Інтеграція США у світову економіку здійснюється також у формі участі в різноманітних регіональних банках та фондах. Так, США є членом Міжамериканського банку розвитку, що цілком зрозуміло. Але водночас вони є членом Азіатського банку розвитку, Африканського банку розвитку та Європейського банку реконструкції й розвитку. Участь США в цих банках, де вони відіграють далеко не останню роль, підсилює їх вплив на відповідні регіони.
Найсильніші позиції США в економіці обох Американських континентів, де, як вже говорилося, вони панують практично у всіх секторах. Підвищується їх економічна роль в Азіатсько-Тихоокеанському регіоні, де вони мають давнє суперництво з боку Японії, а тепер вже і Китаю. Щодо Африки, то тут поки що перевага на боці країн Європейського Союзу, особливо Великої Британії та Франції.
Процес глобалізації, що розгортається у нас на очах, поступово зменшує значення регіональних пріоритетів. Сполучені Штати, які очолюють цей процес, вже виходять за межі регіональних впливів на щаблі всесвітнього простору. Якщо колись стратегічні інтереси США обмежувалися лише Америкою, потім Європою, АТР, то сьогодні сферою їх стратегічних інтересів є земна куля в цілому. Про це відверто заявляють американські політики, і про це свідчать активні дії США у віддалених точках (Ірак, Югославія, Афганістан). Така позиція США викликає невдоволення багатьох політичних діячів у різних країнах. Проте, як вже говорилося, в глобалізаційному процесі Сполучені Штати є локомотивом, який тягне за собою світову економіку і через це формує і світову політику.
2.2 Зовнішні фактори зростання американської економіки в епоху глобалізації
Поточна динаміка й перспективи господарського росту в американській економіці дуже важливі не тільки для підвищення «якості життя» громадян цієї країни. В умовах глобалізації темпи економічного росту в США й перспективи розвитку американської економіки в дуже великому ступені визначають короткострокові тенденції розвитку фінансових ринків країн Європейського Союзу, Азіатсько-Тихоокеанського регіону, Латинської Америки. Але особливо опукло динаміка господарського росту США проявляється на фінансових ринках, що розвиваються.
Нинішнє лідерство США в глобальній економіці забезпечується в значній мірі масштабами й високим платоспроможним попитом внутріамериканського ринку. Висока ємність внутрішнього ринку забезпечує США унікальне місце у світовій економіці. Досягнутий рівень ВВП США (12280 млрд. дол. в 2005 р.) означає, що США щорічно витрачають більше будь-якої іншої країни на поточне споживання й інвестиції. Це є потужним стимулом для інших країн боротися за свою нішу на внутріамериканському ринку [28, c. 89–92].
У цілому безсумнівно, що глобалізація економіки багато в чому сприятливо впливає на економічний розвиток Сполучених Штатів і на рівень життя населення. Разом з тим процеси глобалізації породжують чимало неоднозначних соціально-економічних наслідків і проблем і вимагають відповідних мір суспільства й держави по їхньому подоланню.
Зокрема, цілком реальної є погроза раптових масштабних змін у потоках капіталів. Це наочно виявилося після терористичних актів 11 вересня 2001 р., коли почався відтік портфельних інвестицій з американської економіки. Для США глобалізація проявляється й у зростаючому торговельному дефіциті, що має не тільки позитивні наслідки у вигляді дешевого імпорту, але й сприяє збільшенню дефіциту платіжного балансу й викликає ріст зовнішньої заборгованості. Зниження темпів економічного росту в країнах Євросоюзу, Японії, державах АТР сприяє зменшенню попиту на американські товари й послуги на світових ринках й, таким чином, стримує ріст ВВП Сполучених Штатів.
Прагнучи підсилити переваги глобалізації й мінімізувати її негативні наслідки, адміністрація США намагається стимулювати ріст світової економіки, особливо в тих сферах, де це відповідає американським інтересам.
З метою практичного стимулювання економічного росту глобальної економіки (а це у зв'язку з уповільненням темпів господарського росту дуже важливо для економіки США) адміністрація Сполучених Штатів в 2002 р. почала три важливі ініціативи в сфері міжнародних економічних відносин.
Перша ініціатива полягала в тім, що у відповідність із Законом про торгівлю 2002 р. президент США одержав від Конгресу повноваження вести переговори й містити угоди з іншими країнами в області лібералізації торгівлі в спрощеному режимі. Це дає президентові право гарантувати іноземним урядам, з якими Сполучені Штати ведуть переговори про торгівлю, що укладена торговельна угода буде ратифікована (або, навпаки, не буде ратифікована) Конгресом без внесення яких-небудь змін. Конгрес при цьому зберігає своє конституційне право регулювати зовнішню торгівлю, а адміністрація бере на себе зобов'язання частіше консультуватися з конгресменами й сенаторами з питань, що ставиться до торговельних переговорів.
Реалізація цієї ініціативи лежить у руслі загального курсу американської адміністрації на лібералізацію міжнародної торгівлі. Вигоди цього курсу для всіх учасників глобальної економіки підтверджуються дослідженнями фахівців Всесвітнього банку. Відповідно до їхніх оцінок, повне скасування всіх тарифів, експортних субсидій і субсидій національним виробникам товарів приведе до збільшення середньорічного світового доходу на 355 млрд. дол. При цьому 52% додаткових доходів одержать країни із середнім рівнем доходів (від 755 до 9 266 дол. на душу населення по класифікації Всесвітнього банку) і низьким рівнем доходів (менш 755 дол. на душу населення). Відповідно до інших розрахунків Всесвітнього банку, зниження на одну третину існуючих тарифів у торгівлі промисловими й сільськогосподарськими товарами й послугами підвищить середньорічні доходи американської родини із чотирьох чоловік на 2500 доларів [34, c. 97–99].
На думку Білого дому, нові повноваження президента дозволять прискорити торговельні переговори із країнами, що розвиваються, насамперед із країнами Латинської Америки й країнами – членами Південноафриканського митного союзу (Ботсвана, Лесото, Намібія, ПАР, Свазіленд). Повноваження по стимулюванню торгівлі будуть сприяти прогресу в підготовці Всеамериканської угоди про вільну торгівлю, що, як передбачається, буде підписано 34-а країнами.
Друга велика ініціатива адміністрації в сфері стимулювання росту глобальної економіки складається у відкритті фінансового «Рахунку для рішення проблем нового тисячоріччя». Рахунок призначений для надання фінансової допомоги країнам, що розвиваються, здійснюючим, на думку міжнародних фінансових організацій й американських фондів по захисту демократичних воль, економічні реформи з метою підвищення темпів росту й ліквідації бідності. Протягом найближчих трьох років завдяки відкриттю цього рахунку фінансова допомога США країнам, що розвиваються, збільшиться на 5 млрд. дол., або на 50% у порівнянні з рівнем 2002 року.
Передбачається, що фінансуватися із цього рахунку будуть головним чином країни, що розвиваються, що дотримують три ключових принципи забезпечення економічного росту економіки – гарантування економічної волі, керування за допомогою законів й інвестування в людину. Оцінка дотримання цих принципів буде здійснюватися шляхом порівняння ряду показників, зазначених у таблиці.
Дуже важливим представляється той факт, що допомога буде виявлятися у формі грантів, а не кредитів, а тому не буде збільшуватися борговий тягар країн-реципієнтів.
Третя ініціатива американської адміністрації в сфері стимулювання росту глобальної економіки пропонує реформувати багатобічні банки розвитку, включаючи Всесвітній банк. На думку Білого дому, у цей час ці банки недостатньо сприяють росту країн, що розвиваються, і країн з перехідною економікою. При розподілі економічної допомоги банки розвитку повинні наголошувати на підвищення продуктивності національних економік країн-реципієнтів. Цього можна досягти, фінансуючи впровадження інновацій у розвиток приватного сектора, вимірюючи результати фінансової допомоги, надаючи фінансові ресурси у формі безоплатних субсидій, а не позик. На думку Сполучених Штатів, фінансова допомога повинна надаватися насамперед приватному сектору економіки, а не державному сектору країн, що розвиваються, де нерідко має місцеширокомасштабне злодійство.
Пропозиції по реформуванню цієї сфери глобальної економіки зводяться до необхідності поліпшення кількісних оцінок надаваної допомоги, моніторингу, керуванню розподілом фінансових ресурсів.
На думку адміністрації США, практична реалізація політики по стимулюванню економічного росту в країнах, що розвиваються, і країнах з перехідною економікою допоможе відновити приплив інвестицій у держави з низьким і середнім рівнем доходів. Чистий приплив міжнародного приватного капіталу, що становив в 1992–1997 р. 150 млрд. дол. у год. в 1998–2000 р. зменшився до 50 млрд. дол. у рік. Відновлення припливу іноземних інвестицій у країни, що розвиваються, і країни з перехідною економікою допоможе створити нові високопродуктивні робочі місця, буде сприяти підвищенню якості життя в цих державах. А це, у свою чергу, позитивно відіб'ється на стані світової економіки й буде сприяти росту глобального попиту на американські товари й послуги.
Традиційна проблема американської економіки – високий рівень споживання й, як результат цього, недостатній рівень заощаджень. У період економічного підйому 90‑х років частка заощаджень у валовому національному продукті мала тенденцію до підвищення, – за 1995–1998 р. вона виросла з 16,9 до 18,8%. Однак уже в 1999 р. частка заощаджень у ВНП зменшилася до 18,4%, а в 2000 р. скоротилася до 18,1%. За перші три квартали 2001 р. частка заощаджень у ВВП зменшилася до 17,2%. В умовах недоліку заощаджень основний тягар фінансування росту американської економіки лягає на закордонних інвесторів [36, c. 245–248].
Економічний ріст США в 90-і роки, як й у попередні десятиліття, забезпечувався саме іноземними прямими інвестиціями, а не внутрішніми заощадженнями. На частку резидентів в 1997–2000 р. доводилося менш 25% валових прямих інвестицій.
Для Сполучених Штатів закордонний капітал стає способом заповнення негативної різниці, що існує між доступними в країні заощадженнями, іноземною валютою, урядовими доходами й технологіями, і планованим рівнем цих ресурсів, необхідним для досягнення намічених показників економічного росту. Для аналізу різниці між внутрішніми заощадженнями й інвестиціями звичайно використається модель економічного росту Харрода-Домара, відповідно до якої існує прямий взаємозв'язок між рівнем заощаджень у країні (S) і темпом росту ВВП (G) відповідно до рівняння G = s/ k, де k – відношення капіталу, що інвестується до ВВП. Якщо планований темп росту ВВП (G) дорівнює 5% щорічно й відношення капіталу до ВВП дорівнює 4, тоді необхідний рівень заощаджень дорівнює 20%. Якщо внутрішні заощадження становлять тільки 17% ВВП, тоді недолік заощаджень становить 3% ВВП. Якщо країна може заповнити цей недолік іноземними фінансовими ресурсами, то тоді намічений темп росту, імовірно, буде досягнутий. Таким чином, найбільш важливий внесок іноземних інвестицій у національний розвиток – це їхня роль у заповненні недоліку ресурсів між наміченими інвестиціями й місцевими заощадженнями [29, c. 145–148].
Теорії міжнародних інвестицій передбачають безліч пояснень явищу міжстранової міграції капіталу. Різниця в процентній ставці й рівні ризику, різний рівень оподатковування, мотив міжнародної диверсифікованості, недостатня кореляція між національними заощадженнями й інвестиціями, абсолютна різниця між експортом й імпортом, ділові цикли, різниця в транзакціонних витратах, економія на масштабі й т. п. можуть зіграти ключову роль при ухваленні рішення про розміщення капіталу за кордоном. І все-таки основними мотивами здійснення закордонних капіталовкладень є очікування підвищеної в порівнянні з альтернативними об'єктами інвестування норми прибутковості й мінімізація ризиків втрати вкладених ресурсів. Саме ці фактори забезпечують пріоритет американської економіки як найбільш вигідної й безпечної для розміщення інвестицій.
Як відомо, показник випереджального росту зовнішньої торгівлі в порівнянні з ростом ВВП завжди виступав традиційною ознакою інтернаціоналізації світового господарства. Не применшуючи ролі міжнародної торгівлі, треба, однак, відзначити, що в останнє десятиліття міжнародні потоки інвестиційного капіталу грали не менш, якщо не більше значну роль у процесі глобалізації економіки. В 1993–1996 р. темпи росту притягнутих прямих інвестицій у світовій економіці збільшувалися щорічно в середньому на 20,2%. В 1997–2004 р. середньорічні темпи росту прямих інвестицій зросли до 30,8%[3, c. 56–67]. Звідси можна зробити висновок, що в сучасних умовах розширення масштабів переливу міжнародного інвестиційного капіталу стає ключовим фактором глобалізації економіки. На відміну від портфельних інвестицій прямі інвестиції становлять стабільний кістяк будь-якого національного господарського комплексу. Саме навколо них розвертається основна конкурентна боротьба на світових ринках капіталів.
У сучасному світі практично не залишилося країн, не залучених у процеси міжнародного інвестиційного співробітництва. Стало вже аксіомою, що стійкий економічний розвиток неможливо без ефективної участі в світогосподарських процесах, у тому числі без активного використання переваг від залучення прямих інвестицій з-за кордону.
В останні роки особливо високими темпами збільшувався приплив прямих іноземних інвестицій у розвинені країни. В 1998 р. приплив прямих іноземних інвестицій у розвинені країни склав 483 млрд. дол., в 1999 р. він збільшився до 830 млрд., а в 2004 р. перевищив 1 трлн. доларів. Основним реципієнтом прямих іноземних інвестицій продовжують залишатися Сполучені Штати (287,7 млрд. дол. в 2004 р.) [4, c. 76–79].
В останні десятиліття в більшості країн стали активно зніматися обмеження на рух капіталів, що існували після введення в 1944 р. Бреттон-Вудської системи валютного контролю. У зв'язку з ростом масштабів діяльності багатонаціональних корпорацій, з посиленням міжнародної конкуренції проблема найбільш ефективного додатка фінансових ресурсів придбала особливу актуальність, що привело до лібералізації світової фінансової системи. У цей же період у різних країнах були створені потужні інтеграційні угруповання (НАФТА, Європейський Союз, АСЕАН й ін.), усередині яких переміщення фінансових і трудових ресурсів стало практично повністю вільним.
Для США, зокрема, особливе значення має Північноамериканська угода про свободу торгівлі (НАФТА), укладене в 1993 р. між США, Канадою й Мексикою. Оскільки НАФТА показує досить високу ефективність регіональної кооперації, інші країни Латинської Америки й існуючі тут регіональні об'єднання (МЕРКОСУР, Андский пакт й ін.) намагаються приєднатися до цієї організації.
Інтеграційні процеси, що розвиваються в глобальній економіці, є відбиттям об'єктивної тенденції інтернаціоналізації господарського життя, природного прагнення націй до економічного зближення й співробітництва. Поглиблення інтеграційних процесів і створення регіональних торговельних блоків у глобальній економіці веде до того, що конкуренція за залучення прямих іноземних інвестицій наростає не тільки на макрорівні, тобто між окремими державами. Конкурентна боротьба за залучення національних і закордонних прямих інвестицій усе більше зміщається на мікрорівень, вона ведеться між окремими районами або штатами, які в силу різних причин прагнуть більш активно використати зовнішній фактор у своєму внутрішньому економічному розвитку. Таким чином, в останні роки намітилася тенденція свого роду регіоналізації прямих інвестицій, їхньої концентрації в місцях найбільш сприятливого й ефективного додатка. На початку третього тисячоріччя залучення й розміщення іноземних інвестицій стало звичайною, рутинною роботою для адміністрації й на федеральному, і на регіональному, і на місцевому рівні.
Міжнародна міграція капіталу між країнами й регіонами полегшується тим, що за останні десять років одержали широке поширення уніфіковані форми державного регулювання інвестиційних процесів. Вони втримуються як у двосторонніх міждержавних угодах про захист і заохочення капітальних вкладень, так й у багатобічних домовленостях, що діють у рамках СОТ й інших міжнародних економічних організацій.
Крім міждержавних об'єднань іде активний процес міжнародних злиттів і поглинань на рівні приватного капіталу, викуп пакетів акцій компаній за рубежем. У багатьох випадках внутрішніх фінансових ресурсів тієї або іншої компанії окремої країни не вистачає для масованих капіталовкладень у нові проекти. Прикладів таких міжнародних злиттів в останні десять років безліч. Так, наприклад, відбулося кілька великих злиттів американських і канадських видавничих компаній, компаній в області зв'язку. Американські компанії зв'язку, зокрема, АТ&Т, «Саутвестерн белл» й ін., придбали пакети акцій телефонної компанії м. Ліми в Перу. У свою чергу є чимало прикладів, коли європейські і японські компанії викуповують частину капіталу американських конкурентів.
Особливо вражаючі міжнародні злиття кінця 90‑х років: об'єднання американських і німецьких, американських й японських автомобільних концернів, інтеграція корпорацій різних країн в окремих проектах в авіаційній промисловості.
Найважливішим інвестором в американську економіку продовжує залишатися Великобританія, компанії якої активно вкладають капітали в нафтову й хімічну промисловість, машинобудування, харчову індустрію. Високий ступінь економічної взаємозалежності між країнами проявляється в тім, що Великобританія займає приблизно таке ж місце в американських прямих інвестиціях за кордоном (18%), яке англійські інвестиції займають у загальному обсязі прямих іноземних капіталовкладень в економіку США.
Динаміка галузевої структури англійських прямих інвестицій у США свідчить про її кардинальні зміни в останні десятиліття. Якщо на початку 1960‑х років більше 40% інвестицій було сконцентровано в страхуванні, то в 1998 р. частка цього сектора зменшилася до 9%. Одночасно частка обробної промисловості зросла до 42%. На обробну промисловість разом з нафтової доводиться 60% всіх англійських інвестицій [15, c. 176–189].
Протягом останніх двох десятиліть при збереженні лідируючих позицій традиційних західноєвропейських інвесторів відбулися деякі зрушення в структурі інвестицій на користь Японії, що є самим динамічним інвестором на американському ринку. Протягом останніх десятиліть у прямих інвестиціях японських компаній на американському ринку стійко зростала частка обробної промисловості. Якщо наприкінці 60
‑х років Японії належали, як правило, торговельні підприємства по обслуговуванню експорту материнських компаній; то вже в 70‑х роках японці робили в
9-09-2015, 01:25