Проте і таке розуміння не виявилося кінцевим пунктом теоретичного осмислення науки. Йому на зміну прийшло розуміння науки як особливого процесу пізнання, складовими якого є пізнавальна діяльність, об'єкти, засоби та результати пізнання.
Розглянута еволюція теоретичного розуміння науки пов'язана в основному з її логіко-гносеологічним аналізом. При цьому соціальна природа науки, соціально-культурна зумовленість її розвитку спеціально не досліджуються. Нині розрив між логіко-гносеологічними і соціально-культурними аспектами науки поступово ліквідується, а дослідження її соціальної детермінації становить своєрідний методологічний фокус рефлексії над наукою, що пов'язано зі зростанням соціальної ролі науки і соціальною відповідальністю вченого за результати своєї діяльності.
Відзначимо, що розуміння принципу соціальної детермінації пізнання теж зазнало суттєвих змін. В літературі тривалий час панувала точка зору, згідно з якою суспільні потреби безпосередньо визначають розвиток науки. Безумовно, така традиція ґрунтується на реальних фактах. Проте безпосередня соціальна обумовленість науки є швидше винятком, ніж загальним правилом. Справа в тому, що не всі цілі наукового пізнання безпосередньо задані суспільними потребами. Вони часто є результатом внутрішнього розвитку науки. Якщо принцип соціальної детермінації науки зводити лише до безпосередньої зумовленості цілей наукової діяльності, то він втратить статус всезагальності та необхідності. Виникає наступна дилема: або принцип соціальної визначеності науки не є всезагальним, або його слід тлумачити більш широко, ніж безпосередня зумовленість цілей наукового пізнання. Якщо раніше акцентували увагу лише на соціально-культурній зумовленості розвитку пізнання, то нині - на адаптації наукового знання в тому чи іншому соціально-культурному середовищі.
Важливою тенденцією розвитку науки є її подальша інтеграція. У цьому зв'язку уявляється принциповою екстраполяція синтетичних процесів у науці та змісту знання на пізнавальні засоби вираження і перетворення цього знання. Тут маються на увазі не лише спроби побудови загальної теорії систем. Не менш важливі ті зміни, які відбуваються у сучасній методології науки. Вони характеризуються взаємопроникненням, зближенням ідеалів природничо-наукового і гуманітарного знання. Істотною є і переорієнтація дослідницького інтересу з питання "як пізнавати?" на метапроблему "для чого пізнавати?" Інакше кажучи, важливим регулятором інтегративних процесів сучасної науки стають ціннісні аспекти.
Однією з найважливіших тенденцій розвитку сучасної науки є орієнтація на людину. Проблема людини, її ролі та місця у сучасному світі нині набула гострого соціального змісту. Вона знаходиться у центрі теоретичного дослідження цілого комплексу наук: філософії, соціології, психології, біології, медицини, економіки, ергономіки тощо.
Важливу роль в орієнтації науки на людину відіграє розробка таких категорій, як універсальність і проективність, самодостатність і цілісність. Максима людського буття розкривається через абсолютне і вічне, універсальність - через конкретно-загальне, проективність - через категорію практики, самодостатність - через саморух і категорію субстанції. Принцип цілісності та світового порядку реалізується через категорію закономірності та необхідності, доцільності та гармонії. Настанова на людиномірність буття передбачає категоріальний статус поняття суб'єкта і розглядає людину як особливий світ (соціум).
Не менш суттєвим є виникнення нових наук (ергономіка, теорія гри) і поява нових галузей у старих науках (конструктивістська математика, логіка практичних міркувань тощо), що зумовлено людською діяльністю.
Ще однією важливою тенденцією розвитку наукового пізнання є його технологічне спрямування. Розвиток творчих здібностей людини стає потребою суспільного виробництва. Подолання дихотомії технологічної та культурної функції науки - одна із особливостей сучасного наукового знання. Технологічне застосування знання тією мірою, якою воно одночасно виступає як процес розвитку людини, є культурним феноменом. Але неправомірно ототожнювати технологізацію науки з реалізацією її культурної функції. Результатом цього процесу є підвищення продуктивності суспільної праці не через розвиток техніки, а як наслідок зростання її культури.
Збіг технологічної та культурної функції науки веде до взаємоперетворення зовнішніх і внутрішніх чинників наукового розвитку. Проблеми, які виникають у виробництві, адресовані науці не як зовнішні цілі, а як мета культурної людини, що перетворює світ. Це положення не виключає логіки самостійного розвитку науки. Якщо наука виникла в результаті відокремлення духовних потенцій від матеріального виробництва і тривалий час була лише функцією останнього, реагуючи на його запити, то зараз самі ці запити і навіть цілі галузі виробництва конституюються завдяки іманентному розвиткові науки.
Розгляд взаємозв'язку науки і виробництва орієнтує дослідження не на минуле, а на майбутнє, тобто на створення людиною свого власного світу. А це накладає свій відбиток і на розвиток самої людини. Вона повинна формуватися не як "частковий" робітник, а як універсальна, цілісна особистість. Розуміння науки в контексті людської діяльності веде до необхідності визнання внутрішньої соціальної зумовленості пізнання не лише суспільства, але і природи. Звідси випливає, що пізнання світу водночас є самопізнанням людини, і, за логікою самої інтенції пізнавальної діяльності, воно містить у собі соціальний і гуманістичний сенс.
Гуманізація науки - тривалий процес. Незважаючи на потужні інтегративні тенденції, що викликані науково-технічною революцією, зв'язки між природознавством і суспільствознавством мають переважно зовнішній характер. Більше того, навіть всередині однієї і тієї самої сфери природознавства вузька спеціалізація розділяє вчених стіною некомпетентності. Наукова діяльність значною мірою має частковий характер та виступає у формі спільної праці. Навіть проблеми, які виникають на межі наук, ведуть до створення нових наукових дисциплін відповідно до галузевого принципу їх структурування. Водночас стрімке зростання інтегративних процесів свідчить, що вже на сучасному етапі галузевий принцип перестав відповідати провідним тенденціям розвитку науки і виробництва. Відсутність необхідної гнучкості стає перешкодою на шляху науково-технічного прогресу. Вузька спеціалізація і відсутність органічного взаємозв'язку природознавства і гуманітарних наук мають негативний вплив на розвиток науки в цілому.
Нині втілення наукового знання в практику є односпрямованим процесом. Зворотний зв'язок малоефективний. Саме це є причиною того, що в практику інколи втілюються не ті знання, які їй дійсно потрібні, а ті, які впроваджуються легше і простіше. Цим пояснюються невміння і небажання більшості "виробничників" орієнтуватися на нові досягнення науки. Ситуація ускладнюється ще й тим, що знання, яке має бути втілено в практику, носить комплексний характер, тобто воно ґрунтується на різних, іноді взаємовиключних ідеалах раціональності.
Істотною перешкодою на шляху успішного впровадження наукового знання в практику є командно-адміністративний метод управління. Він ефективний лише в екстремальних ситуаціях, проте, ставши нормою життя, він не тільки негативно впливає на підлеглих, а й дезорієнтує мислення керівництва. Такий керівник втрачає відчуття реальності, сприймає бажане за дійсне. Цьому сприяють і підлеглі. Неможливість виконання фантастичних прожектів штовхає їх на шлях фальсифікації даних, підтасовки цифр, відвертого обману. Тому демократизація всіх сфер суспільного життя, атмосфера творчого діалогу - запорука наукового вирішення усіх нагальних проблем.
У сучасну епоху переважає інтенсивний розвиток прикладного знання, який ґрунтується на його технологічному застосуванні, а не екстенсивний. Водночас обидва параметри складають єдиний процес розвитку науки: кожний наступний рівень наших уявлень дозволяє більш чітко окреслювати межі застосування тих чи інших наукових положень, а процес уточнення їх сфери істинності у багатьох випадках веде до поглиблення змісту нашого знання.
Однією із цілей науки є передбачення можливих майбутніх змін об'єктів, у тому числі й тих, які відповідатимуть майбутнім типам практики. Для цього проводяться відповідні наукові розвідки, результати яких можуть знайти своє застосування у практиці майбутнього. Конструювання бажаної реальності характерно не лише для фундаментальних, але і для прикладних досліджень.
Висновки
Як специфічна галузь діяльності, наука є предметом спеціальної соціологічної дисципліни - соціології науки, а також прикладних досліджень, пов’язаних з формуванням наукової політики, розв’язанням завдань управління у даній галузі.
Розвиток будь-якої галузі науки має чотири фази. Перша фаза є латентною, вона починається з виникнення "зародкових" робіт, роль яких встановлюється, звичайно, тільки при подальшому історичному аналізі. Друга фаза — період початкового оформлення і розвитку ідей. Вона характеризується "вибуховим" зростанням інформації при менш швидкому зростанні кількості авторів. У третій фазі — період експлуатації ідей — галузь стає доступною для освоєння ширшому колу авторів. Кількість авторів і публікацій помітно зростає, але темпи цього зростання знижуються. В цей період у даній галузі можуть зародитися "гарячі точки", які з часом відділяються від неї і перетворюються в самостійні галузі досліджень. Четверта фаза названа періодом насичення: галузь вичерпує себе, основні ідеї переходять у підручники. Далі можливий розпад на декілька галузей або зникнення як самостійної галузі досліджень.
У сучасну епоху переважає інтенсивний розвиток прикладного знання, який ґрунтується на його технологічному застосуванні, а не екстенсивний. Водночас обидва параметри складають єдиний процес розвитку науки: кожний наступний рівень наших уявлень дозволяє більш чітко окреслювати межі застосування тих чи інших наукових положень, а процес уточнення їх сфери істинності у багатьох випадках веде до поглиблення змісту нашого знання.
Список використаної літератури
1. В.О. Вихрущ. Методологія та методика наукового дослідження. – Тернопіль, 2004. – 224с.
2. Кедров Б.М. О современной классификации наук: основные тенденции в её эволюции // Вопросы философии. – 1990. – №10. – С. 85-103.
3. Кратний словарь по социологии / под общей ред. Д.М. Гвишиани, Н.И. Лапина. – М.: Политиздат, 1988. – 479с.
4. Україна ХХІ століття: стратегія науки // Освіта. – 1992.
5. Кохановський. Філософія науки: підручник для ВНЗ. – К.: Освіта, 1994. – 360с.
10-09-2015, 23:10