Вступ

Насамперед можна сказати, що історія соціологічної думки в Україні як цілісний процес донедавна практично не досліджувалася. Намагання пізнати, осмислити суспільство, реалізувати своє ставлення до нього супроводжувало людство на всіх етапах його історії. На ційхвилі й постала у 30-х роках XIX ст. соціологія як наука про функціонування і розвитоксуспільства та йогоструктурнихелементів.
Нині у зв'язку з процесами державотворення та національно-культурного відродження потреба у науковому знанні еволюції вітчизняної соціальної думки, починаючи від її витоків до інституціалізації як академічної науки, набуває особливого значення. Вона відтворює низку проблем, пов'язаних зі складними процесами становлення і розвитку українства від початків його історії до сьогодення.

1. Зародження і розвиток соціологічної думки в Україні.

1.1 Фактори соціологічної думки.

Протосоціологічний період її розвитку охоплює хронологічний проміжок від часів Київської Русі до середини XIX ст. Його Історія налічує кілька етапів, що характеризуються певними особливостями розвит­ку соціологічного знання під впливом економічних, соціальних, політичних, ідеологічних факторів:

- протосоціологія епохи становлення, розвитку та розпаду Київської Русі (праісторія, Київська дер­жава, княжа доба, литовсько-польський період – V – кінець XV ст.);

- протосоціологічне знання козацької доби (від по­чатків козацтва до зруйнування Січі – кінець XV – третя чверть XVIII ст.);

- протосоціологія доби відродження України (кінець XVIII – середина XIX ст.).

1.2 Витоки соціологічних ідей з прадавніх часів до середини Х I Х ст. Роздивляючись це питання, необхідно врахувати, що базою розвитку української соціальної думки, як і української нації взагалі, є Київська Русь, суспільне життя якої склалося в межах давньоруської держави. Слід розуміти, що самобутня думка на Русі формувалася під впливом античної та візантійської філософії. Провідноюідеєюцьогоісторичного періоду була ідея об’єднання всього східногослов’янства в єдинунезалежну державу.Витоки соціального пізнання в Україні сягають сивої давнини, зокрема княжої доби (IX – XIII ст.), і пов'язані з буттям українського народу, формуванням української державності – Київської Русі, яка постала в результаті об'єднання східнослов'янських племен навколо політичного і культурно-економічного центру – Києва і Середнього Подніпров'я. Елементи соціологічної думки містять праці найдавніших українських мислителів.

Київський князь Володимир Мономах (правив у (1113–1125 рр.) у “Повчанні дітям” дає настанови на праведне життя, справедливий соціальний устрій, закликає долати міжусобиці заради єдності землі Руської, громадянського миру.

Різноманітним історико-соціологічним матеріалом вчені літописи Київської Русі XI–III ст., найпомітніший серед яких “Повість минулих літ”, авторство якого належить ченцеві Києво-Печерського монастиря Несторові. Подієвий спектр увиразнює головну його ідею, яка полягає в обстоюванні єдності Руської землі та політичної незалежності.

Вихід на історичну арену Галицько-Волинської держави засвідчив “Галицько-Волинський літопис” – важливе джерело інформації про соціальне життя на західноукраїнських теренах.

Соціально-економічне, політичне і духовне життя різко змінилося у XIII ст. у зв'язку з пануванням на українських землях монголо-татарського іга. У XIV ст. центрально-українські землі були захоплені Великим князівством Литовським. Більшість галицько-волинських земель опинилася під польською владою. 3 півдня дошкуляли татарські напади.

Історична доля українського народу витворила своєрідний соціальний феномен – козацтво – проміжну верству між шляхтою і селянством, на яку не поширювалися ні кріпацтво, ні панщина. Особливість його в тому, що Україна, не будучи державою, фактично існувала як унікальна державно-правова система, суб'єктом якої було козацтво. 3 ним пов'язані і перші пере­писи населения в Україні, формування козацьких реєстрів, створення війська реєстрових козаків.

У середині XVI ст. ідеї природного права, суспільного договору розробляв Станіслав Оріховський-Роксолан (1513—1566), якого сучасники називали українським (рутенським) Демосфеном. Він обґрунтував поло­ження, згідно з яким королівська (державна) влада дана не Богом, а виникла внаслідок договору між людьми, які підкоряються королю добровільно. Перед законом як гарантією розвитку та існування держави рівні всі, навіть королі. На думку С. Оріховського, природне право (закон) важливіше від законів, які ре-гулюють відносини у суспільстві і які за необхідності можна змінити.

Виникнення держави спричинене двома фактора­ми: вродженим людським недоліком, який вимагає взаємної допомоги, і вродженою схильністю людей до зближення, яка ніби “клеїть” їх, в'яже одним вузлом. Обов'язок держави щодо громадянина – гарантувати кожному право на існування. Вона повинна дбати про освіту громадян, адже ніхто нічого не зробить корисного навіть у самому незначному мистецтві, якщо не буде вчитися, сприяти розбудові нових шкіл.

зв'язки індивіда перед державою ще вищі, його діяльність має спрямовуватися передусім у руслі інтересів держави.

Суспільні погляди С. Оріховського відіграли етапну роль у розвитку вчення про державу від середньовічних концепцій до теорій держави і права XVII– XVIII ст. Щодо багатьох положень він випередив та­ких мислителів, як Г. Гроцій, Т. Гоббс, Ж. Боден та ін. В Україні і Росії його ідеї розвивали діячі Києво-Могилянської академії, зокрема Феофан Прокопович (1681–1736).

Наприкінці XVI – на початку XVII ст. найпомітнішою постаттю в українському духовному житті був Іван Вишенський (між 1545(50) – після 1620), який у своїх полемічних творах обстоював ідею свободи, рівності, справедливості.

Істотний внесок у розвиток соціологічних ідей зробив видатний український філософ, письменник Григорій Сковорода (1722–1794), який науку про людину вважав найважливішою і найвищою з усіх наук. Не

заперечуючи ролі і значення технічних досягнень, найголовнішою він вважав науку про умови та способи забезпечення щасливого життя, про людину та її щастя.

0собливу цінність має його концепція спорідненої праці. Сковорода чи не першим із вчених нового часу висунув ідею перетворення праці із засобу до життя на найпершу життєву потребу та найвищу насолоду. Смисл людського буття він вбачав у праці, а справжнє щастя – у вільній праці за покликанням

У такому контексті розглядає Сковорода і пробле­му соціальної нерівності, визнаючи тільки одну – нерівність обдаровань і покликань, тобто нерівність при­родного походження. Звідси його принцип “нерівної рівності”. «Бог, – писав Сковорода, – богатому подо­бен фонтану, наполняющему различні посуди по їх вместимости».

Великого значення у пізнанні людської природи, у виборі людиною свого місця у житті Сковорода нада­вав практиці, вправам, які вдосконалюють природні дані. Наука і звички повинні спрямувати людину на шлях спорідненої, корисної для суспільства праці, яка є основною сферою вияву сутності людини в її високих духовних прагненнях.

У творчості Г. Сковороди започатковані и ідеї екзистенціалізму (філософська течія, що на першому плані розглядає людину та її переживання), які у світовій науці стали розробляти тільки через століття. Його роздуми сповнені гуманізму, конструктивного змісту і варті сучасного ґрунтовного дослідження.

Отже, суспільні концепції, які постали в Україні в період від античності до XIX ст., охоплювали широке коло соціальних проблем і підходів до їх вирішення. 3 позицій свого часу, тодішнього рівня знань автори намагалися осмислити окремі і загальні соціальні явища, що створювало інтелектуальне підґрунтя для подальшого вивчення суспільства як системи, механізмів його функціонування. У тогочасній українській протосоціологічній думці домінують загальні законо-мірності становлення і еволюції соціологічного знан­ня та специфічні особливості, зумовлені розвитком української історії. Ця специфіка відображена у соціальній проблематиці, пов'язаній з боротьбою етносу за свою політичну і національну незалежність, громадянські права та свободи, за національні соціальні інститути.

Наприкінці XVIII ст. розпочинаються активні до­слідження фольклору, етнографії, історії українського народу, набутки яких мають неабияке значення і для соціальних знань. Багато праць цього періоду, передусім “Опис весільних обрядів” Григорія Калиновського, “Землеописания о Малая России” М. Туранського, “Записки о Малороссии” Ярослава Маркевича, “Історія Малої Росії” Дмитра Бантиш-Каменського, “Історія русів” невідомого автора засвідчують появу сис-темних українознавчих студій, в контексті яких досліджувалося і соціальне життя народу.

2. Зародження української соціології

2.1 Найголовніші праці Женевського гуртка українських вчених

Прийнято вважати, що українська соціологія заявила про себе у 80-х роках ΧΙΧ століття, дослідженням Женевського гуртка українських вчених, праці яких друкувалися найчастіше в тамтешньому журналі «Громада».

Домінувало у тогочасній соціологічній думці звернення до соціально-культурних проблем. Водночас вона виявляла помітну зацікавленість соціально-політичними, економічними аспектами.

Так, у соціологічних студіях публіциста, економіста, соціолога Сергія Подолинського (1850–1891) сусідили марксистські і соціал-дарвіністські, “громадівські” погляди. Вважаючи, що суспільне життя відбувається згідно з законом боротьби за існування, він і положения про додаткову вартість розглядав як одну з форм цієї боротьби. Але поряд із законом боротьби за існування, твердив С. Подолинський, діє і закон зростання солідарності людей. 3 часом людські громади, піддавшись почуттям прихильності, можуть пере­стати боротися між собою. Все це матиме неабиякий сенс для людей, які вивільнять свої сили для взаємодії з навколишньою природою. Зростатиме середній рі-вень розвитку більшості людей, з'являться можливості для самовияву талантів.

С. Подолинський значку увагу приділяв аналізу соціального становища різних труп, причин соціальної диференціації (їх він убачав у привласненні панівним класом додаткової вартості), соціальної мобільності (залежить від національності особи). Ці думки ви-словлював у праці “Ремесла і фабрики на Україні”.

Серед учених-дослідників українського суспільства кінця XIX ст. насамперед вирізняється постать Михайла Драгоманова (1841–1895), який чимало уваги приділяв перспективам історичного поступу України, можливості її самостійного існування на європейському терені. У сфері інтересів М. Драго­манова як соціального дослідника були проблеми влади, державності, прав і свобод особи, етнічність, політика тощо — все, що тепер обіймається назвою “політична соціологія”. Соціологія розу­мілася ним як універсальна і точна наука про суспільство, що синтезує всі галузі суспіль-ствознавства. Тобто М. Драгоманов йшов у руслі класичної європейської традиції, яку репрезентував, зокрема, позитивізм. Водночас він пропонував власні оцінки й ідеї в площині соціального пізнання, піддавав критиці слабкості органістських теорій, наголошував на важливості історико-соціологічних чинників у фактологічномуаналізі.
Національне питання він вважав одним з найважливіших. Основу для його вирішення вбачав передусім у демократизації суспільства, запровадженні політичних свобод (всенародного земського пред-ставництва з контролем за діями виконавчої влади, недоторканності свободи особи, слова, товариств). На його думку, політичні та національні інтереси російського _: населення можуть бути забезпечені тільки за повної децентралізації управління економічним і культурним життям. Драгоманов обґрунтував тезу, що справжньої політичної свободи не може бути за тогочасної централізації. На підтвердження цього він наводить факт, що в Європі з часів Великої французької революції всі перевороти саме тому і не досягали найближчої мети, бо самодержавство королів змінювалося самодержавством парламентської більшості, залишаючи недоторканною і навіть удосконалюючи централізовану бюрократичну машину управління.

М. Драгоманов критикував ідеологію російських народників П. Лаврова, П. Ткачова, Г. Плеханова та інших за те, що вони у своїх політичних програмах навіть не обіцяли автономій іншим народам у майбутньому. Російські революційні діячі не сприйняли тоді Драгоманова про федеративний принцип взаємонародів Росії. Але концепція Драгоманова набула широкого розголосу поміж української інтелігенції і справила позитивне враження і на Європу. Зокрема її підтримував Е. Бернштейн.

Учень Антоновича, видатний історик, політичний діяч Михайло Грушевський (1866–1934) вважав, соціальний прогрес однаковою мірою визначається біологічними, економічними та психологічними чинниками. Соціологія для Грушевського була не просто захопленням, він заснував у 1919 р. у Відні соціоло­гічний інститут. Вчений прагнув знайти відповідь на питання: що таке людське суспільство, які закони його розвитку й прогресу? При цьому він спирався на “історичні факти”, на метаісторичні концепції суспільного прогресу, тобто будував свої висновки, виходячи з об’єктивних засад соціальних знань. Грушевський вдався до методу історичного порівняння, взаємопроникнення соціології та історії в руслі контівської традиції розуміння предмета соціології. Тому є всі підстави стверджувати саме про історико-соціологічний підхід українського теоретика до вивчення проблем соціології.
Значне місце в його дослідженнях відведено вивченню історії України, історичного процесу взагалі, генезису східнослов'янських народів. На особливу увагу заслуговують погляди Грушевського щодо виникнення і розвитку української та російської народнос­тей, становлення державності в Україні та Росії.

Помітно збагатив українську соціологічну думку кінця XIX – початку XX ст. Іван Франко (1856 – 1916), який, аналізуючи “генезу творения людської спільності” і держави, роздумував над проблемами; справедливості, нового соціального порядку, за якого торжествуватиме самоуправління народу, його прадя задля власного розвитку. У громадсько-федеративному суспільному устрої він вбачав основу свободи особи громади, об'єднання громад та народів, обстоюючи свободу та автономію громад як одиниць суспільного життя. Згодом його федералістичні погляди еволюціонували до визнання федеративних зв'язків між незалежними державами.

Видатний вчений-економіст Михаиле Туган-Барановський (1865–1919) вважав соціологію однією з стрижневих суспільних наук. У більшості своїх праць він зосереджувався на обґрунтуванні ролі господарства у соціальному житті. Господарство розглядав як сукупність людських дій щодо зовнішнього світу задля створення матеріальних обставин, які задовольняли б людські потреби.

Значний вплив на суспільну думку на початку ХХ ст. мали ідеї державності та історичного поступу України. Один з провідних тогочасних вчених, історик, :політолог, соціолог В'ячеслав Липинський .(1882 – 19З1), зосередившись на проблемах держави і права, стверджував, що життєвість кожної держави зумовлена особливістю взаємовідносин між провідними верствами суспільства і народом. Ці особливості реалізуються через різні типи державного устрою – класо-ратію, демократію, охлократію. Найраціональнішою він вважав класократію, розуміючи під поняттям “клас” осіб, наділених однією суспільною функцією. На цій підставі до “промислевого класу” він зараховував робітників, технічний персонал, лідерів індустрії, аргументуючи це тим, що об'єднуючі їх чинники значно сильніші за суперечності між ними. Це аж ніяк неможливлює взаємної критики, свободи опозиції. А навпаки, діючи в координатах традиційного правопорядку, вони забезпечують необхідну рівновагу між владою і свободою. За взірець класократії він наводив Англію з її традиціоналізмом, консервативними цінностями.

Соціологічні погляди В. Липинського справили відчутний вплив як на тогочасну, так і на подальшу суспільно-політичну практику на певних етапах історичного розвитку України.

Історик, громадський і політичний діяч Дмитро Дорошенко (1882–1951), будучи під значним впливом ідей В. Липинського, вважав, що українську державу може збудувати провідна верства суспільства – аристократія.

3. Розвиток вітчизняної соціології у XX ст.

Історія світової соціології загалом, як і історія со­ціологічної думки в Україні, свідчить, що для її гармонійного розвитку необхідні певні внутрішні та зовнішні умови. Бездержавність української нації, тривале перебування українських земель у складі різ-них імперій, а в XX ст. – у складі колишнього СРСР, значно деформували процес розвитку наукової позиції вітчизняної соціології. Тривалий час вона не була ідентифікованою наукою, структурно існувала лише в системі радянської соціології.

У перші десятиліття XX ст. на українських теренах відбувався активний процес інституціалізації со­ціологічної науки: створювалися соціологічні навчальні та наукові заклади, здійснювалися теоретичні і прикладні дослідження, видавалися наукові праці. Своєрідним центром цієї роботи у 20-ті роки була ка­федра соціології, створена в соціально-економічному відділі Всеукраїнської Академії Наук (ВУАН). Очолював її у 1918–1920 рр. Б. Кістяківський, пізніше – марксист С. Семківський.

Іншими підрозділами цього відділу, зокрема комісією з вивчення соціального руху, було зібрано значний емпіричний матеріал про вплив різних чинників на заробітну плату. Вивчались інші процеси в господар-ській, гуманітарній сферах. Серед них виділялися пра­ці академіка О. Гілярова, який досліджував психологію натовпу, співвідношення культури і цивілізації, застосування принципів природознавства щодо соціального життя. У “Записках соціально-економічного відділу” окремих соціологічних питань торкалися у своїх статтях М. Туган-Барановський, С. Дністрянський.

Значних зусиль до розвитку вітчизняної соціології У цей період доклав М. Грушевський, який повернувся у 1924 р. в Україну з наміром створити тут систему соціо­логічних інституцій. Перед цим він заснував у Швейцарії Український соціологічний інститут (1919 р.), який згодом переїхав до Праги, а в 1921 р. – до Відня. Але його намір не був підтриманий, і М. Грушевський очолив науково-дослідну кафедру з історії України, при якій і було відкрито секцію соціології.

М. Грушевський і його соратники видали низку со­ціологічних праць: “Спроба соціологічного пояснения української казки” (К. Грушевська), “Примітивна культура”, “Соціологія в концепції нової французької демократії” (Ф. Савченко) та ін.

Біосоціальним процесам були присвячені студії Українського демографічного інституту, очолюваного М. Птухою. Досліджен­ня, що прямо чи опосередковано стосувалися проблем соціології, були проведені Українським науково-дослідним інститутом педагогіки (Харків), Українським психоневрологічним інститутом, Київським державним психоневрологічним інститутом. Соціологічна проблематика пронизувала наукові пошуки вчених, об'єднаних в Етнографічному, Географічному, Антропологічному товариствах.

Це був період поширення більшовицької ідеології в науці і практиці, що зумовило придушення, а згодом і ліквідацію немарксистської соціологі.

Нині вітчизняна соціологія, намагаючись викристалізувати свою теоретичну базу, предмет і методи досліджень, активно інтегрується у світову соціологічну науку. Основні напрями сучасних соціологічних досліджень стосуються особливостей соціально-статусної стратифікації в умовах перехідної економіки, соціаль­них умов і механізмів формування сучасної ринкової економіки, факторів виникнення і механізмів подолання соціальних конфліктів у процесі трансформації суспільства, національних аспектів. Активно викорис-товуються прикладні дослідження щодо різних сфер соціально-економічного, політичного і духовного жит­тя. Значні результати сучасних українських соціологів напрацьовані у сферах вивчення соціальних проб­лем, соціальної структури та професійної орієнтації молоді (С. Макеєв, В. Чорноволенко), впливу засобів масової інформації на самовизначення молоді (Є. Головаха, В. Осовський), застосування математичних методів у соціологічних дослідженнях (А. Горбачик, В. Максименко), вивчення історії соціології (А. Руч­ка, В. Танчер), соціології освіти, проблем вищої школи (В. Бакіров, В. Волович, О. Якуба), етносоціології (Т. Рудницька, М. Шульга), соціології підприємництва (В. Ворона, В. Пилипенко, Є. Суїменко) тощо.

Все активніше включається в методичне керівництво науково-дослідною діяльністю Соціологічна Асоціація України (САУ). 3 1993 р. вона є колективним членом Міжнародної соціологічної асоціації.

Висновок

Підсумовуючи цю тему можна привести такий висновок: в Україні протягом останнього


10-09-2015, 16:33