План
Вступ
1 Концепції природи людини
2 Що таке «сенс»?
3 Реалізація сенсу життя
Висновок
Список літератури
Вступ
У житті сучасної людини поліфонічно поєднані сенси багатьох культур, що генерують смислову перспективу персонального, особистісного ставлення до життя, що осягається. Можливість і здатність осмислити навколишнє і своє життя з'являється у взаємодії індивіда із зовнішнім світом, у спілкуванні з іншими людьми і самим собою.
Людина осмислює (наділяє сенсами) все, що її оточує, а також власні дії, вчинки, моральне значення своєї діяльності — для самоствердження. На певному рівні ооціально-психо-логічної зрілості особистості в структурі самосвідомості виникає потреба, задовільнення якої являє собою складне і необхідне завдання: осмислення буття людини і визначення сенсу власного життя, свого призначення, покликання.
Якщо звернутися до історії філософсько-етичного обгрунтування сенсу людського життя, то виявляється, що багато сучасних уявлень, теоретичних досліджень з цього питання в своїх обгрунтуваннях сходить до ідей минулого, наповнюючись конкретним змістом даного історичного часу, його культури.
Античні філософи стверджували, що сенс життя міститься в тих формах і засобах життєздійснення, які облагороджують, підносять людину над її природним існування. Розум, знання, здатність творити добро запобігають стихійній течії життя і упорядковують прагнення і цілі людини. Тому сенс життя вбачається в удосконаленні свого розуму, своїх прагнень і здібностей, як тих, що забезпечують вище благо.
Філософсько-релігійне розуміння сенсу життя в середні віки, яке потіснило антропоцентричні погляди античних філософів, зв'язало цінності життя людини з потойбічним, божественним світом і підкорило сенсожиттєвий вибір людини волі Бога. Тепер сенс життя вбачався у служінні Всевишньому, подоланні в собі гріховності, моральному бутті заради досягнення Божої благодаті.
Епоха Відродження з новою енергією активізувала проблему обгрунтування сенсу життя реальної людини як творчої індивідуальності, яка здатна бути тим, ким бажає.
Питання про призначення людини, значимість її життя, сенс її діяльності незмінно ставить філософсько-етична думка Нового часу. Так, наприклад, І. Кант стверджує, що людина належить, перш за все, до світу умодосяжного, у зв'язку з чим добро, воля і обов'язок, пробуджені власним розумом, визначають, спрямовують і надають цінності людському життю.
Г. Гегель вважав призначення людини в тому, щоб підняти своє окреме існування до загальної природи, що, в свою чергу, пов'язано з опануванням досвіду роду людського, його культури, з прилученням до загальних духовних цінностей і суспільне значимої діяльності.
Питання про сенс життя, що постає перед кожною людиною, що мислить, завжди має минуле — в історичному досвіді, і свою новину — у свідомості і самосвідомості конкретної історії і особистості.
1 Концепції природи людини
Коли людина народжується, навколо збираються люди, усміхаються і радіють її приходу в світ, а вона плаче. Коли людина вмирає, всі навколо плачуть, а вона усміхається. От так треба прожити життя, щоб вмирати щасливим і упевненим, що виконав свою маленьку задачу, нікому не зробивши погано.
Кавказька мудрість
Природно-біологічна організація людини обумовлює з неминучістю визнання того очевидного факту, що вона, як і все живе на Землі, смертна. Але смертна не людина як така, не людство в цілому. Питання про смертність людини як особливого біологічного виду може розв'язуватися тільки гіпотетично, в контексті розгляду глобальних проблем сучасності. Безперечним є факт смертності конкретної людини, людського індивіда. Тривалість життя індивіда залежно від різних умов його існування коливається, але знаходиться в середньому в рамках 70 - 80 років.
Зусилля учених направлені на максимальне продовження людського життя на основі трансплантації, технології біоніки, генної інженерії і т.д. Та все ж наука не знімає питання про смертність людського буття. Не може вона довести і його безсмертя.
Найтривалішим в питанні тлумачення людини був вплив Ветхого завіту. Античність і особливо християнство бачили єство людини в його розумі, або пізнавальній здатності, в його здібності до утворення політичної спільності. Християнське середньовіччя бачило в ній, з одного боку, подобу Бога, а з іншою - творіння земних демонічних сил. В XVIII в. в людині розрізняли чутливе явище і «надчуттєве» розумне єство. Останнє з названих понять стало потім початковим пунктом для ідеалу Гуманізму, який учив, що всі люди володіють ідеальною фізично-душевно-духовною здібністю до вдосконалення.
Античне мислення було звернене до космосу і природи, до людини ж лише настільки, наскільки він пов'язаний з ними. В період середньовіччя людина розглядалася як складова частина божественної впорядкованості в світі. В новий час людину затьмарив його власний розум або навіть абсолютний розум Всесвіту, і людина стала суб'єктом, що пізнає. Починаючи з Шеллінга і К'єркегора, здійснюється поворот європейського мислення у бік індивідуальної і історичної конкретизації людського існування і поняття життя. Через Ніцше і Шелера розвиток йшов далі до екзистенціалізму, в якому філософська антропологія знайшла своє тимчасове завершення.
Людина — єдина істота, яка усвідомлює свою смертність. І це усвідомлення неминучості смерті ставить перед кожною людиною ряд важливих світоглядних питань. Перше з них: може бути смерть не неминуча? Можливо, існує інший пласт існування? Можливо, існує можливість воскресіння з мертвих? Можливість переродження в інші форми існування? і т.д. Релігії світу дають позитивну відповідь на ці питання і через це користуються великою популярністю у людей.
Зняття тимчасових рамок людського існування - одна з передумов вічності релігії, яка завжди залишає людині деяку надію, розділяючи смерть тіла і душі: тіло, померши, руйнується, а душа займає належне їй місце. Якщо вона гріховна, то живе, вічно мучаючись і страждаючи. Якщо вона безгріховна і прощена, то продовжує жити вищим вічним життям. В той же час така установка є і приниження цінності тлінного життя.
Марксистська філософія , послідовно проводячи установки філософського матеріалізму, заперечує яку б то не було можливість особистого фізичного безсмертя, не залишає йому надії на "замогильне життя".
Марксизм виводить сенс життя з об'єктивно існуючих фактів як ідеал, який постійно практично здійснюється. Точніше кажучи, сенс життя стає ідеалом, заснованим на певних відносинах людини з фактами існуючої дійсності. Сенс життя не можна представити і зовні людських відносин. Сенс життя особи не може бути ізольовано від сенсу життя інших осіб, тому що зовні людських відносин він втрачає всяке значення.
Відкидаючи релігійно-містичне значення життя людини, наявність потойбічного значення в історії, марксистська філософія висуває положення про свідому діяльність людини в ім'я певної мети.
Але, не дивлячись на протилежні початкові установки, релігійний і матеріалістичний світогляд визнає неминучість припинення земної форми існування людини. Реальна обмеженість людського існування в часі, усвідомлення своєї смертності здатні втілитися в позицію відповідальності за своє життя, осмислене ставлення до свого часу, На цій основі формується ціннісна позиція людини. А це означає, що з визнання смертності людини органічно витікає проблема сенсу і мети життя. Якщо кожний індивід смертний, ради чого він живе? Ради чого взагалі варто жити? Чи є який-небудь сенс людського життя? Релігійні вчення стверджують, що життя на Землі — дуже важливий етап буття індивіда. Воно для індивіда має власне життя, цінність і сенс. Але головний сенс земного буття індивіда полягає в тому, щоб підготувати його до життя вічного. Тому кожна людина повинна прожити це життя так, щоб забезпечити собі гідне місце в «іншому житті». В християнстві, наприклад, земне життя тлумачиться як час «спасіння душі», подолання спадкового гріху, спосіб з'єднання людини з Богом.
Атеїстичні концепції стверджують, що сенс людського життя в самому житті. Епікурійці, як наголошувалося раніше, учили: живи, тобто задовольняй свої потреби, забезпечуй біологічне і духовне існування і радій. Перестанеш це робити, значить, тебе не буде, не буде ніяких переживань, ніяких пристрастей. Буде — ніщо або, інакше кажучи, для тебе більше нічого не буде. Така філософська позиція має свої позитивні риси, орієнтуючи людину на самоцінність його життя. Але в ній дуже слабо відображені змістовні орієнтири життєвої позиції, духовно-етичні критерії людського життя. Людині, як правило, мало просто жити. Їй хочеться жити "для когось" і "в ім'я чогось". Безрелігіозний вибір примушує людину глибоко і серйозно задуматися про своє місце в світі, в суспільстві, серед людей. Марксистський підхід до людського життя пов'язаний з визнанням її самоцінності і самоцілі. Але на відміну від епікурейської концепції він затверджує суспільну значущість людського буття. Він підкреслює той факт, що людина живе в суспільстві, серед людей: оточуючих, близьких і далеких. І у зв'язку з цими людьми укладений його реальний шанс на безсмертя і стимул надії. В їх колі індивіду дана можливість самореалізуватися, здобути вдячність, пам'ять про себе. Вічно живуть в нашому житті великі учені, композитори, письменники, поети, борці за свободу і щастя людства. Пам'ять про них вічна. Але пам'ять про себе залишають не тільки великі люди. Все хороше, добре, етичне, що створила людина, залишається з ближніми, не пропадає. Ми продовжуємо жити в наших дітях, внуках, більш далеких нащадках. Людина як особа, реалізовуючи в своїх діяннях свій творчий потенціал, продовжує життя в житті людства.
Парадокс полягає в тому, що біологічне єство людини визначає її кінцівку, ставить об'єктивні межі її життєвим пошукам, творчості, потенціям, переживанням і т.д. Людина шукає сенс життя в умовах власної смертності, особливо гостро відчуваючи трагізм свого буття в прикордонних ситуаціях, на грані між життям і смертю. Смерть це не просто припинення існування життєдіяльності організму, це щось більше. Адже вмирає не тільки біологічна істота, але і особа, свідомість. Смерть супроводжує життя, а цінність життя усвідомлюється лише на фоні смерті. Не було б смерті, ми не могли б говорити і про життя, була б просто постійна зміна подій.
2 Що таке « сенс»?
Що таке «сенс»? Який смисл вкладається в «сенс»?
Сенс – це:
1) сила, значення, толк, розум, суть;
2) внутрішній зміст, значення чого-небудь, що осягається розумом; мета, розумна підстава; розум;
3) ідеальний зміст, ідея, кінцева мета (цінність) чого-небудь; цілісний зміст якого-небудь вислову, що не зводиться до значення його складників і елементів, але, яке саме визначає ці значення.
Як бачимо, поняття «сенс» зводиться в основному до розуму, до раціонального значення, до мети. Але, можна продемонструвати поняття «сенс» в англійській мові, де слово sense («сенс») має наступні значення:
відчуття; розуміння; свідомість, розум; смисл, значення; настрій.
Тут «сенс» вже не має тільки раціональні межі, поняття розповсюджується і на чуттєву область, і навіть, в якійсь мірі, на ірраціональне – настрій.
Також поняття «сенс» ототожнюється з метою. Може в якихось областях це і вірно, але що стосується «сенсу життя», то тут ці поняття розрізняються.
Мета – це орієнтир, який можна досягти. Досягнення визначається рівнем домагання, здібностями, можливостями, випадком, - але рано чи пізно це приводить до фінішу – людина або досягає мети, або не досягає. В першому випадку він задоволений собою, в другому – ні.
Мета небезпечна тим, що вона автоматично не дає сенсу. Її досягнення як сенс річ дуже сумнівна. Досягнувши мети, людина її втрачає, вона вже зникла і інтересу не представляє. Якщо мета не досягається, то відбувається фрустрація, злам з приводу безсилля і неможливості, тобто знову сенс досягнення вислизає і починається зниження планки, зниження рівня домагань.
Сенс життя можна визначити як стійку, домінуючу спрямованість моральної свідомості, що безпосередньо виявляється у соціальній діяльності особистості чи суспільної групи і має соціальну цінність. Сенс життя зумовлює провідні ціннісні орієнтації і стратегічні цілі як граничні підвалини вибору способу життя. Базою індивідуального вибору сенсу життя є відображення у свідомості людини об'єктивних основ людського буття, подолання суперечностей між вимогами суспільного ідеалу і змістом власної діяльності, суб'єктивними задумами і об'єктивними результатами і, нарешті, рівень розуміння і обгрунтування свого призначення і покликання, покладання цілей і перспективи власної життєдіяльності у контексті життя суспільства, соціальної групи, референтного оточення.
Сенс не має початку і кінця, тут немає фінішу. Сенс може розкриватися в цілях, які ставить перед собою людина, сенс визначає її поведінку, її цілі, але він не тотожний цілям. Поняття «сенс» ширше. Воно існує апріорно, ще до народження індивіда, на відміну від цілей, які формулюються і реалізуються вже безпосередньо особою, «пророслою» з індивіда.
Необхідно також розрізняти поняття «сенс» і «реалізація сенсу». Вони співвідносяться так само, як поняття «людина» і «особа». Сенс життя один для всіх, він характеризує людину в цілому, як представника роду. Реалізацію сенсу життя вже визначає для себе особа, з її індивідуальністю і неповторністю. Тому коли говоримо про способи реалізації сенсу життя уніфікація неможлива – у кожного свій спосіб, свої цілі. Часто поняття «сенс» вживають замість «способу реалізації сенс».
Таку відмінність можна пояснити лінгвістичними складнощами, культурними особливостями людей, їх рівнем розвитку і т.п. Річ у тому, що безпосередньо сенс життя сформулювати не можна, він не укладається в словесно-логічну конструкцію. Якщо дати якесь формулювання, то знайдеться безліч людей, які з нею не погодяться, або просто не зрозуміють. Мова (а разом з нею і мислення) стоять на варті повного взаєморозуміння. Як не дивно, але мислення кожної людини унікальне, воно схильне до впливу безлічі чинників, зокрема й ірраціональних, а формулювати результати мислення потрібно в уніфікованих словесно-символьних конструкціях, що, у свою чергу, трансформуючи індивідуальне, не дозволяє передати іншому той унікальний смисл, який розуміє-відчуває той, хто говорить.
Саме тому кожний формулює сенс життя по-своєму. Навіть на різних стадіях життя особи формулювання (реалізація) сенс життя може мінятися. Те ж відноситься і до людини як до поняття безсмертно-історичного. В епоху Відродження один сенс, в епоху Просвіти – інший, і т.п.
3 Реалізація сенсу життя
Істинний сенс життя не виявляється в результаті пошуку, але без пошуку він не виявляється ніколи.
Раджніш Перефразований.
1. Віра – найдавніший сенс життя людини, найбільш живуче і дієве. До цього дня люди у вірі знаходять своє призначення, свої цілі і гармонію. В різні історичні епохи об'єкт віри був різний. Одних богів скільки було. Навіть спеціальні терміни з'явилися, такі як політеїзм, монотеїзм, деїзм, теїзм, пантеїзм, панентеїзм і т.п. Але бог – це приватний об'єкт віри. Вірити можна в що завгодно. Навіть атеїст вірить, що Бога немає. Адже довести не може, а всього лише вірить.
Віра – це феномен, який йде від сенсу, в якійсь мірі це протилежність розуму. Але віра має велике позитивне значення, і не одне. Очевидний житейський досвід підтверджує вірність і благотворність орієнтирів, пропонованих великими світовими релігіями, зокрема віра в замогильне буття душі людської. Поза тим, наскільки виправдана з наукових позицій ця віра, вона, безперечно, допомагає гідно жити і спокійніше померти. А вже там будь що буде.
Віра наповнює життя сенсом. У вірі є свої прийоми і шляхи, які ведуть до т.з. «божественного одкровення», про яке говорили богослови. Просто людина «прозріває», йому дійсно щось відкривається. Але є і інші способи реалізувати сенс. Причому вони не обов'язково повинні виключати віру.
Що стосується Бога, то він є, він тотожний самому сенсу. Що не являється Богом, добре описано у Фейєрбаха, який розгромив християнство. Богом не являється все, що має побутову людську атрибутику, як ось: свідомість, емоції, руки, ноги, добро-зло, мораль і т.п. Персоніфікований бог – це художній прийом, який можуть сприйняти віруючі. Деякі з них, наприклад, індуїсти, чудово розуміють, що Бог – це метафора, за якою стоїть щось більше. Адже треба якось назвати ЦЕ, охарактеризувати, зробити мислимим… Фейєрбах замінив один шлях на інший, – віру на любов. Великої різниці немає.
2 .Багато хто розуміє, що «храм божий усередині нас» і знаходять сенс життя в пізнанні себе . Або, так би мовити, в пізнанні через себе. Річ у тому, що людина – шматочок уселенської голограми, «мікрокосм», який містить в собі весь Всесвіт, всі його властивості. Частина містить ціле і навпаки. Не все це сприймається і усвідомлюється, але можна припустити, що це так і є.
Тому даосизм і підказує, що не «виглядаючи з вікна, можна бачити природне дао», тобто спіткати значення, істину. Але пізнати самого себе (або через себе) складно, особливо представнику «європейської цивілізації», якому потрібно посадити дерево, побудувати будинок, виростити сина, дістати вищу освіту, знайти на хорошу роботу, соціальне саморазвернуться, п'яте…, десяте…, а там і смерть стукає, вже і пізнавати себе ніколи. Христос говорив: «Киньте все і слідуйте за мною», «Залиште тата-маму, дружину-чоловіка і слідуйте за мною». Але на те він і був «сином божим», щоб люди за ним пішли, а хто сам зважиться на такі жертви? Тому самопізнання, як правило, відбувається паралельно, як би життєвим лейтмотивом, але майже ніколи – головною темою.
3. Навчання, накопичення знань як сенс життя теж мають місце. Саме тому існує наука. Безліч людей присвячують собі нею, знаходять сенс свого існування в науці. Це визначає їх роботу, склад розуму, цілі, прагнення.
Тут необхідно розрізняти знання як мету і знання як засіб. Сенс життя в знаннях як в кінцевому результаті має на увазі, що знаючий досягне такого рівня знання, свідомості, коли він раціонально (або інтуїтивно) зможе зробити якесь
10-09-2015, 21:13