Реферат на тему:

Переоцінка цінностей у філософських поглядах Ніцше

План

Вступ

1. Формування особи Ніцше і його філософії

2. «Нова» етика і мораль в ученнях Ніцше

3. Теорія «надлюдини»: переоцінка цінностей

Висновок

Список використаної літератури

Вступ

Про Ніцше і його філософію сьогодні говорять і пишуть так багато, що може показатися, ніби ця філософія є вже достатньо вивченою. Зокрема, аналізу творів філософа присвятили свої роботи: К.А. Свасьян (“Фрідріх Ніцше: мученик пізнання”), Мішель Фуко (“Ніцше, Фрейд, Маркс”), М. Хайдеггер (“Європейський нігілізм”), Карл Ясперс (“Ніцше і християнство”), Ф.Г. Юнгер (“Ніцше”), Шахраюй Делез (“Ніцше”), Артур Данто (“Ніцше як філософ”), Л. Онерва (“Рецепція Фр. Ніцше у фінській літературі зачала ХХ століття”), а також Р. Рессель, І. І. Євлампіїв, Ю.Б. Меліх і багато інших.

Суперечлива і непіддатлива однозначній інтерпретації філософія Ф. Ніцше зробила колосальний вплив на всі філософські напрями, мистецтво і літературу XX століття. Просліджуючи пряму або непряму дію Ніцше на світову і вітчизняну літературу, можна відзначити уривки його ідей біля Альбера Камю, Ф. Юнгера, Ж.П. Сартра. У Росії творчість Ніцше залишила глибокий духовний слід: такі мислителі як Ст Солов'їв, Лопатін, Е. Н. Трубецкой, Луначарський, Бердяєв, Жердин і Бубнов, наполегливо вникали у філософію Ніцше. Помітно вплив ідей філософа як на М. Достоєвського, А. Білого, М. Булгакова, так і на сучасника Ст Пельовіна.

Бажаючи звільнити "життя" від переважного гніту розуму, Ніцше проголосив "переоцінку всіх цінностей", перехід "по той бік добра і зла". "Смерть бога", "богоутрата", що переживається людством, повинна полегшити цей шлях. Немає нікого, кому ми зобов'язані віддавати звіт в своєму житті, окрім нас самих. Людство може робити з собою все що хоче. Життя є тільки експеримент що пізнає, а не його обов'язок. На підставі цієї філософії Ніцше створив свій міф про "надлюдину" - сильну особу, що вільній від моралі, упокорювання, відкрито тягнеться до зла як єдиної сили творення, смерті, що дивиться в обличчя, з веселим трагізмом, рухомою вперед "волею до влади".

Ніцше цікавий ще і тим, що сформулював своєрідну філософію влади. У німецькій філософії присутній термін "воля до буття", введений Артуром Шопенгауером. Цей термін Ніцше трансформував в "волю до влади" і тим самим позначив нову область у визначенні природі влади, як такий. Абсолютно очевидно, що філософський сценарій XX століття багато в чому розвивався по Ніцше. Великий філософ достатньо точно визначив, що влада, спираючись на закон, виступаючи від імені закону, сама схильна цим законом нехтувати. Ніцше виділив двох типів людей, які завжди порушуватимуть закон. Перший тип - злочинці поза законом, вони знаходяться внизу, а закон над ними. Другий - люди над законом: це представники влади. Сталіну і Гітлеру закони були ні до чого. Ніцше виявив схожість між цими двома типами - порушувати закон, переступати через нього через "волю до влади". В світлі Світових воєн і авторитарних режимів проблема, позначена Ніцше більш за століття назад набуває особливої актуальності.

1. Формування особи Ніцше і його філософії

Життя Ніцше - втілення самій його філософії у всій її суворій величності і трагічності. Не знаючи першу, важко зрозуміти другу. І не зрозумівши другу, неможливо осягнути те виключно сильна дія, яка надала учення Ніцше на той, що йде ХХ століття.

Фрідріх Ніцше народився 15 жовтня 1844 року в Реккене, Саксонія. Отець і дід його були пасторами. Він був серйозним урівноваженим хлопчиком. Не дивлячись на молоді роки, совість його була надзвичайно вимогливою і боязливою. Страждаючи від щонайменшої догани, він не раз хотів зайнятися самоисправлением. Хлопчик знав, що серед товаришів користується престижем. "Коли умієш володіти собою, - повчав він поважно сестру, - те зачинаєш володіти всім світом".

Він був гордий і твердо вірував в благородство свого роду. Їм володів тиранічний інстинкт творчості. У 12 днів написав історію свого дитинства. Фр. Ніцше хотів вчинити в Пфорта. Йому дали стипендію, і він покинув свою сім'ю в 1858 р. Він рідко брав участь в іграх, оскільки не любив сходитися з незнайомими йому людьми. З раннього дитинства у нього був інстинктивний потяг до письмової мови, до видимої думки.

Що рано проявив надзвичайну обдарованість в поезії і музиці, філолог за освітою, в двадцять п'ять років він отримав місце професора філології в університеті Базеля. Його вважали за надію німецької філології. Його книги прекрасні з погляду мови, увлекательны для читання і повні приголомшливих по новизні ідей. І проте практично всі вони були зустрінуті в багнети як як критикою, так і публікою, що читає, прижиттєва слава Ніцше носила скандальний характер. Очевидно, справа була саме в його ідеях.

Улюбленими авторами Ніцше були Шиллер, Байрон, Гельдерлін. Душа його завжди володіла здатністю швидко прив'язуватися до місця і житла, в рівній мірі вона дорожить спогадом про щасливі хвилини і про меланхолійні настрої.

Шопенгауер неподільно підкорив Ніцше своєю перевагою, тонким смаком і широким розмахом. Він ввіряє себе мудрості Шопенгауера і таким чином бачить своє найглибше бажання що здійснився: у нього є вчитель! Ніцше справедливо вважав себе за послідовника Шопенгауера, але він вище Шопенгауера у багатьох відношеннях, особливо тому, що його учення послідовне і несуперечливий. Шопенгауеровськая східна етика самозречення не гармонувала з його метафізикою всемогутності волі. Біля Ніцше ж воля первинна не лише в плані метафізичному, але в е р б етичному.

Час, в який жив Фрідріх Ніцше, був дуже складним: Німеччина переживала хворобливий процес об'єднання, що проводиться жорсткою рукою Бісмарка, ламалися століттями накопичені стереотипи, норми, правила, які були такі звичні, приємні і цінні німецькій душі і які так хотілося зберегти. Німецька інтелігенція, чудово утворена, вихована кольором європейської культури - сонмом великих поетів, філософів і музикантів, більш всього бажала плідного розвитку ідей і традицій самою передовою у той час в Европе німецької культури і лише дуже небагато бачили необхідність радикальних змін. Одним з них був Фрідріх Ніцше.

Ніцше, хоча він і був професором, - філософ швидший за літературний склад, чим академічного. Він не винайшов ніяких нових спеціальних теорій в онтології і эпистемологии; найбільше значення має перш за все його етика, а так само його гостра історична критика.

У 1869 р. після поїздки по Німеччині Ніцше зачинає жити між Базілем і Трібшеном, де живе Вагнер. Великий Вагнер Ріхард був його іншому, хоча між ними було тридцять років різниці. Вагнеру присвячена перша книга Ніцше - "Народження трагедії з духу музики", що відразу ж викликала скандал.

Поступальна хода в мистецтві, по Ніцше, "пов'язана з подвійністю аполлонического і дионисического зачав". Містерії дионисического культу символізують життя людини на таємничому і прекрасному світі, його інстинктивне єднання з природою. "Діонісичеськоє мистецтво хоче переконати нас у вічній радісності існування, але тільки шукати цю радісність ми повинні не в явищах, а за явищами". Аполлонічеськоє ж, навпаки, це "повне відчуття міри, самообмеження, свобода від диких поривів". Із зникненням дионисического духу зв'язується те, що "впадає в очі ... звиродніння грецької людини" і сучасний плачевний стан людського духу. Проте "безперечні ознаки дають нам поруку в тому, що на сучасному нам світі відбувається зворотний процес поступового пробудження дионисического духу!" "Новим Есхілом" оголошує Ніцше Ріхарда Вагнера, в музиці якого він бачить свідоцтво відродження трагічного міфу в німецькому дусі, а з ним і новому життю німецького генія.

Ніцше пристрасно любив Вагнера, але посварився з ним після написання опери "Парсифаль", яка здалася Ніцше дуже християнською і дуже повною самозречення. Після сварки він жорстоко лаяв Вагнера, і навіть дійшов до того, що звинуватив Вагнера в тому, що він єврей. Проте, спільний світогляд Ніцше виявився дуже схожим зі світоглядом Вагнера, який відбився в його музичному циклі "Кільце Нібелунгов".

Усвідомлено Ніцше не було романтиком; дійсно, він часто різко критикує романтиків. Усвідомлено його світогляд був еллінським, але без орфічної компоненти. Його захоплюють досократики, за винятком Піфагора. Він живить схильність до Геракліту. Великодушна людина Арістотеля дуже схожа на "благородну людину" Ніцше, але в основному Ніцше стверджує, що грецькі філософи, зачинаючи з Сократа були нижче за своїх попередників. Ніцше не може пробачити Сократу його плебейського походження і звинувачує його в розкладанні знатної афінської молоді за допомогою демократичних моральних принципів.

Не дивлячись на те, що Ніцше критикує романтиків, його світогляд багатьом зобов'язаний ним: це аристократичний анархізм байроновского типа, і ніхто не здивується, дізнавшись, що Ніцше захоплювався Байроном. Ніцше намагався з'єднати два роди цінностей, які нелегко гармонують між собою: з одного боку, йому подобаються безжалісність, війна, аристократична гордість; з іншого боку він любить філософію, літературу, мистецтво, особливо музику. Історично ці цінності співіснували в епоху Відродження; тато Юлій II, що завоював Болонью і талант Мікеланджело, що використав, може служити прикладом людини, яку Ніцше бажав би бачити на чолі уряду.

Природно порівнювати Ніцше з Макіавеллі, не дивлячись на важливі відмінності між цими двома людьми. Відмінності ці полягають в тому, що Макіавеллі був людиною дії, його думки формувалися в тісному контакті із справами суспільства і йшли в ногу із століттям; він не був ні педантичним, ні систематичним, і його філософія політики не утворює несуперечливого цілого. Ніцше, навпаки, був професором, по суті книжником, філософом, що знаходиться в свідомій опозиції до політичного і етичного перебігу свого часу. Проте схожість їх глибше. Філософія політики Ніцше аналогічна філософії політики, викладеної в книзі "Князь" (але не в "Роздумах"), хоча вона розроблена і застосована ширше. Біля обох - і біля Ніцше, і біля Макіавеллі - етика націлена на владу і носить умисне антихристиянський характер, причому, антихристиянський характер біля Ніцше виступає більш опукло. Наполеон був для Ніцше тим же, чим Чезаре Борджа для Макіавеллі: великою людиною, переможеною дрібними противниками.

Ніцше дуже любить говорити парадоксами, бажаючи шокувати рядового читача. Він робить це, вживаючи слова "добро" і "зло" в звичайних ним значеннях, а потім заявляє, що вважає за краще зло добру. У своїй книзі "По той бік добра і зла" він насправді прагне змінити поняття читачів про добро і зло, але при цьому прагне, за винятком окремих моментів, представити справу так, ніби він вихваляє зло і засуджує добро.

З 1876 р. і все життя Ніцше страждав важкими головними болями, вони виснажували його. 200 днів в році минали в страшних муках. Але це не було невропатологією, як прийнято вважати. Його "Уранішня зоря" (1881), написана в стані неймовірних фізичних страждань, свідчить про зрілий розум. Твори Ніцше переважно написані у формі коротких фрагментів, афоризмів. Ця форма була єдино можливою в подібному стані.

У листопаді 1888 р., вже одержимий безумством, Ніцше намагався написати історію свого життя. Всі учні покинули його: німецькі філологи оголосили його "людиною, померлою для науки".

Біля Ніцше немає Бога, немає отця, немає віри, немає друзів; він навмисно позбавив себе всякої підтримки, але все-таки не зігнувся під тягарем життя. Страждання виховують його волю і запліднили його думки.

Етика Ніцше тісно пов'язана з його психологією, зі всім його життям. На перший погляд ми бачимо прославляння зла, сили, жорстокості. Загиблий інтелект врятувати було не можна.

Фрідріх Ніцше помер у Веймарі, 25 серпня 1900 р.

2 . «Нова» етика і мораль в ученнях Ніцше

Критика релігії і філософії біля Ніцше повністю знаходиться під владою етичних мотивів. Він захоплюється деякими якостями, які, як він вірив (може бути і правильно), можливі тільки біля аристократичної меншості; більшість, на його думку, має бути засобом для піднесення меншості, більшість не можна розглядувати як що має якісь незалежні домагання на щастя і благополуччя.

Зазвичай Ніцше називає простих людей "недоробленими і неповноцінними" (bungled and botched) і не заперечує проти того, щоб вони страждали, якщо це необхідно для створення великої людини. Так, вся важливість періоду 1789-1815 років підсумовувана в Наполеонові. Наполеона зробила можливим саме революція - ось в чому її виправдання. Нам слід бажати анархічного краху всієї нашої цивілізації, якщо його результатом була б така винагорода. Наполеон зробив можливим націоналізм, - ось таке вибачення останнє. Майже всі піднесені надії XIX століття, пише Ніцше, зобов'язані своїм виникненням Наполеонові.

Етика Ніцше є етикою самовиправдання ні в якому звичайному сенсі цього слова. Він вірить в спартанську дисципліну і здатність терпіти, так само як і заподіювати біль ради важливої мети. Він ставить силу волі найвище. "Я оцінюю силу волі, - говорить він, - по кількості опору, який вона може надати, по кількості болю і тортур, які вона може винести, і знаю, як обернути її до її власної вигоди. Я не указую на зло і біль існування пальцем докору, але, навпаки, я плекаю надію, що життя може одного дня стати ще злішою і ще повнішою страждань, ніж коли-небудь."

Є усілякі практичні аргументи, що показують, що спроба досягти мети, яку ставив Ніцше, насправді приведе до чогось зовсім іншого. Потомствені аристократи дискредитовані. Єдиною практично можливою формою аристократії є організація типа фашистської або нацистської партії. Подібна організація викликає опозицію і, ймовірно, буде переможена у війні; але якщо вона і буде переможена, то вона повинна незабаром стати не чим іншим, як поліцейською державою, де правителі живуть в постійному страху бути убитим, а герої поміщені в концентраційні лагери. У такому суспільстві довіра і чесність підірвані доносами і передбачувана аристократія надлюдини вироджується в кліку тремтячих боягузів.

Етичним питанням, в протилежність політичному, є питання про співчуття. Співчуття виражається в тому, що стаєш нещасним із-за страждань інших, і це до деякої міри природно для людської істоти. Маленькі діти засмучуються, коли чують, як плачуть інші діти. Але розвиток цього відчуття у різних людей йде по-різному. Деякі знаходять задоволення в тому, що заподіюють страждання, інші, наприклад Будда, відчувають, що вони не можуть бути повністю щасливі до тих пір, поки яка-небудь тваринна істота страждає. Більшість людей емоційно ділять людство на друзів і ворогів, співчуваючи першим, але не другим. Такі етики, як християнська і буддист, містять в своїй емоційній основі універсальне співчуття, а етика Ніцше - повна відсутність співчуття "В цілому сострадние паралізує закон розвитку - закон селекції. Воно підтримує життя в тому, що дозріло для загибелі". Проповіді Ніцше часто направлені проти співчуття, і відчувається, що в цьому відношенні йому було неважко слідувати своїм заповідям.

"Людське, дуже людське" вийшло з присвяченням "пам'яті Вольтера", що одне вже могло викликати скандал, і з підзаголовком "Книга для вільних розумів", хоча, як признається автор вже на перших сторінках, "коли мені це було потрібно, я винайшов для себе і "вільні розуми"...таких розумів немає і не було". Проте він сподівається, що "наша Европа матиме серед своїх синів завтрашнього і післязавтра дня таких веселих і зухвалих хлопців".

Книга ця, складена з дев'яти відділів, кожен з яких аналізує аспекти людського буття в світі, людського суспільства і людської свідомості показує, як мало в людині і його житті справжньої величі і свободи, як сильно покріпачив він себе багаточисельними уявленнями і забобонами, що склалися в моральні встановлення і як спокійні і беззубі його думка, наука, вихолощено мистецтво. Все це тільки "людське".

Всім цим "людським" зв'язані людські душі, і тому, щоб могли з'явитися знов (як що колись існували спочатку), "вільні розуми", душа повинна випробувати, "як вирішальна подія своейжизни" випробувати "великий розрив" зі всім цим безнадійно людським. "Краще померти, чим жити тут"...і це "тут", це "удома" є все, що вона любила досі!" Виплутуючись з тяжкої антиномії: мораль або свобода, Ніцше передбачає, що традиційна мораль, ззовні приписуюча людині цілу систему заборон і декретів, могла спиратися тільки на презумпцію несвободи. Вибір на користь свободи диктується вибухом внутрішніх сил людської душі, воля.

"Цей перший вибух сили і волі до самовизначення, самоустановлению цінностей, ця воля до вільної волі" - приводить душу, в якій зріє вільний розум і наростає "все більш небезпечна цікавість": "Чи не можна перевернути всі цінності? І, можливо, добро є зло( А Бог - вигадка і хитрування диявола? І, можливо, в останній своїй основі все помилково?..." Такі думки прирікають вільний розум на томливу самоту, але в нім бачить Ніцше єдиний шлях до "зрілої свободи духу". Вільний розум живе вже "поза оковами любові і ненависті, зовні "так і ні", добровільно близьким і


10-09-2015, 23:23