Процес психоаналізу – це нескінченний ланцюг дрібних припущень, збору осколків переживання, з яких, як з мозаїки, складається потім картина внутрішнього життя пацієнта. В салонах і вітальнях в ходу абсолютно помилкова і нескінченно наївна думка про те, що пацієнт занурює в мозок психоаналітика, як в якийсь автомат, свої сни і визнання, потім за допомогою двох-трьох питань механізм приводиться в дію, і – раз! – з автомата випадає готовий діагноз. В реальності ж процес психоаналізу не є щось механічне, ця вельми складна і навіть високохудожня творчість, понад усе, напевно, воно схоже на роботу реставратора, який відновлює стародавню картину, замальовану зверху чиєюсь грубою і невмілою рукою; необхідне приголомшливе терпіння, щоб поступово, шар за шаром, обновляти цю картину і вдихати в неї нове життя, трепетно схилившися над дорогоцінним полотном, поки після зняття останнього шару мазанини не з'явиться перед майстром-реставратором первинне зображення у всій його красі. Займаючись, здавалося б, виключно дрібними подробицями, психоаналітик в своїй роботі переслідує незмінно одну мету – створення цілісного образу особи пацієнта у всій її багатогранності; саме тому в справжньому психоаналізі ніколи не вихоплюється якийсь один комплекс; з фундаменту, з самої підстави психоаналітик відновлює все душевне життя пацієнта. Психоаналіз вимагає від лікаря в першу чергу терпіння, але терпіння разом з не впадаючою в очі спостережливістю. Лікар, не даючи пацієнту можливості щось запідозрити, повинен уміти розподіляти свою неупереджену увагу тим часом, що розказує хворий і про що мовчить; крім того, він не повинен упускати анінайменшої зміни у відтінках оповідання. Дані, отримані в ході кожного нового сеансу, повинні зіставлятися з даними попередніх бесід, бо необхідно чітко уловлювати, які епізоди пацієнт повторює підозріло часто через внутрішній опір, в які моменти хворого суперечить собі, і при цьому лікар у жодному випадку не повинен зовні проявити свою цікавість. Адже якщо тільки пацієнт помітить, що якийсь епізод привернув особливу увагу лікаря, його розповідь тут же втратить безпосередність, а саме безпосередність веде до миттєвих осяянь, які дозволяють психоаналітику побачити контури таємного пейзажу несвідомого. Крім того, лікар не повинен нав'язувати хворому і свого бачення проблеми, адже значення психоаналізу якраз і полягає в тому, щоб розуміння прийшло до хворого самостійно, зсередини, адже тільки в цьому випадку не пережиті ще відчуття будуть пережиті і зжиті. В ідеалі лікування наступає тоді, коли пацієнт розчаровується в симптомах, а енергію відчуттів і бажань направить не на помилкові образи, а в реальне життя. Саме у такому разі конфлікт відпустить хворого, а аналіз можна буде вважати завершеним.
Небезпечне питання: чи часто психоаналіз приводить до такого відрадного результату? На жаль, треба визнати, що відбувається це рідко. Тому що мистецтво випитувати і вислуховувати вимагає найвищої тонкості слуху, видатної спостережливості, якнайглибшої інтуїції, одночасної наявності таких непростих і рідкісних духовних якостей, так що тільки людина, самою долею для цього призначений, психолог по покликанню може успішно вести цю роботу. Метод Куе і Christian Science дозволяють готувати не лікарів, а хіба що простих механіків по цих спеціальностях. Там достатньо заучити напам'ять декілька універсальних формул на зразок «Хвороб не існує», З кожним днем я відчуваю себе все краще і краще» і вдовблювати їх пацієнтам. Таким грубим способом навіть самі невмілі руки можуть вибити із слабих людських душ всі песимістичні думки про хворобу. Метод психоаналізу покладає на лікаря обов'язок в кожному новому, у кожному конкретному випадку розробляти особливу систему, особливий підхід до пацієнта, здібність до чого не дається одними залізним розумом і наполегливістю. Лікар-психоаналітик повинен бути і природженим, і досвідченим знавцем душ людських, щоб з приголомшливим тактом і ангельським терпінням продумувати і пропускати через себе чуже життя; але і цього недостатньо: він повинен бути обдарований ще і якоїсь магічною силою, випромінювати потік доброзичливості і упевненості, щоб чужа душа довірливо потягнулася до нього. Адже цьому навчитися неможливо, і лише з особливого благословення небес в одній людині може поєднуватися все необхідне для психоаналітика. Саме в тому, що такі обдаровані люди зустрічаються украй рідко, я і бачу причину обмеженості можливостей психоаналізу. Він буде з часом покликанням одиниць, але зовсім не рядовою професією, як це суцільно і поряд трапляється зараз. Але якраз сам Фрейд на дану проблему дивиться з дивною поблажливістю. Він заявляє, що робота з використанням його методу вимагає, безумовно, такту і досвіду, але все таки «легко піддається вивченню». На цьому його вислови я ставлю жирний і лютий знак питання. Навіть визначення «робота» я вважаю украй невдалим для процесу, який вимагає застосування вищих духовних сил лікаря, а проголошення загальної доступності методу взагалі вважаю небезпечним. Навіть найстаранніше володіння технікою психоаналізу таке ж мале здатний створити справжнього психоаналітика, як знання правил віршування – поет; адже доступ до душі, до цієї найкрихкішої і тонкої субстанції, може бути відкритий лише справжньому психологу, явно обдарованому талантом до того, що пережив рухів людської душі. Психоаналіз – метод у відомому значенні інквізиційний. Він був створений надзвичайно тонким і творчим розумом Фрейда, і не можна без здригання подумати про те, яку небезпеку він може представляти в грубих, невмілих руках. Мені здається, що репутація цього методу нашкодило якраз те, що він не став долею вибраних, а був мало не введений в шкільні програми. Багато понять цього методу при передачі з рук в руки огрубнули, спотворилися і вже в усякому разі не стали чистіше. Первинна практика Зігмунда Фрейда спиралася на геній і терпіння; сьогодні ж те, що називається методом психоаналізу в Старому, а особливо в Новому світлі – не важливо, в застосуванні дилетанта або професійного, - понад усе змахує на сумну пародію. Перевірити дієвість методу і його клінічну спроможність ми сьогодні не в змозі саме через те, що він спотворений шкільними аналізами, захватаний руками дилетантів; вирок в цій справі ухвалений не нами, а майбутнім.
Ясно поки головне: психоаналітична техніка, створена Фрейдом, зовсім не стала вирішальним, останнім словом в психотерапевтичній науці. Але історична заслуга її в тому, що саме психоаналіз відкрив першу сторінку книги, так довго перебуваючої за сьома друком; саме психоаналіз став першою спробою створення методології збагнення душі і лікування її на основі матеріалу, що надається самою особою хворого. Одна окрема людина геніальним інстинктом усвідомила пустку, в якій топчеться сучасна йому наука; незбагненно, але факт: тоді як встановлений найретельніший контроль над такими органами, як зуби, очі, шкіра, волосся, душу і її терзання не викликали інтересу науки. Лише педагоги допомагали індивідууму досягти зрілого віку, але і вони потім залишали його. Ті ж, які в школі не зуміли справитися з собою, не виконали, так би мовити, домашнього завдання, перебували в повній занедбаності і безсило тягнули в собі вантаж своїх не пережитих конфліктів. Вони відстали і пішли в себе, і ось для них – невротиків, психастеников, для полонених свого душевного миру, притулку не було, участі до них не виявлялося; по вулицях бродили хворі душі, але пошуки допомоги були марними. Фрейд протягнув їм руку. Сучасній науці він вказав місце, яке в античні часи займав жрець – психолог, лікарює душ і наставник. Цій науці ще належить освоїти позиції і закріпитися, але двері вже розкриті і задача поставлена у всій її величі. А якщо людський дух бачить нові світи і пізнані ще глибини, зупинитися, заспокоїтися він не може – в могутньому пориві розпрямляє свої крила, які не знають утомленості і перешкод.
9-09-2015, 18:37