Отже, поняття «релігія» у Фромма має надто широке тлумачення, що виходить далеко за межі розуміння релігійного. Об'єктом поклоніння, на його думку, можуть бути не лише певні тварини, рослини, ідоли, Бог, вождь, а й партії, класи, гроші, успіх, влада тощо. Релігія у такому тлумаченні може як нести любов, так і бути деструктивною силою, як сприяти утвердженню гуманізму, так і заперечувати його, врешті-решт, як допомагати подальшому розвитку людини, так і гальмувати його.
Звідси й поділ Фроммом релігій на авторитарні й гуманістичні. В основі авторитарних — ідея, згідно з якою вища сила, що існує поза людиною, окрім контролю і влади над нею, має право вимагати від індивіда покори, шани і поклоніння. Найвища чеснота таких релігій — послух, а найстрашніший гріх — непокора. Гуманістичні релігії, навпаки, концентрують свою увагу на людині, її здібностях, їх мета — досягнення найбільшої духовної сили, а не найбільшого безсилля, найцінніша чеснота — самореалізація, а не послух. Домінуючим почуттям постає радість, а не печаль і почуття провини, як це має місце в авторитарних релігіях. Бог є символом власних здібностей людини, які вона прагне реалізувати у своєму житті, а не символом насилля і панування, влади над індивідом. До гуманістичних релігій учений відносить ранній буддизм, даосизм, учення Ісуса Христа, давньогрецького філософа Сократа (469— 399 до н. е.), Б. Спінози тощо.
Соціологічна концепція. Серед популярних філософсько-соціологічних концепцій релігії виокремлюється теорія засновника соціології релігії, німецького філософа і соціолога Макса Вебера. Він характеризує релігію як спосіб надання сенсу соціальному діянню: як явище культури вона задає і підтримує відповідні сенси, вносячи «раціональність» у пояснення світу і в повсякденну етику. Продукуючи певну картину світу, релігія концентрує сенси, на її основі переживання світу переходить у світоусвідомлення, в якому предметам і явищам надається певний сенс. Світ стає полем діяння демонів, душ, богів, надприродних сил. Неоднорідні елементи дійсності переплітаються у систематизований космос. Формується загальна мета, в основу якої покладається морально-релігійна ідея спасіння, віддачі за біди, негаразди, нещастя, які терпить людина в житті.
Релігія задає ієрархічно вибудовану систему норм і правил, відповідно до яких одні дії дозволено, інші заборонено. Це допомагає людині зайняти певні моральні позиції стосовно світу. Одні релігії стимулюють втечу від цього світу, споглядальне ставлення до нього, наприклад буддизм, інші спрямовані на завоювання й зміну його, наприклад християнство у його протестантській різновидності.
Інший підхід демонструє французький соціолог і філософ Е. Дюркгейм, для якого релігія — створений людиною соціальний інститут, що формується з метою задоволення певних соціальних потреб. Джерелом релігії, за Дюркгеймом, є спосіб людського існування. А оскільки він є суспільним, то й все суспільне є релігійним. У релігії суспільство обожнює саме себе. Сенс релігії — забезпечити вплив колективу на індивіда. Звідси релігійними, на думку вченого, є всі колективні уявлення і вірування, якщо вони є обов'язковими для всіх членів суспільства і пов'язують індивіда і суспільство. Дюркгейм визначає релігію як цілісну систему вірувань і обрядів, які поєднують в одну моральну общину (церкву) всіх, хто їх визнає. Тому релігія — це особлива форма вираження суспільних сил, які стоять над індивідами і підпорядковують їх собі. Саме колективний спосіб життєдіяльності, суспільство, за твердженням дослідника, і є тією об'єктивною реальністю, яка є причиною, об'єктом і метою релігійних вірувань і ритуалів. Підґрунтям же релігії є колективна психологія, що виникає на основі позаекономічної невиробничої діяльності.
Релігія завдяки своїй багатофункціональності може сприяти змінам суспільного організму: готуючи індивіда до соціального життя; тренуючи необхідний послух; підтримуючи усталені у певній культурі традиції, цінності; підживлюючи соціальний ентузіазм тощо.
Основоположник так званої «формальної» соціології німецький філософ Г. Зіммель, досліджуючи релігію, концентрує свою увагу на індивідуальному житті людини, на різноманітті її потреб та формах їх задоволення. Серед них він виокремлює й релігійні потреби, «релігійні поривання»: прагнення компенсувати недоліки життя, нейтралізувати суперечності між людьми, досягти впевненості й стабільності, справедливості та єдності, щастя та благополуччя. За певних умов ці потреби слугують необхідним душевним тлом, на якому може виникнути релігія. Вона постає як спосіб жити і перейматися світом. Релігія, як її розуміє Зіммель, надає фрагментарному, хиткому існуванню єдності, сенсу і досконалості. Вона прагне захистити цілісність дійсності.
Філософ вважає, що ставлення людини до Бога схоже на ставлення індивіда до суспільства загалом. Релігія повторює ті зв'язки, які існують між індивідом і його соціальною групою. Адже група є чимось більшим, аніж просто сума індивідів. Відправлення релігійного культу, спокутування групою індивідуальних гріхів, спільна відповідальність групи за гріхи перед Богом засвідчують, що божество є ніби надприродним місцем концентрації групових сил. Більше того, взаємовпливи, які мають місце між елементами групи, набувають у лоні Бога самостійної сутності. Групове життя, вийшовши за межі окремих його носіїв, спрямовується через бурхливе піднесення релігійного настрою у сферу надприродного. Тобто, за Зіммелем, відносини, що складаються між людьми, істотно впливають на уявлення про Божественне.
Культурологічна концепція. Щодо природи релігійного феномена вельми оригінальною є концепція англійського дослідника Карла-Густава Доусона (1889—1970). На переконання вченого, людському розуму притаманне вроджене знання про сутність Бога, що є невід'ємною ознакою найвищого Божого творіння. Посилаючись на філософську традицію Індії, Доусон доводить, що істинне знання можливе на глибинних рівнях свідомості. Це знання доступне людині через трансцендентну інтуїцію.
Трансцендентний (лат. transcendere — переступати) — той, що перебуває за межами людського буття, свідомості, пізнання й перевищує їх. У богослов'ї — недоступна людині сфера потойбічного, зовнішнього щодо релігії.
Інтуїція (лат. intuitio — уява, споглядання, intueor — уважно дивлюся, звертаю увагу) — безпосереднє осягнення істини без логічного обгрунтування, проміжних ланок аргументації, проникливість, відчуття, здогад.
Трансцендентна інтуїція у прихованому вигляді є у більшості форм релігійного досвіду, особливо в первісних релігіях. Адже первісна культура сформувалася шляхом проекції трансцендентного. Первісна людина у силі бика чи ведмедя, швидкості оленя інтуїтивно вбачала вияви божественної сили і слави. Є день і ніч, літо та зима, народження і смерть, іде дощ, світить сонце, росте трава, зріє зерно. Все це — божественна таїна, якій слід вклонятись із особливим пошанівком і трепетом. Саме з такого розуміння або відчуття, на думку Доусона, народжуються боги, духи чи магічні сили. їх благали, їм служили, якщо хотіли вижити.
Вірування втілювались у міфах або сакральних техніках, які закладали основи знань первісної культури. Вчений вважає, що саме у сфері вірувань (релігії) вперше було досягнуто прогресу і вперше виникла ідея системного наукового знання. Адже, по-перше, у процесі систематизації знання розвинувся духовний клас, який досліджував та впроваджував у повсякдення священні формули і ритуальні техніки. Це були жерці — носії первісних традицій та майстри сакральної науки, які вивчали зв'язок між суспільством (плем'ям, народом) і богами, що було необ друге, рух думки концентрувався на абсолютності буття, що є основою життя. Так, вчений вважав, що, з одного боку, авторитет знаменитих Вед стосовно змісту сказаного в них є незалежним і безпосереднім на зразок того, як світло сонця виявляється безпосереднім знанням про його форму і колір. З іншого боку, авторитетність людських висловів — цілковито іншого походження, оскільки вона залежить від зовнішніх засад і опосередкована низкою вчителів і традицією. На підставі таких міркувань Доусон приходить до висновку, що прозріння (одкровення) — це первинне джерело релігійної істини, а розум, інтуїція — вторинне. Тому історично рання релігія — первинна, а філософсько-теологічна релігія — результат вторинної, теоретичної діяльності.
Марксистський погляд на релігію. Специфічне тлумачення релігії дають німецькі філософи Карл Маркс (1818—1883) і Фрідріх Енгельс (1820—1893). Згідно з марксистською філософією релігія має винятково суспільну природу. І зрозуміти релігію, як і будь-яке інше суспільне явище, виходячи лише з природної сутності людини, неможливо. Суспільне ніколи не зводиться до біологічного й не може бути пояснене біологічними законами, властивими організму людини. Тому марксизм шукає джерела релігії не в глибинах внутрішньої природи окремого індивіда, не в конфліктах і проблемах, що одвічно супроводжують його існування, а в економічному житті та відповідних йому відносинах.
Релігія, за словами Енгельса, є відображенням у головах людей зовнішніх сил, що панують над ними. Отже, пояснення релігії слід шукати в реальних умовах життя людини. Релігія є суто зовнішньою силою, завдяки якій людина не набуває, а навпаки, втрачає свою власну сутність, відчужує від себе (тобто втрачає) людяність.
Відомі судження Маркса про те, що людина створює релігію, релігія ж не створює людину. Релігія є самосвідомістю і самовідчуванням людини, яка або ще не знайшла себе, або вже знову себе втратила. Але людина — не абстрактна істота, яка живе десь поза світом. Це світ людини, держава, суспільство породжують неправдивий світогляд, бо самі вони — неправдивий світ.
Якщо підійти до марксистського бачення релігії без надмірної політизації й не абсолютизувати метафори типу «опіум народу», «фальшиві квіти», «ілюзорне сонце», чим грішать деякі дослідники, то в ньому можна віднайти й пози- тивні її оцінки. Так, Маркс і Енгельс підкреслювали роль релігії у відновленні спотвореної реальності суспільного життя. Вони вбачали в релігії чинник, здатний здолати безпорадність, самотність, відчай, розчарування, тривожне очікування майбутнього тощо. На їх думку, в релігії дивовижним чином переплетені збагненне і таємниче, суще й належне, земне і трансцендентне за обов'язкової віри в довершеність і благодатність трасцендентного. Завдяки релігії індивід відновлює звичний для нього хід подій, долає дуалізм, подвійність, розірваність власного буття. Тож творці марксистської теорії не полишили поза увагою спроможність релігії відкривати людям певну перспективу, надавати їм ідеал і сенс існування. Тому релігія, на думку Маркса і Енгельса, як суспільна підсистема може претендувати на вирішення найглибших фундаментальних проблем життя людини.
Релігійний феномен класики марксизму розглядали як складне, плинне в часі, багатоаспектне явище, до якого, на їх думку, необхідний конкретно-історичний підхід. Що ж до перспективи релігії, то Маркс і Енгельс висловлювали гіпотезу: релігійне відображення світу може зникнути за умов, коли відношення повсякденного життя людей будуть виражатися у прозорих і зрозумілих зв'язках.
4. Філософські погляди К. Ясперса
Німецький філософ Карс Ясперс (1883—1969) прагнув наслідувати Канту, який був для нього у всім прикладом. Роботи його так само, як у Канта, написані сухою мовою мислителя, прагнучого перш за все осягнути істину. В Ясперса ми не знайдемо тієї емоційності, яка присутня в роботах Сартра і Марселя, не знайдемо і тієї темноти думки, яка зустрічається в Хайдеггера. Ясперс теж грішить нововведеннями (екзистенціалізм без цього не може); основна його проблема — це проблема зняття протилежності між суб'єктом і об'єктом, і тут не можна обійтися без неологізмів, але Ясперс, проте, прагне обійтися без емоцій і темноти.
На початку Ясперс вивчав в Мюнхенському університеті філософію і юриспруденцію, але юриспруденція розчарувала його ще в молодості, бо вона, як відмітив Ясперс, нав'язує всім людям однакові принципи, однакові положення, яким вони повинні підкорятися. На думку Ясперса, не кожна людина може витримати такий примат закону над особою, тому Ясперс зацікавився психологією.
Він вивчає психологію в університеті Гейдельбергськом і в 1913 р. стає доктором медицини, а в 1916 р. — професором психології в цьому ж університеті. Цей період зробив значний вплив на все його подальше мислення. Роботи Ясперса психологічного періоду досить відомі, по суті вони плавно переходять в його філософію. Філософія, по думці Ясперса, не може бути спеціальністю, філософія — це перш за все самопізнання. Займаючись психологією як пізнанням внутрішнього світу людини, Ясперс, вивчаючи праці філософів, перш за все Гусерля, бачить в його роботах ключ до самопізнання людини і стає на дорогу філософського осмислення людини замість психологічного.
Філософствування для Ясперса — це не учення, яким є філософія. Ясперс говорить, що філософія вже вичерпала себе, і таких геніїв, як Платон, Лейбніц або Спіноза, вже просто бути не може. Всі можливі філософські системи вже створені, і головне завдання філософів полягає тепер в тому, аби цей метод, розроблений філософією, використовувати для самопізнання. Ясперс не випадково пише безліч фундаментальних робіт, в яких досліджує творчість різних філософів. Одна з його робіт називається «Великі філософи», але у нього є і окремі роботи, присвячені Платону, Августину, Ніцше, в яких він вивчає цих мислителів зі своєї точки зору. Таким чином, філософія, по Ясперсу, є деякий екзистенціальний акт, в якому людина приходить до самого собі, тому філософія не може бути наукою. Філософія є самопізнання, вона перш за все суб'єктивна, вона не може бути об'єктивною, тому Ясперс і розчарувався в Гусерле, який прагнув створити філософію як строгу науку.
Філософствування як інструмент самопізнання (але також що має і об'єктивну основу) стоїть в центрі уваги Ясперса. Він налічує три види філософствування відповідно до троякого розчленовування буття. По-перше, Ясперс розрізняє буття-в-світі. Це звичайне існування, речове існування, що має на увазі відношення до людини як речі, тобто відношення об'єктне для суб'єкта. Людина, що існує на такому рівні буття, володіє лише існуванням, яке Ясперс іменує словом Dasein. Ми пам'ятаємо, що в Хайдеггера цей термін позначав дійсне буття, екзістенцию, а екзістенцию означала в Хайдеггера саме той стан, який в Ясперса іменується Dasein, — тут-буття, буття в деякому місці, буття людини саме як деякій речі, яка існує в світі.
Але людина не обмежується, людина не річ, людина перш за все індивід, особа, індивідуальність. Тому Ясперс вичленяє другий вигляд буття — це екзістенцию (те, що Хайдеггер називав словом Dasein). Екзістенция в Ясперса — це ноуменальний світ, світ вільної волі. Цей світ не відразу і не кожному можна відмітити. Коли ми живемо на звичайному світі, тобто ходимо на роботу, в магазини, на лекції і т. д., ми відносимося до речей і до людей саме на рівні існування. Але бувають такі хвилини, коли людина виривається з цього речового світу. Такі ситуації Ясперс називає пограничними ситуаціями. Це ситуації, коли людина виявляється віч-на-віч з іншим планом буття, з тим планом, в якому просвічує екзістенция. В першу чергу сюди відносяться, звичайно, смерть і інші ситуації, описані у різних екзистенціалістів (пригадаєте в Хайдеггера поняття жаху, коли земля вирушає з-під ніг). Людина виривається з буденного перебігу речей, і філософствування на такому рівні — це вже не знання, не орієнтація в світі, яким було філософствування на рівні буття-в-світі. На рівні екзістенції філософствування — це висветленіє екзістенції, це дійсне самопізнання людини, що виявляє в глибинах свого власного я цю висветлещую екзістенцию, другий план буття.
Але ця екзістенция може існувати тільки постільки, поскільки вона співвідноситься з іншою екзістенціей і з трансценденцією. Екзістенция (і тут відмінність Ясперса від інших філософів, таких, як Хайдеггер і Сартр) не існує одна, не існує сама для себе. Неможливе самопізнання у відриві від комунікації (це ріднить Ясперса з Марселем). Екзістенция завжди співвідноситься з іншою екзістенціей , і це співвіднесена виявляється в акті комунікації, тобто в спілкуванні осіб в істині. Саме тут виявляється екзістенция як прояснення другого плану буття, і комунікація виявляється можливою саме тому, що цей другий план буття існує. Сам розум виявляється тотожним з необмеженою волею до комунікації. Розум направлений на єдине у всьому сущому, тому розум протистоїть перериванню комунікації (прихована полеміка Ясперса з Хайдеггером і Сартром, які бачили перш за все суб'єктивне самопізнання людини). В Ясперса розум протистоїть розриву комунікації. Саме у комунікації висвічується екзістенция, без комунікації екзістенция непізнавана, і лише комунікація дарил людині його справжнього єства. Тому існує і моральність. Етичне відношення людей один до одного — це відношення осіб в істині, це дійсна комунікація, а зло — це глухота до чужої екзістенціей, і розвивається воно із-за поверхневого спілкування, стосунки людини до іншої людини не як до особи, а як до речі. Недійсні стосунки, недійсна комунікація породжують зло.
Але сама комунікація існує постільки, поскільки існує трансценденція. У акті комунікації екзістенция направлена на єдине. Якщо екзістенция як другий план буття висвітлює людину як неповторна істота, як особа, як індивідуальність, то трансценденція як третій план буття справжній єдиний, яке об'єднує в собі і буття-в-світі, і екзістенция як єдине. Співвіднесена екзістенції з трансценденцією
10-09-2015, 23:00