КОНТРОЛЬНА РОБОТА

з дисципліни “Філософія”

Тема

Філософська концепція Гегеля

План

Вступ

1. Об’єктивний ідеалізм Гегеля

2. Вчення про метод та систему у філософії Гегеля

3. Особливості і предмет філософії права Гегеля

Висновок

Список використаних джерел

Вступ

Георг Вільгельм Фрідріх Гегель народився 27 серпня 1770 р. в місті Штудгарте в сім'ї великого урядовця. Діставши в місцевій гімназії первинну освіту 1788 р. був зарахований до числа студентів теологічного інституту в Тюбінгене. Після закінчення, з 1797 р. працював домашнім вчителем, далі служив директором гімназії Нюренберге. З 1801 р. викладав в Ненськом університеті. З 1816 р. Гегель - професор Гейдельбергського університету, а з 1818 р. - берлінського, де якийсь час був і його ректором.[1]

Вже в студентські роки Гегель був зайнятий творчим освоєнням і осмисленням досягнень попередньої політичної і правової філософії. Філософія права Гегеля одна з найзнаменитіших робіт у всій історії правової, політичної думки. Це синтез філософських і політико-правових досліджень Гегеля протягом ряду років. Творчість Гегеля вважається вершиною класичної німецької філософії. Гегель пішов значно далі за своїх великих попередників. Він першим представив весь природний, історичний і духовний світ в безперервному розвитку. Він відкрив і обгрунтував з позиції об'єктивного ідеалізму основні закони і категорії діалектики. Він свідомо протиставив діалектику, як метод пізнання її антиподу, метафізиці, оскільки на його думку явище не менше об'єктивне, ніж єство. В своєму навчанні Гегель розглянув ідею держави і права, вважаючи задачею науки про право і державу не розробку уявлень про належне розумне право і державу, а знаходженні розумного в самій дійсності. Гегель не прагнув протиставити свій політичний ідеал дійсності, а прагнув перш за все знайти розумність в самій дійсності; звідси заклик до примирення з самою дійсністю, відмова від побудови належного розумного права і держави і прагнення виправдати як розумне існуюче. Гегель першим розрізняє цивільне суспільство і політичну державу, потрактувавши цивільне суспільство, як опосередкована працею, система потреб що покоїться на пануванні приватної власності і загальній формальній рівності. Також розділяє стани і підрозділяє політичну державу на три власті, рахуючи належне розділення властей в державі гарантією публічної свободи. Вищим моментом ідеї держави і Гегеля представляє ідеалізацію суверенітету. Гегель виділив національне єство держави, поділивши всесвітню історію миру на чотири всесвітньо-історичні світи, звеличував при цьому німецькі народи і прикрашаючи ступінь розвиненості Пруссії і інших німецьких держав. В даній роботі основні питання Гегелівської філософії про державу і право.

1. Об’єктивний ідеалізм Гегеля

В системі гегелівського абсолютного ідеалізму субстанція ( абсолютна ідея ) проходить стадії чистого мислення, вільно відчужує себе у формі "поняття" у власне інобуття, і, нарешті, породивши "мислячий дух" знаходить повне і завершене поняття самої себе. Кожний із ступенів необхідний для забезпечення цілісності процесу. Сама ж всесвітня історія введена Гегелем, як завершення системи об’єктивного духу, в якій слідує перехід до духу абсолютного. "Дух тільки як дух - порожнє уявлення, - писав Гегель, - він повинен володіти реальністю, наявним буттям, повинен бути для себе об’єктивним, наочним". Вираз духу в зовнішньому, його прояв в суспільному буття і суть гегелівський "об’єктивний" дух. Філософія ж історії є осмислення тимчасової форми духу. Принципом гегелівського абсолютного ідеалізму була тотожність буття і мислення. Тільки ця тотожність і робить історію філософії неможливої. Якщо б раптом виявилося, що сама по собі не розумно організований космос, а позбавлений розумності хаос, то філософія історії стала б неможлива ( неможливо шукати закономірність і логіку в безрозсудному ). Але вона не тільки можлива, але і необхідна тому, що дух повинен пізнати себе саме у філософській формі. Тотожність мислення і буття, - ця підстава на якому тримається вся гегелівська філософія, сааме з цього і виведена необхідність історичного процесу і можливість філософії історії. Після того, як необхідність історії доведена відносно до духу, пошук її передумов до людини був "справою техніки" і, по суті справи, був вже не принциповим питанням. Коли Руссо задумався про суть історичного прогресу він припустив що людині властива "за природою" здібність до самовдосконалення. Гегелю припущення такого загального характеру також представлялось достатнім. В середовищі просвітителів існувала думка, що причиною історичного прогресу (змін) є незадоволеність людей існуючими порядками, способом життя і прагненням організувати (перетворити) їх відповідно до своїх уявлень про бажане і належне. Гегель, зовсім не заперечуючи існування таких ідеальних спонукальних мотивів історичної дії, не був схильний бачити в них рушійні сили історії і вважав, що неправомірно переносити механізм індивідуальної мотивації на суспільство в цілому. Відкидаючи прагнення Канта і Фіхте до апріорного конструювання філософії історії без опори на фактичну історію, Гегель наполягав на тому, що філософія історії повинна виходити з даного, від того що було насправді, освоювати емпіричний матеріал. Він твердив, що єдина думка принесена ним у філософію історії із загальнотеоретичної філософії є визнання того, що розум володарює над світом, і що як наслідок цього історія сама по собі розумна. Проте, ця крихта, яка очевидно з'явилася як наслідок вірності Гегеля принципам абсолютного ідеалізму, трохи не порушила з такою працею зведену будівлю філософії історії, відділивши від його все "безрозсудне" і "випадкове", відкинувши філософію на рівень вічних і незмінних субстанцій. Правильно, не можна розумно пізнавати то в чому розуму немає, але ж розум в історії не лежить на поверхні, його треба відшукати. Вивчати синтез ірраціонального з раціональним, історія жива своєю єдністю протилежностей і не можна відділяти одне від іншого без загрози руйнування значення обох. Післягегелевська філософія зробила спробу скинути кришталеве царство філософських абстракцій, знайшовши в абстрактних єствах, де колишня філософія бачила основу всього існуючого всього-навсього уявні "випаровування" життєвого процесу і інструменти пізнавальної діяльності, не більш. На зміну універсаму, складеному з речей, їх якостей і станів, прийшов мир процесів і подій, в якому немає нічого абсолютного, застиглого. Універсалізація історизму і затвердження загальної історичності стосовно всьому сущому - одна з домінуючих тенденцій пост класичної філософії. Історичність з'явилася поняттям, що акумулює і кристалізує головні параметри процесуально мінливому життю. Історичність, як факт того, що все в світі в тому або іншому ступені підпорядковано історичним змінам, настільки очевидна, що про неї не коштувало б і згадувати якщо б не розбіжності в оцінках її значущості. Адже як факт вона не бралася під сумнів і у філософському субстанціализмі, оскільки передбачалося, що все тимчасове, плинне, історичне належить до сфери випадкового, неістотного і що за всіма історичними перетвореннями, які охоплюють лише самий верхній шар реальності, перебувають незмінні вічні єства, чий зміст історією ніяк не зачіпається. Історичність стає проблемою, коли затверджується її істотність, признається історичне єство. Стосовно людини і суспільства це означає, що їх єство може зрозуміти тільки з історії. І сааме Гегелем першим зроблений крок в становленні таких понять як "історія" і "історичність". Все те кінцеве, тимчасове, що не несе в собі нічого необхідного для розвитку духу утворює, по термінології Гегелю, "тільки історичне", - зовнішній шар історичної реальності, позбавлений розумності і істинного. Таке розділення на "історичне" і лише історичне" не можна пояснити інакше, як тим фактом, що на Гегеля робили дуже сильний вплив традиційні субстанціоналісти і він так і не зміг остаточно вийти за межі ідеалістично-субстанціалистського розуміння миру. Проте, Гегель дав терміну "історія" нове життя. Замість простого збирання фактів зміни стала на перший план висуватися сама ідея історичної змінності. На відміну від елементарної хроніки історичність і є сама ідея процесу, а не його опис. Якщо довгий час історія була синонімом минулому, а історичне знання, знанню про минуле, то тепер виявилась більш фундаментальна задача: осягнути себе, власну дійсність в її історичності.

В другій половині минулого століття, можливо востаннє, постала дилема: субстанціонализм або історизм ? Її суть в наступному. В якості факту даний процес історичних змін, сама наявність якого проблематична. Питання: якщо за цими змінами щось абсолютне і вічне чи ні ? І в тій мірі, в якій філософія відмовлялась від такої підстави, вона поривала з поняттям субстанціоналізму.

Навіть якщо сам термін субстанція зберігався, а на місце субстанції приходить історія. Якщо реальний тільки історичний процес, то він сам може грати роль тієї "скрипки" на якій все "тримається", а якщо субстанція не дана спочатку і не самотождествена, то вона вже не субстанція. Таким чином, відмова від субстанції на користь історичності став неминучим. Нарешті, вирішальну роль у формуванні новоєвропейської філософії історії зіграла християнська традиція. Саме в ній вперше склались передумови для досягнення історичного процесу в його єдності і цілісності, в його універсальності (всесвітності). Християнство упровадило в історію людства три унікальні події : гріхопадіння як початок історії, явище Христа - її поворотного пункту, Страшний Суд, як об’єктивне її завершення. Тобто християнська концепція історії була теологічною, що підпорядковувала історію реалізації заданих ззовні цілей. Але найцікавіше, що основна схема християнського трактування повністю прийнята і відтворена Гегелем. Єдина відмінність полягає в тому, що дух в ній вже здійснив, що у нього не залишилося нереалізованих задач, і це повне здійснення відбулося усередині історії, в ній самій. Вододілом між гегелівської і релігійної філософіями історій, одночасною рисою їх зіткнення і відторгнення стала проблематика історії, її цілі і значення. Саме значення історії і став тією проблемою над якою билися філософи всіх часів і народів. Ще Ф.Бекон знав, що історія - це діяльність людей, що в ній діють свідомі індивіди, переслідуючи свої цілі. Пізнання і відтворення з цілей необхідно для історика. Освіта мала підставу припустити що відтворення цілей учасників історичних подій в змозі розкрити значення історії. Це установка на відтворення осмислених цілей і намірів не втратила частини своєї популярності і по цей день, хоча вона піддавалася аргументованому критичному перегляду ще до Гегеля. Але саме філософія історії Гегеля зробила можливими обґрунтовані міркування про значення історії, цією вічної проблемою. Філософія історії Гегеля стала базисом на якому стоїть більшість сучасних філософських конструкцій. І навіть його опоненти визнають, що саме філософія Гегеля допомогла перейти від середньовіково-античного субстанціоналізму до історизму, і далі до сучасного філософського навчання.

2. Вчення про метод та систему у філософії Гегеля

При виробленні основних принципів своїх навчань Гегель використовував найважливіші виведення філософських систем стародавнього світу нового часу, природних і суспільних наук. Узагальнюючи попередні системи, він критично розвивав і своєчасно тлумачив елементи філософських переконань Вольфа, Спінози, Лейбніца, Канта, Ріхте, Шеллінга. “філософія Гегеля - максимально що раціоналізував об'єктивний ідеалізм. В основі всього сущого лежать закони мислення, тобто закони логіки. Але логіки не формальної, а співпадаючої з діалектикою - діалектичної логіки. На питання звідки узялися ці закони Гегель відповідає просто: це думки бога до створення світу. Логіка є зображення бога який він є в своєму вічному єстві до створення природи і якого б то не було кінцевого духу.”[2]

Гегель вважав матеріалізм безладним неправомірним напрямом. Філософська система ділиться Гегелем на три частини: 1)логіка; 2)філософія природа; 3)філософія духу. Початковим пунктом філософії Гегеля виступає тотожність мислення (свідомості) і буття, ця тотожність є субстанціональною єдністю миру. Але тотожність не абстрактна, а конкретна, тобто припускаюча і відмінність. Мислення і буття підлеглі одним і тим же законам, в цьому значенні Гегелівського положення про конкретну тотожність. Об'єктивне абсолютне мислення є рушійна сила всього сущого і виступає воно, як абсолютна ідея, яка безперервно розвивається. Сходження від абстрактного до конкретного - загальний принцип розвитку. Новаторство Гегеля в тому, що його логіка прориває вузький горизонт формальної логіки. Логічні форми не тільки змістовні, але і знаходяться у взаємному зв'язку і розвитку. Гегель проголошує єдність. тотожність діалектики, логіки і теорії пізнання.[3] Гегелю властивий гносеологічний оптимізм, переконання в пізнаваності світу. Суб'єктивний дух, людська свідомість, осягаючи речі, знаходить в них прояв абсолютного духу, звідси висновок : все дійсне розумне, все розумне дійсне. Гегель вважав, що існуюче розумне, саме коли воно виражає якусь необхідність, закономірність. Другим ступенем розвитку абсолютної ідеї Гегель вважав природу. природа є поразка абсолютної ідеї, її інобуття. Уражена духом, природа не має незалежно від нього існування.

Третій ступінь гегелівської системи - філософія духу. Тут абсолютна ідея як би прокидається, звільняється від природних уз і знаходить свій вираз в абсолютному дусі. Саморозвиток духу йде по трьох ступенях:

1) “суб'єктивний дух” - індивідуальна людська свідомість

2) “об'єктивний дух” - людське суспільство, і три головні форми : право, моральність, держава.

3) “абсолютний дух” - включає мистецтво, релігію, філософію.

Дух є щось єдине і ціле, але що знаходиться в процесі розвитку, переходу від низовинного до вищого. Рушійною силою розвитку духу Гегель вважає діалектична суперечність суб'єкта і об'єкту думки і предмету. Долаючи цю суперечність, дух прогресує в свідомості своєї свободи. З погляду Гегеля світ, як сукупність природи і духу, що знаходиться не зовні абсолютного (абсолютного духу), а в ньому самому. Саморозвиток миру, є історія абсолютного духу; визнання цього Гегелем, спричиняло за собою важливий в методологічному відношенні висновок для побудови всієї гегелівської філософії - спосіб, яким може бути пізнано абсолютне, зовсім не повинен бути принципово іншим, ніж спосіб пізнання миру природи і миру духу. У філософії Гегеля тріада виконує не тільки методологічну функцію, але і функцію системоспоглядаючу. Це не тільки змістовний принцип. або закон діалектики, як спосіб побудови системи. Вся структура Гегелівської філософії підкоряється потрійному ритму, будується відповідно до вимог тріади. Розробляючи свою теорію діалектики Гегель виходить з ідеї єдності діалектичної логіки для всіх сфер духу: для суспільства, держави, має рацію, політики, законодавства, людського життя, всесвітньої історії. Логічне зображення, підкреслює Гегель, є “загальний спосіб, в якому вся решта способів знята і укладена.[4] Філософський підхід Гегеля до сфери об'єктивного духу (суспільство, держава, право і так далі) припускає реалізацію принципів, моделей і правил його діалектики в даній наочній області дослідження, оскільки “сам метод розширяється в систему”.[5]

Філософія права по Гегелю не має своїх специфічних методів дослідження. Постановка і рішення Гегелем питання про предмет і метод філософії права спирається на діалектику в її спекулятивно-ідеалістичній формі, метод зумовлює понятійний характер предмету дослідження і по суті не досліджує об'єкт, а створює його, предмет же дослідження зводиться до понятійного апарату методу. тобто тотожність предмету і методу. Гегелівська філософія права означає рівність їх понятійного змісту. “містифікація, яку зазнала діалектика в руках Гегеля, - писав Маркс, - зовсім не перешкодила тому. що саме Гегель перший дав всеосяжне і свідоме зображення її загальних форм руху. У Гегеля діалектика стоїть на голові. Треба її поставити на ноги, щоб розкрити під містичною оболонкою раціональне зерно”.[6] Сам Гегель заявляв, що його діалектичний метод не є якесь чисто “зовнішнє мистецтво” або суб'єктивна гра в докази і спростування. що його метод спростовує всяку шкільну метафізику, що керується формальними визначеннями і що діалектичний метод, є “душа всякого наукового розгортання думки” і саме він, і лише він, вносить необхідний внутрішній зв'язок в змісті науки і його непереборна сила полягає у внутрішньо суперечливому поступальному русі і розвитку. Відкриття діалектичного методу, складання цілої епохи у філософському мисленні, не було випадковістю. Гегель неодноразово підкреслював, що в історії філософської думки існує відома спадкоємність, збагачення подальших філософських навчань. Підкреслення Гегелем заслуг попередніх філософських навчань не перешкодило йому з успіхом розширити рамки попередніх досягнень і представив весь історичний і духовний світ у вигляді нескінченного процесу руху і розвитку. Все що нас оточує, заявив він, миє бути розглянуто як зразок діалектики. Виступаючи проти одностороннього абстрактно аналітичного методу. він затверджував, що такий метод абсолютно неприйнятний для філософії, філософія по суті справи, не знайшла свого істинного методу. і лише Гегель дав зразок істинного методу філософської науки, застосувавши його до конкретного предмету - до свідомості. Рух свідомості - це сходження від абстрактного до конкретного. Кожний останній ступінь містить в собі попередні, відтворюючи їх на новому більш високому рівні, в теж час подальші ступені передбачаються на більш ранніх етапах діалектичного шляху розвитку.[7] Діалектичний ідеалізм, тобто поєднання наукового переконання з переконанням у принципі ненауковому, є парадоксом всесвітньо-історичного масштабу, небувалим по своїх параметрах взаємопроникненням істинного і помилкового, справжнього і уявного, єства і видимості. Звідси і суперечність між системою і методом Гегеля суперечність якого зовсім не виключає їх єдність.[8] Діалектика з її боротьбою протилежностей, духовний і історичний прогрес фактично обернутий в минуле. Їм немає місця ні в теперішньому часі, ні в майбутньому : адже “абсолютна мета” прогресу досягнута. Діалектичний метод не може для Гегеля служити знаряддям критичного осмислення і перетворення дійсності.[1][9] Специфічна діалектика політико-правової сфери в гегелівській філософії права виявляються обхідним шляхом. Те, що Гегелем позначаються як ступінь об'єктивного


10-09-2015, 21:30