1) нескінченна різноманітність думок не дозволяє утворитися твердому переконанню;
2) всякий доказ покоїться на іншому, також потребуючому в доказі, і так далі до безкінечності;
3) всі уявлення відносні, залежно від природи суб'єкта і від об'єктивних умов сприйняття.4-а стежка представляє лише видозміну другої.5) Істинність мислення покоїться на даних сприйняття, але істинність сприйняття покоїться на даних мислення. Розподіл Агріппи зводить стежки Енезідема до більш загальних точок зору і не зупиняється виключно або майже винятково на даних сприйняття
З цих трьох вчень більше до вподоби епікуреїзм, тому, що це розділ філософії на той час найбільше висвітлював сучасний погляд на світ та світо-огляд, що давало людині більш точніше оцінювати різноманітні погляди.
2. В чому полягає різниця між екзистенціалізмом світським і релігійним?
Не може українська ідеологія пройти і повз низку проблем загально філософського характеру, які все більше хвилюють людство на порозі ХХІ століття. Це питання про сенс людського буття, цінність життя, ставлення до страждань і смерті, критерії людського щастя, відчуття відповідальності та вини кожного за долю людства тощо. Перехідні періоди на зразок того, який зараз переживає Україна, завжди негативно впливають на свідомість великих мас населення. Відбувається ломка старих стереотипів, переоцінка цінностей, крах ідеалів, болючий пошук нових орієнтирів, морально-регулятивних настанов. Цілі покоління у своїй масі відчувають комплекс вини за минуле, внутрішню спустошеність, розгубленість, непевність, духовну порожнечу, моральну індиферентність, неповноцінність. Нова ідеологія покликана допомогти людині знайти саму себе, подолати внутрішню дисгармонію, духовний дискомфорт, наповнити життя високим змістом, ціннісними орієнтирами, моральними сентенціями. У цьому велику допомогу має надати екзистенціоналізм та персоналізм - напрямки філософської думки, які предметом своїх пошуків мають саме названі вище глобальні життєсмислові проблеми, а також близькі до них за тематикою такі філософські течії, як феноменологія, герменевтика, філософська антропологія тощо. Першочергової уваги тут, на наш погляд, заслуговують такі проблеми:
Постановка питання про сенс та самоцінність людського життя. Що є людина? Нікчемна, тлінна істота, яка все своє життя страждає від мук і тремтить від страху перед неминучою смертю, чи, навпаки - кінечне втілення Вічного Бога, співтворець Всесвіту з величезними можливостями? Погляд на історію людства як нескінченний процес самопізнання людини, актуалізації її потенцій, наближення до єдності з Богом. Тлумачення історії як актуальної єдності минулого з теперішнім і майбутнім. "Минуле - не минає" - так парадоксально можна сформулювати цю тезу. Воно з кожним новим історичним етапом набирає нового змісту і виявляє актуальний вплив на хід подій. Історія залишається не тільки в пам'яті людей, у музеях та пам'ятниках, вона постійно присутня в сьогоденні як його фундаментальний чинник. Це надзвичайно важливий і плідний методологічний принцип, нехтувати яким не може ні наука, ні політика. У противному разі вони ризикують втратити об'єктивну основу та провідну нитку своїх вчинків, загрузнути в суб'єктивізмі та волюнтаризмі. Заслуговує на увагу розуміння духовності як єдиної справжньої основи єднання людства. Не економіка, не засоби комунікації, не спільність економічних проблем тощо, а єдність духу, ідеалів, моральних цінностей, смисложиттєвих орієнтирів має зрештою відіграти вирішальну роль у переході людства до внутрішньої цілісності. І найбільшою небезпекою на цьому шляху є опаскуднення, вульгаризація людської історії, яка полягає в торжестві сірості над духовністю. Так звана масова культура, індустрія розваг, бездумне штучне стимулювання чуттєвих насолод, пропаганда фальшивих цінностей здатні призвести до деградації людини, до втрати її особистості. Ці застереження представників сучасної буржуазної філософської думки безпосередньо торкаються життя нашої країни, в якій ідеологічний вакуум заповнився саме цією "торжествуючою сірістю", псевдокультурою, ворожою справжній духовності. Криза цієї останньої, зневіра, девальвація моральності, культ інстинктів руйнують людяність у людині, здатні нанести нації непоправні втрати. Не рахуватися з цим наша ідеологія не має права. У наш перехідний час соціальне значення ідеології не тільки не зменшується, а й навпаки, невпинно зростає. Це зумовлено тим, що ідеологія виконує низку життєво важливих для суспільного розвитку функцій: формулює ідеал соціально-політичного розвитку, визначає основні ціннісні пріоритети суспільного життя, розробляє парадигму суспільного розвитку (картину теперішнього стану та пов'язаного з ним жаданого майбутнього), обгрунтовує шляхи та засоби побудови запропонованої моделі, вказує соціального суб'єкта, носія, спроможного втілити її в життя.
3. Охарактеризуйте категорії "причина" і "наслідок"
Витоки понять "причина", закономірності йде далеко углиб століть людської історії. У філософських системах Стародавнього Сходу здійснені перші спроби виразити причинні зв'язки реальної дійсності у філософських категоріях. Старокитайське філософське вчення - "даосизм" (Ivвек до н. е) розвивало думку, що розвиток природи і людей визначається не волею неба, а законом дао, який вносить порядок в хаос речей. Дао існує незалежно від свідомості і волі людей і є "глибокою основою всіх речей. "ці матеріальні переконання учених Стародавнього Сходу зробили вплив на розвиток філософії і природознавства в античному світі.
В Старогрецькій філософії вперше виказав думку про загальність "причин" в певній формі філософ-матеріаліст Льовкипп (500-400гг. до н. е). В своїх роботах він писав: "жодна річ не виникає безпричинно, але все виникає на якій-небудь підставі і через необхідність".
Учень Льовкиппа Демокріт (460-370гг. до н. е) прийнявши проголошений його вчителем матеріалістичний принцип причинності, підкреслив велике значення його для пояснення природи, що підтверджує один з його висловів: "я б вважав би за краще знайти одне причинне пояснення, ніж придбати собі персидський престол."
Вчення про причинне пояснення природи Льовкиппа - Демокріта знайшло своє віддзеркалення в їх атомістичній теорії. Вчитель і учень зійшлися в думці, що атом - це найдрібніша неподільна, незмінна частинка речовини, відмінних від подібних собі положенням в просторі, формою і порядком, але якісно тотожним іншим атомам. Всі речі і явища природи утворюються в результаті механічної взаємодії цих вічно частинок, що рухаються.
В ідеї Льовкиппа-Демокріта про можливість пояснення мікроскопічних процесів шляхом визнання взаємодії величезного числа атомів неявно виражена думка про статистичні закономірності. Якщо макроскопічні процеси є результатом взаємодії величезного числа частинок окремих мікрооб'єктів, то можна припустити що закономірності макротіл є результат дії статистики на мікрорівні.
Якщо з погляду атомістичної теорії Льовкиппа - Демокріта причина є взаємодій атомів, то з макроскопічної точки зору причина - зовнішня механічна дія одного тіла на іншу.
Узагальнення і подальший розвиток поглядів стародавніх греків на причинність було зроблено Арістотелем (384-322гг. до н. е), який показав значення причинності для теорії пізнання, звернув увагу на неоднозначність терміну "причина".
Арістотель вказав, що пізнати річ - значить пізнати її причину. Арістотель розрізняв чотири види причин: матеріальну, формальну, діючу і кінцеву і кінцеву і виражав свою думку про причини таким чином:
. о причинах мовиться в чотирьох значеннях: однією такою причиною ми рахуємо єство, або суть буття речі; іншою причиною ми рахуємо матерію, або субстрат; третьої - то звідки початок руху; четвертої, причину протилежить останньої, а саме "те, ради чого або благо." [11]
Арістотелівське поняття діючої причини відповідає тому, що зараз звичайно мається на увазі під словами "причина". Діюча причина, по Арістотелю - це все, що робить, змінює, породжує інше явище.
Матеріальна і формальна причини виражають відмінність між можливістю і дійсністю. Поняття кінцевої причини необхідне для пояснення практичної діяльності людей, що грунтується на пізнаних зв'язках явищ природи і суспільства. Предметам природи, як вважав Арістотель, властиво внутрішня мета, яка визначає напрям їх руху і розвитку. Внутрішня мета всіх предметів підлегла вищій духовній силі - богу.
Вчення Арістотеля про формальну і кінцеву причинах було використано середньовічною схоластикою для обгрунтовування необхідності існування надприродної істоти, керівника рухом миру.
Філософське обгрунтовування необхідності звільнення природознавства від впливу містики і схоластики і доцільності систематичного вивчення причин явищ в самій природі дав Ф. Бекон (1561-1626гг.). Бэкон приймає арістотелівський розподіл причин, але вкладає в них новий зміст.
Кінцеву причину Бекон виключає з розгляду сучасних наук. Вивченням матеріальної і діючої причинами винна зайнятися емпірична фізика. Але, як вважає Бекон, ці причини не дають ще повного істинного знання предметів. Знання єства осягнуло через пізнання форм. Форма-закон єства предмету.
Формальна причина, виражаюче єство речі, є, по Бекону, рух або певне поєднання незмінних матеріальних частинок, щось на зразок атомів Демокріта. Форма речі є щось внутрішнє по відношенню до самої речі. Певне поєднання, рух частинок є істинна (формальна) причина, виражаюче єство речі.
Англійський філософ-матеріаліст Т. Гоббс (1588-1679гг.) реально існуючими визнає тільки матеріальну і діючі причини. В основу розмежування діючої і матеріальної причин Гоббс поклав відмінність активних і пасивних тіл. Активним він називає тіло, яке якимись своїми сторонами, властивостями впливає на інше і викликає або знищує в ньому які - нибудь мінливі і неістотні властивості речей або станів. Тело, которое випробовує дію активного тіла, називаються пасивними. Сукупність, мінливість і не істотність властивостей віщої Гоббс назвав дією або ефектом.
Гоббс розумів неточність понять діючої і матеріальних причин. Гоббс ці поняття визначив таким чином: "сума необхідних для виробництва дій акциденцій, що лежать в активному або активних тілах, називається, раз дія наступила, діючою причиною". Гоббс ввів поняття "повної", "достатньої" причини. Під повною причинною він розуміє сукупність всіх акциденції в активних і пасивних тілах, за наявності яких з необхідністю викликається дія.
Принцип причинності був встановлений Гоббсом в основу пояснення всіх явищ природи.
Істотний крок вперед в розумінні категорії причинності зробив Б. Спіноза (1632-1677гг.). Он розвинув вчення про "загальний природний порядок". Природний порядок, як вважав Спіноза, є сукупність матеріальних тіл, зв'язаних між собою необхідним ланцюгом причин і слідств. Все, що скоюється природою віщої, викликано діючими причинами; не діючих причин в природі немає.
Спіноза підкреслює необхідний характер зв'язку причини і слідства. Причина бути необхідно викликає дію, і, навпаки, всяку дію є необхідний результат причини. Це підтверджує наступна цитата Спінози: "з даної певної причини необхідно витікає дія і навпаки - якщо немає ніякої певної причини, неможливо, щоб послідувала дія".
Спіноза поставив проблему співвідношення зовнішніх і внутрішніх причин. Визнання існування одних лише зовнішніх причин приводить до необхідності вважати причиною зміну руху, якого - або тіла інше тіло, а причиною цього третє тіло і т.д. до безкінечності. Таке пояснення явищ на основі зовнішньої причинності на думку Спінози, не може визнано задовільним і спонукає вести поняття першої причини, нею може бути об'єкт є причиною самого себе. Такою першопричиною є природа в цілому або субстанція.
Пізнє Лаплас (1749-1827) вводить поняття причинності, як необхідного зв'язку станів предмету. Тому мотиву Лаплас в своїй роботі "Досвід філософії теорії вірогідності" написав наступні строчки: "ми повинні розглядати теперішні часи стан всесвіту як наслідок її попереднього стану і як причину подальшого". Стан всесвіту в даний час Лаплас розглядає як причину, її стани в майбутньому - як наслідок.
Такий погляд на причинність не достатньо глибокий, носить односторонній характер: причинно-наслідковий ряд одне направлений. Якщо заперечуються внутрішні суперечності як джерела даного руху, а джерела руху розглядаються зовні нього, то дія одного тіла обумовлена тільки дією іншого тіла. Тому всяке тіло розглядається лише як пасивний передавач і розподільник руху, одержаного із зовні. Джерело руху внутрішнє не пов'язаний не з одним з кінцевих тіл переміщається з одного тіла на інше і створює односторонньо направлений причинний зв'язок. Мир, з метафізичної точки зору, уподібнюється механічній моделі, що складається з взаємозв'язаних тел. Кожне явище, що виникло під впливом механічних причин, з метафізичних позицій, вважається необхідним. Випадкове в явищі як результат дії зовнішніх неістотних причин виключене, оскільки не признаються останні.
Метафізичний матеріалізм є окремим випадком діалектичного матеріалізму.
Прагнення Ньютона, Лапласа і їх учнів пояснити всі явища на основі уявлень про природні причини, властиві самим тілам природи, причинних зв'язках було прогресивним і плідно позначилося на розвитку науки, але абсолютизація уявлень про механічні причинні зв'язки виявилася історично обмеженою і принципово нездійсненним.
Список використаної літератури:
1. Перлінов В.Я. Проблема причинності у філософії і природознавстві. - М; Ізд-во Моськ. Ун-та, 1979
2. Програма загальноосвітніх установ. Фізика і астрономія. (Сост. Ю.І. Дикий, В.А. Коровін. - М.: Освіта, 1998
3. Разумовский О.С. Сучасний детермінізм і екстремальні принципи у фізиці. - М., Наука, 1975.
4. Румкевич М.Н. Діалектичний матеріалізм: курс лекцій для філософський факультативів. М., Думка 1973
5. Свечников Г.А. Категорія причинності у фізиці. -М.: Соцжиз, 1961
10-09-2015, 23:00