
16. Інтернет http://literus.narod.ru/Bussines/MirEcon/1-g3-1.htm
9-09-2015, 02:26