Нестійкість способів виконання роботи досягає в деяких хворих надзвичайно перебільшеної форми: вони не тільки не в змозі утримувати хід своїх суджень у встановленому раніш напрямку, але і починають реагувати на будь-який подразник, до них не адресований.
З особливою виразністю феномен "відстороненості" виявився в асоціативному експерименті. Як відповідні реакції часто виступали назви предметів, що знаходилися перед очима хворих ("уплітання"); при пред'явленні слова "спів" хворий відповідає словом "стіл", на слово "колесо" - словом "окуляри" і т.п. Подібна тенденція називати предмети, що знаходяться перед очима, спостерігалася іноді й у хворих інших груп, однак були достатні вказівки експериментатора, щоб хворі починали правильно виконувати інструкцію. У наших же хворих вказівка експериментатора викликало правильні реакції лише на короткий час; через невеликий проміжок часу хворі знову називали предмети, що попадали в поле їхнього зору [12].
Ця тенденція виступала також і в тім варіанті асоціативного експерименту, де інструкція передбачала особливу спрямованість відповідей, зокрема, де було потрібно назвати визначена кількість предметів визначеного кольору (червоного, зеленого). Ця задача може викликати відомі ускладнення й у здорових піддослідних; вона припускає активне "відкидання" тих слів, що не відповідають змістові інструкції. У цих випадках піддослідні прибігають до різних прийомів, що повинні полегшити пригадування необхідних слів (наприклад, оглядаються навколо себе, дивляться на навколишні предмети), але вони не використовуються ними для відповіді, якщо слова не відповідають інструкції. Остання здобуває визначальне значення; відповіді здорової людини в ситуації експерименту залежать від умов задачі, від вимоги експериментатора.
Наші хворі в цьому експерименті часом називали предмети, що знаходилися перед ними, хоча вони аж ніяк не були забарвлені в необхідні кольори. Інструкція експериментатора викликала цілеспрямовані дії на короткий відрізок часу. Любою об'єкт, будь-яка випадково почута фраза могла викликати дії хворих, неадекватні змістові їхньої діяльності, що спотворюють хід їхніх суджень.
Інертність мислення. Антиподом описаного порушення є той тип порушень розумової діяльності, в основі якого лежить інертність зв'язків минулого досвіду. У цих випадках хворі не можуть змінювати обраного способу своєї роботи, змінювати хід своїх суджень, переключатися з одного виду діяльності на іншій.
Подібні порушення часто зустрічаються в хворих епілепсією, іноді в хворих з віддаленими наслідками важких травм головного мозку, при деяких формах розумової відсталості.
Подібні хворі іноді в стані працювати, але роблять це з частими зривами, утрачають колишню кваліфікацію і виконують роботу, що не вимагає придбання і використання нових знань. У психоневрологічну лікарню вони надходять в зв`язку з декомпенсацією стану. В історіях хвороби відзначається, що хворі беруть участь у трудових процесах, читають газети, виявляють часто інтерес до життя відділення; разом з тим якість їх розумової продукції невисока, темп роботи уповільнений.
Експериментально-психологічне дослідження виявляє сповільненість, тугорухливість їх інтелектуальних процесів. Навіть у тих випадках, коли вони можуть узагальнити матеріал (виділити основну ознаку в досвіді на класифікацію предметів, зрозуміти умовність інструкції), вони допускають помилкові рішення, якщо їм необхідно переключитися на новий спосіб рішення задачі. Зміна умов утрудняє їхню роботу [14].
Ця тугорухливість розумового процесу приводила в кінцевому рахунку до того, що хворі не справлялися навіть з елементарними завданнями, якщо останні вимагали переключення. Так, наприклад, один хворий у досліді, де йому треба було опосередкувати свій процес запам'ятовування і відтворення слів за допомогою малюнка (складання піктограм), міг придумати умовні позначки для опосередкування слів, якщо він міг намалювати людини, і не міг цього зробити в тих випадках, коли йому здавалося незручним малювати людини.
Погану переключеність виявляють хворі й у досвіді на опосередковане запам'ятовування по методу А.Н.Леонтьєва. Вибравши для запам'ятовування слова яку-небудь картку, хворі не в змозі підібрати для цього слова іншу. Отже, рішення задачі доступно хворим, якщо воно виконується тільки одним визначеним способом.
Подібна інертність зв'язків колишнього досвіду, у якій виявляється порушення динаміки розумової діяльності, у результаті приводила до зниження операції узагальнення і відволікання. Виконуючи задачу "класифікація об'єктів", хворі не тільки не поєднують в одну групу диких і домашніх тварин, але кожне з домашніх тварин виступає для них як одиничний екземпляр. У результаті саме завдання класифікації не виконується навіть на конкретному рівні. Процес сортування, класифікації, що вимагає розгальмовування одних елементів, зіставлення з іншими, тобто відомої гнучкості оперування, переключення, для них утруднений. Так, один хворий, виділивши групу людей, розділяє неї на двох підгруп: людей, зайнятих фізичною працею, і людей, зайнятих розумовою працею (до останнього відносить і лижника).
Експериментатор пропонує об'єднати деякі групи, наприклад домашніх і диких тварин, людей різних професій.
Хворий погоджується, починає заново сортувати картинки, але в підсумку приходить до колишнього способу, відстоює його [20].
Такі ж труднощі переключення виявляється й в експерименті по методу виключень об'єктів. Так, хворий при пред'явленні картки, на якій зображений стіл, стілець, диван і настільна лампа, заявляє: "Звичайно, усе це меблі, це точно, а лампа не меблі. Але адже на столі повинна стояти лампа, якщо справа відбувається ввечері або хоча б у сутінки... Ну, узимку рано сутеніє, а тоді краще видалити диван... Коли є стілець - можна без дивана обійтися". На зауваження експериментатора: "Адже ви ж сказали самі, що лампа не меблі" - хворої відповідали: "Звичайно, правильно, треба виділити меблі, але лампа настільна, вона на столі стоїть. Я б запропонував виділити диванчик". Незважаючи на те що сам хворий не тільки зрозумів, але і вказав на принцип узагальнення (меблі), він у реальній дії - сортуванню предметів - знову і знову повертається до виділеному їм властивості: "Лампа настільна, вона повинна стояти на столі". Хворий не може переключитися з прийнятого їм рішення.
Конкретні зв'язки колишнього досвіду інертно домінують у розумовій діяльності хворих і визначають весь подальший хід їхніх суджень.
Через подібну інертність зв'язків колишнього досвіду хворі часто не упускають при виконанні завдання ні однієї деталі, жодного властивості предметів і в результаті не приходять навіть до елементарного узагальнення. З цього прагнення до уточнення, з бажання вичерпати при рішенні якого-небудь питання все різноманіття фактичних відносин і виникає те своєрідне епілептичне "резонерство", що виявляється в докладності, зайвій деталізації, що метафорично позначається в клініці як в'язкість мислення.
Особливо часто виявляється подібна інертність зв'язків колишнього досвіду при виконанні завдання, що вимагає більш розгорнутого пояснення, - при визначенні понять. Для ілюстрації приведемо типове визначення простого поняття.
Інертність конкретних зв'язків колишнього досвіду виявляється й в асоціативному експерименті з інструкцією відповідати словом протилежного значення.
Отримані дані показують, що латентний період досить значний і складає в середньому 6,5 секунди, в окремих хворих він часом досягав 20-30 секунд.
Звертає на себе увага велике число запізнілих відповідей: хворі відповідають не на пропоноване слово, а на колишнє. Наприклад, відповівши на слово "спів" словом "мовчання", хворий на наступне слово "колесо" відповідає словом "тиша"; відповівши на слово "обман" словом "віра", на наступне "голоси" хворої реагує словом "неправда".
Запізнілі відповіді наших хворих є істотним відхиленням від нормального протікання асоціативного процесу. Вони свідчать про те, що слідовий подразник має більше сигнальне значення, ніж актуальний. Для уточнення механізму цих особливостей варто звернутися до аналізу побудови асоціативного експерименту [3].
Слово, яким випробуваний реагує на слово-подразник, не є єдиною виникаючою в нього асоціацією. Однак реагування лише одним словом порозумівається тим, що інструкція експериментатора, тобто завдання, передбачає лише одне і притім перше слово, що прийшло на розум. Інші виниклі при цьому зв'язки загальмовуються. Пред'явлення іншого слова викликає нові асоціації, інакше кажучи, відповідна реакція хворого обумовлена всякий раз актуально звучним словом. Актуальність же подразника залежить від поставленої задачі, від ситуації.
У роботах багатьох психологів вивчалася залежність утворення асоціативних зв'язків від умов і змісту діяльності. А.Н.Леонтьєв і Т.Ф.Розанова [26] показали, що при зміні змісту завдання (інструкції) ті самі подразники викликають різні асоціативні зв'язки. Закріплення і відтворення асоціативних зв'язків повинне відбуватися саме в залежності від поставленого завдання.
У застосуванні до нашої експериментальної ситуації це повинно означати, що тільки вимовлені в даний момент слова повинні були викликати асоціативні зв'язки, що тільки вони повинні були служити сигналом для відповідної реакції. Асоціації ж, викликані вимовленими раніше словами, не повинні були актуалізуватися; колишні подразники повинні були залишитися нейтральними, утративши своє сигнальне значення.
У наших хворих актуально звучні слова не здобували значення подразника. У силу інертності зв'язків минулого досвіду хворі відповідають на слово, що відзвучало. Повноцінність розумової діяльності полягає не тільки в тім, що людина в стані виконати ту або іншу розумову операцію, проаналізувати і синтезувати матеріал, виділити істотне, але й у тім, що ця здатність до правильних операцій є стійким способом дії.
У ситуації експерименту, так само як і в будь-якій життєвій ситуації, виступають усі нові сторони предметів і явищ, міняються умови діяльності. Для того щоб правильно пізнати ці різні відносини, щоб правильно діяти відповідно до змінених умов, людині потрібно вміти переходити від одного способу дії до іншого, він не повинний автоматично оперувати колишніми застиглими операціями або способами.
Мислення відбиває адекватно об'єктивну дійсність, коли збережена не тільки його операційна сторона, але і його динаміка.
РОЗДІЛ 2. ОРГАНІЗАЦІЯ ПАТОПСИХОЛОГІЧНОГО ДОСЛІДЖЕННЯ ПРОЦЕСІВ МИСЛЕННЯ У ХВОРИХ НА НЕВРАСТЕНІЮ
2.1 Методологічні засади проведення патопсихологічного дослідження
Патопсихологічний експеримент істотно відрізняється від інших видів експерименту, застосовуваних у медицині, наприклад, у фізіології, біохімії, мікробіології. Патопсихологічний експеримент, як і будь-який інший тип психологічного експерименту, - це штучне створення умов, що виявляють ті або інші особливості психічної діяльності людини (оскільки мова йде про патопсихології) у її патології. Для такого експерименту характерне викликання психічних процесів у строго визначених, що враховуються дослідником умовах і можливість зміни плину цих процесів по заздалегідь наміченому плані. Б. В. Зейгарник (1969) [4] дорівнює патопсихологічний експеримент до широко використовуваного в соматичній медицині "функціональним пробам", за допомогою яких лікарі звичайно визначають стан функції того або іншого внутрішнього органа. Специфічними "навантаженнями" у патопсихологічному експерименті є експериментальні завдання, виконання яких вимагає актуалізації розумових операцій, звичайно використовуваних людиною у своїй життєдіяльності. Таким чином, психічна діяльність хворого досліджується в зв'язку із ситуацією експерименту.
Поряд із загальними рисами, властивими патопсихологічному експериментові й експериментально-психологічному дослідженню психічно здорових, між ними маються й істотні розходження.
Основне розходження обумовлене тим, що патопсихолог досліджує людини, що страждає психічним захворюванням, неврозом, соматичною хворобою, які призвели до психічних змін. Це значно позначається на техніку проведення експерименту, його тривалості, необхідності обліку відносини обстежуваного до ситуації експерименту. У ряді випадків експериментатор у ході досвіду в зв'язку з особливостями поведінки, що виявляються при цьому, хворого змушений істотно змінювати свою тактику, вводити інші, що не передбачалися раніше, методики і т.п..
P. Fraіsse (1966) [6] як основний принцип будь-якого психологічного експерименту виділяє необхідність перевірки існування зв'язку між двома рядами факторів. При цьому фактор, змінюваний експериментатором, називається "незалежної перемінної". Фактор, що змінюється під впливом "незалежної перемінної", називається "залежної перемінної". P. Fraіsse відповідно розрізняє два види психологічного експерименту: спровокований експеримент і експеримент, на який посилаються.
Найбільше часто психологи користуються спровокованим експериментом, що, на думку P.. Fraіsse [4], є класичним - експериментатор впливає на "незалежну перемінну" і спостерігає викликані його втручанням результати.
Про експеримент, на якому посилаються, говорять у тих випадках, коли зміна "незалежної перемінної" відбувається поза яким-небудь зв'язком з діяльністю експериментатора. Типовим прикладом експерименту, на який посилаються, є спостереження за випадками ушкоджень мозку або психічних захворювань, що виявляються в порушеннях психічної діяльності. Своєрідність цих випадків полягає в тім, що на відміну від звичайного, спровокованого, експерименту при них експериментатор одержує можливість спостерігати серйозні і нерідко необоротні зміни "незалежної перемінної".
Патопсихологічний експеримент у більшості випадків - це одночасно спровокований експеримент і експеримент, на який посилаються.
Наявність у патопсихологічному експерименті елементів спровокованого експерименту й експерименту, на який посилаються, пояснює складний взаємозв'язок безлічі факторів, що повинний враховувати при узагальненні матеріалів дослідження патопсихолог. С. Я. Рубінштейн (1965) [6] бачить три способи видозміни умов, що впливають на психічний стан обстежуваного і що зменшують або збільшують властивому хворому психопатологічні зміни. Перший спосіб полягає в зміні ситуації, що створюється на час досвіду. Так, реєструється поводження хворого в умовах абсолютної тиші або спеціально підібраних відповідно до мети дослідження шумів. Другий, найбільше часто застосовуваний. спосіб полягає в спеціальному варіюванні діяльності хворого, наприклад, при пред'явленні йому завдань за методикою класифікації або при завчанні набору слів, не значеннєвих звукосполучень. Третій спосіб відрізняється від попередніх тем, що зміна стану психічних процесів у хворого досягається уведенням визначених фармакологічних препаратів.
Це поділ способів впливу на психічну діяльність хворого в патопсихологічному експерименті необхідно враховувати для дотримання "чистоти" наступні визначені цілі досліду. У той же час у звичайно проведених патопсихологічних дослідженнях можуть спостерігатися елементи перерахованих трьох способів впливу на "незалежну перемінну". Так, можна досліджувати стан уваги в хворого в абсолютній тиші або ж в обстановці спеціально відтворених шумів - зіставлення результатів дозволить дослідити більш повно і різнобічно характеристику функції уваги в обстежуваного. Дослідження пам'яті по методу завчання десяти слів можна сполучити з уведенням стимулююча і гальмуюча діяльність кори головного мозку препаратів (брому, кофеїну).
Можна виділити, як про цього вужа повідомлялося вище, два види експериментально-патопсихологічних досліджень. Перший характеризується спрямованістю на рішення сугубо теоретичних питань, другий покликаний вирішувати питання клініко-практичного характеру. А. Р. Лурія (1962) [10] указує на істотну різницю між цими видами дослідження - при рішенні визначеної теоретичної проблеми психолог виділяє і ставить у центрі своєї уваги який-небудь один процес, досліджуваний їм у спеціально створених умовах. При цьому дослідник відволікається від інших психічних процесів. Прикладом такого дослідження може бути вивчення психологічної структури особливостей мислення при маревних станах, характеру різних сторін пам'яті при захворюваннях, що протікають із мнестичними розладами і т.п. Як правило, у цих випадках вивчаються однорідні і досить представницькі в кількісному відношенні групи хворих, підібрані відповідно цілям і задачам дослідження.
У патопсихологічному експерименті клініко-практичного значення, проведеному з діагностичною або експертною метою, що досліджує не виділяє заздалегідь який-небудь один психічний процес як основний об'єкт вивчення. Уже під час досвіду він визначає ті або інші порушення психічної діяльності, що вимагають особливої уваги і вивчення, і, орієнтуючись на них, проводить дослід надалі.
Різниця в цих двох видах дослідження, крім того, за А. Р. Лурія, полягає й у термінах їхнього проведення. Якщо експеримент, що переслідує сугубо теоретичну, дослідницьку мету, може продовжуватися тривалий час і складатися з численної серії досвідів, для більшої переконливості неодноразово повторюваних, то клініко-психологічне дослідження, що має, у першу чергу, практичне значення, звичайно зводиться до двох-трьох сеансів тривалістю до години. Особливо лімітована тривалість дослідження хворих з органічним захворюванням головного мозку, що виявляють підвищену виснаженість психічних процесів [16].
Останнім часом з'явилася можливість говорити про іншому, що трохи відрізняється колі задач, що коштують перед патопсихологами, коли експеримент використовується для впливу на особистість хворого. Його задача полягає не стільки в тім, щоб знайти психічний дефект у хворого, а головним чином у тім, щоб показати хворому шляхові можливої компенсації цього дефекту і зменшення його в міру проведеного лікування. Мова йде про особливий варіант патопсихологічного експерименту, що умовно може бути названий психотерапевтично спрямованим (В. М. Блейхер, Л. И. Завилянська, 1966) [12].
На закінчення необхідно вказати основні принципи побудови експериментально-психологічного дослідження і психіатричній клініці (Б. В. Зейгарник, 1965) [6].
І. Психологічний експеримент є своєрідної "функціональної пробій", у процесі якої досліджуються специфічні функції людського мозку. Ціль дослідження - виявлення конкретних, визначених форм порушень пізнавальної діяльності (мислення, сприйняття і т.п. ), змін особистості, характерних для того або іншого захворювання.
ІІ. Специфіка психіатричної клініки й обумовлені цим задачі дослідження вимагають якісної характеристики особливостей психічної діяльності хворих. Важливі не тільки труднощі завдання і кількість допущених випробуваним помилок, але і хід його міркувань і мотивація помилкових суджень.
Результати, одержувані в процесі експериментально-психологічного дослідження, повинні бути досить об'єктивними - вони ретельно реєструються
9-09-2015, 20:10