Сучасна соціально-релігійна ситуація в Україні

Релігія як соціальне явище має свою структуру, кожен елемент якої виконує свою роль. Структуру релігії, за визначенням Георгія Плеханова, складають три основні частини:[4]

До структури релігії дехто з учених відносить і релігійні організації та заклади. Однак це не можна вважати обґрунтованим, оскільки церква не може розглядатися як частина релігії. Скажімо, християнська релігія єдина, а церков і різних сект — велика кількість. Церква — це не тільки орган відправлення культу, а й соціальний інститут зі своєю ієрархічною організацією і функціями, в тому числі владними.

Релігія як форма суспільної свідомості і специфічний світогляд виконує свої, притаманні лише їй, функції (див. схему 3).

Схема 3

Соціологіяздійснює свій специфічний, соціологічний підхід до аналізу релігії. Соціологія визначає релігію як суспільне явище, як один із важливих структурних компонентів суспільства в різних соціальнихпроявах, у взаємодії з усіма іншими соціальними явищами.

Предметом соціології релігії є широке коло проблем, що визначають соціальну сутність, місце і роль релігії та церкви у суспільстві, її соціальні функції, закономірності і випадковості функціонування релігії і церкви, ставлення до релігії і церкви різних соціальних і етнічних спільностей, співвідношення релігії та атеїзму, як соціальне явище, взаємодію, взаємозв'язок та взаємовплив світових релігій, церков, конфесій та різних релігійних об'єднань, взаємовідносин держави і церкви тощо (див. схему 4).

Не мало важливим є вивчення відносин між церквою та державою, які мають різні форми. Оскільки вони потребують допомоги один одного, як запоруки мирного і процвітаючого життя їх народу.

В історії відомі три основних типи взаємовідносин церкви з державою : по-перше, панування церкви в державі — в католицькій церкві в минулому, в країнах Ісламу в сучасних умовах. По-друге, панування держави над церквою (в різних формах) — в царській Росії у радянський і пострадянський період. По-третє — рівноправний союз держави з церквою —сучасні західноєвропейські країни, Росія. На Україні йде процес становлення відносин між церквою і державою.[2]

Основні принципи взаємовідносин церкви з державою в Україні регулювались Законами, початок яким покладено Декретом Ради Народних Комісарів РСФСР (23 січня 1918 року) і Тимчасового робітничо-селянського уряду України (22 січня 1919 року) «Про відокремлення церкви від держави та школи від церкви». їх основний зміст забезпечував демократичне рішення релігійного питання, здійснене у багатьох західно-європейських державах. Але принцип свободи совісті в Конституціях означав лише свободу віросповідання. У царській Росії цю свободу мала тільки державна, привілейована православна церква. Радянський декрет зрівняв у правах всі віросповідання і надав віруючим свободу вибору релігії та права виходу з православ'я й переходу до інших конфесій.

Невіруючі вперше отримали право зберігати свої погляди та поширювати безвір'я. Відміна релігійної присяги або клятви, релігійних обрядів і церемоній у державних закладах також випливали з принципу відокремлення церкви від держави. Всі положення, спрямовані на демократизацію віросповідальних відносин, анітрохи не обмежували прав церкви, оскільки Декрет декларував вільне відправлення релігійних обрядів і не мав аніяких атрибутів державного управління церквою. Та ряд положень Декрету виходить за межі демократичних перетворень, відбиваючи класову спрямованість політики Радянської держави та необґрунтовану тенденцію прирівнювання церковних об'єднань до буржуазно-поміщицьких організацій. Декрет позбавив церковні та релігійні громади права володіти власністю, права юридичної особи, націоналізував все церковне майно, оголошуючи його народним надбанням. Таких жорстких обмежень прав церкви не було ніде в зарубіжних країнах, що пояснювалось антирадянською політикою більшості церков. Проти декрету, що обмежував права церкви, згуртувалась більшість релігійних об'єднань, які стали на шлях контрреволюційної боротьби проти Радянської влади.

Ворожа діяльність духовенства всіх конфесій не могла не викликати відповідних заходів з боку властей. Жоден державний лад не може терпіти такої діяльності, не могла його терпіти й молода Радянська держава, тим більше, що перебувала тоді у ворожій блокаді, чинила опір натиску перевищуючих чисельність сил внутрішніх та зовнішніх ворогів. Тому позиція держави стосовно тих священиків, які стали на шлях боротьби проти Радянської влади, стала такою ж, як і стосовно до інших політичних противників. Цим, насамперед, пояснювалось і застосування репресій. Але Радянською владою, її органами допущено серйозні помилки, через які постраждали не тільки вороже настроєні, а й багато священиків і, навіть мирян, непричетних до антирадянської діяльності. Тут позначилась і та ненависть, яка накопичилась у народних масах стосовно священиків всіх рангів через їх минулу діяльність, як політичних прислужників самодержавства. Але було б однобічним підходом вважати, що обмеження прав церкви та її служителів, масове закриття церков, монастирів, духовних навчальних закладів, репресії пояснювались тільки антирадянською позицією церкви. Адже й після переходу в 1927 році на лояльні позиції стосовно держави при митрополиті Сергії політична недовіра до церкви зберігалась, адміністративні та репресовані заходи тривали, а умови життєдіяльності релігії не тільки не пом'якшувались, а, навпаки, погіршувались.

Сталінська політика, незважаючи на її антицерковну спрямованість, однак, не зустрічала протидії з боку верхів церкви, навіть і після смерті Сталіна, коли вже їм не загрожували репресії. На питання кореспондента «Літературной газети», чим пояснювалась така покірлива позиція церкви, Олексій II відповів, що покірність зв'язана з відчуттям того, що церква в Рос сприймає свою гірку чашу з руки Божої, що наші гнобителі спри мались як зброя Божа. Справді, в документах патріархії Сталін поставав «як Богом даний, Богом поставлений, обранець Божий».[1]

3. Соціально-релігійна ситуація в Україні

В середині 80-х років XXст. в Україні взято курс на демократизацію суспільно-політичного, економіко-соціального та духовного життя, на виправлення помилок в управлінні державою, в тому числі стосовно релігії та церкви. Релігія знайшла розуміння як одна з рівноправних форм суспільної свідомості та важливий елемент національної культури. Нове ставлення держави до релігії та церкви знайшло відображення в Законі «Про свободу совісті та релігійних організацій». Держава повернула церкві тисячі храмів, десятки монастирів, раніше відібраних, або тих, що припинили функціонування з інших причин. Замість 9 раніше існуючих монастирів, тепер понад 180. Широко розгорнулось будівництво нових храмів. Виникло і діє майже 60 різних релігійних навчальних закладів для підготовки священиків і богословів. Створена Київська духовна академія. Православна церква отримала найширші і, по суті, необмежені можливості для діяльності в найрізноманітних галузях країни: благодійній, охорони здоров'я, культурно-освітній, релігійно-пропагандистський, редакційно-видавничій, господарсько-виробничій та ін. Держава та її органи всебічно підтримують православну церкву авторитет релігії в суспільній свідомості. Та проголошені в законі рівності прав і можливостей всіх віросповідань насправді не здійснюються. Високі права існують лише для однієї православної церкви, саме їй одній надаються всебічні привілеї і шана, хоча в Україні є ряд інших впливових конфесій.

Курс церкви , насамперед, православної , на проникнення в сфери суспільного життя, відчувається здебільшого в галузі культури і засобів масової інформації. Церква широко використовує підтримці держави засоби масової інформації, розраховані на широкі кола населення, а не тільки на віруючих. Багато газет, журналів, також радіо й телебачення систематично насичується релігійно-церковними матеріалами найрізноманітного характеру. Богослужіння та релігійні свята — все це одержало постійне місце в засобах масової інформації.

В Україні спостерігається відносно швидкий розвиток протестантських громад (п'ятдесятників). Усупереч твердженням, що на сході України переважає православ'я, а на заході — католицизм, виявилося, що захід ще й вірний служитель православ'я, оскільки православних парафій удвічі більше, ніж католицьких. Тому точнішими є твердження про релігійний захід і атеїстичний схід України. Останнім часом в Україні виникли нові, екзотичні для неї, релігійні громади (кришнаїти, бахаї, мормони, дзен-буддисти). У Києві, Дніпропетровську, Запоріжжі існують незареєстрованні секти сатаністів.[5]

Проголосивши себе незалежною державою, Україна конституційно гарантувала своїм громадянам свободу совісті та віросповідань. Це створило широку правову основу для плюралізації духовного життя, світоглядних позицій і настанов, сімейних, територіальних, етнонаціональних соціальних спільнот. Посилилися активність і вплив релігійних організацій. До ідей вищого суду, істини, добра, викорінювання зла, бездуховності (необов'язково в ортодоксальному церковному трактуванні) звертається значна частина громадян, у тому числі творчої інтелігенції. Зростає рівень довіри до церкви, релігійних організацій, відбувається переорієнтація значних мас населення з атеїстичного світогляду на релігійний чи еклектичний. Часто цей процес пов'язаний не з глибоким усвідомленням «новими віруючими» сутності релігійних повчань, а з прийняттям зовнішніх форм релігійності (носіння хрестиків, придбання релігійних книг, ікон, відвідування богослужінь, вінчання, хрещення дітей, поховання померлих тощо). Релігійна віра сприймається багатьма як реабілітаційний засіб впливу на людей в умовах соціально-економічної кризи і нестабільності.

По-справжньому віруючу людину характеризують єдність віри, культової поведінки, належності до певної конфесійної громади. Така людина не просто заявляє про свою віру в Бога, а й веде діалог з об'єктом своєї віри за допомогою культових дій.

В Україні на початку 90-х років віруючі становили 40% населення, а регулярно відвідували богослужіння не більше 8%.

Релігійна поведінка відтворюється в релігійності населення, яка традиційно є предметом соціологічних досліджень. В Україні релігійність часто змінювала свої параметри, що зумовлено політичними процесами в XXст.

В останнє десятиліття XX ст. намітилася тенденція зростання релігійності серед молоді . Фахівці твердять про появу так званих «молодіжних» релігій, зорієнтованих на 18—24-річних людей. Саме цієї пори трансформується внутрішній світ людини, наступає криза ідентичності, за якої відбувається вибір «дорослої» системи цінностей, що часто зумовлює «релігійний вибух», пов'язаний з психічними зривами, пошуками «сильної руки», «авторитету».

На рубежі ХХ і ХХI тисячоліть більшість громадян українського суспільства переживає кризу ідентичності, потребуючи допомоги і підтримки держави, нації, партії, спільноти тощо. Авторитарні релігії виникають не за бажанням «апостолів зла», а у зв'язку із захворюванням соціального і культурного організму, особливо в умовах соціальної аномії, реорганізації соціальних інститутів, зниження інтеграційних процесів у суспільстві.

Помітний інтерес виявляє соціологія релігії до проблеми впливу конфесійної належності віруючих націннісні орієнтації та соціальну поведінку.[8]

Міжцерковні конфлікти і церковні розколи супроводжують все десятиріччя української незалежності, маючи під собою якнайглибші історичні, культурно-цивілізаційні, політичні підстави. В цілому вони є вища і остання стадія розвитку міжцерковних суперечностей, яка не пом'якшує, а підсилює протилежні тенденції і інтереси різних церков, що притягують широке коло цілей, інтересів, позицій, думок, поглядів як в питаннях організації і діяльності церкви в суспільстві, так і в питаннях віровчення, культової практики. Хоча можна відзначити деяку стабілізацію положення, відсутність спалахів релігійного фанатизму і екстремізму, все ж таки високий ступінь конфліктності залишається, що є показником розбалансованості релігійно-церковного організму, дисгармонії інтересів.

Значущість позначеної проблеми визначається тим, що релігія грає величезну роль при змінах економічного, політичного і соціального устрою життя людей, а також їх ціннісних орієнтацій і регуляторів індивідуальної і колективної поведінки. Що стосується України, то вона останнім часом намагалася створити інститути сучасної демократії, ефективнішу ринкову економіку, структури відкритого суспільства, інтегрованого в світову спільноту. Ця ситуація характеризується активацією церков, їх прагненням зайняти впливове місце в структурах суспільства, що трансформується, провокуючи нестабільність в конфесійній сфері.

Позиція і інтереси світських властей зрозумілі. Але так само і очевидні глибоке нерозуміння суті, специфіки інституціалізації і способів функціонування релігії і її організацій. Якщо говорити про православну Церкву, то вона налічує тисячолітню історію існування, доведену життєздатність, і міцність в багатьох історичних драмах, що спирається на чітко сформульований віросповідальний догматизм, принципи організації з їх глибоко ієрархічною структурою, чистотою і непошкодженістю учення, своїм апостольським спадкоємством.[3]

Проведені в Україні дослідження відмінності ціннісних орієнтацій віруючих різних християнських конфесій виявили їх соціально-демографічну диференціацію. Кожна з конфесій залучає і задовольняє потребу у вірі зовсім різних людей. Так, зростання протестантських (особливо неопротестантських) громад відбувається, в основному, за рахунок молодих, освічених людей, які успішно адаптувалися в новій соціально-економічній реальності, уміють вирішувати свої матеріальні проблеми і схвально ставляться до реформ. У їх психоемоційному стані домінують почуття впевненості й бажання діяти. Більшість жінок, які належать до православних конфесій, переборюють матеріальні труднощі, з острахом і недовірою ставляться до нововведень.[2]

Соціологічні дослідження свідчать, що протягом останніх 80-ти років у нашій країні відбулося два протилежних процеси розвитку релігійності. У 20-ті роки XXст. стався масовий відхід різних груп населення, особливо молоді, від релігії та церкви. Такий процес називають секуляризацією , а пов'язане з ним руйнування релігійних вірувань і поширення атеїзму — атеїзацією населення. Наприкінці XXст. окреслився зворотний рух «світоглядного маятника», що втілилося в наростанні масштабів і ступеня релігійності. Цей процес називають сакралізацією . Він пов'язаний зі збільшенням кількості віруючих, релігійних громад.

У сучасному суспільстві особливим соціальним процесом стає екуменізм — спроби деяких християнських церков усвідомити свою сутнісну єдність, прийти до нової згоди та зближення. Усвідомлюючи, що центральною проблемою християнства є загальна проблема всіх вищих релігій світу (проблема спасіння), сучасні християни дотримуються однієї з трьох позицій щодо інших релігій:

—ексклюзивізм — концепція спасіння і вічного життя виключно християн;

—інклюзивізм — впевненість, що спасіння досяжне для всіх людей, незалежно від релігії, яку вони сповідують;

— плюралізм — позиція, згідно з якою всі світові релігії надають рівні можливості до спасіння, оскільки всі вони сприяють трансформації людського існування та розглядаються як самостійні шляхи до спасіння.[8]

Висновок

Отже, соціологія релігії як одна з галузей соціологічної наук знаходиться у різноманітних зв'язках з усіма іншими суспільними явищами, з суспільним життям, поглиблює наукове розуміння релігії як продукту суспільного розвитку.

З урахуванням особливостей сучасного світу, соціологія релігії зосереджується передусім на процесах секуляризації, зростання динаміки релігійності населення, появи нетрадиційної релігійності, індивідуалізації та приватизації релігії, розвитку екуменістичних тенденцій.

Інтерес до відроджуваній релігійній свідомості тісно переплітається з відродженням народних звичаїв, традицій, свят і ритуалів. І, нарешті, розвиток сучасної релігійної свідомості супроводжується пожвавленням багатьох вірувань, окультизму та інших явищ, що межують з шарлатанством і вірою в чудодійні сили.

Не мало важливу роль відіграє релігійна пропаганда, яка вийшла далеко межі церковної галузі і, по суті, нав'язується невіруючим, церков інформація подається дикторами радіо і телебачення аж ніяк не без стороннє та супроводжується схвальними коментарями, звернена не тільки до віруючих, але і до всіх слухачів і глядачів. Дедалі більше змикаючись з державним режимом, православна церква бере на клерікалізацію політичного, суспільного і духовного життя. Релігійні церемонії та обряди, які раніше за законом проводились тільки в самій церкві, або на дому у віруючих, нині перейшли на території державних і суспільних підприємств і установ. Найрізноманітні суспільні події, особливо урочисті акти, супроводжуються «церковним освяченням». Всі церемонії мають підвищувати авторитет релігії, демонструвати її нібито, реальний вплив на весь хід світського життя демонструючи своє доброзичливе ставлення до релігії та церкви, багато керівних діячів України розірвали з науковим світоглядом і вступили в лоно православної церкви. Зрозуміло, це означає ні що інше, ніж загравання з церквою в надії використати її вплив на віруючих. Церковні об'єднання в Україні стоять на платформі підтримки політики, що проводиться державою.

Сучасне суспільство повторює уже знайомі в історії періоди смутку і незгод, коли різні види містики виходили на історичну арену. Та нові явища в сучасній релігійній ситуації не відміняють, а навпаки, загострюють проблему консолідації суспільства на платформі його оновлення, що передбачає співробітництво і єдність віруючих і невіруючих, або ж належність віруючих до різних конфесій, нормальні державно-церковні відносини.

Сучасні демократії живуть в умовах конфлікту, суперечностей, виявляючи їх і намагаючись збалансувати, це і є умова їх стабільності. Спроби подолати багатовекторність церковно-релігійного життя командно-адміністративними методами не можуть привести до згоди і загальної задоволеності. Треба навчитися життю в умовах релігійного конфлікту, бо за ним конфлікт і протиборство різних культур, цивілізацій, етносів і регіонів, а вони визначаються геополітичним положенням України, історією існування її окремих частин у межах різних культурно-цивілізаційних типів.

Слід пам'ятати, що релігія здатна каталізувати як процеси соціальної інтеграції, так і дезінтеграцію, а переплітаючись з політичними конфліктами, додає їм велику напруженість і емоційну залученість учасників.

Список використаних джерел

1. Андрущенко В. П. та ін. Соціологія: Підручник. – К. – Х., 1998. – С. 559-560.

2. Соціологія: Підручник для студентів вищих навчальних закладів / За ред. В.Г. Городяненка. – К.: Видавничий центр “Академія” 2003. – 560 с.

3.


10-09-2015, 16:19