РЕФЕРАТ
За курсом “Філософія: Історія філософії ”
На тему: Початок філософії у Китаї
ВИКОНАВ:
Вступ
Історію Стародавнього Китаю можна поділити (не рахуючи неолітичних культур Яншао і Луньшань) поділити на шість періодів:
1. Шан, або Інь (XVIII -- XII ст. до н.е.);
2. Жоу – Західне Жоу – (XVIII -- XII ст. до н.е.)
3. Жоу – Східне Жоу – Лего (тобто “відокремлені держави”, на які розпадається Китай у період VIII – V ст. до н.е.);
4. Жоу – Східне Жоу – Жаньго (тобто “держав, що борються” – Цинь, Чу, Ци, Хань, Жао, Вей, та Янь, що поглинули у V – III ст. до н.е. інші, більш дрібні та слабкі, держави);
5. Імперія Цинь (221 – 206 рр. до н.е.);
6. Хань (кінець III ст. до н.е. – III ст. н.е.).
Перші два та частково третій з шести цих періодів припадає на “вік бронзи”, наступні періоди – початок “залізного віку”. Стародавній Китай – в основному землеробська країна
(землеробство – “корінь”, торгівля та ремесло – “гілки”). Проте після вступу Китаю в “залізний вік”, з появою сохи з залізним сошником та інших більш розвинених засобів праці пройшли радикальні зміни в древнє китайській економіці. Посилився розвиток ремесла, міст, товарно-грошових відносин (чеканка монети починається в Китаї з 524 р. до н.е.), системи каналів, зрошуваного землеробства, висування общинної заможної “знаті”, що вступала у боротьбу з аристократами, які землю отримували як спадок.
Стародавня китайська держава – типова “східна” деспотія з крайньою соціальною нерівністю, окам’янілою соціальною ієрархією, абсолютною владою голови держави, якого обожнюють. У Китаї це ван – спадковий монарх, вищий “жрець” (жрецтва як такого не було, релігійні функції виконувались ваном, урядовцями, главами сімейств) та єдиний землеволодар.
У давньокитайській “Книзі пісень” говориться: “Широко навкруги простирається небо вдалині, але немає під небом ні п'яді нецарської землі” (“Ши-Цзин”). Титул вана: “Я – єдиний серед людей”. Проте Ван – тільки вершина ієрархічного конуса. Нижче вана стоять жухоу – спадкова земельна аристократія, на землях якої знаходились землеволодарські селянські общини, що складалися з шужень – простолюдин. Між жухоу та шужень на соціальній сходинці знаходилися ши – голови великих родин. Після того, як військовополонених перестали приносити у жертву богам і духам, з’явилися невільники, які знаходились поза соціальною ієрархією. Втім, ніхто не був захищений законом від сваволі вана, та кращі люди ухилялись від державної служби: “Іти служити!” – на службі лиш брехня, єдині шипи та страх!” Закріпачені селяни часом піднімали заколоти, які жорстоко придушувалися воєнно-бюрократичним апаратом та армією.
Проте з часом проходили зміни. Вище згадувалася боротьба общинної майнової аристократії та проти спадкоємної аристократії, -- боротьба, в ході якої утворився союз вана, владі якого аристократія загрожувала, та розбагатілих общинників. У царствах були проведені реформи. В селищі був введений поземельний податок. Найбільш відомі пізні реформи Шан Яна (царство Цинь – середина IV ст. до н.е.) – введення взаємного спостерігання та кругової поруки, приватної власності на землю. У зв’язку з відокремленням розумової праці від фізичної з’являється багато мандрівних вчених (ши), деякі з них часом займали посаду перших радників володарів царств. Багато з цих радників були філософами. Їх світогляд відрізнявся від світогляду – міфології та навіть від префілософії, характерної для “віка бронзи”. З часом у Китаї утворилося цілий стан вчених-чиновникіів – шеньши. Воно ідеологічно виправдовувало ту соціальну ієрархію, котра залишалася майже незмінною, не зважаючи на економічні реформи, на протязі тисячоліть (майже до 1911 р.).
Говорячи про зовнішню сторону життя китайців, не можна не відмітити її дуже стійкий консерватизм, традиціоналізм, складний формалізм ритуалів. Всі відношення між китайцями були підкорені обов’язковому ритуалу взаємного привітання та звертання, ідеологічно засноване на “сталості неба, порядку на землі”. Усе повсякденне життя китайців було зв’язане з їх світоглядом.
Сам же світогляд був невіддільний від релігійного ритуалу – системи уявних взаємовідносин між живими та мертвими. Для давньокитайського міфологічного світогляду характерне анімізм (культ духів предків, різновид анімізму), культ неба. Усе життя живих проходило як безупинний звіт перед мертвими. Духам приносилися жертви, спочатку навіть людські (військовополонені, діти-первістки). При цьому і тут дотримувалася ієрархія. Глави сімейств приносили жертви своїм предкам. Тільки Ван мав право приносити вищу жертву духам землі і неба, бути посередником між народом та обожнюванним небом. Образи духів та богів у давньокитайській філософії дуже неясні. Така і уява про верховного божества – Шанді. Це “небес великих вишній государ”, нерозрізнений від неба (тянь). Зі своєї сторони китайський Ван вважався сином неба (тяньцзи), у чому і виражається його обожнювання. Шанді визначається як великий, вічний, жорстокий, грізний. Воля неба – вища сила, що визначає усе що відбувається, - невідома: “Вишнього неба діяння невідомі нам, волі небес не властиві ні пахощі, ні звуки”.
Проте в сфері безпосереднього життя накопичуються і реальні знання, без яких стало б неможливим і саме усе ускладнюючеся життя. Вже в шань’інський період з’являється примітивне ієрогліф-фічне письмо, що дійшло до нас у вигляді ворожильних підписів на кістках великої рогатої худоби та на щитках черепах. Спочатку потрібно було записати питання, потім підігрівали носій запису. Відповідь знаходили по тріщинах, що з’являлися в матеріалі. Ускладнювалася уява про число: вже у шань’їньський період уміли рахувати у межах 4-го порядку. Систематичні спостерігання за небом у зв’язку не тільки з його культом, але також з землеробством, привели до появлення астрономії (пророкування затемнень...) та до появи світоглядницького рахування – літочислення, календаря. Розвиток знання та мислення, особливо у зв’язку з математикою відображалося у сфері світогляду. З’явилися далекі від суті уявлення – первісні категорії, що потім складалися у префілософські утворення.
Префілософія також включає в себе як зачатки науки, так і відвернену міфологію. У Китаї світоглядницька філософія погано збереглася. У центрі уваги китайців -- суспільство, його історичні відношення між людьми. Проте, були і далекі від цього космогонічні міфи, за якими до початку світу існував суцільний хаос, з якого з’являються два божества – Янь та Інь. Вони розділяють хаос на небо та землю, створюють з грубих часток звірів, а з легких – людей. У іншому варіанті префілософської космогонії організація першохаосу зв’язана з діяльністю Пан-гу – космічної людини, що народилася у першопочатковому світовому яйці. Пан-гу розколює його на небо та землю. Космос виникає з частин тіла вмерлого Пан-гу.
Давньокитайська філософія у значній ступені зв’язана з давніми книгами, які складалися ще в період Лего. Це “П’ятикнижжя” (“У-цзин”), яке включає в себе “Книгу пісень” (“Ши-цзин”), “Книгу історії” (“Шу-цзин”), “Книгу змін” (“І-цзин”), “Книгу дійств” (“Лі-цзин”), пізніше створений літопис “Чунь-цю”. В “І-цзин” входить також виниклий пізніше коментарій “Сіцічжуань”. “П’ятикнижжя” було основою освіченого китайця на всьому протязі давньо- і середньовічної історії Китаю.
Проте “П’ятикнижжя не збереглося у своєму першопочатковому вигляді. “Ши-цзин” та “Шу-цзин”, мабуть, були опрацьовані першим китайським мудрецем Кун Фуцзи. Згідно з традицією, у епоху бурних соціальних змін у період імперії Цинь вони були спалені та відновлені по пам’яті. Проте “І-цзин” зв’язана з ворожильною практикою уникнула спалення.
Цікава китайська префілософія історії, намічена у “Шу-цзин”. Тут говориться про розмову, з якою звернувся до народу правитель династії Шань-Інь Пан Ген, що задумав переселити народ на іншій берег ріки Хуанхе. Він протиставить волю народу, на основі якої діє сам Пан Ген, тій народній волі, яка перешкоджає народові зрозуміти свою вигоду та користь. Представникам цієї волі Пан Ген загрожує відрізати носи та вбити з усіма їх сімействами.
У префілософії янь та інь уособлюють відповідно світло та тінь, тепло та холод, впертість та податливість, чоловіче та жіноче начала та здобувають все більш віддалені форми. Світобудова представляє собою арену безкінечної боротьби цих протилежних початків. Така первісна “діалектика” китайської світобудови. Взаємодія інь та янь породжує п’ять елементів. У книзі “Шу-цзин” говориться, що “перший початок – вода, другий – вогонь, третє – дерево, четверте – метал та п’яте – земля”. З цих початків з’явилося все, що існує. У іншому варіанті -- “небо створило п’ять елементів”. Тісний зв’язок, нерозрізненість фізичного та морального, природного та людського, характерний для міфологічного світогляду з його антропоморфізмом, коли, наприклад, землетрус пояснюється образою, нанесеною чоловікові жінкою (але не навпаки), зберігається, таким чином, і в пре філософії. Разом з тим у ній зароджуються префілософські уяви про деяку пневме “ци” – цієї первісної субстанції, станом якої є інь і янь. Так, наприклад, у книзі “Цзо-жуань” названі такі шість станів “ци”: інь, янь, вітер, дощ, морок, світло. Сама “ци” приймає дві головні протилежні форми: яньци, іньци, як легка та важка субстанції. Зароджується і уява про безособовий світовий закон – “дао ”, що означає “шлях”. Це і моральний, і космічний закон.
Поряд з прославлянням неба , його могутності (“Небо, народжуючи на світ людський рід, тіло та правила життя усім людям дає”), у “Ши-цзин” великі також і сумніви у справедливості неба, його могутності, навіть образа на небо: “Нехай ті, хто зле скоїв, за зло те несе відповідь. Але хто ні у чому не винний – за що вони у безодні бід ?”. Ставиться питання про джерело зла.
Перші пояснюють це традиційно – гнівом жорстокого неба, інші, намагаючись реабілітувати небо, знаходять джерело зла в людях: “Залежать суперечки тільки від людей”. Така давньокитайська примітивна теодицея, згідно якої Бог не є джерелом зла.
Походження “Книги змін” пов’язують з ім’ям Фу Сі, що мав тіло змії – одного з міфічних правителів стародавності. Він навчив людей ловити рибу та полювати. Він же побачив на спині деякого дракона, що вийшов з Хуанхе, письмена, які нібито лягли в основу ієрогліфічної письменності. У “І-цзин”, однак, ми знаходимо лише два головних знаки – суцільну та переривчасту лінії, перша з яких – янь, а інша – інь. Перед нами первісна двоїна система, у якій китайці намагалися відобразити усі найголовніші явища природи та суспільства. Дві суцільні лінії – великий янь – означають Сонце та тепло, а дві переривчасті – Місяць та холод. Малий янь (переривчаста риска над суцільною) – денне світло. Малий інь (суцільна риска над переривчастою) – ніч. Поєднання інь та янь по три утворюють вісім триграм, де три яня – небо, а три інь – земля. Інші проміжні шість триграм, що позначають природні явища, що знаходяться між небом та землею: небесну воду, небесний вогонь, грім, вітер, земну воду, та гори. Далі будуються комбінації по шість елементів – гексаграми (їх 64). Якщо інь ототожнити з нулем, а янь з – одиницею, то “виконання” позначається як 000000 (шість інь), а творчість як 111111.
Виникнення китайської філософії
Давньокитаїська філософія виникає у період Жаньго – “золоте сторіччя китайської філософії”. У її історії розрізняють доханський та післяханський розділи, між ними – періоди Цинь та Хань. Для доханського розділу характерні плюралізм шкіл, боротьба думок. Невтручання влади у філософію. Існувало шість головних шкіл філософії: конфуціанська, моістська, легістська, даосська, школа інь-янь (натурфілософи) та школа імен (“софісти”). З цих шкіл більшість – етико-політичні, меншість – метафізичні. У післяханський період перша група рішуче переважає, даоси та буддисти розглядаються як неортодоксальні містики. У Китаї переважала практична філософія, проблеми керування людьми, народом, країною. Світоглядницька сторона філософії виражена слабше. Слаба і логічна системність, яку, правда, доповнювала класифікаційна. Логічний апарат у китайській філософії був розроблений слабо, сама мова без суфіксів і флексій недостатньо абстрактна. Зв’язок з наукою був тісним, але сама наука – малотеоретичною. Давньокитайська математика позбавлена доказів, вона не дедуктивна. І це не могло не отримати свого відображення у філософії.
Конфуцій. Конфуціанство.
Засновником давньокитайської філософії і навіть “творцем” духовного обличчя китайця був Жун-ні, або Кун Фуцзи, що став відомим у Європі через два тисячоліття після своєї смерті як Конфуціус (укр. – Конфуцій). У “Історичних записках” давньокитайського історика Сима Цяня говориться, що Кун Фуцзи народився у царстві Лу у двадцять другому році правління Сун Гуна (тобто у 551 р. до нашої ери), коли батько його, що правив у Лу повітом Цзоу, був дуже старий, а мати молода; вмер він у 479 р. до н.е. (прожив 72 роки).
Джерелом наших відомостей про Конфуція і конфуціанство є конфуціанська письмова традиція, і наперед всього “Чотирикнижжя”. У нього входять: 1) “Дасює” – керівництво для чиновників, написане учнем Конфуція Цзен Цзи; 2) “Жунь-юнь” (“Золота середина”, “Середина та сталість”, “Незмінна середина”, написана онуком Конфуція Цзи Си; 3) “Лунь-юй” (“Бесіди та вислови”), записані учнями філософа думки як його самого, так його учнів; 4) “Мен-цзи” – книга конфуціанця Мен-цзи , що жив через сторіччя після Конфуція. Конфуціанство відобразилося і на вищезгаданому “П’ятикнижжі”, де, згідно з традицією, “Ши-цзин” та “Шу-цзин” були відредаговані Конфуцієм, “Ли-цзи” написана конфуціанцями, а “Чунь-цю” – Конфуцієм. Серед конфуціанських книг головна для нас – “Лунь-юй”. У період імперії Цинь вона була спалена, потім відновлена у трьох варіантах. Прийнятий зараз текст складається з дванадцяти глав. Цю книгу освічений китаєць вивчав напам’ять ще у дитинстві та керувався їй усе життя.
Конфуцій був вихідцем з аристократичного, але обіднілого рода. Це не могло відбитися на його вченні, яке сполучає в собі елементи нового з елементами стародавності. Сам Конфуції розповідає про себе, що у дитинстві він жив бідно, та йому довелося навчитися тому, що не має ціни у тому суспільстві, у якому він живе (Конфуцію доводилося бути і пастухом, і сторожем), що у п’ятнадцять років він звернув свої думки до навчання, у тридцять – здобув самостійність, у сорок – звільнився від сумнівів, у п’ятдесят – пізнав волю неба, у шістдесят – навчився відокремлювати правду від неправди, у сімдесят – став іти за бажанням свого серця, при цьому не порушуючи ритуалу. У нього було безліч учнів; імена двадцяти двох збереглися.
Учні розповідали про свого вчителя, що він був м’яким, доброзичливим, чемний, ощадливим, поступливим, він не вдавався у пусті роздуми, не був категоричним у своїх судженнях, не проявляв впертості і не думав про себе особисто (ще він вчив чотирьом речам: розумінню книг, моральній поведінці, відданості государеві, та правдивості). Конфуцій самокритичний. Він не вважав, що народився вже зі своїми знаннями. Своїми знаннями він вдячний наполегливості та навчанню. Його творчі здібності невеликі. Хоча він часто цілими днями нічого не їсть, а ночами не спить – все думає, -- користі від цього, як йому здається мало, і він не тільки створює, скільки передає. Усі його знання – плід любові до стародавності, у яку він вірить та яку він любить. Він з захопленням говорить про “Ши-цзин” – ця книга “може надихнути, розширити кругозір, зблизити з іншими людьми, навчити, як стримувати своє незадоволення”. З цієї книги ти довідаєшся, “як потрібно вдома служити батькові, а поза домом – державі, а також назви звірів, птахів, трав та дерев”. Той, хто не читав “Ши-цзин”, “подібний тому, хто стоїть мовчки, повернений обличчям до стіни”. Конфуцій бачить у “Книзі пісень” не стільки поетичний твір, скільки втілення правдивого вчення про моральну поведінку та найкращим керуванням державою. Історичний ідеал Конфуція міститься у минулому .
Конфуцій не вважав себе і тим, хто втілює в себе етичний потенціал, -- “шляхетною людиною”. Філософ не повинен ні журитися, ні сумніватися, ні лякатися. Про нього мало хто знає. Інша річ, з гіркотою зауважує Конфуцій, якщо б він показав майстерність стрільби з луку чи керуванням колісницею. Чи не зайнятися цим? Його не залучають до керування державою, хоча він “через три роки домігся б успіхів”. Адже усе його вчення – мистецтво керування державою , навіть “Книгу пісень” він вивчає з цілю удосконалити це мистецтво.
Таке мистецтво і є предметом його вчення. Але Конфуцій ототожнює його з мистецтвом справедливості, моральності. Політика
у нього тотожна етиці
. Конфуцій не виключає культу неба; напроти, він повністю приймає той ритуал поклоніння небу, який існував у Китаї та котрий повністю міг здійснити лише ван. Доля самого вчення Конфуція залежить від волі неба, та воно і нього прихильне. Він пізнав волю неба у п’ятдесят років, і усе його життя – служіння цій волі; небу він вдячний усім. І хоча люди не знають його, з нього достатньо того, “що небо знає мене”. Людей він не звинувачує. Проте небо Конфуція – це вже не міфологічне
10-09-2015, 22:35