Міністерство освіти і науки України
Коледж електронних приладів
Національного технічного університету нафти і газу
РЕФЕРАТ
на тему:
“Історія соціологічної думки України”
Виконала:
студентка групи
м. Івано-Франківськ
2003 р. ЗМІСТ
1. Історичні джерела 3
2. Початок української соціології 10
Список використаної літератури 15
1. Історичні джерела
Витоки соціологічної думки в Україні сягають у сиву давнину, беручи свій початок у княжій добі (ІХ – ХІІІ ст.), і тісно пов’язані з буттям українського народу, з його історичною долею, з формуванням української державності. Тому її характерною особливістю є ідеї свободи і справедливості, добра і правди. Усе це батрацтво ідей становить теоретичну основу, на якій виростають вимоги соціального визволення, утвердження справедливого демократичного ладу, національної незалежності. Український народ у своїй історії не дуже тішився свободою, а іноді ще й голодував, і то смертельно голодував. Тим-то визвольною і основоположною ідеєю в українській соціально-політичній думці є свобода – ідея, яка породилася буттям народу і стала філософським ядром його демократизму.
Теоретична думка у період Київської Русі спрямовувалася на розв’язання питань у сфері релігії та моралі, соціології і політики.
У ХІ-ХІІ ст. в Київській Русі відбулося формування феодального суспільства і, звісно, стали розвиватися держава і право, політичні погляди, наука, література, філософія, тощо. Надзвичайно важливу роль у цьому процесі, як і усьому житті, відігравало християнство, яке сприяло розвиткові духовного життя, економічних і культурних зв’язків Київської Русі з Візантією та іншими європейськими країнами.
У Х-ХІІ ст. з’являються перші літературні твори: “слова”, “Повчання”, “проповіді”, а також “патерики”, “житія святих”, що складалися для поширення християнства і прославлення князів, бояр, монахів. Водночас вони містили відомості про соціальні відносини, побут та культуру того часу та опосередковано відбивали настрої різних верств.
Одним з найдавніших документів русько-української писемності, в якому робилися спроби обґрунтувати ідеї та настрої люду, був дидактико-теологічний твір першого київського митрополита Іларіона “Слово про закон і благодать” (ХІ ст.), в якому спростовувалися твердження про існування у світі певного “богообраного народу”, відкидаються ідеї “всепоглинаючої” імперії церкви, віддається похвала великому князеві Володимирові і славиться хрещення України.
Соціологічними та суспільно-політичними ідеями були пройняті також літописи. “Повість минулих літ” (ХІІ) літопис Нестора, де подаються відомості про діяльність князів, про народне повстання у Київській Русі, про боротьбу із зовнішніми ворогами.
Талановитим світським письменником того періоду був князь Володимир Мономах, який залишив нащадкам один із найвизначніших творів – “Повчання своїм дітям” (ХІІ ст.). Мономах застерігав своїх синів-князів не тільки не чинити самим, а й забороняти іншим творити беззаконня. Він повчав, що князь повинен бути для своїх підданих не лише справедливим, згідно з законом, а й гуманним, милосердним.
Важливе значення для пізнання соціального життя в давній Україні має пам’ятка біографічного писемства “Печерський Патерик”, в якому оповідається про життя-подвиг і чудо печерських ченців Києво-Печерської лаври, що була тоді основним центром культури.
Із занепадом політичного значення Київської держави видатну роль починає відігравати Галицько-Волинська держава. Створюється “Галицько-волинський літопис”, який доповнює третю частину “Іпатіївського збірника”. Авторами його були високоосвічені особи, добре обізнані із західноєвропейськими джерелами, які твердо стояли на позиції збереження єдності Русі на чолі з великим князем Володимиром Мономахом. Даний літопис є головним джерелом вивчення соціологічного життя західних областей тогочасної української держави, різних верств населення.
Виняткове значення для протосоціології має складена на підставі норм українського звичаєвого права законодавча пам’ятка “Руська правда” Ярослава Мудрого. Це збірка законів князя Ярослава і його послідовників, яка лягла в основу Литовських статутів і законодавств за гетьманської доби.
Монголо-татарська навала у середині ХІІ ст. і наступне 150-річне панування Золотої орди призвели до занепаду соціально-економічного, політичного і культурного життя в Україні.
У 1387 році закінчується державне існування Галицько-Волинська держава, якою оволоділи поляки, що призвело до наступного ополячення українських провідних верств.
Все ХV і наступне століття сповнені важкою і нерівною боротьбою українського народу. Ні литовський, ні польський уряд, який контролював значну територію України, не були в змозі організувати оборону українських земель від татарського поневолення. Це змушені були робити самі люди, що, і привело до виникнення козацтва, яке стало оплотом оборони України від татар, а також проти колоніального гніту польської шляхти в Україні, насильної полонізації.
В останню чверть ХVI та в першій половині XVII ст. з’являлося чимало науково-теологічних трактатів та історико-соціальних памфлетів, відкритих листів, послань, збірок документальних матеріалів тощо.
У плеяді полемістів виділявся автор “Апокрисиса”, що виступав під псевдонімом Христофор Філарет – людина світська, дрібний шляхтич. В “Апокрисисі” (1597 р.0 у релігійній формі відстоюється ідея рівності людей незалежно від місця і становища у житті, дотримання монархом прав і свобод народу, суспільного договору і природних прав. Філарет став на захист широких верств народу в їхній боротьбі проти соціально-економічного та національно-релігійного гніту.
Мислитель звертав увагу короля і сенаторів як представників державної влади на те, що порушення ними прав і свобод підданих, зловживання владою, нехтування закону підриває державу, беззаконня і свавілля неминуче породжують справедливе невдоволення народу, яке з необхідністю переростає в обурення проти кривдників. Народ, за його переконанням, повинен захищати свої права.
Обстоюючи ідеї раціоналізму і гуманізму, Філалет захищав визнане протестантським віровченням право світських людей (не представників влади) брати участь у церковних справах, що обмежувало владу церковників. Світські люди, наголошував він, мають повне право разом з духівниками брати участь як у виборі влади, так і в позбавленні їх духовного сану, ставлячи у приклад константинопольського і патріарха Ієремію. Ці ідеї, спрямовані проти релігійного соціального гноблення, мали велике значення для розвитку соціально-політичної думки, посилення протидії народу духовним, політичним та економічним утискам. Вони стали істотним внеском у ліберальні традиції українського народу.
Виняткове місце у розвитку соціальної думки в Україні кінця XVI – початку XVII ст. займає мислитель І.Вишенський — виходець з містечка Судова Вишня біля Львова. Життя українського народу і боротьба в жорстких умовах національного, соціального та релігійного переслідування стали в його писаннях одним з центральних. Центральною постаттю у поглядах Вишенського була людина, але не абстрактна, а конкретна, з її муками та стражданнями. Виходячи з принципу відношення «дух—тіло», полеміст намагався знайти обгрунтування для вимог свободи, рівності, справедливості, насамперед у сфері духа, а потім покласти це в основу громадського життя, життєдіяльності людини і народу. І. Вишенський дійшов визнання основоположності й визначальності первісно-демократичних засад раннього християнства для церковного життя, а на цій підставі – для світських відносин.
Трактування суспільного буття І. Вишенським ставило на перший план основоположну засаду рівності. Христос і його учні, за його твердженням, втілили її у ранньому християнстві, і це неперевершений взірець життя людини — християнина і громадянина. Вишенський виходив з того, що прагнення до багатства постійно збуджується принадами, насолодами та спокусами матеріальної дійсності. Але, нагромаджуючи власні багатства, людина утверджує бідність інших.
І.Вишенський звертав увагу на роль правосуддя у житті суспільства: суд повинен охороняти закон і справедливість, утверджувати й захищати громадянські права і свободи. Він заявив, що ніхто і ніщо не зламає волі українського народу, жодні насильства, хоч би якими вони страшними були, не поставлять його на коліна перед тиранами.
Твори І.Вишенського здебільшого мають форму «Посланій», адресованих до князя К.Острозького, до братств, владик і всіх українців. Найбільш відомими є «Поради», «Послание до всіх обще в людской земле живящих», «Извещение краткое о латинских прелестях». Віднайдені у 1858 році і вперше частково опубліковані М. Костомаровим у 1865 р., вони з того часу стали предметом дослідження багатьох учених (Г.Житецького, І.Сумцова, А.Кримського, І.Франка та інших).
Значний інтерес для соціологічної науки становлять соціально-політичні концепції, Києво-Могилянської академії — першого вищого навчального закладу на східних теренах України.
Засновником академії був визначний церковний і культурний діяч митрополит київський Петро Могила (1596 — 1648 рр.). Разом з іншими діячами академії — С. Яворським, Ю. Кониським, П. Величковським та Ф.Прокоповичем — він розвивав погляди на співвідносили церкви, держави, світської та церковної влади.
Єдиною владою, силу якої в умовах наступу шляхетської Польщі можна було протиставити польському королеві, була влада православної церкви. Розвиваючи ідею її верховенства, Могила вважав, що ідеальний володар — це сильний православний цар, який повинен бути вірний православ'ю, вірі в Бога, від якого одержав владу і перед яким звітується.
Такі погляди П. Могили на співвідношення церкви і держави по-різному сприймали і розвивали інші діячі Києво-Могилянської академії.
Проблеми співвідношення світської та церковної влади посідала значне місце у творчості філософа, ученого, письменника, професора ректора Києво-Могилянської академії Ф. Прокоповича, він вперше в умовах російської держави створив теорію освіченого абсолютизму, ґрунтуючись на теорії природного права і суспільного договору та враховуючи вчення західноєвропейських теоретиків Г. Ліпсія, Г. Гроція, Т. Гоббса, С.Пуфендорфа. Суть розробленої Ф. Прокоповичем теорії освіченого абсолютизму полягала в умотивуванні пріоритету світської влади підпорядкування церкви державі, секуляризації Церковних і монастирських маєтностей. Така теорія визнавала верховним носієм державної влади лиш освіченого володаря, «філософа, на троні». Освіта і розвиток науки розглядалися як основа історичного процесу, сили держави і добробуту.
Важливий вплив на становлення української суспільної думки мала теоретична спадщина великого мислителя Григорія Савовича Сковороди (1722 — 1794 рр.). Проповідник демократичних ідей, великий гуманіст просвітитель, він у своїх творах висунув основні проблеми філософського історико-соціологічного та етичного характеру. Основне місце в його творчості займають філософсько-соціологічні твори, серед яких «Начальная дверь к христианскому добронравію», «Наркісс. Разлагол о том: Узнай себе», «Симфонія, нареченная книга Аскань о познании самого себе», «Разговор называемый Алфавит, или Букварь мира», «Благодатний Эродий» та ін. Жоден з його творів не друкувався за життя автора, а більшість з них розповсюджувалася по Україні в рукописах. Слово і наука Г.Сковороди жили не тільки в народі, айв освічених колах тогочасної України, бо він мав вплив, насамперед, на перших творців, провісників відродження — І.Котляревського, Г.Квітку-Основ'яненка, Т.Г.Шевченка.
У своєму першому соціофілософському творі «Начальная дверь» Г.Сковорода розвинув вчення про два світи чи дві натури, з яких складається весь світ: одна натура — видима, друга — невидима. Видимий світ — це світ матеріальний, невидимий — духовний, «божественная сутність», де Бог, який існує в усьому — природі, людині, і він є істиною — ідеєю.
Поряд з ученням про дві натури він висунув і теорію трьох світів (мірів): перший — великий «мір», що складається з безлічі світів, це всесвіт — макрокосмос, який не має меж. Два другі — це частини великого, малі світи. Один з них — малий світ — мікрокосмос, людина, а другий — це символічний світ, Біблія, яку тільки символічно треба розуміти. Кожний такий світ має дві натури: зовнішню — матеріальну і внутрішню—духовну. На думку Г.Сковороди, весь світ є пізнаваним, а людський світ — здатним збагнути та з'ясувати як зовнішній, так і внутрішній світ. Оскільки людина, як мікрокосмос, є частиною останнього, то для пізнання природи всесвіту людина мусить насамперед пізнати сама себе. Згідно з поглядами Сковороди, людина повинна працювати для душі, бути скромною, задовольнятися малим, не прагнути до наживи чи багатства. Користолюбці, кар'єристи є винуватцями страждань, ворожнечі, сваволі, тиранії, воєн.
Центральним питанням його соціальної діяльності була проблема людини та її щастя, шукання шляхів, що ведуть до цього.
Важливу базу для дослідження соціологічних поглядів та ідей дає доба національно-культурного відродження в Україну.
Початок українського національно-культурного відродження традиційно пов'язується з останньою чвертю XVIII ст. і, насамперед, з появою «Енеїди» І.Котляревського (1793 р.), з його послідовниками (наприклад, Г. Квіткою-Основ'яненком і харківським гуртком діячів науки культури). В Галичині таке відродження пов’язане з Маркіяном Шашкевичем, який майже через 40 років після появи «Енеїди» виступив «Русалкою Дністровою» та з гуртком своїх однодумців “Руська Трійця”.
Значний внесок у розвиток пізнання, людини, суспільства гуманітарної освіти, науки та культуру зробили представники Кирило-Мефодіївського товариства.
Ініціаторами створеного наприкінці 1845 — початку 1846 рр. Кирило-Мефодіївського товариства були М. Костомаров, М. Гулак, В. Бєлозерський. До товариства належали також П. Куліш, О. Маркович, Т. Шевченко. Основні ідеї товариства були викладені в «Книзі буття українського народу автором якої вважають М. Костомарова, а шляхи і засоби досягнення мети — у «Статуті Слов'янського товариства св. Кирила і Мефодія».
Товариство відстоювало ідеал свободи, рівності та братерства, ставило своїм завданням перебудову суспільства на засадах християнства і прагнуло до ліквідації кріпацтва, класовості, гноблення людини та народного об'єднання всіх слов'ян в одну республіканську федерацію, в якій кожний народ зберігав би свою суверенність.
У товаристві не було єдності думок: Костомаров, Куліш відстоював поступові реформи. Шевченко, Гулак та інші були за революційні методи, включаючи повалення царизму.
Початок української соціології
В Початком самостійних соціологічних праць слід вважати дослідження женевського гуртка українських вчених у 80-х роках XIX ст., які друкувалися в часописі «Громада», що виходив у Женеві. У цей час у всій тодішній соціології переважаючим методологічним напрямом був позитивізм, під впливом якого соціологічна теорія натуралізується, набуваючи форм еволюціонізму, органіцизму, соціал-дарвінізму тощо. Водночас зароджується і набуває поширення марксистська соціальна теорія. Саме під впливом цих напрямів і течій перебували вчені, які започатковували соціологічні студії в Україні.
Вчені того часу не стільки турбувалися про продукування нових ідей, скільки про засвоєння уже вироблених. Певною мірою така позиція є зрозумілою, якщо взяти до уваги, що соціологія була наукою новою і до того ж запозиченою, її дійсно необхідно було освоювати. Тому, не заперечуючи оригінальності певних ідей, висловлених вченими, які Працювали в той час у галузі соціології, слід зазначити, що їх соціологічні пошуки були спрямовані на розробку, поглиблення ідей О. Конта, К. Маркса та ін., а не на вироблення нових власних теорій.
Члени женевського гуртка українських вчених-істориків, до якого належали С. Подолянський, М.Драгоманов, Ф.Вовк, по суті, першими в своїх соціологічних студіях звернулись до потреб соціально-культурного життя українського народу.
Відомий український публіцист, економіст і соціолог С. Подолинський (1850 — 1891 рр.) поєднував марксистські і соціал-дарвіністські соціологічні погляди з політичною програмою громадівства. Він вважав, суспільне життя відбувається згідно із законом боротьби за існування. Наприклад, положення К.Маркса про додаткову вартість він розглядав як одну з форм такої боротьби. Однак основний закон суспільного життя С. Подолинський трактував досить своєрідно, оскільки поряд із законом боротьби за існування діє і закон зростання солідарності людей. Людські громади, обґрунтовував свою думку дослідник, слідуючи закону Дарвіна, можуть перестати боротися між собою, оскільки переможе почуття прихильності, солідарності, бо воно корисніше від боротьби людей між собою. Тоді зміни сприятимуть не боротьбі людей між собою, а полегшенню їхньої боротьби з навколишньою природою.
Своєрідна інтерпретація С.Подолинським дарвіністського закону полягає в тому, що в майбутній громаді люди боротимуться не між собою, а з природою, і що громадське життя сприятиме просуванню талановитіших, а не перемозі сильніших.
С.Подолинському належить праця «Ремесла і хвабрики Україні», яка була надрукована у Женеві (1880 р.). У ній вчений аналізу соціальне становище (умови праці, життя, заробіток) різних груп робітників України, їх стосунки з працедавцями тощо.
Чимало думок соціологічного змісту у працях М.Драгоманова, професора історії Київського університету.
Заснований ним у Женеві гурток суспільних діячів вважається зародком українського соціологічного руху.
Драгоманов розглядав соціологію як науку про суспільство. Він активно відстоював ідею прогресу, яка у суспільних відносинах проявляв себе у скасуванні неволі, панщини, у здобутті рівних конституційних прав тощо. Коли йдеться про особу, то прогрес постає як поступ людяності самій людині.
Видатний український етнограф і громадський діяч Ф. Вовк (1847- 1918 рр.) розглядав соціологію як науку про громадське життя, яка поряд із спеціальною антропологією, етнологією, етнографією становить науки про людину — антропологію. Його соціологічні погляди відзначалися еволюціонізмом. На його думку, спільні закони еволюції дають підстави зробити висновок, що всі суспільні явища і форми з'явилися не внаслідок втручання зовнішніх сил, а є результатом повільного поступового розвитку зародків фізичної природи людини.
Одним із найбільших українських дослідників у галузі соціології був М. Ковалевський (1851 — 1916 рр.). Ще у 17-річному віці він познайомився з «Курсом позитивної філософії» О. Конта. Працюючи за кордоном, він мав можливість оцінювати погляди сучасних йому соціологів не лише за їх творами, більшість з них він знав особисто — Спенсера, Льюіса, Уордо де Графа, Тарда, Дюркгейма, Мена, К.Маркса та інших. Він був членом Міжнародного соціологічного товариства, певний час навіть головою, безпосереднім учасником його конгресів, членом ряду соціологічних інститутів і автором їх видань. З цього приводу іноді М.Ковалевського не вважають представником української соціології.
Погляди Ковалевського складались у той час, коли позитивізм ще був спрямований проти містицизму та ідеалізму.
У книзі «Сучасні соціології» М.Ковалевський ратував за утвердження двох напрямів, гармонійне поєднання яких може забезпечити щасливий розвиток суспільства. Індивід не може бути принесений у жертву родині, роду, класу, державі, але його діяльність водночас повинна бути координованою з діяльністю інших рівних йому одиниць, і їх
10-09-2015, 23:37