Соціальна парадигма та її застосування в освіті

Зміст

Вступ................................................................................................................ 3

1. Теоретичний аналіз сучасної соціальної парадигми в контексті освіти... 5

1.1 Історичний екскурс у встановлення соціальної парадигми.................... 5

1.2 Визначення поняття «соціальна парадигма» та її розвиток в Україні... 8

1.3 Сучасна соціальна парадигма та її застосування в освіті....................... 9

2. Сучасна соціальна парадигма та її вплив на загальний стан молоді в умовах ЗОШ........................................................................................................................ 17

2.1 Сучасна соціальна парадигма та її вплив на загальний стан молоді в умовах ЗОШ........................................................................................................................ 17

2.2 Вплив соціальної парадигми на формування молодої особистості під час вступу та навчання до ВНЗ....................................................................................... 20

Висновок........................................................................................................ 24

Список використаних джерел....................................................................... 26

Вступ

Актуальність дослідження. Парадигмою прийнято вважати сукупність стійких і загальнозначущих норм, теорій, методів, схем наукової діяльності, яка спирається на єдність у витлумаченні теорії, в організації емпіричних досліджень та інтерпретації наукових досліджень. Соціально-філософські теорії являють собою ту основу, на якій і завдяки якій досягається єдність усіх етапів і вимірів конкретно-наукових досліджень. Ми називатимемо парадигмою ту позицію, що претендує на аксіоматичність своїх вихідних положень і на яку спираються інші теорії та дослідження.

Освіта як соціокультурний інститутсучасник суспільства, що виконує важливі та складні соціальні функції, знаходиться у стані глибокої кризи, вихід з якої все академічне співтовариство вишукує у визначенні нової освітянської парадигми, методології, філософії та практики, щоб подолати критичний розрив між культурою, освітою й умовами громадського життя. Тому головною метою сучасної освіти має стати побудова нового зразка гармонійно і всебічно розвиненої особистості, чому допомагає сучасна соціальна парадигма.

Даною проблемою займалися такі вчені як А.Г. Асмолов, Л.В. Занков, В.І. Слободчіков, Т. Кун, С.Аш, М. Шериф, Г. Келлі, Л. Фестінгер, Е. Аронсон, Ф. Зімбардо.

Мета дослідження – проаналізувати вплив сучасної соціальної парадигми на загальний стан молоді в умовах ЗОШ.

Об’єкт дослідження – сучасна соціальна парадигма.

Предмет дослідження – вплив сучасної соціальної парадигми на загальний стан молоді в умовах ЗОШ.

Гіпотеза дослідження – становлення молодої особистості потребує підпорядкування до нового соціального середовища та вимог, які ставить перед нею суспільство.

Завдання дослідження:

1. проаналізувати наукову літературу з даної проблеми;

2. вивчити особливості сучасної соціальної парадигми в освітньому процесі;

3. на основі опрацьованих матеріалів та дослідження даного питання зробити загальний висновок.

1 . Теоретичний аналіз сучасної соціальної парадигми в контексті освіти

1.1 Історичний екскурс у встановлення соціальної парадигми

Соціальна психологія розвивалася в контексті різноманітних соціально-філософських та соціологічних теорій. Це насамперед, неопозитивістські і антипозитивістські, натуралістичні, феноменологічні, емпіричні, індустріально-соціологічні, структурно-функціональні теорії тощо, перебуваючи під впливом як природничо-наукової так і гуманітарної парадигм. Таким чином, нова наукова парадигма формується відповідно до нових соціальних умов і визначає перспективи розвитку соціальної психології.

Поширення плюралістичної методології визначає принципову необхідність розвитку психологічної науки в різних напрямках – природничонауковому та гуманітарному, направленого на множинність детермінації. Якщо гуманітарна парадигма робить акцент на внутрішню феноменальну детермінацію, то природничонаукова парадигма на зовнішній детермінації.

У психології на початку XX століття відбулася зміна інтроспективної парадигми (психологія свідомості) на біхевіористську (психологія поведінки), а наприкінці століття утверджується гуманістична парадигма (психологія особистості). Кожній культурі притаманні власні норми, що визначають певний тип поведінки. Відповідно вони представлені певними теоріями, які є класичними з точки зору того чи іншого підходу в психології: Е. Еріксона, З. Фрейда, Л.С. Виготського тощо. Для кожної з них характерні визначені певні методологічні правила та обмеження, стандарти, моделі та процедури. Потребу у зміні парадигми встановлює суспільство, яке потребує корінної зміни стереотипу поведінки індивідуума. Парадигми також видозмінюються під впливом зростання потреб людини.

Методологічне визначення парадигм формується для більш-менш стабільного суспільства, але історія, зокрема нашого суспільства, що насичене соціальними потрясіннями вносить свої корективи. Визначити людину в її психологічній цілісності, включаючи її духовну сферу, завдання, яке обумовлене умовами українського соціуму, особливостями нашої ментальності.

Прийняття європейської ідеї соціальних змін як центральної в методології, що визначає парадигмальні особливості сучасної соціальної психології дає в певній мірі можливість обґрунтувати психологічні особливості особистості сучасного українського суспільства. Американська психологія визначила основні наукові напрямки в соціальній психології, зокрема, (дослідження малих груп, комунікації, теорія соціальної установки, агресії тощо). А такі автори як С.Аш, М.Шериф, Г.Келлі, Л.Фестінгер,Е.Аронсон, Ф.Зімбардо є класиками світової соціальної психології. Те ж саме можна сказати про розробку найвідоміших методик дослідження(соціометрія Дж.Морено, шкала соціальної дистанції Е. Богардуса, семантичний диференціал Ч. Осгуда, методика вивчення цінностей М. Рокича тощо). Очевидним є і те, що на сучасному етапі розвитку людства спостерігається психологічне розмежування людини і суспільства, що в свою чергу призводить до втрати цілісності особистості. В.Мак Гвайр першим порушив питання „нової” і „старої” парадигми в американській соціальній психології. Разом з тим європейська соціальна психологія звинувачувала американську в надмірній відданості позитивістській методології. Відповідно актуальності набули: проблема взаємодії соціальних, мотиваційних та когнітивних процесів та категорія дії щодо активності суб’єкта, оскільки соціальна психологія впродовж тривалого часу перебувала під пресингом соціологічного редукціонізму. В пошуках загального соціального блага та різноманітних рекомендацій щодо уникнення стресів, збагачення, вдалого шлюбу тощо, поза увагою соціальної психології залишилися гострі соціальні проблеми, що вимагали негайного психологічного обґрунтування. Дискусія, що розгорілася в надрах необіхевіоризму з теоретиками когнітивної психології щодо екзогенної та ендогенної концепції знання відобразила вічну суперечку між природничонауковою та гуманітарною парадигмою.Хоча в американській психології остання не визначалася за європейським зразком, тим паче за „нашим” пострадянським, що всмоктало в себе ідеї марксистсько-ленінської ідеології. Претензія на універсалізм, що не може бути тотожною цілісності, спровокувала певний догматизм в соціальній психології. Заслуга європейської психології полягає в тому, що вона повернулася до проблеми соціального пізнання людини і яка відповідно визначилася у теоріях соціальних уявлень С.Московічі, соціальної ідентичності А.Тешфела, етогенічної теорії Р.Харре. [4;28]

Тенденцією формування нової парадигми у вітчизняній психології є орієнтація на природничі чи гуманітарні науки як еталон. Парадигма перетворення, що ґрунтується на історико-матеріалістичному уявленню про світ, допомогла сформувати картину взаємодії індивіда та суспільства як єдиного організму, системи, що не вписується в соціологічне дослідження.З іншого боку якими методиками, теоріями можна зафіксувати духовний розвиток особистості? Ціннісні орієнтації, соціальна ситуація, соціальний стереотип, соціальний конфлікт, міжгрупові відносини, соціальна справедливість питання, які не можуть обмежуватися природничо-науковою парадигмою. З іншого боку існує певний рівень реальності, який детермінується загальнолюдськими цінностями, що визначає сенс життя та поведінку людини у відносинах з іншими людьми, собою та оточуючим світом, що відповідно відображає своєрідну кризу гуманістичної парадигми. Становлення психології як гуманістичної науки поставило в центр її уваги людину, особистість, її життєвий шлях, життєдіяльність, предметну діяльність, соціальну поведінку, що у свою чергу визначає необхідність виділити в методологічному просторі як вищий, саме онтологічний рівень психічного буття особистості.

Домінування тієї чи іншої традиції можна пояснити іманентною логікою розвитку психологічного знання, пов’язаного з еволюцією суспільства, з визначенням актуальних соціальних проблем.

1.2 Визначення поняття «соціальна парадигма» та її розвиток в Україні

Суспільне життя являє собою настільки складне й багатомірне утворення, що дає можливість для паралельного існування великої кількості різних соціальних теорій. Однак деякі з них виявляються не лише різними, а й несумісними. Положення деяких теорій не лише не можуть бути переформульовані у термінах інших теорій, а й прямо суперечать одне одному щодо аксіом, на які вони спираються, методів дослідження, до яких вони апелюють, і практичних рекомендацій, які з них випливають. Тобто деякі теорії заперечують решту теорій, які не визнають їх безумовну істинність і не узгоджують свою позицію з їхньою. Водночас вони всіляко опікуються тими теоріями, що визнають їх вищість і підтримують їх. Самодостатність і домінування — саме такими рисами наділяє поняття «парадигма» Т.Кун, котрий увів цей термін до наукового вжитку.

Парадигмою прийнято вважати сукупність стійких і загальнозначущих норм, теорій, методів, схем наукової діяльності, яка спирається на єдність у витлумаченні теорії, в організації емпіричних досліджень та інтерпретації наукових досліджень. Соціально-філософські теорії являють собою ту основу, на якій і завдяки якій досягається єдність усіх етапів і вимірів конкретно-наукових досліджень. Ми називатимемо парадигмою ту позицію, що претендує на аксіоматичність своїх вихідних положень і на яку спираються інші теорії та дослідження. [6;73]

Однією з найбільш розроблюваних і традиційних парадигм осягнення суспільного життя є позиція, згідно з якою предметом аналізу виступає суспільство як сума окремих індивідів і соціальних груп, причому одним із основних методів дослідження є метод аналогії. Суспільство розглядається тут здебільшого як утворення, яке має ту саму природу, що й людина, і досліджується за допомогою тих самих категорій, за допомогою яких досліджується й людина. Так виникають і легко, «природно» приживаються терміни суспільні (групові) потреби, суспільні (групові) почуття, суспільні (групові) інтереси і навіть суспільна (групова) свідомість. Причому мається на увазі, що суспільство чи соціальні групи є суб'єктами, яким належать ці потреби, інтереси, свідомість і характерні для неї почуття, розум тощо. [9;65]

Можливо, тут відбувається перетворення об'єкта, на який, наприклад, спрямовано певні індивідуальні людські почуття, на суб'єкт. Так, суспільні почуття — це почуття індивіда, що мають своїм об'єктом суспільство, зміни у суспільстві. Це можуть бути почуття індивіда, завдяки яким ми називаємо його членом суспільства, або певної соціальної групи, але це не почуття суспільства чи соціальної групи.

1.3 Сучасна соціальна парадигма та її застосування в освіті

Освіта як соціокультурний інститутсучасник суспільства, що виконує важливі та складні соціальні функції, знаходиться у стані глибокої кризи, вихід з якої все академічне співтовариство вишукує у визначенні нової освітянської парадигми, методології, філософії та практики, щоб подолати критичний розрив між культурою, освітою й умовами громадського життя. Тому головною метою сучасної освіти має стати відтворення культури та інтелекту суспільства в усій багатогранності загальнолюдських та національних зразків. Для сучасної України освіта може стати умовою і одним з гарантів забезпечення історичного переходу нації до нового демократичного із соціальне орієнтованою ринковою економікою суспільства, завдяки інтелектуальній енергії та відродженим моральним орієнтирам. Крім того, міжнародний досвід свідчить, що освіта не тільки сприяє збереженню культурних цінностей та соціальним змінам, пов'язаним з втіленням науково-технологічних досягнень та оновлення знання, а й розуміється передовим людством як капіталовкладення, здатне принести нагороду в майбутньому.

Концепція освіти як передачі соціального досвіду, накопиченого попередніми поколіннями, вичерпала себе і вже не працює ефективно. Настав такий час, коли необхідно виробити такий стиль соціальної поведінки і мислення, які багато в чому входять в протиріччя з життєвим досвідом і мотивами двох, або навіть і трьох останніх поколінь.

Головною цінністю освіти стає формування в особистості особливих творчих якостей, нестандартного мислення, потреби і можливостей виходити за межі того, що вивчається, здатності до саморозвитку, самоуправління, творчої самореалізації. Тобто це ознаки сучасної гуманістичної виховної парадигми – парадигми самореалізації особистості. Тому переорієнтація на методологію особистісно-орієнтованого навчання є природнім результатом тих змін, які відбуваються в Україні та й у всьому світі.

Як зазначено в проекті Концепції розвитку загальної середньої освіти: “Освіта ХХІ століття – це освіта для людини. Її стрижало – розвивальна, культурологічна домінанта, виховання відповідальної особистості, яка здатна до самоосвіти й саморозвитку, вміє використовувати набуті знання й вміння для творчого розв’язання проблем, критично мислити, опрацьовувати різноманітну інформацію, прагне змінити на краще своє життя і життя своєї країни”. [3]

Будь-яке навчання за своєю сутністю є створенням умов для розвитку особистості, тому воно є розливальним, особистісно-зорієнтованним і має спільні риси:

- Визнання за навчанням домінуючого фактору розвитку особистості;

- Формування особистості з заздалегідь запланованими якостями, властивостями, здібностями;

- Розуміння розвитку (вікового, індивідуального) як накопичення знань, умінь, навичок (збільшення їх об’єму, ускладнення змісту) і оволодіння соціально значущими еталонами у вигляді понять, ідеалів, зразків поведінки;

- Виокремлення та обробка типових характеристик особистості як продукту соціокультурного середовища (“колективний суб’єкт”);

- Визначення механізмів інтеріоризації (засвоєння) навчаючих впливів в якості основного джерела розвитку особистості.

В новій гуманістичній парадигмі особистісно-зорієнтована педагогіка розглядає особистість як індивіда, наділеного своїм неповторним суб’єктним досвідом (досвідом життєдіяльності, надбаного дитиною до школи в конкретних умовах родини, соціокультурного оточення, в процесі сприйняття та розуміння нею світу людей та речей), який має право на свою індивідуальність, самобутність, самоцінність.

Розглядаючи взаємодію системи освіти як соціального інституту з духовним життям суспільства, соціологія освіти виходить на проблеми соціалізації особи як процесу опанування індивідом протягом його життя соціальних норм і культурних цінностей того суспільства, до якого він належить; визначення місця освіти в системі культурних цінностей, соціальних орієнтацій. Провідне місце в соціології освіти займає проблема поведінки людини в освітянському просторі, її ставлення до освітніх інститутів, наміри та замисли, мотиви і стимули освіти тощо. Ця гуманістична компонента в соціології освіти значною мірою відзначена характером самої освіти як соціокультурного інституту.

Очевидно, що зміст поняття "соціальна парадигма" занадто великий, щоб керуватися цим поняттям стосовно до навчального процесу. Навчальний процес, як соціально-культурне явище є частиною соціуму. Корисно було б нам, приступаючи до розгляду парадигми навчального процесу (тієї парадигми, що визначає сьогодні в основному вимоги до навчального процесу), позначити структуру поняття "парадигма навчального процесу". Будемо виходити при цьому зі структури поняття "соціальна парадигма", орієнтуючись на трактування Ф. Капрі.

Отже, нам хотілося б понизити інтегрованість категорій "поняття", "цінності", "знання" і "практики" від рівня соціуму до рівня "навчальний процес". Почнемо послідовно. Звузити категорію "поняття" стосовно до навчального процесу, значить виділити в змісті "поняття" те головне, яке, з одного боку, має безпосереднє відношення до навчального процесу, а з іншого боку – має змістовність, достатнью щоб містити в собі повний набір ознак, що характеризують навчальний процес в аспекті категорії "поняття". Навряд чи зустріне заперечення судження, що полягає в тім, що центральним, генетично першорідним поняттям у ряді понять, що характеризують навчальний процес як соціально-культурне явище, є поняття, позначуване терміном "знання". Спираючись на це судження, всі інші поняття, що деталізують, що доповнюють і технологізуючі поняття "знання", залишимо за межами нашого розгляду.

Друга в зазначеній структурі соціальної парадигми категорія - цінності. Яка традиційно у наш перебудований період представляється найбільш травмованою. Справді, ми живемо в такому періоді розвитку свідомості, коли відбуваються одночасно й масово відкидання яких-небудь віросповідань, і спостерігаються тенденції до їхньої реанімації, і відбувається пошук єдиної культової платформи, і в наявності відкидання інших вірувань, крім отриманого від предків. Ця моральна смута планетарного масштабу сприяє культивуванню морального вакууму в масовому утворенні. Компонент виховання, призначений створювати у свідомості нового покоління найбільш глибокі й довгострокові орієнтири життя, не працює.

Третій структурний елемент соціальної парадигми в трактуванні Ф. Капрі - знання. Які ж спеціальні знання соціуму характеризують явище "навчальний процес"? Спробуємо відобразити таке знання у вигляді схеми: знання – учитель – учні. Здійснення навчального процесу в будь-якій організованій формі (у школі, у вузі й т.п.) так і відбувається: спочатку вчитель освоює знання, накопичені людством, потім передає ці знання, постійно поповнюючи їх і вдосконалюючи способи навчання, учням. Дамо цим знанням по можливості не довгу назву - "передача соціального досвіду".

Четвертий структурний елемент соціальної парадигми - практика. Які спеціальні форми знаходить поняття "практика" відносно навчального процесу? Мабуть, у ролі претендента на цей статус можна запропонувати термін "виробничі технології" досить популярні у наш час. Як і належить конкретній, приватній практиці, виробнича технологія є деталізоване знання про передачу соціального досвіду, реалізоване в дійсності, у житті. [2;118]

Після такої елементної трансформації соціальної парадигми, відобразимо знання про парадигму сучасного навчального процесу: парадигма сучасного навчального процесу є сукупність понять і знань про знання, цінності й способи передачі соціального досвіду поколінню, що змінюється, формуючи ціленаправлену поведінку в сфері освіти й маюча вплив на самооргнізацію суспільства.

Представимо в елементному зіставленні дві парадигми навчального процесу, називаючи їх умовно для розрізнення "старою" і "новою".

Проаналізуємо елементи зіставлення. Чому основний елемент парадигми традиційного бачення навчального процесу – знання трансформується в пізнавання ?

Термін "знання" при ретельному розгляді не визначає досить ясного поняття. Використання його претендує на позначення речовинного аспекту і призводить, як правило, до розпливчастості, невизначеності відповідних суджень, як, наприклад, "Учитель передає учням знання". Будь-який педагог буде заперечувати проти такого спрощення, він скаже: "Інформацію можна передати будь-яким упредметненим способом, але ми передаємо знання. Знання, які не можуть бути зведені до інформації, якого б рівня складності не досягало повідомлення". Словникові роз'яснення змісту "знання", приводячи різні його визначення, використовують опорне поняття результат (іноді - "продукт") пізнавальної діяльності". Хитрість полягає в тім, що, як тільки ми зажадаємо представити цей продукт в упредметненій формі - негайно він знаходить статус інформації.

Інша вада терміна "знання" полягає в тім, що його вживання для позначення поняття, що відбиває сутність навчального процесу, приводить до фіксації, омертвлянню самого процесу. У ситуації, що коли пізнає "знає", процес пізнання припиняється. Він зупиняється, тому що його причиною, рушійною силою є незнання, пробуджене контактом з невідомим, з тим, що викликає інтерес, цікавість. Пізнавання як перманентна


9-09-2015, 17:00