У дітей старшого шкільного віку помітно підсилюється роль довільного самоконтролю в навчальній діяльності. Навички самоконтролю допомагають учням обґрунтовувати свої судження, підкоряти розумову діяльність строго певному завданню, усвідомлювати сам хід розумових процесів, їхній аналіз й оцінку. Старшокласники вже добре володіють не тільки поточним і результуючим, але також і попереднім самоконтролем. Для них стає типовою потреба усвідомити й оцінити морально-психологічні властивості своєї особистості з погляду конкретних життєвих цілей й устремлінь. Вони більш упевнено, у порівнянні з підлітками, користуються самоконтролем для адекватної оцінки своїх сильних і слабких сторін, достоїнств і недоліків.
По закінченні загального й трудового навчання людина починає самостійне життя, вступаючи в пору соціальної зрілості. Хоча загальний розвиток її самосвідомості триває протягом всього її життя, проте вже до цього моменту людина повинна володіти добре сформованим і досить стійким самоконтролем, що забезпечує адекватне психічне відбиття внутрішнього світу й об'єктивної реальності, соціально схвалене поводження в різних сферах громадського життя. Такий самоконтроль, що опирається на знання моральних, естетичних і правових норм, вироблених людством протягом своєї історії, не виникає раптом, а є результатом попереднього виховання й самовиховання особистості. У кожному виді діяльності людини на різних етапах онтогенезу самоконтроль з'являється як предмет спеціального навчання.
2. Саморегуляція поведінки людини
2.1 Поняття саморегуляції у вітчизняній і закордонній психології
Завершаючою ланкою цілісного процесу самосвідомості є саморегуляція особистістю складних психічних актів, власної поведінки. Під саморегуляцією в структурі самосвідомості у вузькому смислі мається на увазі така форма саморегуляції поведінки, яка передбачає момент включеності в неї результатів самопізнання і емоційно-ціннісного ставлення до себе, причому ця включеність актуалізована на всіх етапах здійснення поведінкового акту, починаючи від мотивуючих компонентів і закінчуючи власною оцінкою досягнутого ефекту поведінки.
Розробкою проблеми саморегуляції поведінки особистості займалися вчені, які досліджували:
· окремі прояви саморегуляції в різних видах діяльності – О.А. Конопкін, Г.С. Нікіфоров, А.К. Осніцький, І. А. Трофімова та ін.;
· моральний розвиток особистості на різних вікових етапах – Л.І. Божович, І.В. Дубровіна, В.С. Мухіна, І.С. Кон, І. І. Чеснокова та ін;
· моральна стійкість особистості – В.Е. Чудновський;
· моральний розвиток дітей дошкільного та молодшого шкільного віку – В.К. Котирло Є. В. Суботський Г.С. Якобсон та ін.;
· проблема саморегуляції в дослідженнях рефлексії – І.Д. Бех, В.В. Давидов, А.З. Зак, Б.В. Зейгарник, К.Н. Поливанова та ін.;
· моральний вчинок як основа саморегуляції – І.Д .Бех, М.В.Савчин, С.Л. Рубінштейн, В.О. Татенко, В.А. Ядов, П.М. Якобсон та ін.;
· вольову регуляцію особистості – Л.С. Виготський, А.І. Висоцький, В.А. Іванніков, В.К. Калін, В.К. Котирло, К. Левін, С.Л. Рубінштейн, В.І. Селіванов та ін..
Феномен "саморегуляція" став предметом пильної уваги багатьох дослідників, серед них – О.А. Конопкін. Завдяки його дослідженням на прикладі сенсомоторної діяльності були виділені індивідуально-типологічні особливості регуляторних процесів планування (ставлення мети), моделювання ситуацій досягнення, програмування дій, оцінювання результатів та корекції, тобто процесів, які реалізують основні компоненти системи саморегуляції активності і діяльності особистості.
Автор розглядає усвідомлену саморегуляцію як "…системно-організований процес внутрішньої психічної активності людини щодо ініціації, побудови, управління, підтримування різними видами і формами довільної активності, безпосередньо прийнятими людиною цілями". [4]
У функціональному плані в саморегуляції поведінки можна виділити часові межі або часові фактори, які визначають два основних типи саморегуляції поведінки:
· Перший тип (тактичний) – це саморегуляція, яка має чіткі часові межі свого здійснення: передбачає управління поведінкою протягом короткого проміжку часу в конкретних ситуаціях діяльності або спілкування і обумовлена конкретним поведінковим актом, дією або вербальними проявами.
· Другий тип (стратегічний) – це саморегуляція поведінки протягом довготривалого часу; вона пов’язана з плануванням особистістю ціле направлених змін в самій собі. Ця форма базується на досвіді самопізнання механізмів оволодіння своїми внутрішніми резервами, які направлені на найбільш повну реалізацію себе, а також забезпечує підпорядкування мотивів протягом всього життя, побудову ієрархії мотивів і вирішення конфліктів між індивідуальними і соціальними мотивами і мотивами духовними, індивідуальними на користь останніх.
Проведений аналіз психологічних досліджень даного компоненту самосвідомості дозволяє виділити різні механізми саморегуляції. Дане питання було джерелом дослідження багатьох вчених.
І.Д. Бех зазначав, що виникнення і формування регулятивних механізмів саморегуляції суб’єкта пов’язано з його здатністю розчленовувати в часі спонукально-операційну і виконавчу частини поведінкового акту. [1]
Вагомий внесок у розробку проблеми саморегуляції поведінки особистості зробив М.Й. Боришевський, який вважав, що механізми саморегуляції можуть базуватися на таких структурних компонентах як:
· Самооцінка - це результат розумових операцій (порівняння, аналізу та синтезу), в якому постійно присутній емоційний компонент (суб’єктивне переживання; домагання особистості – їх основна функція полягає у корекції прийнятих цілей, задач; соціально-психологічне очікування (очікувана оцінка), яка виконує функцію посередника між самосвідомістю особистості і її соціальним оточенням в процесі саморегуляції поведінки;
· образ "Я" – як результат самопізнання; як головна мета життєдіяльності особистості; як психологічне утворення, яке забезпечує головну функцію саморегуляції – функцію ціле покладання; як узагальнений, глобальний механізм саморегуляції на особистісному рівні.
Автор наголошував, що саморегуляція може здійснюватися при наступних умовах: коли індивід може адекватно відображати і моделювати наявну ситуацію; перетворювати власну внутрішню і зовнішню активність у відповідності з моделлю запропонованої ситуації; переборювати безпосередні спонукання ради досягнення перспективної мети, за наявністю у індивіда можливості виходити за межі наявної ситуації. [2].
Цікавою є думка дослідниці Т.В. Кириченко, яка виділяє найсуттєвіші механізми процесу саморегуляції в підлітковому віці: рівень домагань, ціннісні орієнтації, локус контролю, мотивація схвалення, потреби у досягнення успіху. При цьому, автор наголошує, що всі виділені механізми перебувають у постійній взаємодії. "Психологічні механізми складають інтегративну сукупність психічних властивостей індивіда, що визначають рух до регуляції його дій, вчинків, поведінки і групуються на зразках, еталонах, цінностях індивідуального та суспільного характеру". [3]
На особливу увагу заслуговує дослідження Ю.А. Миславського, яким встановлено, що система саморегуляції формується і розвивається лише в процесах спілкування, яке забезпечує певні форми активності і розвитку особистості на різних вікових етапах. [5]
З точки зору Е.М. Пенькова, саморегуляція поведінки особистості повинна бути розглянута тільки у взаємодії "суспільство-особистість" і "особистість-суспільство", тому що кожна особистість повинна вміти передбачувати характер реакції на свої дії, вчинки з боку суспільства. [6]
Підсумовуючи сказане, можна стверджувати, що саморегуляція поведінки є інтегративною властивістю особистості, яка об’єднує в собі інтелектуальні, мотиваційні, вольові, емоційні сфери особистості. Загалом можна констатувати, що саморегуляція – це єдність соціальних та психологічних проявів свідомості і самосвідомості особистості.
2.2 Методи саморегуляції поведінки
Дуже непросто управляти почуттями й приборкувати їх, але й цьому можна навчитися. Саморегуляція дозволяє стримано ставитися до інших людей і терпимо сприймати їхні недоліки, виробляючи вміння не дратуватися в самих критичних ситуаціях.
У виробленні моральної культури, мужності, у формуванні ерудиції й в умінні керувати людьми чималу роль грають прийоми самовиховання: самооцінка, само наказ, самонавіяння, само схвалення, самокоректування, саморегуляція, само стимуляція й інші.
Самовиховання починається із самооцінки. Людина повинна точно знати, які якості варто виховувати в себе. Самооцінка формується шляхом порівняння себе з іншими людьми й шляхом зіставлення рівня своїх домагань із результатами своєї діяльності. Адекватна самооцінка дозволяє правильно сформулювати мети самовиховання. Вона формулюється в тих випадках, коли суб'єкт виявляє думку про себе й свої вчинки в людей, з якими контактує в родині, у навчальному закладі, на відпочинку; критично зіставляє себе з навколишніми. Якщо результат цих контактів - занижена самооцінка, людина починає знаходити в кожній справі непереборні перешкоди. Вона губить упевненість у собі. Їй стає сутужніше працювати, складніше контактувати з колегами, установлювати контакти з людьми.
Працюючи з такими людьми, треба згадати раду В. Ґете. Він говорив, що спілкуючись із ближніми, як вони того заслуговують, ми робимо їх тільки гірше. Спілкуючись же з ними так, начебто вони краще того, що являють собою в дійсності, ми змушуємо їх кращати. Тому багатьох людей доцільно авансувати похвалою.
Занижена самооцінка самої людини безпосередньо впливає на її відношення до інших. Людина з низькою самооцінкою часто буває несправедлива до інших, яких уважає розумніше себе. Вона, як правило, недовірлива і негативно ставиться до тих, хто, як їй здається, її не любить, не поважає. Вона прагне до автократичного стилю спілкування, до встановлення твердої дисципліни. Уважає, що кожна людина намагається його обдурити, а звідси з'являється підозрілість, невір'я в чесність колег.
Завищена самооцінка віддаляє людину від інших, заважає встановленню нормальних контактів.
Трохи завищена самооцінка, якщо вона не веде до себелюбності, зарозумілості, не страшна. Вона обов'язково сприяє досягненню успіхів у будь-якому виді діяльності.
Виробляючи об'єктивну самооцінку, необхідно враховувати обстановку, у якій здійснюється ця робота. В експерименті студенти ставили собі оцінку за кожну із заданих експериментатором якостей. У кімнату входила елегантна, бездоганно одягнена, чисто виголена людина з дорогим портфелем у руках. Оцінка свого зовнішнього вигляду випробуваними була нізбкою. Але коли в кімнату входив недбало, неакуратно одягнений, у нечищеному взутті й не гладжених штанах громадянин, самооцінка цих показників ставало значно більше високою.
Самонаказ. Це коротке, уривчасте розпорядження, зроблене самому собі: "Розмовляти спокійно!", "Не піддаватися на провокацію!", "Мовчати!" допомагає стримувати емоції, поводитися гідно, дотримувати вимог етики.
Застосовується самонаказ, коли людина уже переконала себе, що треба поводитися певним чином. Вона ясно бачить свої недоліки, але ніяк не може змусити себе виконувати намічений план дій. У цей момент і з'являється необхідність у приказній формі рішуче зажадати від себе необхідної дії. Наступного разу виконати таку дію буде легше, а надалі вона стане звичкою. Якщо самонаказ не допомагає, необхідно повторити його кілька разів. Якщо, це можливо, повторити його вголос.
Так, німецький король Генріх ІV, боягуз із дитячого років, ідучи в бій наказував: "Уперед, боягузливе тіло! Уперед, боягузлива сволота!". Із цими словами він ішов поперед своїх військ і своїм прикладом надихав їх.
Самонавіяння допомагає поводитися не виходячи за рамки прийнятих у даному суспільстві правил культурного поводження, володіти собою в самих важких ситуаціях. Воно може бути застосоване в самовихованні будь-яких якостей особистості. Протягом декількох тижнів, а іноді й місяців з метою зміни поводження в необхідну сторону багато раз у день вимовляється заздалегідь підготовлена фраза: "Я ні за яких умов не буду підвищувати голос!", "Я буду слухати співрозмовника, не перебиваючи, як би важко мені не було!", "Мене не виведуть із себе ніякі зауваження навколишніх!". Робиться це повторення заучених формул доти, поки впевненість не стає непохитною, не залишаючи ні тіні сумнівів у можливості впоратися із собою, поводитися відповідно до самонавіяння.
Так, наприклад, багато разів повторюючи: "Я не почуваю болю", можна позбутися від болючих відчуттів. І навпаки, можна вселити собі відчуття болю, причому навіть не вимовляючи яких-небудь формул.
Неприємні емоції, що супроводжують болі, зникають при перемиканні уваги. Гейне переставав почувати його болісний біль, що переслідував, коли складав вірші. Дослідницька робота допомагала позбутися від болючих відчуттів філософові І. Канту, фізикові Б. Паскалю, письменникові Н. Островському. Люди помітили давно, що думки про біль багаторазово її збільшують. Ще Л. Сенека писав: "Біль легко перенести, якщо не збільшувати її думками про неї; якщо, навпаки, підбадьорювати себе, говорячи: це нічого, або, принаймні, - це не лихо, потрібно вміти терпіти, це незабаром пройде, - то біль стає легкою остільки, оскільки людина себе в цьому запевнить".
Самонавіяння або захоплення якоюсь справою створює в мозку вогнище порушення, що ставши домінантним гальмує інші зони мозку, у тому числі й ті, які викликають відчуття болю.
Академік Касирський говорив студентам: "Коли ви даєте аспірин - це ліки. А коли я даю ліки - це найсильніший зцілювальний засіб, тому що ці ліки плюс мій авторитет. На цьому принципі засноване застосування плацебо, що авторитетний лікар називає новими сильнодіючими ліками".
Особливо діючим самонавіяння буває в тих випадках, коли проводиться перед сном і відразу ж після ранкового пробудження, лежачи в ліжку. Які-небудь зусилля, вольові дії тут не потрібні. Всі формули вимовляються спокійно, без напруги. Подумки вимовні слова викликають ефект самонавіяння, що приводить до відповідних змін в організмі. Уявні вселяння повинні бути простими й короткими. Слова вимовляються в повільному темпі, у такт подиху.
Самонавіяння особливо ефективно при трохи загальмованому стан кори головного мозку. Саме тому воно легше здійснюється в напівсонному стані або при штучному розслабленні (релаксації). Його добре проводити перед сном або відразу ж після пробудження, ще не встаючи з постелі. Воно особливо ефективно в процесі аутогенного тренування. Ефективність самонавіяння збільшується, коли початківець самовиховання довідається про випадки його успішного застосування.
Важко переоцінити вміння контролювати свої дії й учинки, здійснювати самокероване поводження. Самокоректування дає можливість коректувати розжарення страстей, привчає тримати себе в руках, швидко заспокоюватися в складних ситуаціях. Історія надзвичайно багата прикладами самокоректування, що допомагають видатній людині чітко виконувати намічену життєву програму.
Все життя завзято й наполегливо коректував своє поводження Л. Н. Толстой. У щоденнику він відзначає свої недоліки: "Необґрунтованість (під цим я розумію: нерішучість, мінливість і непослідовність); неприємний важкий характер, дратівливість, зайве самозамилування, марнославство; звичка до ледарства" і намічає шляхи виправлення своїх недоліків: Все своє життя наполегливо коректував свої потреби й щиросердечні стани М. Ганді. "Людина, - писав він, - є людиною тому, що здатна до самообмеження, і залишається людиною лише остільки, оскільки на практиці здійснює його".
Самокоректування дозволяє перетворювати хаос негативних думок і почуттів, що руйнують життєвий потенціал, у гармонічну структуру. Якщо таке перетворення відбувається свідомо, воно приводить до більше ефективного використання життєвої енергії особистості.
Саморегуляція. Цей прийом передбачає навчання вмінню стежити за зовнішніми проявами емоційних станів. Справа в тому, що змінюючи зовнішнє вираження, емоції, можна регулювати свій внутрішній психічний стан. Наприклад, хаотичні, не підкріплювальну мову руху рук у розмові, тремтіння пальців викликають нерішучість, непевність у собі; запобігливі інтонації поглиблюють занепокоєння.
І навпаки, привчаючи себе не розмахувати руками в розмові, не горбитися, не супитися, а стояти перед співрозмовниками, розгорнувши плечі, підтягши живіт, демонструючи гарну поставу, посміхатися в моменти розгубленості, здивування; дивитися впевнено й строго в конфліктній ситуації, керівник здобуває впевненість у собі, не губиться в момент сильної тривоги, при виникненні надзвичайної ситуації.
Дуже непросто управляти почуттями й приборкувати їх, але й цьому можна навчитися. Саморегуляція служить умінню стримано ставитися до інших людей, терпимо сприймати їхні недоліки, слабості, помилки. Постійний самоконтроль виробляє вміння не дратуватися в самих критичних ситуаціях.
Якщо все-таки контроль над почуттями не вдався, зрив відбувся, обстановка надзвичайна й необхідно заспокоїтися, взяти себе в руки, кращий засіб заспокоїтися - рух. Дуже добре мовчачи й задумливо пройти по кабінеті, роблячи, скажемо, на два кроки вдих і на п'ять кроків видихнув, ведучи лік кроків у розумі. Рух, подих, рахунок кроків у розумі швидко відволікають керівника від ситуації, заспокоюють.
У саморегуляції більшу роль грає рефлексія. Спочатку необхідно інтенсифікувати самосвідомість. Це дозволяє виявити несумісність своїх принципів, думок, учинків і порівняно легко намітити шляхи закріплення нових елементів поводження. При цьому треба мати на увазі, що чим вище інтелект людини, чим точніше самоусвідомлення, тим ефективніше функціонує саморегуляція.
Висновок
В даній роботі були розглянуті такі поняття як самоконтроль та саморегуляція поведінки. На основі викладеного матеріалу можна зробити наступний висновок:
Самоконтроль - усвідомлення й оцінка суб'єктом власних дій, психічних процесів і станів. Поява й розвиток самоконтролю визначається вимогами суспільства до поводження людини. Формування довільної саморегуляції припускає можливість людини усвідомлювати й контролювати ситуацію, процес.
Самоконтроль припускає наявність еталона й можливості одержання відомостей про контрольовані дії й стани. На самоконтролі заснована вольова регуляція людини, але в той же час самоконтроль може бути об'єктом вольової регуляції, наприклад, у стресових ситуаціях.
Список використаної літератури
1. Абульханова К.А. С.Л. Рубинштейн - ретроспектива и перспектива // Проблема субъекта в психологической науке / Под ред.А.В. Брушлинского, М.И. Воловиковой, В.Н. Дружинина. - М.: Академический проект, 2000. С. 11-26.
2. Анцыферова Л.И. Психологическое содержание феномена «субъект» и границы субъектно-деятельностного подхода // Проблема субъекта в психологической науке / Под ред. А.В. Брушлинского, М.И. Воловиковой, В.Н. Дружинина. - М.: Академический проект, 2000. С. 27-42.
3. Брушлинский А.В. Андеграунд диамата // Проблема субъекта в психологической науке / Под ред. А.В. Брушлинского, М.И. Воловиковой, В.Н. Дружинина. - М.: Академический проект, 2000. С. 7-12.
4. Завалова Н.Д., Ломов Б.Ф., Пономаренко В.А. Образ в системе психической регуляции деятельности. - М.: Наука, 1986.
5. Зейгарник Б.В., Братусъ Б.С. Очерки по психологии аномального развития личности. - М., 1980.
6. Зинченко В.П., Гордон В.М.
9-09-2015, 16:22