Звертаю увагу курсантів на те, що продовжуючи і розвиваючи думки Старосольського. О.-І.Бочковський також акцентував на неправомірності поділу націй на "нації-держави" та "нації-культури", на історичні та "неісторичні" нації, останні з яких мисляться як меншевартісні та начебто нездатні витворити власну державу. Бочковський підкреслював "неісторичних народів в дійсності немає", що навпаки, ті народи, які здавна мали власну державу, мають слабший внутрішній зв’язок, бо будувались "згори додолу". Тому з двох типів етногенезу той, що відбувається в народів "неісторичних", має перевагу, бо творить масово свідому і внутрішньо суцільнішу націю, політичним ідеалом якої є об’єднана держава. В майбутньому він передбачав появу нової політичної системи – націократії, в якій вільний розвиток націй-держав створить гармонійне єднання всіх народів і де не буде жодних національних утисків і несправедливостей.
Підкреслюю, що говорячи про сучасні тенденції, Бочковський вказував, що в дійсності людство знає соціальну інтеграцію і диференціацію - два рухи, які відбуваються рівнобіжно в людському розвитку. Вони не виключають, а доповнюють один одного. Звідси будь-яке національне і культурне винищення у майбутньому неможливе: воно передбачає консолідацію людства через об’єднання і вільний розвиток нації. Тому все, що істотно національним в культурі того чи іншого народу, стає надбанням світової культури, збагачує, оновлює та оживлює її. Світова культура виступає у Бочковського творчою сумою національних культур.
Ще один підхід до розгляду нації, який розвивається у надрах сучасної західної та вітчизняної соціологічної думки можна назвати символічним чи синтезованим. Він передбачає розуміння і повсякденне задіяння членами певної національної спільноти семіотичних систем і символів. Національний розвиток супроводжується використанням як традиційних символів і злакових мереж, так і виробництвом нових. У такий спосіб нація отримує стимули до спільного життя своїх представників, адаптуючись до нових, змінених обставин. Особливу роль у співжитті членів нації нині відіграють різного роду політичні події, які набувають значення символічної вартості. Подією для консолідації нової української нації, наприклад, може виступати грудневий референдум 1991 р. з питання про незалежність. На думку С.Мотиля, він, а особливо Акт незалежності став складовою частиною семіотичної мережі тих людей в Україні (незалежно від їх положення, походження і національності), яку вони вважають своєю. Такі приклади мають свідчити про творення нової української нації у значенні держави і громадянства. Фактично тут йдеться про інтерпретацію поняття "нація" як громадянського, а не етнічного утворення, що набуває зростаючої підтримки в колах вітчизняних вчених і політиків. Багато з них вважає, що нині домінує ідея української нації як соціально-політичної спільноти, пов’язаної єдиною територією, спільними економічними і політичними інтересами, усвідомлюючої себе як особливу соціальна спільноту - Український народ. Це положення закріплено у новій Конституції України.
За логікою представників символічного напрямку подальший розвиток національних процесів у світовому контексті можна уявити як свого роду культурно-семіотичну інтеграцію, що спочатку в культурній, а потім і в інших сферах приведе до зростання спільних для різних націй символічних рис. В них поєднуватимуться і традиційні, і новоутворені символічні знаки і цінності. Найоптимальнішим варіантом тут видається зростання спільних рис і вироблення у майбутньому якоїсь загальнолюдської культурно-семіотичної кодової системи, якою добровільно послуговуватимуться різні нації і народності світу.
Звертає увагу курсантів на те, що підсумовуючи це питання, можна сказати, що основні положення соціології нації повинні узгоджуватися із сучасним уявленням про соціологію на загал. Соціологія займається аналізом суспільства як органічної соціальної системи, утвореної з спільнот-суб’єктів, до яких належить і нація. Нація, в свою чергу, виступає великою етносоціальною спільнотою, члени якої свідомі своїх спільних політичних, культурних, господарських та інших інтересів. Національні інтереси – це вибіркова скерованість нації на збереження своєї самобутньої життєдіяльності та її розвиток в усіх сферах суспільного життя у гармонії із загальнолюдськими вартостями та ідеалами. Свій концептуальний вираз національні інтереси знаходить в національній ідеї, зміст якої зумовлений історичними епохами у житті нації та їх істотними соціальними характеристиками. Щодо суті національної ідеї, то в ній відображення і осмислення реального стану національного розвитку доведене до обґрунтування мети досягнення національної незалежності і здобуття держави. Таким чином, в національній ідеї об’єктивне знання підноситься до усвідомлення цілей і устремлінь суб’єкта. В даному випадку соціальнім суб’єктом є нація, а усвідомлення нею цілей і шляхів досягнення національної незалежності знаходить прояв в її національних інтересах і практичній діяльності щодо їх реалізації. Отже, національні інтереси виступають збудником волі до практичних дій, особливо в часи національного відродження.
Підкреслює, що уявлення про націю як окремий суб’єкт і герой історії, "особовість" з власним життям, волездатністю та власною долею - свого роду "макроантропос" - стає загальноприйнятим в сучасній соціологічній думці. Згідно цього положення, суть національного відродження полягає в усвідомленні нацією себе як активної дійової особи історії та сучасного світу.
Звертаю увагу курсантів на те, що проблема національного відродження виступає однією з центральних в соціології нації. Це зумовлюється тим, що для соціолога необхідно з’ясувати не лише сутність нації, її характерні ознаки і специфічні особливості, але й поглянути на це етносоціальне явище в конкретно-історичному ракурсі. Виходячи з цього слід визнати, що зміст і вкерованість процесів національного відродження залежать від багатьох соціальних чинників, притаманних кожній окремій історичній епосі. Відповідно на кожному етапі історичного розвитку тієї чи іншої нації висуваються нові, специфічні завдання.
Підкреслюю, що в цій лекції йдеться лише про модерний етап історичного поступу, а саме про події ХУШ-ХХ ст. Крім того, акцент робиться на національному відродженні так званих "малих", "неісторичних", "селянських" або "соціологічно неповних" націй, до яких протягом довгого часу відносили й Україну. Нагадую, що націогенез західноєвропейських країн суттєво відрізнявся від націотворчих і державотворчих процесів у центрально- і східноєвропейських країнах.
Суть національного відродження і його внутрішній сенс (у випадку цих останніх країн ) вимагає переходу від "етносу-в-собі" до "етносу-в-собі-й-для-себе", тобто перетворенні національного організму в масово свідому націю. Цей процес здійснюється ступенево; процесор Празького університету М.Грох вважає, що він загалом складається у тричленну модель, основні фази якої - академічна, культурницька і політична. Декілька центрально- і східноєвропейських країн пройшли цим шляхом; ці фази можна прикласти і до сучасної України, не забуваючи при цьому, що на українських землях національне відродження має відчутні специфічні нетипові риси.
На першій, академічній фазі дана нація стає предметом уваги дослідників, які збирають і публікують народні пісні і легенди, прислів’я,говірки, досліджують звичаї і вірування, укладають словники, аналізують історичні події, - і усе це робиться мовою іншого, панівного в даній державі народу.
На другій, культурницькій фазі, мова, яка раніше була предметом вивчення, стає літературною і загальновживаною національною мовою у науці, мистецтві, літературі, у політиці, громадському житті, побуті і взагалі в місті (бо на селі нею користувались здавна).
Завершенням національного відродження і рівночасно його політичною фазою є усвідомлення потреб політичного самоврядування та суверенності, висунення вимог власної держави та досягнення чи реалізації цієї мети.
Підкреслюю, що завданням соціології нації у цьому плані є дослідження процесів національного відродження в їх специфічній прояві, ступеню реалізації і втілення у життя змісту його основних фаз, виявлення труднощів, які стоїть на перешкоді національному самовизначенню та самоствердженню.
Звертаю увагу курсантів на те, що своєрідність ситуації в Україні полягає в тому, що досягнення де-юре мети національного відродження - проголошення української самостійної незалежної держави - ажніяк не означає остаточного розв'язання завдань всіх трьох фаз національного відродження. В Україні не можна вважати вповні завершеною академічну фазу, бо накопичення знань українського народу про себе нині лише розпочалося і триває. Мова йде не лише про повернення та очищення від фальсифікацій наукових здобутків старої української історіографічної, історіографічної, етнографічної, соціологічної та інших наук. Слід нарощувати науковий потенціал сучасних соціогуманітарних дисциплін з метою одержання достовірної наукової інформації про націо- і державотворчі процеси, які відбувається в Україні нині. На часі сьогодні й вирішення багатьох завдань культурницької фази: відродження культурних традицій, історичної свідомості, повернення в повному обсязі комунікативних функцій української мови в усіх регіонах України та на всіх щаблях суспільного життя від Верховної Ради до школи та дошкілля, витворення й досягнення структурної повноти сучасної української культури. Нарешті, не знімаються з порядку денного завдання наповнення реально змістом політичного самоврядування і суверенності, розбудова політико-правових форм національної свідомості як в окремих осіб спільноти, так і українського народу в цілому .Варто прислухатись до думки зарубіжних вчених українського походження, яківважають, що в сучасній Україні ще немає і теоретичної політології українського питання, точного соціологічного аналізу суспільно-політичної, економічної і особливо національної дійсності. Натомість в західній науковій думці високо цінується соціологія, її аналітичні і прогностичні функції та зростаюча роль у політиці, в діяльності з великими людськими масами.
Таким чином, утворення власної національної держави в Україні має створити належні умови для реалізації всіх класичних фаз і новоутворених підфаз національного відродження. Для України процеси національного відродження не можуть вважатися завершеними із досягненням основноі мети, в повному обсязі, що і відрізняє українську ситуацію у галузі відродження від аналогічних процесів у багатьох наших сусідів. Ця специфіка докладно розглядається у працях таких відомих істориків і соціологів, як Р. Шпорлюк, Дж. Грабович, О.Мотиль, (США), Б.Кравченко, Ф. Сисин, І.-П. Химка, Д. Марплз, ,Д.Орел (Канада), М.Чех (Польща); доцільно використати також праці вітчизняних дослідників Я.Дашкевича, Я.Грицака, В. Євтуха, О.Забужко, О.Погорілого, В. Хмелька, М.Шульги та багатьох інших. Для соціологів їх наукові пошуки є цікавими насамперед тим, що допомагають зрозуміти місце України в світі, співвіднести протікання націо- та державотворчих процесів у власній домівці і в європейському регіоні, побачити транснаціональну перспективу в цілому.
Звертає увагу курсантів на те, що говорячи про основні завдання соціології нації під час розгортання і наповнення новим змістом процесів національного відродженню, перш за все необхідний соціологічний аналіз проблем державо- і націотворення, консолідації української нації.
Етнонаціональний розвиток сучасної України характеризується наступними тенденціями:
- скороченням питомої ваги українців у складі населення (якщо у середині 20-х рр. ХХст. українці складали 80,6% населення, то в кінці 80-на поч. 90-х рр. - лише 72, ТУ;
- зростанням числа росіян, які проживали і проживають в Україні, з 3 млн.. у 20-х рр. до 11 млн. наприкінці 80-х;
- -звуженням сфери вживання української мови (якщо у 1959 р. 93,5% українців вважали рідною мовою українську, то через 40 років їх стало 87,7%, і відповідно 12,3% українців у 1989 р. назвало рідною мовою російську; відсоток останніх за 10 років не зменшився, а зріс на 1,4%;
- поділом населення України на три великі лінгвоетнічні групи: україномовних українців (40%), російськомовних українців (33-34%) та російськомовних росіян (20-21%). Навіть серед тих, хто вважає себе українцями, більше третини - російськомовні;
- існуванням різного ставлення до проблем державного суверенітету прихильників входження України до міжнаціонального утворення на зразок Союзу Незалежних Держав на чолі з Росією є значно більше в східних, південних і почасти центральних регіонах, натомість в західних регіонах переважають прагнення до існування України як самостійної незалежної держави;
- наявністю різних політичних симпатій населення у цих регіонах, коли на Сході традиційно підтримують комуні стичну, соціалістичну партії та аграріїв, а на Заході - радикальних і поміркованих націоналістів та демократів.
Звертаю увагу курсантів, на те, що зазначені процеси і явища, безперечно ускладнюють національне відродження України в цілому, загострює проблему регіоналізму, яка дістала в нас політичного забарвлення. Це дало змогу деяким київським соціологам вжити навіть новий термін - "політична географія України". Відбувалася і триває, поляризація політичних уподобань населення Заходу і Сходу і надала політичній диференціації форми територіального поділу країни. Саме тому соціологам слід докладно вивчати ситуацію в Україні, а політикам, спираючись на одержану соціологічну інформацію, створити умови для формування в Україні найбільш надійної основи непохитності самостійної державності - єдиної політичної нації, всі представники якої зможуть усвідомлювати себе українцями незалежно від своєї етнонаціональної чи лінгвоетнічної приналежності.
Література:
1. Арбенина В.Л. Методологические проблемы этносоциологического исследования //Харьковские социологические чтения-95. Доклады и сообщения участников. – Харьков: 1995.
2. Арутюнов С.А. Народы и культуры: развитие и взаимодействие. – М., 1969.
3. Арутюнян Ю.В. Социально-культурное развитие и национальное самосознание //Социологические исследования. – 1990, №7.
4. Арутюнян Ю.В. Этносоциология: цели, методы и некоторые результаты исследования. – М., 1984.
5. Астахов Д.И., Калугин В.М. Межнациональные отношения: некоторые социально-политические и экономические аспекты. – Л., 1989.
6. Бочковський О.І. Наука про націю та її життя. – Нью-Йорк: 1958.
7. Брамлей Ю.В. Очерки истории этноса. – М., 1983.
8. Баграмов Э.А. Национальный вопрос в борьбе идей. – М., 1982.
9. Брук С.Н. Население мира: Справочник. – М., 1990.
10. Геккман Ф. Народ, нация, этническая группа и этнические меньшинства: к некоторым основным категориям личности //3арубежный мир: социально-политические и экологические проблемы. – К., 1990.
11. Геллнер З. Нации и национализм. – М., 1991.
12. Гидденс А. Девять тезисов о будущем социологии //Тезис. – 1993. – Ч.1.
13. Гумилев Л.Н. Этногенез и биосфера Земли. – Л-д., 1990.
14. Дашкевич Я. Націогенез – національне відродження - національна свідомість українців на зламі ХVІ-ХVП ст. //Україна. Наука і культура. Вип. 26-27. – К., 1993.
15. Етнонаціональний розвиток України: Терміни, визначення, персоналії. – К., 1993.
16. Кон И.С. Этнопсихология. – М., 1988.
17. Краткий словарь по социологии. – М., 1989.
18. Національні відносини на Україні. – К., 1991.
19. Погорілий О.І. Соціологічна думка XX століття. – К., 1996.
20. Смелзер Н. Социология. – М., 1994.
21. Сміт Е. Національна ідентичність. – К., 1995.
22. Социология: наука об обществе. – Харьков: 1996.
23. Соціологія. – Київ-Харків: 1998.
24. Соціологія: короткий енциклопедичний словник. – К., 1998.
25. Тощенко Ж.Т. Социология. – М., 1994.
26. Тадевосян З.В. Словарь-справочник по социологии и политологии. – М., 1996.
27. Черниш Н. Соціологія: курслекцій. – Львів: 1996.
28. Шаповал Ю. Загальна соціологія. – Прага: 1929.
29. Якуба Е.А. Социология. – Харьков: 1996.
10-09-2015, 14:58