Пленум Верховного Суду України в постанові від 27 березня 1992 р. «Про судову практику у справах про згвалтування та інші статеві злочини» зазначив, що за змістом ст.19 КК дії особи, яка не вчинила і не мала наміру вчини­ти статевий акт, але безпосередньо застосувала фізичне насильство, погрозу чи довела потерпілу до безпорадного ста­ну з метою згвалтування її іншою особою, повинні розгля­датися як співвиконавство у цьому злочині[7] .

Всі співвиконавці несуть рівну відповідальність незалежно від кількості і якості виконаних кожним із них дій.

Дії співвиконавців кваліфікуються за однією статтею Особливої частини КК без застосування ст. 19 КК.

2.2. Складна співучасть

Складну співучасть (співучасть з розподілом ролей) поля­гає в тому, що співучасники виконують різнорідні ролі, тут має місце розподіл ролей — один або кілька з них виконавці, інші є підмовни­ками, посібниками тощо. Інакше кажучи, при цій формі співучасті не усі співучасники є виконавцями злочину.Складна співучасть відрізняється тим, що злочин вчиняється з розподілом ролей між співучасниками. Безпосередньо дії, що створюють об'єктивну сторону складу злочину, виконують одні (виконавці). Інші співучасники лише сприяють діям виконанців (пособники), чи керують вчиненням злочину (організатори), або підбурюють других осіб на вчинення злочину (підмовники).

Особливість співучасті організаторів, підмовників та пособників в тому, що вони безпосередньо не виконують тих дій, які створюють об'єктивну сторону злочину.

Складна форма співучасті включає: 1) співучасть у вузькому розумінні цього слова (кожен із співучасників виконує певну роль у вчиненні злочину); 2) злочинне угруповання (банда, організована група, незаконне воєнізоване формування чи група).

У складній співучасті відповідальність інших співучас­ників (організаторів, підмовників і пособників залежить від відповідальності виконавця злочину (так звана акцесорність відповідальності співучасників, тобто залежність). Коли щодо виконавця певних дій відмовлено в притягненні до уголовної відповідальності через відсутність складу злочи­ну, то співучасник цих дій також звільняється від уголовної відповідальності з цієї ж підстави[8] . Дії підмовників та пособників кваліфіку­ються із застосуванням ст. 19 КК.

2.3. Форми співучасті за суб ’єктивними ознаками

За суб'єктивними ознаками, за стійкістю суб'єктивних зв'язків, за стійкістю умислу в статтях КК виділяються наступні форми співучасті:

І. Співучасть без попереднього змовлення (зговору). Має місце там, де діяльність одного співучасника приєднується до діяльності ви­конавця чи інших співучасників у процесі виконання злочину (коли він вже розпочався), але до його закінчення. Наприклад, така форма співучасті передбачена ч.3 ст. 117 КК.

ІІ. Співучасть за попереднім змовленням (зговором) – найпоширеніша форма співучасті. Попереднім вважається змовлення, укладене до початку вчинення злочину. Інакше кажучи, змовлення повинне передувати замаху або має місце в процесі, в ході замаху на злочин. Попереднє змовлення в принципі підвищує відповідальність.Попередне змовлення може бути про час, місце чи способи вчинення злочину; про розподіл ролей, про приховування слідів, здобутого і т. ін. Це найбільш небезпечна форма співучасті, оскільки 1) тут більша згуртованість співучасників, більша їх зло­чинна стійкість, наполегливість; 2) попередність змови визначає більшу енергійність дій всіх співучасників.

Співучасть за попереднім змовленням можлива в елементарній формі і у формі організованої групи.

Співучасть за попереднім змовленням в елементарній формі позбавле­на будь-яких ознак, що свідчать про її стійкість. Тут має місце проста домовленість між кількома особами про спільне вчинення злочину.

Організованою групою визнається співучасть двох або більше осіб, які попередньо об'єдналися в стійку групу з метою вчинення злочину. Організована група — це стійка група, що вчиняє низку підготовчих дій (наприклад, розподіляються ролі, підшукуються знаряддя і засоби, вив­чається місце вчинення злочину, розробляється план його вчинення тощо). Стійкість групи може виражатися і в систематичності її злочин­ної діяльності. Організовану групу характеризують такі ознаки:

1) розроблений (хоча б у загальних рисах) і схвалений учасниками групи план злочинної діяльності або вчинен­ня певного злочину:

2) розподіл ролей;

3) наявність організатора (керівника) групи;

4) прикриття своєї діяльності як своїми силами, так і з до­помогою сторонніх осіб (в тому числі і підкупом хабара­ми посадових осіб);

5) вербування нових членів;

6) наявність загальних правил поведінки, ієрархія стосун­ків між учасниками групи;

7) наявність матеріальної бази — транспорту, приміщень, сховищ, коштів.

ІІІ. Злочинна організація (злочинне співтовариство) — особливо стійка, згуртована група осіб, особливо небезпечна співучасть. Саме створення такої організації визнається законом закінченим злочином. Чинне уголовне законодавство передбачає такі форми ор­ганізованої злочинності:

1) банда - ст. 69 КК;

2) злочинна група у виправно- трудових установах — ст 691;

3) група контрабандистів — ст.70 КК;

4) організована група — ч.3 ст. 86² КК;

Істотними ознаками злочинної групи є:

1) згуртованість співучасників — відданість кожного співучасника групі, готовність жертвувати всім для досяг­нення мети групи і т. ін.

2) стійкість групи — утворення групи для вчинення багатьох злочинів; намір надовго чинити злочини або вчини­ти один, що вимагає старанної та багатобічної підготовки.

Особливість уголовної відповідальності співучасників за організовану злочинну діяльність полягає в тому, що ство­рення такої групи (організації) містить в діях співучасників закінчений злочин (ст. 69, 69¹ та ст. 187⁶ КК).Усі учасники злочинного угруповання через узгодже­ність дій щодо досягнення певних цілей підлягають відпо­відальності незалежно від конкретних дій, що кожен із них вчинив як виконавець злочину, вчиненого відповідним угрупованням. Однак кожному учаснику злочинного угру­повання можуть бути інкриміновані лише ті дії, які він вчинив, і ті злочини, в яких він брав участь[9] . Учасники злочинної організації несуть уголовну відповід­альність лише за ті злочини, в яких вони особисто брали участь. Ті особи, які не брали безпосередньої участі в якомусь окремому злочині, підлягають відповідальності лише за членство в цій групі(організації).Дії учасників злочинної групи кваліфікуються без засто­сування ст.19 КК.

Таким чином форми співучасті можна зобразити такою схемою[10] :

Через те, що запропонований поділ форм співучасті за об'єктивними і суб'єктивними ознаками відбувається з різних підстав, то проста співучасть (співвиконавство) може мати місце і без попереднього змовлення і за попереднім змовленням, виразитися в формі організованої групи і навіть злочинної організації. Те ж саме можна сказати і про співучасть з розподілом ролей, тобто складну співучасть. Вона може бути і без попереднього змовлення і за попереднім змовленням, виражатися в формі організованої групи чи злочинної організації. Так, якщо кілька чоловік накидаються на ймовірного злодія і чинять над ним самосуд — це проста співучасть (співвиконавство) без попереднього змовлення (зговору). Але можлива ситуація, коли злодій вчиняє крадіжку з сараю, і в цей час проходить мимо перехожий, який бажає приєднатися до крадіжки, що вчиняється. Злодій говорить йому: «Я сам впораюся, а ти постій на сторожі, щоб ніхто не завадив, а викрадене поділимо.» Перехожий так і робить. Перед нами складна співучасть (співучасть з розподілом ролей: один — виконавець, другий — пособник), вчинена без попереднього змовлення. Те ж саме можна сказати і щодо інших форм співучасті, що відображені на схемі.

3. Питання відповідальності за співучасть

3.1. Відмінність співучасті від причепності до злочину

Причетність до злочину – це дії, що пов'язані зі злочином, але які не сприяли його вчиненню, не обумовили його підготовку і вчинення і не є співучастю в ньому. Вони знаходяться зі злочином у певному зв'язку і тим самим об'єктивно сприють вчиненню цього злочину чи перешкод­жають його виявленню або розкриттю. У Кримінальному кодексі України термін "причетність" до злочину не вживається. Він використовується в науці кримінального права.

Причетні до злочину дії:

1) знаходяться за межами складу злочину;

2) здійснюються уже після закінчення злочину;

3) не мають зі злочином причинного зв'язку.

Причетні до злочину дії мають причинний зв'язок з ти­ми діями виконавця злочину (чи інших співучасників), які спрямовані на переховування злочину, злочинця, знарядь чи слідів злочину, або предметів, здобутих злочином.[11]

Чинним законодавством передбачені лише два види причетності, а теорія і практика кримінального права виділяють ще один її вид. Таким чином, є такі види причетності: заздалегідь не обіцяне переховування злочину (ст. 20 КК); неповідомлення (або незаявництво) про злочин (ст. 21 КК); попуск злочину.

Переховування злочину — це активна діяльність особи по переховуванню злочинця, засобів і знарядь вчинення злочину, його слідів або предметів, здобутих злочинним шляхом. В деяких випадках і заздалегідь не обіцяне пе­реховування внаслідок його систематичності дає виконавце­ві підставу розраховувати на сприяння його діянню і пере­ростає у співучасть. Переховування здійснюється активними діями: наданням сховища; знищенням слідів, знарядь, документів; продажем предметів, здобутих злочином, і тільки з прямим умислом, бо з метою — переховати. Для наяв­ності складу цього злочину необхідно також встановити, що суб'єкт усвідомлював, який конкретно злочин він при­ховує.

Неповідомлення (незаявництво) полягає в неповідомленні осо­бою органам влади про достовірно відомий злочин, що готується або вже вчинений. Повідомлення органам влади чи державного керування або органам правоохорони про підготовку чи вчинення небезпечного злочину є юридичний обов'язок кожного громадянина. Його невиконання (бездіяльність) утворює склад злочину. Уголовна відповідальність настає лише за недонесення про злочини, що перелічені в ст.187 КК. Неповідомлення - діяльність па­сивна (так звана чиста бездіяльність). Недонесення скоюється тільки навмисно. Необережним воно бути не може.

І переховування, і неповідомлення тягнуть кримінальну відповідальність лише у випадках, чітко зазначених в законі. Перелік таких злочинів у КК, переховування яких або неповідомлення про які карані, є вичерпним і встановлений в ст.ст 186, 187 КК.

І переховування, і неповідомлення можливі тільки щодо конкретного злочину, характер якого відомий переховувачу або незаявнику. Особа повинна вірогідно знати, що вчинений конкретний злочин і який саме.

Попуск (потурання) полягає в тому, що особа, яка була зобов'язана і могла перешкодити вчиненню злочину, такому злочину не перешкоджає і тому він вчиняється.

В Загальній частині КК не встановлено відповідальність за попуск. Питання про відповідальність за попуск вирішується двояким чином:

1) якщо він був заздалегідь обіцяним, то стає пособництвом, бо такий попуск є не що інше, як усунення перешкод вчиненню злочину;

2) заздалегідь же не обіцяний попуск утворює собою у випадках, передбачених Особливою частиною КК, службовий злочин (зловжи­вання службовим становищем – ст. 165 КК, недбалість – ст. 167КК).

Отже, із закону випливає, що наявність заздалегідь даної обіцянки або її відсутність дає можливість дати різну юридичну оцінку переховуванню і попуску. Що ж стосується неповідомлення про злочин, то неза­лежно від того, було чи не було воно заздалегідь обіцяним, воно не може утворювати собою співучасть у злочині і завжди розглядається лише як діяльність причетна.

Вирішення питання, чи є дії особи співучастю у злочині, чи причетністю до нього, дуже важливе. Співучасть може мати місце як на стадії попередньої злочинної діяльності, так і в процесі вчинення закінченого злочину виконавцем. Якщо ж злочин вже закінчено, будь-які наступні дії осіб — заздалегідь не обіцяні ними — співучастю у цьому злочині за кримінальним правом України визнаватись не можуть. Це положення закріплене, зокрема, в ст. 20, згідно з якою заздалегідь не обіцяне переховування злочинів не є співучастю, а належить до злочинів особливого роду. На підставі цього можна не тільки обмежити коло дій, які утворюють співучасть, але й визначити різницю між співучастю у злочині, з одного боку, і так званою причетністю до злочину у формі переховування, недонесення та потурання — з іншого[12] .

3.2. Відповідальність за вчинення злочину у співучасті

Уголовна відповідальність співучасників має загальні підстави — наявність в діях кожного співучасника складу злочину (ч.1 ст.3 КК).

Склад злочину в діях кожного співучасника складається із ознак, що характеризують діяльність кожного співучасника, і оз­нак того складу злочину, учасником вчинення якого вони були. Дії співучасників кваліфікуються з застосуванням ст.19 КК. Наприклад, співучасть у вбивстві кваліфікується за ст.19 і ст. 94 КК.

Тобто відсутність деяких ознак складу злочину, що перед­бачає відповідальність за вбивство (адже, наприклад, пособник потерпілого не вбивав, безпосередньо не чинив дій, які призвели до настання смерті), доповнюється ознаками статті, яка передбачає відповідальність за співучасть у злочині (ст.19). Пленум Верховного суду України зокрема вказав, що якщо особа при вчиненні одних злочинів була виконав­цем, а при інших — організатором, підмовником чи пособником, останні злочини повинні отримувати окрему кваліфіка­цію з посиланням на відповідну частину ст.19 КК України[13] .

У складній співучасті відповідальність інших співучас­ників (організаторів, підмовників і пособників залежить від відповідальності виконавця злочину (так звана акцесорність відповідальності співучасників, тобто залежність). Коли щодо виконавця певних дій відмовлено в притягненні до уголовної відповідальності через відсутність складу злочи­ну, то співучасник цих дій також звільняється від уголовної відповідальності з цієї ж підстави[14] .

Деякі види спільної злочинної діяльності описані в Особ­ливій частині КК як окремі конкретні злочини (окремі різновиди таких злочинів), і це означає, що при квалі­фікації такої спільної злочинної діяльності положення За­гальної частини про співучасть, як правило, не застосову­ються. Так, норми закону про співучасть (ст. 19) не поши­рюються на осіб, що вчинили дії організаційного, підмовницького чи пособницького характеру, відповідальність за які передбачена, зокрема, статтями 69, 169, 187⁶ , 208. Норми про співучасть не застосовуються і в тих випадках, коли спільна участь кількох осіб у вчиненні злочину, пе­редбаченого Особливою частиною Кодексу, надає такому злочину кваліфікованого виду. Наприклад, розкрадання чужого майна, яке було вчинене за попереднім зговором групою осіб (ч. 2 статей 81—83, 86, 86² , 140—144) ви­знається кваліфікованим видом розкрадання. Ці та інші злочини (ч. 2 ст. 154, ч. 2 ст. 168, ч. 2 ст. 217² тощо), якщо вони були вчинені за попереднім зговором групою осіб (співвиконавство), кваліфікуються за відповідними статтями Особливої частини без застосування ст. 19 КК.[15]

Відповідальність співучасників містить в собі питання про кваліфікацію дій співучасників і про їх покарання.

Відповідальність співучасників, які діють в організованій групі або злочинній організації, вирішується таким чином:

а) організатор злочину несе відповідальність за усі злочини, вчи­нені будь-яким співучасником цієї групи за умови, якщо вони (ці злочини) охоплювалися умислом організатора;

б) решта співучасників (учасників групи) несуть відповідаль­ність за ті злочини, в підготовці або у вчиненні яких вони брали участь;

в) дії усіх цих співучасників кваліфікуються за тією статтею Осо­бливої частини КК, яка передбачає відповідальність за вчинення да­ного злочину злочинною організацією або організованою. Тобто, особливість уголовної відповідальності співучасників за організовану злочинну діяльність полягає в тому, що ство­рення такої групи (організації) містить в діях співучасників закінчений злочин (ст. 69, 69¹ та ст. 187⁶ КК). Але учасники злочинної організації несуть уголовну відповід­альність лише за ті злочини, в яких вони особисто брали участь. Ті особи, які не брали безпосередньої участі в якомусь окремому злочині, підлягають відповідальності лише за членство в цій групі (організації).

При простій співучасті, тобто при співвиконавстві, усі співучас­ники несуть відповідальність за тією статтею Особливої частини КК, яка передбачає вчинений ними злочин.

При співучасті з розподілом ролей питання про відповідальність вирішується таким чином:

а) виконавець (співвиконавці) відповідають затією статтею Особливої частини КК, яка передбачає відповідальність за вчинений ними злочин;

б) решта співучасників (організатори, підмовники, пособники) відповідають за злочин, який вчинив виконавець (співвиконавець);

в) у зв'язку з цим дії усіх співучасників, за винятком виконавця (співвиконавців), кваліфікуються за тією статтею Особливої части­ни КК, за якою кваліфіковані дії виконавця, але з обов'язковим поси­ланням на відповідну частину ст. 19 КК.

Отже, кваліфікація діяння співучасників у принципі завжди визна­чається діями виконавця, за винятком деяких випадків, про що буде сказано нижче.

При вирішенні питання про відповідальність співучасників слід враховувати обставини, що посилюють або по­м'якшують відповідальність, але харак­теризують лише особу співучасника, навіть якщо решта співучасників знали про їх наявність. Вони можуть бути по­ставлені за вину лише тому співучаснику, на боці якого вони є. Іна­кше кажучи, «особисті» обставини (наприклад, повторність, рецидив) не можуть впливати на відповідальність інших співучасників.

Згідно з ч. 7 ст. 19 КК, крім усіх інших обставин, суд, призначаючи покарання співучасникам, повинен обов'яз­ково враховувати характер і ступінь участі особи в злочині.

Характер участі — це та роль, яку виконує співучасник у злочині (чи був він співвиконавцем або підмовником, чи поєднував він в одній особі кілька ролей тощо).

Ступіньучасті— це ступінь інтенсивності, вираженості тієї чи іншої ролі при вчиненні злочину. Інтенсивність тієї чи іншої ролі може бути різного ступеня і цю обставину має ураховувати суд, визначаючи конкретну міру покарання співучаснику. Так, можна бути активним посібником, а можна сприяти вчиненню злочину під впливом погроз, шантажу, примусу. Очевидно, що ступінь участі цих посібників у зло­чині різний, що й повинен ураховувати суд[16] .

3.3. Спеціальні питання відповідальності за співучасть

Крім розглянутих загальних виникає й низка так званих спеціал­ьних питань відповідальності за співучасть. До них відносяться:

1) Посередня винність (або посереднє заподіяння чи посереднє виконання). Має місце там, де фактичним (так би мовити, фізичним) виконавцем злочину виступає особа, яка не підлягає кримінальній відповідальності внаслідок неосудності або недосягнення віку кримінальної відповідальності.

В таких ситуаціях особа, яка фактично вчиняє злочин, не несе кримінальної відповідальності внаслідок її неосудності або недосягнення певного віку. Відсутня в таких випадках і співучасть у злочині. Так званий підмовник або посібник чи організатор, тобто особи,


29-04-2015, 04:39