Відповідно до принципу эпигенезиса, кожна стадія грунтується на дозволі і осмисленні передуючих психосоциальных конфліктів. Еріксон, як практикуючий і ефективний психотерапевт, висунув припущення, згідно якому всі кризи в тій або іншій мірі мають місце з самого початку постнатального періоду життя людини і для кожного з них є пріоритетний час настання в генетично обумовленій послідовності розвитку.
Як наголошувалося раніше, Еріксон вважає, що розвиток особи відбувається впродовж всього життя людини. Його аналіз соціалізації краще всього представити за допомогою опису відмітних особливостей восьми стадій психосоциального розвитку.
1. Дитинство: базальна довіра - базальне недовір'я
Перша психосоциальная стадія відповідає оральній стадії по Фрейду і охоплює перший рік життя. По Еріксону, в цей період наріжним каменем формування здорової особи є загальне відчуття довіри ; інші учені називають ту ж саму характеристику "упевненістю". Немовля, що має базальне відчуття "внутрішньої визначеності", сприймає соціальний світ як безпечне, стабільне місце, а людей як дбайливих і надійних. Це відчуття визначеності лише частково зізнається в період дитинства.
Згідно Еріксону, міра розвитку у дитяти відчуття довіри до інших людей і світу залежить від якості отримуваною їм материнської турботи.
Таким чином, відчуття довіри не залежить від кількості їжі або від проявів батьківської ніжності; швидше воно пов'язане із здатністю матері передати своєму дитяті відчуття впізнанності, постійності і тотожності переживань. Еріксон також підкреслює: немовлята повинні довіряти не лише зовнішньому світу, але також і світу внутрішньому, вони повинні навчитися довіряти собі і особливо повинні придбати здібність до того, аби їх органи ефективно справлялися з біологічними спонуками. Подібну поведінку ми спостерігаємо тоді, коли немовля може переносити відсутність матері без надмірного страждання і тривоги з приводу "відділення" від неї.
Питання про те, що є причиною першої важливої психологічної кризи, глибоко проаналізований Еріксоном. Він пов'язує цю кризу з якістю материнського догляду за дитям - причиною кризи є ненадійність, неспроможність матері і відкидання нею дитяти. Це сприяє появі у нього психосоциальной установки страху, підозрілості і побоювань за своє благополуччя. Дана установка направлена як на світ в цілому, так і на окремих людей; вона виявлятиметься у всій своїй облиште на пізніших стадіях особового розвитку. Еріксон також вважає, що відчуття недовір'я може посилитися тоді, коли дитя перестає бути для матері головним центром уваги; коли вона повертається до тих занять, які залишила на час вагітності (скажімо, відновлює перервану кар'єру), або народжує наступного дитяти. Нарешті, батьки, що дотримуються протилежних принципів і методів виховання, або що відчувають себе невпевнено в ролі батьків, або ті, чия система цінностей знаходиться в протиріччі із загальноприйнятим в даній культурі стилем життя, можуть створювати для дитяти атмосферу невизначеності, двозначності, внаслідок чого у нього з'являється відчуття недовір'я. Згідно Еріксону, поведінковими наслідками подібного неблагополучного розвитку є гостра депресія у немовлят і параноя у дорослих, що вимагають поглибленої консультації психотерапевта і подальшого лікування.
Основна передумова психосоциальной теорії полягає в тому, що криза "довіра - недовір'я" (або будь-який інший подальша криза) не завжди знаходить дозвіл протягом першого або другого року життя. Відповідно до епігенетичного принципу, дилема доверие-недоверие виявлятиметься знову і знову на кожній подальшій стадії розвитку, хоча вона і є центральною для періоду дитинства. Адекватне розв'язання кризи довіри має важливі наслідки для розвитку особи дитяти надалі. Зміцнення довіри до себе і до матері дає можливість дитяті переносити стани фрустрації, які він неминуче переживатиме впродовж наступних стадій свого розвитку.
Як відзначає Еріксон, здоровий розвиток немовляти не є результатом виключно відчуття довіри, але швидше обумовлено сприятливим співвідношенням довіри і недовір'я. Зрозуміти, чому не слід довіряти, так само поважно, як і зрозуміти, чому довіряти необхідно. Ця здатність передбачати небезпеку і дискомфорт також важлива для того, що упоралося з довколишньою реальністю і для ефективного ухвалення рішень; тому базальну довіру не варто трактувати в контексті шкали досягнень. Еріксон заявляв, що тварини володіють майже інстинктивною готовністю до придбання психосоциальных навиків, а у людей психосоциальныездібності отримуються в процесі навчення. Крім того, він стверджував, що в різних культурах і соціальних класах матері учать довірі і недовір'ю по-різному. Але дорога придбання базальної довіри по самій суті своєю універсальний; людина довіряє соціуму подібно до того, як він довіряє власній матері, немов вона ось-ось повернеться і нагодує його у відповідний час відповідною їжею.
Позитивну психосоциальное якість, що набуває в результаті успішного вирішення конфлікту "доверие-недоверие", Еріксон позначає терміном надія. Інакше кажучи, довіра переходить в здатність немовляти сподіватися, що, у свою чергу, в дорослого може складати основу віри відповідно до якої-небудь офіційної форми релігії. Надія, це перша позитивна якість Я, підтримує переконаність людини в значущості і надійності загального культурного простору. Еріксон підкреслює: коли інститут релігії втрачає для індивідуума своє відчутне значення, він стає недоречним, застаріває і, можливо, на зміну йому навіть приходять інші, значиміші джерела віри і упевненості в майбутньому (наприклад, досягнення науки, мистецтва і суспільного життя).
2. Раннє дитинство: самостійність - сором і сумнів
Придбання відчуття базальної довіри готує грунт для досягнення певної самостійності і самоконтролю, уникнення відчуттів сорому, сумніву і приниження. Цей період відповідає анальній стадії, по Фрейду, і продовжується протягом другого і третього років життя. Згідно Еріксону, дитя, взаємодіючи з батьками в процесі навчання туалетній поведінці, виявляє, що батьківський контроль буває різним: з одного боку, він може виявлятися як форма турботи, з іншої - як деструктивна форма приборкання і запобіжний захід. Дитя також навчається розрізняти надання свободи типа "хай спробує" і, навпаки, потурання як деструктивну форму позбавлення від клопоту. Ця стадія стає вирішальною для встановлення співвідношення між добровільністю і упертістю. Відчуття самоконтролю без втрати самооцінки є онтогенетичним джерелом упевненості у вільному виборі; відчуття надмірного стороннього контролю і одночасна втрата самоконтролю може послужити поштовхом для постійної схильності до сумнівів і сорому.
До настання цієї стадії діти майже повністю залежать від людей, що піклуються про них. Проте, оскільки у них швидко розвивається нервово-м'язова система, мова і соціальна вибірковість, вони починають досліджувати своє оточення і взаємодіяти з ним більш незалежно. Особливо вони гордяться своїми тільки що виявленими локомоторними навиками і всі хочуть робити самі (наприклад, умиватися, одягатися і є). Ми спостерігаємо у них величезне бажання досліджувати предмети і маніпулювати ними, а також установку по відношенню до батьків: "Я сам" і "Я - те, що я можу".
З точки зору Еріксона, задовільне розв'язання психосоциального кризи на цій стадії залежить перш за все від готовності батьків поступово надавати дітям свободу самим здійснювати контроль над своїми діями. В той же час він підкреслює, що батьки повинні ненав'язливо, але чітко обмежувати дитяти в тих сферах життя, які потенційно або актуально представляються небезпечними як для самих дітей, так і для тих, що оточують. Самостійність не означає, що дитя отримує необмежену свободу. Швидше вона означає, що батьки повинні утримувати зростаючу здатність дитяти робити вибір в межах певних "мір свободи".
Еріксон розглядає переживання сорому у дитяти як щось родинне гніву, направленому на самого себе, коли дитяті не дозволяється розвивати свою самостійність і самоконтроль. Сором може з'явитися, якщо батьки нетерпляче, роздратовано і наполегливо роблять за дітей щось, що ті можуть зробити самі; або, навпаки, коли батьки чекають, що діти зроблять те, чого вони ще самі зробити не в змозі. Зрозуміло, кожен батько хоч би одного дня підштовхував свого дитяти до дій, які насправді лежать за межами розумних чекань. Але лише в тих випадках, коли батьки постійно надмірно опікають дитяти або залишаються глухими до його потреб, у нього з'являється або переважаюче відчуття сорому перед іншими, або сумніви в своїй здатності контролювати навколишній світ і володіти собою. Замість того, щоб бути упевненими в собі і ладнати з оточенням, такі діти думають, що інші пильно їх розглядають, відносяться з підозрінням і несхваленням; або ж вони вважають себе абсолютно нещасним. У них слабка "сила волі" - вони пасують перед тими, хто над ними очолює або їх експлуатує. В результаті формуються такі риси, як невпевненість в собі, приниження і слабовілля.
За переконанням Еріксона, придбання дитям постійного відчуття самостійності в значній мірі укріплює у нього відчуття довіри. Ця взаємозалежність довіри і самостійності може інколи уповільнювати майбутній психічний розвиток. Наприклад, діти з нестійким відчуттям довіри можуть на стадії самостійності стати нерішучими, боязкими, можуть боятися відстоювати свої права, так що шукатимуть допомоги і підтримки в тих, що оточують. У зрілості у таких людей психолог-консультант найймовірніше констатує обсессивно-компульсивну симптоматику (що забезпечує ним необхідний контроль) або паранояльний страх переслідування.
Соціальне доповнення самостійності - система правопорядку. Еріксон використовує терміни "право" і "порядок", незважаючи на можливі емоційні коннотации. Згідно його теорії, батьки мають бути завжди справедливими і поважати права і привілеї інших, якщо вони хочуть, аби їх діти були готові в зрілому віці прийняти обмеження самостійності.
Висновки
У основі всіх побудов аналітичної психології лежить твердження, що цілісна психіка не може бути показана за допомогою одного лише елементу, оскільки в психіці, окрім раціонального свідомого початку присутні ще і ірраціональний несвідомий аспект. Підтвердженням тому є багаточисельні процеси і переживання в психологічному досвіді інших людей, не відповідні нашому інтелектуальному чеканню. Як правило, наша раціональна свідомість негайно ж спростовує ці процеси і переживання.
Лейтмотивом аналитико-психологического підходу можна вважати постулат про те, що психічний розлад характеризується роз'єднаністю особи, тоді як психологічне здоров'я є прояв особової єдності.
Список використаної літератури
1. Ансар П. Современная социология// Социологические исследования. - 1995 г.- №12, 1996 г. - №1-2, 7-10.
2. Антонович И.И. Социология США: проблемы и поиски решений.-М.,2006.
3. Андреенкова Н.В., Воронченкова Г.А. Развитие трудовых конфликтов в России в период перехода к рыночной экономике //Социологические исследования,-2003.-№ 8.
4. Андреева Г.М. Социальная психология.-М.:Знание,2000.
5. Бергер П., Лукманн Т. Социальное конструирование реальности: Трактат по социологии знания. - М.: Медиум,1995.
6. Громов И.А., Мацкевич А.Ю., Семенов В.А. Западная теоретическая социология. - СПб,1996.
7. Джери Д. и др. Большой толковый социологический словарь. Том 1.,М.- Вече-Аст, 1999.
8. Джонстон Б.В. Питрим Сорокин и социокультурные тенденции нашего времени// Социологические исследования. - 1999 , - №6.
9. Дудченко О.Н., Мытиль А.В. Социальная идентификация и адаптация личности// Социологические исследования, 2008 г., № 6.
10. Дюркгейм Э.О. О разделении общественного труда: Метод социологии. - М. 1991.
11. Данилевский Н.Я. Россия и Европа. - М.,1991.
12. Зейгарник Б.В. Теория личности в зарубежной психологии.-М.:Высш.шк.,2002.
9-09-2015, 17:09