Сократ вплинув на античну і світову філософію, він представляє інтерес не тільки своїм вченням, але і самим своїм життям, оскільки його життя було втіленням його вчення. Сократ ніколи не прагнув до активної суспільної діяльності, вів «життя філософа «: проводив час у філософських бесідах і суперечках, навчав філософії , не піклуючись про своє благополуччя і про свою родину. Сократ ніколи не записував ні своїх думок, ні своїх діалогів, вважаючи, що писемність робить знання зовнішнім, заважає глибокому внутрішньому їх засвоєнню, у письменах думка вмирає. Тому усе, що ми знаємо про Сократа, ми знаємо від його учнів – історика Ксефонта і філософа Платона.
Як і деякі софісти, Сократ досліджував проблему людини, розглядаючи людину як істоту моральну. Тому філософію Сократа можна охарактеризувати як етичний антропологізм. Суть своїх філософських турбот Сократ один раз виразив так: «Я ніяк ще не можу, згідно дельфійському напису, пізнати самого себе», і в поєднанні з впевненістю в тому, що він мудріше інших тільки тому, що знає, що він нічого не знає, що його мудрість – ніщо в порівнянні з мудрістю богів – цей девіз також увійшов у «програму» філософських пошуків Сократа. Є всі підстави погодитися з Аристотелем у тому, що «Сократ займався питаннями моральності, природу ж у цілому не досліджував». У філософії Сократа ми вже не знайдемо космоцентричного характеру міркувань, не знайдемо і парадигми онтологізму запропонованої софістами, а саме: міра буття і міра небуття – у самій людині.
Будучи критиком софістів, Сократ вважав, що кожна людина може мати свою думку, але це не тотожно «істинам, що у кожного – свої»; істина для усіх повинна бути одна, на досягнення такої істини і спрямований метод Сократа, названий ним самим «майєвтикою» (букв. «повивальне мистецтво») і який представляє собою суб'єктивну діалектику – уміння вести діалог так, що в результаті руху думки через суперечливі висловлювання позиції тих, що сперечаються згладжуються, однобічність точок зору кожного переборюється, формується істинне знання. Вважаючи, що сам він не має істини, Сократ у процесі бесіди, діалогу допомагав істині «народитися в душі співрозмовника».
Але що значить знати? Красномовно говорити про доброчесність і не дати їй визначення – це не знати, що таке доброчесність; тому ціль майєвтики, ціль всебічного обговорення якого-небудь предмета – визначення, виражене в понятті. Сократ, таким чином, перший свідомо вивів знання на рівень поняття, до нього мислителі робили це стихійно. Таким чином, метод Сократа переслідував також досягнення понятійного знання – і це говорить про раціоналістичну орієнтацію Сократа. Він стверджував, що – зовнішній стосовно людини світ – непізнаваний, а пізнати можна тільки душу людини і його справи, у чому і полягає, на думку Сократа, задача філософії. Пізнати самого себе – це значить знайти поняття моральних якостей, загальних для людей. Переконання в існуванні об'єктивної істини означає в Сократа, що є об'єктивні моральні норми, що розходження між добром і злом не відносне, а абсолютне. Сократ ототожнював щастя не з вигодою, а з доброчесністю. Але робити добро, можна, лише знаючи в чому воно: тільки та людина хоробра, яка знає, що таке хоробрість. Тобто саме знання того, що таке добро і що таке зло робить людину доброчесною, і знаючи, що добре і що погано, людина не зможе вчинити дурно: моральність – наслідок знання, так само як аморальність – наслідок незнання доброго (етичний раціоналізм).
Таким чином, Сократ зробив радикальну переорієнтацію філософії з вивчення природи на вивчення людини, її душі і морального світу. Роздумуючи над проблемою «що є сутність людини?» Сократ стверджує, що людина – це її душа. Під «душею» він розуміє розум, що активність, що мислить, і морально орієнтована поведінка.
На основі розуміння Сократом сутності людини народжується моральна й інтелектуальна традиція, відповідно до якої особливої турботи потребує не стільки тіло, скільки душа людини, і вища задача вихователя – навчити людей формуванню, удосконаленню душі. Нагородою цим зусиллям будуть свобода і щастя. Поняття свободи Сократ пов'язує із самовладанням, тобто владою раціональності над вітальністю, розумного начала над тваринним. Душа – господиня і господарка тіла, а також і інстинктів, пов'язаних з тілом. Це панування раціональності над чуттєвою тілесністю і є свобода.
4. Філософські ідеї Платона: вчення про ідеї, пізнання і державу
Платон (428/27 – 347 рр. до н.е.) – великий мислитель, у творчості якого антична філософія досягла своєї кульмінації. Платона вважають геніальним основоположником об'єктивно-ідеалістичної філософії, що поклала початок європейській метафізиці. Головне досягнення філософії Платона – відкриття й обґрунтування надчуттєвого, надфізичного світу ідеальних сутностей. Досократики не змогли вийти з кола причин і начал фізичного порядку (вода, повітря, земля, вогонь, гаряче – холодне, згущення – розрідження і т.д.). «Друга навігація» (вислів Платона) зробила ставку в пошуках першооснов і першопричин не на фізичну, а на метафізичну, інтелігибельну, умоосяжну реальність, що, по переконанню Платона, і представляє істинне, абсолютне буття. Будь-які речі фізичного світу мають свої вищі й останні причини в світі, що не сприймається органами почуттів, в цьому невидимому світі ідей (ейдосів), чи форм, і тільки в силу причетності до цих ідей вони існують. Слова кініка Діогена про те, що він не бачить «ні «чашності» (ідеї чаші), ні «стільності» (ідеї столу) Платон відповідав так: «Щоб бачити стіл і чашу, у тебе є очі, щоб бачити стільність і чашність, у тебе є розум».
На формування філософських поглядів Платона, величезний вплив вчинили Сократ, філософія Геракліта і філософія піфагорійців.
Вплив, що вчинив на Платона Сократ як своїм вченням, так і способом життя, призвів до того, що не політична кар'єра, до якої він себе готував, а філософія стала головною справою життя Платона, а улюбленим дітищем – перша у світі Академія, що проіснувала майже тисячу років. Сократ дав Платонові не тільки зразок віртуозної діалектики, спрямованої на пошук точних визначень і понять, але і поставив ключову проблему невідповідності, незводимості понять до своїх одиничних проявів. Сократ бачив у дійсності прекрасні речі, справедливі вчинки, але він не бачив у світі речей безпосередніх зразків прекрасного і справедливого самих по собі. Платон постулював існування таких зразків у вигляді самостійного споконвічного царства певних ідеальних сутностей. Він припустив, що за невидимими межами чуттєвого світу, у «розумному місці» («topos noetos»), знаходиться особливий клас предметів, ідей, своєрідною проекцією яких і є загальні поняття. Ідеї об'єктивні, не залежні від часу і простору, вічні, недоступні чуттєвому сприйняттю й осягаються тільки розумом. Ідеї є сутністю речей, тобто те, що кожну з них робить тим, що вона є.
Світ ідеальних сутностей – це не просто інший світ у порівнянні з чуттєво фіксoваним земним буттям, що відрізняється від нього, як причина від наслідку, оригінал від копії, як загальне (незмінне, безсмертне) від одиничного (мінливого, смертного), як духовне від тілесного. Вони протистоять один одному також у ціннісному відношенні: потойбічне царство ідей божественне, мудре, досконале, і воно піднімається над неповноцінним, примарним, світом чуттєвих об'єктів. Діоген Лаертський відзначав, що ідея (idea) Платона – це не тільки загальне, рід (genus), начало (arche), причина (dition), але й образ (eidos), зразок (paradeigma). Ідеї з'являються як джерело буття речей, як ідеальний зразок, дивлячись на який деміург створює світ чуттєвих речей.
Світ ідей виступає як ідеальний світ, стає цільовою настановою земного буття. Завдання людини полягає в наближенні до справжнього світу – світу ієрархічно розташованих ідей, верховне місце серед яких належить ідеї Блага. «Ідея Блага, – за словами Платона, – причина всього правильного і прекрасного. В області видимого вона породжує світло і його владику, а в області умоглядного вона – сама володарка, від якої залежить істина і розуміння, і на неї повинен дивитися той, хто хоче діяти свідомо як у приватному, так і в суспільному житті».
За допомогою діалектичної тріади «Єдине – Розум – Світова Душа» Платон вибудовує концепцію, що дозволяє утримати у взаємозв'язку множинний світ ідей, об'єднати і структурувати їх навколо основних іпостасей буття. Основа всякого буття і всієї дійсності – Єдине, яке тісно пов'язане, переплітається, зливається з Благом. Єдине Благо трансцендентне, тобто знаходиться «по ту сторону» чуттєвого буття, що згодом дозволить неоплатонікам покласти початок теоретичним роздумам про трансцендентне єдине, про єдиного Бога. Єдине як принцип буття, що організує, структурує, задає границі, визначає невизначене, конфігурує і втілює єдність безлічі безформних елементів, даючи їм форму: сутність, порядок, досконалість, вищу цінність.
Друга основа буття – Розум – є породженням Блага, однією із здібностей Душі. Розум не зводиться Платоном тільки до дискурсивного міркування, а містить у собі також інтуїтивне збагнення сутності речей, але не їх становлення. Платон підкреслює чистоту Розуму, відмежовуючи його від усього матеріального, речовинного і такого, що стає. У той же час Розум для Платона не є якась метафізична абстракція. З одного боку, Розум втілений у космосі, у правильному і вічному русі неба, і це небо ми бачимо своїми очима. З іншого боку – Розум є жива істота, дана гранично узагальнено, гранично упорядковано, досконало і прекрасно. Розум і життя взагалі не розрізняються Платоном, оскільки Розум теж є життя, тільки узяте в граничному узагальненні.
Третьою іпостассю буття є, за Платоном, Світова Душа, що виступає як начало, що поєднує світ ідей зі світом речей. Душа відрізняється як від Розуму, так і від тіл принципом саморуху, своєю безтілесністю і безсмертям, хоча і знаходить своє конечне здійснення саме в тілах. Світова Душа – суміш ідей і речей, форми і матерії.
З'ясування структури ідеального світу дозволяє зрозуміти походження і структуру чуттєво сприйманого фізичного космосу. Платон вважає, що порядок і міру вносить у світ Розум-деміург, який з любові до Блага, узявши за зразок світ ідей, зліпив як майстровий з доступного матеріалу почуттєво сприйманий світ речей. Структурні компоненти появи даного світу: модель (ідеальний світ), копія (фізичний світ); Творець (зодчий, автор), що створює копії відповідно до моделі. Модель – зразок вічний, вічний також творець, але чуттєвий світ, продукт деміурга, породжений і тілесний. У результаті з хаосу народжується космос, якому деміург додає зроблену форму сфери. Космос з'являється як жива гармонічна істота, що включає у свою структуру божественний Розум, Світову Душу і світове тіло.
Яким же чином людина, згідно з концепцією Платона, може прилучитися до ідеального світу, у надії досягти бажаного блага? Платон дуалістично розглядає людину, протиставляючи в ній тіло і душу. Сутність людини – розумна душа, а тлінне тіло – «темниця для душі». Завдяки розумній душі перед людиною відкривається можливість наблизитися до світу вічних, досконалих, справжніх ідей. Душа, за Платоном, має подібну з ними природу і тому може пізнавати істинне буття. Оскільки людські душі породжені деміургом разом зі Світовою Душею, то вони мають начало, не доступне смерті, як недоступно смерті все те, що безпосередньо зроблено деміургом.
Пізнання світу ідей для людини важке, тому що воно припускає обмеження тілесних задоволень. Поряд з розумною має місце і нерозумна частина душі, що підрозділяється на афективну (емоційну, жагучу) і таку, що чуттєво-жадає, тісно пов'язану з плотськими бажаннями.
Якщо в душі людини переважає розумна її частина – людина прагне до вищого блага, до справедливості і правди; такі філософи. Якщо більш розвинена афектна частина душі, то людині властиві хоробрість, мужність, уміння підкоряти, прагнення обов’язку; такі стражі, і їх набагато більше, ніж філософів. Якщо ж переважає «нижча», що жадає частина душі, то людині слід займатися фізичною працею – бути ремісником чи селянином, і таких людей більшість.
У діалозі «Федон» Платон говорить про те, що якщо душі ведуть спосіб життя, винятково пов'язаний з тілами, пристрастями, прагненнями і насолодами, то в момент смерті вони не зможуть цілком відокремитися від тілесного. Тому такі душі бродяжать якийсь час, кружляючи навколо могил, подібно примарам. Ті ж душі, що жили за законами чесноти, втілюються в тілах цілком гідних людей чи симпатичних тварин. Кращі душі дістаються шанувальникам мудрості і краси, музи і любові, а гірші попадають у тіла тиранів.
Ґрунтуючись на цій логіці міркувань, Платон побудував проект ідеальної держави подібної до піраміди: у ній правлять філософи (причому вони повинні навчатися до 30-літнього віку), сторожі охороняють порядок, а робочий люд працює... Платон говорив про суспільну власність, про те, що вихованням дітей повинна займатися держава, а не родина (яка виявлялася непотрібною в ідеальній Державі); про те, що індивідуальне належне підкориться суспільному: «Людина живе заради душі держави»... Державні структури сучасних Платонові Афін були зовсім іншими, і цей проект по праву можна назвати утопічним; але історичний парадокс полягає в тому, що соціальні утопії мають тенденцію збуватися...
Деякі сучасні мислителі, зокрема К. Поппер, вважають, що в працях Платона про державу закладені основи теорії тоталітарної держави, що знайшли практичну реалізацію в ХХ ст. у фашистській Німеччині і СРСР.
Пізнання, за Платоном, виступає як спогад, пригадування душею тих ідей, які вона споглядала, перебуваючи в піднебесній сфері. У пам'яті людської душі, вважає Платон, ще з періоду її безтілесного піднебесного існування начебто закладені ідеї Блага, Краси, Співмірності, Справедливості й інші. Призначення людини – у тому, щоб пригадати те, що вже було побачено (її душею), але виявилося забутим, витиснутим чуттєвими, тілесними бажаннями. Тому людина повинна шукати і пізнавати, тобто згадати все істинне, досконале і прекрасне, до чого була залучена її розумна душа. Пізнання-пригадування виявляється і моральним очищенням. Збіг у самозбагненні, самопізнанні Істини, Добра і Краси призводить людину до досягнення Блага.
У повсякденному житті люди звичайно задовольняються такою формою чуттєвого пізнання, як думка (doxa), що займає проміжне положення між неуцтвом і науковим знанням (episteme). У свою чергу, чуттєве знання Платон підрозділяє на просту уяву і на вірування, а наукове знання – на математико-геометричне (guanoia) і власне філософське, тобто чисте споглядання ідей (noesis).
Мистецтво, за Платоном, не тільки не розкриває істину, але і ховає її. Риторика є відверта фальсифікація істини, що безсоромно використовується політиками і демагогами. Лише філософія, як безкорисливе і діалектичне прагнення до істини, як любов до мудрості, як алогічний і еротичний порив душі надає можливість їй згадати своє споконвічне буття серед мудрих і прекрасних богів.
5. Філософія Аристотеля: «метафізика», гносеологія, логіка, вчення про душу
Аристотель зі Стагіра (384-83 – 322 рр. до н.е.) – мабуть, найуніверсальніший філософ Стародавньої Греції, що синтезував досягнення попередників і залишив нащадкам численні праці по різних дисциплінах: логіці, фізиці, психології, етиці, політології, естетиці, риториці, поетиці і, звичайно, філософії. Авторитет і вплив Аристотеля величезні. Він не тільки відкрив нові предметні області пізнання і розробив логічні засоби аргументації, обґрунтування знання, але і затвердив логоцентристський тип західноєвропейського мислення в цілому.
Вісімнадцятирічним юнаком Аристотель стає слухачем Платонівської Академії в Афінах, де протягом 20 років він засвоював ідеї і принципи філософії Платона. Аристотель був найобдарованішим учнем Платона і не випадково вчитель, оцінюючи його здатності, говорив: «Іншим учням потрібні шпори, а Аристотелю – вузда». Аристотелю ж приписують висловлювання «Платон мені друг, але істина дорожче», що досить точно відбиває відношення Аристотеля до філософії Платона: Аристотель не тільки захищав її в суперечках з опонентами, але і критикував її ключові положення. Аристотелю виявилися далекі як містико-релігійні, есхатологічні сюжети платонівських творів, навіяні орфіко-піфагорійською езотерикою, так і міфопоетична, метафорична мова діалогів Платона. Крім цього, Платон був байдужий до емпіричних джерел знання. Аристотель, навпаки, був одержимий пристрастю до всякого роду збирання емпіричних фактів і їхньої класифікації. У результаті філософський дискурс Аристотеля виглядає більш строгим у понятійно-категоріальному плані, ригористичним і завершеним. Платонівська манера міркування в ході відкритого діалогу, навпаки, задавала його учасникам проблемно-пошукову ситуацію без остаточних відповідей і твердих позицій. Аристотель здійснює філософську діяльність в іншому жанрі і вибудовує власну філософську конструкцію, піддаючи принциповій, але коректній критиці філософію Платона і насамперед, її ядро – теорію ідей.
У головному філософському трактаті «Метафізика» (термін «метафізика» з'явився під час перевидання аристотелевських творів Андроником Родоським у I столітті до н.е.; буквально означає «те, що після фізики») Аристотель не погоджується з платонівським припущенням про ідеї як самостійне буття, не залежне від існування чуттєвих речей. Аргументи Аристотеля такі: по-перше, ідеї Платона – прості копії, двійники чуттєвих речей і не відрізняються від них по змісту. Вводячи ідеї, Платон тільки подвоює світ існуючих уже речей. У змісті ідей немає нічого, чим вони відрізнялися б від відповідних їм чуттєвих речей. Наприклад, ідея людини нічим
10-09-2015, 23:00