Попередні впливи гештальтпсихології
Як і у будь-якого наукового напрямку, у гештальтпсихології були свої історичні попередники. Відбиття її головного принципу, заснованого на цілісності сприйняття, можна знайти в роботах німецького філософа Еммануїла Канта (1724-1804), що писав всі свої трактати, сидячи в домашньому халаті. Кант затверджував, що, коли ми сприймаємо те, що називаємо об'єктами, ми маємо справу із психічними процесами, які можуть здатися нам складеними з окремих чутливих елементів. Ці елементи, якими оперують у своїх теоріях емпірики, значною мірою дійсно організуються апріорно, але насправді їхнє об'єднання відбувається аж ніяк не за допомогою механічного процесу асоціації - навпроти, саме наш розум у процесі сприйняття формує єдиний досвід.
Відповідно до Канта, сприйняття - це не пасивне враження й не комбінація чутливих елементів, як припускали емпірики, а активна організація елементів у зв'язний, погоджений досвід. Таким чином, затверджував Кант, саме розум надає певну форму результатам сприйняття.
Психолог Франц Брентано (1838-1917), що працював у Віденському університеті, заперечував проти уявлення Вундтом свідомого досвіду у вигляді суми його окремих частин і затверджував, що психологія повинна вивчати процес усвідомлення. Він уважав, що вундтовська інтроспекція несе в собі багато надуманих обмежень, і віддавав перевагу менш строгим, більше безпосереднім методам спостереження виникаючих переживань. Таким чином, підхід Брентано був досить близький до виниклому пізніше напрямку гештальтпсихології.
Книга професора фізики празького університету Ернста Маха (1838-1916) "Аналіз відчуттів" (The Analysis of Sensations), що вийшла в 1885 році, безпосередньо вплинула на виникнення гештальтпсихології. У цій роботі Мах розглядав проблеми сприйняття просторових об'єктів (геометричних фігур) і тимчасових процесів (музичних мелодій). Сприйняття цих об'єктів і процесів виявилося незалежним від їхніх окремих елементів. Приміром, круглі предмети можуть бути білими або чорними, більшими або маленькими, що ніяк не відіб'ється на їхній геометричній формі.
Мах затверджував, що наше сприйняття об'єкта не пов'язане зі змінами його просторового положення. Стіл ми будемо сприймати як стіл, незалежно від того, чи будемо дивитися на нього зверху або збоку. Подібним чином і мелодія залишиться в нашім сприйнятті все тією же мелодією, навіть якщо стане виконуватися швидше або повільніше - тобто якщо її тимчасова форма зміниться.
Ідеї Маха одержали свій розвиток в ідеях Кристиана фон Еренфельса (1859-1932), що вважав, що існують якості, які не можуть бути пояснені простим комбінуванням елементарних відчуттів. Він назвав їх якості форми (gestalt qualitaten) - тобто якостями, заснованими на чомусь, що не сприймається індивідуальними відчуттями. Наприклад, мелодії властиве якість форми, що вона зберігається й при перекладі мелодії в будь-яку іншу тональність. Інакше кажучи, мелодія не залежить від сприйняття елементарних відчуттів. Для Еренфельса й всієї австрійської школи gestalt qualitat, центр якої перебував у Граце, форма сама по собі сприймалася як новий елемент, створюваний нашим розумом. Вони вважали, що розум надає форму нашим елементарним відчуттям.
Засновник гештальтпсихології Макс Вертхеймер, що вчився в Празі разом з Еренфельсом, відзначав, що "найважливіший імпульс" розвитку нових ідей додали саме роботи Еренфельса.
Дослідження Вільяма Джемса, що виступало проти ідеї атомізму, також послужили основою для створення гештальтпсихології. Джемс розглядав елементи свідомості лише як відвернені поняття. Він підкреслював, що ми сприймаємо об'єкти як єдине ціле, а не як набір відчуттів.
Ще одним науковим плином, що вплинув на виникнення гештальтпсихології, став феноменологічний рух у німецькій філософії й психології. Феноменологія вивчає неспотворений опис безпосереднього досвіду в тім виді, у якому він відбувається. Інакше кажучи, вона використовує спостереження, при якому досвід не розбивається на окремі елементи й не розчленовується ніяким іншим способом. Феноменологія досліджує прості, якоюсь мірою навіть примітивні переживання людей, що керуються тільки здоровим глуздом, протиставляючи їхнім переживанням підготовлених спостерігачів, що мають певну внутрішню орієнтацію.
Група психологів феноменологічного напрямку працювали у лабораторії Мюллера в Геттингенському університеті в Німеччині в період з 1909 по 1915 рік - саме в той час, коли почався розвиток руху гештальтпсихології. Роботи цієї групи прискорили формальне створення школи гештальтпсихології, що згодом успадкувала підхід феноменологів.
Зміна "духу часу" у фізиці.
Серед інших факторів, що вплинули на виникнення гештальтпсихології, не можна не відзначити зміни самого "духу часу" - особливо в інтелектуальному кліматі фізики початку нашого століття.
В останні десятиліття XIX століття ця наука, по визнаннях самих фізиків, усе в меншій мері стала використовувати принципи атомістики, зволівши їм нову концепцію, засновану на ідеї існування силового поля (ділянок простору, пересічних силовими лініями, що виникають при протіканні електричного струму або при дії постійного магніту).
Класичним прикладом цього нового напрямку у фізику може служити магнетизм - явище, що важко зрозуміти й пояснити, використовуючи традиційні принципи, розроблені Галілеєм і Ньютоном. Наприклад, коли ми насипаємо ошурки на папір, під якою розташований магніт, а потім починаємо обережно неї струшувати, підмножина починають розташовуватися відповідно до певного малюнка. Ошурки не стикаються з магнітом, але проте випробовують вплив його силового поля. Передбачалося, що ці силові поля мають властивості просторової довжини й особою конфігурації. Учені, що досліджували електромагнітні процеси, були переконані, що вони являють собою якісно нові явища, ефекту дії окремих елементів, що зводяться не до, сумарному й часток.
Таким чином, ідея атомізму, що зробила сильний вплив на створення нової науки психології, стала активно переглядатися у фізику. Фізики підходили до мисленню в термінах поля й взаємозалежної єдності фізичних процесів. Їхні погляди надали підтримку прихильникам гештальтпсихології, які слідом за ними стали розробляти аналогічний цілісний підхід до проблеми перцепції. Ідеї гештальтистів з'явилися відбиттям нових віянь у фізику тих днів. Психологи ще раз постаралися перевершити старші за віком, що мають більше міцні коріння, природничі науки.
Вплив змін, що відбуваються у фізику, особливим образом позначилося на розвитку психології. Вольфганг Келер мав гарну підготовку в області природних наук. У свій час він учився разом з Максом Планком, одним із засновників квантової механіки. Келер писав, що саме завдяки впливу Планка він усвідомив зв'язок між теорією фізичних полів і проблемою цілісності сприйняття в психології. "Гештальтпсихологія стала свого роду додатком фізики поля до деяких важливих розділів психології".
Засновник біхевіоризму Джон Вільям Уотсон, навпроти, очевидно, був погано знаком із сучасною фізикою й продовжував розвивати свій підхід, заснований на пильному вивченні елементів поводження. Він продовжував залишатися на позиціях, які добре узгоджувалися зі старими принципами фізики - принципами атомізму.
Фи-Феномен
Формальний рух, відоме за назвою гештальтпсихології, сформувалося після опублікування результатів дослідження, виконаного в 1910 році Максом Вертхеймером. Один раз, під час літньої відпустки, йому в голову прийшла ідея одного експерименту. Його суть полягала в тому, щоб з'ясувати, чому ми іноді спостерігаємо рух, коли насправді воно не відбувається. Порушивши плани свого відпочинку, Вертхеймер зійшов з поїзда у Франкфурті, купив там іграшковий стробоскоп і провів попередню перевірку свого здогаду прямо в отеленні. (Стробоскоп, попередник сучасного проекційного апарата, являє собою пристрій, що на мить висвітлює зображення послідовних фаз зміни положення об'єктів, створюючи в глядача враження їхнього руху.) Пізніше Вертхеймер провів більше глибоке дослідження проблеми у Франкфуртському університеті. Два інших психологи, Курт Коффка й Вольфганг Келер, що були в той час студентами Берлінського університету, також приїхали у Франкфурт, щоб взяти участь у цій роботі.
Експеримент Вертхеймера, у якому Коффка й Келер відігравали роль випробуваних суб'єктів, був присвячений вивченню сприйняття гаданого руху предметів - тобто руху, що насправді не відбувається. Для його визначення Вертхеймер користувався терміном "враження руху". Використовуючи тахистоскоп, він пропускав промінь світла через два прорізи, одна з яких розташовувалася вертикально, а інша мала нахил від вертикалі приблизно в 20-30 градусів.
Якщо світловий промінь пропускався спочатку через один проріз, а потім через іншу через відносно тривалий інтервал часу (більше 200 мілісекунд), спостерігачі бачили послідовну появу світла спочатку в одній, а потім в іншому прорізі. Якщо часовий інтервал скорочувався, то спостерігачам здавалося, що обидві прорізи освітлені постійно. При тривалості інтервалу порядку 60 мілісекунд, створювалося враження, що лінія світла безупинно переміщається від одного прорізу до інший і назад.
Ці відкриття могли здатися досить тривіальними. Про подібні явища вченим було відомо вже кілька років, і вони перестали кого-небудь дивувати. Однак, відповідно до поглядів, що панували тоді, психологів, заснованими на теорії Вундта, всі свідомі переживання могли бути зведені до елементарних чутливих елементів. Але як це сприйняття гаданого руху могло бути пояснене підсумовуванням окремих елементів, які були просто двома нерухливими смужками світла? Чи міг один нерухливий подразник додатися до іншому й створити враження руху? Зрозуміло, не міг, і в цьому була суть чудового у своїй простоті досвіду Вертхеймера: він не піддавався поясненню з погляду поглядів Вундта.
Вертхеймер був переконаний, що це явище, що одержало експериментальне підтвердження в його лабораторії, по-своєму так само є елементарним, як і звичайне відчуття, але, у той же час, являє собою щось відмінне від одного або навіть декількох простих відчуттів. Він назвав це явище фи-феноменом. Яке ж пояснення дав Вертхеймер фи-феномену, що, відповідно до поглядів, що господували в той час у сучасній психології, просто не міг існувати? Воно було такий же простий і геніальним, як і його експеримент. На думку Вертхеймера, що здається рух взагалі не мало потребу в поясненні. Воно існувало в такому виді, у якому сприймалося, і не могло бути розбите на більш прості частини.
Відповідно до теорії Вундта, інтроспекція цих стимулів повинна була створювати сприйняття двох сусідніх смужок світла й нічого більше. Але як би строго не проводилася інтроспекція в досвіді Вертхеймера, що рухається смужка світла продовжувала спостерігатися, а всі спроби пояснення її появи зі старих теоретичних позицій кінчалися невдачею. Ціле (у цьому випадку гаданий рух лінії світла) було відмінно від суми його тридцятимільйонних (двох нерухливих світлових променів). Таким чином, традиційної атомістичної психології був кинутий відкритий виклик, на який вона не змогла відповісти.
Вертхеймер опублікував результати свого дослідження в 1912 році в статті за назвою "Експериментальні дослідження сприйняття руху". Уважається, що саме вона поклала початок виникненню школи гештальтпсихології.
Макс Вертхеймер (1880-1943)
Макс Вертхеймер народився в Празі, де закінчив середню школу й у віці 18 років надійшов в університет на факультет правознавства. Потім він відмовився від занять юриспруденцією й став вивчати філософію, відвідуючи лекції Еренфельса. Надалі Вертхеймер продовжив освіту в Берлінському університеті, де вивчав філософію й психологію. В 1904 році він захистив докторську дисертацію у Вюрцбургському університеті в Освальда Кюльпе. Протягом декількох років Вертхеймер працював в університетах Праги, Відня й Берліна, перш ніж улаштувався у Франкфурті. Там він займався дослідницькою роботою, читав лекції, а в 1929 році одержав звання професора. Під час першої світової війни він займався розробкою гідроакустичних приладів, що прослуховують, для підводних човнів і берегових портових зміцнень.
В 1921 році Вертхеймер, Коффка й Келер при сприянні Курта Гольдштайна й Гансу Грюле заснували журнал "Психологічні дослідження" (Psycological Research), що став офіційним друкованим виданням школи гештальтпсихології.
Вертхеймер був у складі першої групи вчених, що бігли з нацистської Німеччини в США в 1933 році. В Америці він приєднався до нової школи соціальних досліджень, членом якої залишався аж до своєї смерті в 1945 році. Хоча ці роки були в науковому плані винятково плідні, зусилля, спрямовані на адаптацію до нової мови й нової культури, надзвичайно виснажували вченого.
Вертхеймер зробив сильне враження на молодого американського психолога Абрахама Маслоу, що випробовував перед ним таке благоговіння, що став вивчати його особисті якості й здатності. Саме завдяки спостереженням за Вертхеймером і іншими людьми Маслоу згодом розробив свою власну концепцію самоактуалізації й сприяв створенню гуманістичної школи в психології.
Курт Коффка (1886-1941)
Серед засновників гештальтпсихології Курт Коффка, можливо, був самим винахідливим. Він народився й виріс у Берліні й там же одержав утворення в місцевому університеті, виявивши виняткову цікавість до природничих наук і філософії. Надалі він вивчав психологію під керівництвом Карла Штумпфа й одержав докторський ступінь в 1909 році. В 1910 році Коффка почав своє тривале й плідне співробітництво з Вертхеймером і Келером у стінах Франкфуртського університету. На наступний рік він одержав місце в університеті Гиссена, в 40 милях від Франкфурта, де проробив до 1924 року. Під час першої світової війни він працював у психіатричній клініці, допомагаючи пацієнтам із черепно-мозковими травмами, а також страждаючим від афазії.
Після війни, коли психологи Сполучених Штатів познайомилися з новою науковою школою, що оформилася в Німеччині, Коффка написав статтю для американського журналу "Психологічний бюлетень". Ця стаття, що одержала назву "Перцепція: введення в гештальт теорію" (Koffka. 1922), містила основи гештальтпсихології, а також результати багатьох досліджень і їхньої оцінки. Хоча ця стаття мала важливе значення як перше пояснення американським психологам змісту нового наукового напрямку, все-таки руху в цілому, вона, очевидно, зробила погану послугу. Справа в тому, що її заголовок, що містить слово "перцепція", привів до непорозуміння, що розсіялося тільки через багато років: у багатьох, що прочитали цю статтю, зложилося враження, що гештальт-теорія має справу тільки з перцепцією й не має відносини до інших областей психології. Насправді ж гештальтпсихологія значною мірою зачіпала проблеми мислення й научання, а в остаточному підсумку й всі аспекти свідомого досвіду.
Головна причина, по якій засновники гештальтпсихології сконцентрували свої публікації на проблемі перцепції, була обумовлена самим духом часу: психологія Вундта, проти якої повстали прихильники нового навчання, одержала свою основну підтримку завдяки результатам досліджень відчуттів і сприйняттів, тому вони вибрали перцепцію як вихідний пункт для критики Вундта в його власній науковій цитаделі.
В 1921 році Коффка опублікував книгу "Основи психічного розвитку", присвячену формуванню дитячої психології й яка мала успіх і в Німеччині, і в Сполучених Штатах. Його запрошували в Америку для читання лекцій в університетах Корнелла й Висконсина, а в 1927 році він одержав місце професора в Смітовському коледжі в Нортхемптопе, штат Массачусетс, де проробив до своєї смерті в 1941 році. В 1933 році Коффка видав книгу "Принципи гештальтпсихології", що виявилася занадто важкої для читання, і тому не стала основним і найбільш повною допомогою з вивчення нової теорії, як на це розраховував її автор.
Вольфганг Келер (1887-1967)
Вольфганг Келер був глашатаєм руху гештальтпсихології. Його книги, написані з дивною старанністю й акуратністю, дали класичне уявлення про багатьох аспектах цього наукового напрямку. Заняття фізикою, що Келер вивчав разом з Максом Планком, переконали його в тім, що ця наука повинна бути пов'язана із психологією й що гештальти (форми або структури) зустрічаються в психології так само, як і у фізику.
Келер народився в Естонії. Коли йому було п'ять років, його родина переїхала на північ Німеччини. Своє утворення він одержував в університетах Тюбингена, Бонна й Берліна, де в 1909 році захистив докторську дисертацію в Карла Штумпфа. Потім він відправився в університет Франкфурта, куди прибув незадовго до появи там Всртхеймера з його іграшковим стробоскопом.
В 1913 році за пропозицією Прусської Академії наук Келер почав подорож на Канарські острови, розташовані поблизу північно-західного узбережжя Африки, де на острові Тенерифі почав вивчати поводження шимпанзе. Через шість місяців після його прибуття на Канари почалася перша світова війна, і, як повідомляв Келер, він не міг повернутися на батьківщину, хоча іншим німцям, що проживали там, це вдалося. Ґрунтуючись на інтерпретації останніх історичних даних, один із психологів висловив припущення про те, що Келер, можливо, займався шпигунством на користь Німеччини й що наукове встаткування його лабораторії служило лише цілям прикриття розвідувальної діяльності. Це твердження ґрунтувалося на тім, що на горищі свого будинку Келер ховав потужний радіопередавач, що він нібито використовував для передачі відомостей про рух судів союзників. Однак прямих доказів у підтримку цієї версії ні, до того ж згодом вона була спростована істориками й фахівцями з гештальтпсихології.
Але як би те не було, як шпигун або як затриманий війною вчений, Келер прожив на острові сім років, вивчаючи поводження шимпанзе. Там він написав книгу, що стала в наш час класикою, за назвою "Інтелект людиноподібних мавп", друге видання якої вийшло в 1924 році й було переведено на англійський і французьку мови.
В 1920 році Келер повернувся в Німеччину й через два роки перемінив Штумпфа в посаді професора психології Берлінського університету, де й проробив до 1935 року. Безсумнівною причиною цього престижного призначення стала публікація книги "Фізичні гештальти в спокої й стаціонарному стані", що звернула на себе увага фахівців своїм високим науковим рівнем.
У середині двадцятих років у Келера виникли серйозні проблеми в особистому житті. Він розвівся із дружиною й женився на молодій шведській студентці, після чого був позбавлений контактів зі своїми чотирма дітьми від першого шлюбу. У результаті пережитих нервових потрясінь у нього стали тремтіти руки, що ставало особливо помітно у хвилини хвилювання.
В 1925/26 навчальному році Келер читав лекції в Гарвардському
9-09-2015, 16:50