РЕФЕРАТ

на тему:

Проблема людини у філософії античності

ПЛАН

Вступ

1. Основні підходи до розгляду проблеми людини у античній філософії

2. Філософські погляди Сократа на проблему людини

3. Вивчення людини у філософії Платона

Висновки

Список використаної літератури

Вступ

Антична філософія сформувала основні західноєвропейські підходи до виділення людини в якості окремої і спеціальної філософської проблеми.

Західна філософія бере початок у Древній Греції і Древньому Римі. Вже в іонійській натурфілософії (6-5 ст.ст. до н.е.) була розпочата перша спроба визначити місце людини у світі.

Алкмеон із Кротону першим дав визначення людині як істоті, яка відрізняється від інших тварин тим, що тільки вона здатна розуміти, у той час як інші, хоча і сприймають, але не розуміють.

1. Основні підходи до розгляду проблеми людини

у античній філософії

У філософії Стародавньої Греції панує космологізм у розумінні людини як форми прояву натуралізму. Лю­дина сприймається як частка космосу.

Стародавньогрецький філософ Демокріт підкреслював: у якій мірі Всесвіт є макрокосмом, такою ж мірою і людина - мікрокосм. Філософи мілетської школи твердили: людина містить у собі всі основні елементи стихії космосу.

Розвинуте вчення про людину сягає коріннями в античну філософію, де є зародки практично всіх наступних напрямків філософсько-антропологічної думки.

У V ст. до її. е. відбувається антропологічне звернення в античній філософії, зв'язане, насамперед, з творчістю софістів, які зберег­ли успадкований від ранньої філософії цілісний погляд на людину та ба­чення її як частки природи, але вже почали розглядати її і в умовах соціокультурного буття.

У софістів людина — це розумна істота, яка твор­чо діє і в сфері культури, і в сфері пізнання. Тому істини - продукт людської творчості, так само як і культура. Отже, пізнання не відображає об'єктивний світ, а відтворює суб'єктивний світ людини.

Стародавньо-грецький філософ Протагор відмічав: «Людина - міра всіх речей, існуючих, що вони існують, і не існуючих, що вони не існують». Усі істини відносні та мають значения лише для людини, яка виступає джерелом морально-правових норм. У просвітництві людей софісти вбачали зміст свого життя і на відміну від попередників вважали, що доброчесності можна навчитися. Під доброчесністю софісти розуміли не тільки моральні якості, але й усю сукупність людських здібностей.

Софісти заперечували привілеї народ­ження і в такому контексті розвивали ідею рівності. Якщо раніше слово людина використовувалось лише стосовно грека, то софісти твердили, що всі люди родичі та співгромадяни одного царства не за звичаями та морал­лю, а за природою.

Слідом за софістами проблему людини розробляє і Сократ, який акцентує увагу на внутрішньому світі, моральних якостях та можливостях, на душі, в якій бачить певну, третю, величину між світом ідей і світом речей.

2. Філософські погляди Сократа на проблему людини

Душа для Сократа - щось демонічне, сам Ерос, невга­симе завзяття, спрямованість йти вгору. Сократ закликає пізнати самого себе. Але пізнати не означає сприйняти вже готову істину. Мета пізнання не дана у завершеному вигляді. Життя вимагає іншого: пізнавай, шукай самого себе, випробовуй себе - чи добрий ти, знаючий чи ні. Розглядаючи людину як самоцінну першоосновну істоту, Сократ звертається не до лю­дини взагалі, а до конкретного індивіда. Але зводив філософію людини до вчення про душу і, отже, втратив цілісний погляд на людину та заклав певну традицію у філософській антропології, що далі розвивалася у платонівському вченні про дуалізм душі і тіла.

Сократ гостро полемізує із софістами, хоча сам він фактично продовжує розпочату ними справу в утвердженні людини як головної теми філософських міркувань. Негативне ставлення до софістів Сократ пояснював тим, що вони "продавали знання за гроші кому завгодно".

Сократ рішуче повертає філософські дослідження від вивчення Космосу, природи до людини як духовної істоти. "Пізнай самого себе"—такою е головна теза сократівського філософствування. І таке знання можна здобути в практичній зустрічі умів. Сократ принципово відмовляється від записування своїх думок, вважаючи дійсною сферою знання, мудрості живу бесіду з опонентами, живу полеміку. Саме він ввів поняття "діалектика" (вміння вести бесіду, сперечатися).

Розкриваючи проблему людини, він порушував питання про такі характеристики, як "мужність", "розсудливість", "доброта", "краса" тощо. Суперечності у відповідях співрозмовників, що їх виявляв Сократ, свідчили про неможливість звести загальний зміст понять ДО їх конкретно-індивідуальних проявів. Відкривши неможливість існування загального як конкретного та індивідуального існування ("краси" взагалі поряд з красивою дівчиною, вазою, краєвидом, свинею і т.д.), Сократ фіксує нову для філософії проблему, визнаючи: "Я вічно блукаю і не знаходжу виходу".

Філософія Сократа — своєрідна межа в історії античної філософії. У всіх досократівських мислителів ("досократики") світ виступає у вигляді цілісності, яка підпорядковує собі людину— "одну" з части нок Космосу. Сократ же вирізняє людину, визначаючи предметом філософії відношення "людина — світ".

3. Вивчення людини у філософії Платона

В людині, за Платоном, завжди панує войовниче напруження не тільки між душею та тілом, внутрішнім і зовнішнім, але у самій душі, яка склада­ється із пристрасті, мужності та духу. Дух - божественна частка душі. Тільки панування духу забезпечує належне існування людини. Як і орфіки, Платон розцінює захоплення душі у сумний полон земного тілесного буття як покарання. Тільки бездоганним життям душа може знову піднестися від земного існування до справжнього безтілесного.

Платонівський дуалізм ду­ші і тіла став визначальною ідеєю для розуміння людини в ідеалістичній філософії Заходу і зберігся у модифікованому вигляді аж до XIX ст. Основний недолік ідеї полягає в тому, що обстоює не вище у людині, а позалюдське та нелюдське вище. Платон вважав, що призначення людини - пізнавати, наслідувати, додержуватись абсолютних та незмінних зразків, що в світі ідей. Там, де людина відхиляється від призначення та здійснює творчу самостійність, народжує щось негативне, недобре. Жива людська душа втрачає внутрішні життєві джерела, творчість, стає безособовим ви­разом заздалегідь наданих абсолютних початків.

Дуалізм душі та тіла прагне подолати Арістотель, який поєднує космологічно-натуралістичний та релігійно-етичний підходи та обґрунтовує немож­ливість існування душі без тіла. Душі людини властиве мислення. На відміну від рослинної та тваринної часток душі, є і вищий її елемент - Розум, який не є органічною функцією тіла, а надається ззовні та не руйнується разом з тілом. Розум - це також і Бог, вища форма, до якої, як до мети, прагне усе в світі. Людина внутрішньо пов'язана з природою, а з іншого - протистоїть їй, оскіль­ки має душу, яка хоча і є формою тіла, але визначається вищою формою. Людина - соціальна тварина і проявляє цю свою якість лише в державі.

Ідеї Платона у середні віки розвиває Августін Блаженний, пізніше представники реалізму. Традицію Арістотеля продовжує Фома Аквінський. Проте ідеї античності під впливом християнського вчення набувають іншого змісту. Виникають нові уявлення про ставлення людини до природи та до вищої реальності.

Людина розглядається як образ та подоба Бога, вінець творіння і цим остаточно виноситься за межі природи, проти­ставляється їй як володар. З іншого боку, особистий Бог передбачає і особисте до себе ставлення. Звідси пильна увага до внутрішнього життя людини, що співвідноситься не стільки з зовнішнім - природним чи соці­альним - світом, скільки з трансцендентальним творцем, що народжує у людини загострене відчуття власного Я, а у філософії призводить до від­криття самосвідомості. Вже Августін підкреслював, що самосвідомість має абсолютну достовірність, її це можна взяти під сумнів.

Висновки

Отже, відповідно до поглядів Протагора (5 ст. до н.е.), людина від природи роздягнена і беззбройна. Вона може підтримати себе тільки завдяки прометеївському вогню, митецькій мудрості, дарованою Афіною, і переданому Зевсом суспільному устрою, заснованому на соромливості і справедливості. Ці якості людини розвиваються завдяки постійному прагненню перебороти нестаток (Ксенофан) і досягти достатку (Демокріт).

І ще одна важлива риса античної філософії. Сформулювавши принцип розумного світорозуміння, вона прийшла до відкриття людини як самостійної цінності і визнала за ним право на активність і ініціативу. Це дало можливість, говорячи словами А. Ф. Лосєва, «розгорнути своє внутрішнє самопочуття, поглибитися у свою власну особистість і зробити для себе другорядними всі питання об'єктивного світопорядку», що наочно демонструють софісти, епікурейці, але насамперед — Сократ.

Сократа по праву вважають основоположником не тільки західноєвропейської філософії людини, але й основоположником етики. Його насамперед цікавив внутрішній світ людини, його душу і чесноти. Сократові належить висновок про тім що «чеснота є знання», тому людині потрібно пізнати сутність добра і справедливості і тоді він не буде робити дурних учинків. Навчання про людську душу і розум займає центральне місце в сократівській філософії, а самопізнання людини виступає в ній головною метою філософії.

Великому учню Сократа Платонові належить ідея про те, що людина їсти не проста єдність душі і тіла, але що саме душу — та субстанція, що робить людину людиною. Від якості душі залежить загальна характеристика людини. На його думку, існує «ієрархія душ», на першому місці в який коштує душу філософа, на останньому — душу тирана. У чому причина такого дивного розташування душ? Справа в тім, що душу філософа ближче усіх наближена до мудрості і сприйнятлива до знань. А це саме і є головні, сутнісні риси людини, що відрізняють його від тварини. Наступний крок у філософському збагненні людини зробив Аристотель. У нього етика і політика утворять єдиний комплекс «філософії про людський», що займається вивченням практичної діяльності і поводження людини. Найважливіше досягнення Аристотеля у філософському розумінні людини зв'язано з обґрунтуванням його соціальних характеристик. Людина — така жива істота, що призначена для життя в державі. Він здатний направляти свій розум як на добре, так і на зле; він живе в суспільстві і керується законами.

Список використаної літератури

1. Лосев А.Ф., Тахо-Годи А.А. Платон. Аристотель / Серия ЖЗЛ. М.: «Молодая гвардия», 1993.

2. Реале Дж., Антисери Д. Западная философия от истоков до наших дней, Петрополис, 1994.