2) аргумент є твердженням, що суперечить саме собі (наприклад, вислів Сократа <<Я знаю, що я нічого не знаю»);
3) в процесі аргументації/критики як аргумент використовують твердження про факт, оцінити який можна буде лише в майбутньому («через півроку ми отримаємо прибуток у 60відсотків», «зростання інфляції в майбутньому не відбудеться» тощо).
♦ «Брехливий аргумент». Помилка, яка полягає у використанні в процесі аргументації/критики аргументу, хибність якого відома пропоненту/опоненту.
Причини такої помилки: використання як аргументу неіснуючого факту; посилання на подію, якої в дійсності не було; вказівка на неіснуючих свідків тощо.
Особливо небезпечною ця помилка є в судово-слідчій діяльності, оскільки хибні свідчення зацікавлених людей (свідків чи обвинуваченого), неправильно здійснене пізнавання особи, речей тощо можуть призвести до судових помилок — покарання невинного або виправдання злочинця.
♦ «Випередження основи». Як основний аргумент, за допомогою якого обґрунтовується теза, використовують твердження, істинність якого ще не доведена (посилаються на чутки, чиїсь думки або припущення). У дійсності достовірність таких доводів лише передбачається, але не встановлюється з необхідністю.
♦ «Підміна критики тези критикою аргументів». На підставі факту спростування аргументів говорять про спростування тези. Проте очевидно, що спростування аргументів говорить лише про необґрунтованість тези, а не про її спростування.
Прийом підміни критики тези критикою аргументів дуже часто використовується в судовій практиці, коли, критикуючи аргументи обвинувачення, адвокат робить висновок про те, що обвинувачений взагалі не є винним.
3. Обґрунтування аргументів повинне проводитися незалежно від тези.
Порушення цього правила призводить до помилки «коло в обґрунтуванні».
«Коло в обґрунтуванні — це помилка, в результаті якої тезу обґрунтовують за допомогою аргументів, які в свою чергу, обґрунтовуються цією самою тезою.
♦> Ця помилка наявна в такій аргументації: «Уніфіковані закони про шлюб — хороші закони, оскільки законодавство, що вносить єдність в норми щодо шлюбу, знижує кількість розлучень... А знижує воно кількість розлучень тому, що уніфіковане шлюбне законодавство стандартизує норми, які стосуються одруження» }
4. Аргументи повинні бути достатніми для обґрунтування тези.
Один аргумент майже ніколи не дає обґрунтування тези, його сила є дуже незначною. Але декілька аргументів, які взаємопов'язані між собою, здатні створити міцну основу для виведення тези.
Однак не слід наводити багато аргументів, це може призвести до логічної помилки, яка називається «надмірне обґрунтування ».
«Надмірне обґрунтування — це помилка, сутність якої полягає в тому, що людина непомітно для себе в азарті суперечки наводить хибні, необґрунтовані, суперечливі аргументи.
Аргументація чи критика в такому випадку завжди будуть непослідовними та надмірними. Слід пам'ятати, що кожний зайвий аргумент послаблює обґрунтування .
З правилами щодо аргументів пов'язані хитрощі, які досить часто зустрічаються в процесах аргументації/критики:
♦ «аргумент до особи». Супротивнику приписуються такі недоліки, реальні або уявні, які зображують його в кумедному вигляді, критикують його розумові здібності, підривають довіру до його міркувань.
Мета застосування «аргументу до особи» — відвернути увагу від змісту того, про що говорить супротивник, і представити його особу як предмет звинувачень та критики.
Навіть якщо зауваження щодо супротивника є слушними, цей прийом є некоректним, тому що змінює предмет суперечки;
♦ «аргумент до публіки». Замість обґрунтування тези, її істинності чи хибності об'єктивними аргументами, намагаються опертися на думку, почуття, настрій слухачів, які присутні підчас спору. Скориставшись таким аргументом, людина звертається вже не до свого партнера по суперечці, а до інших учасників або навіть до аудиторії, намагаючись при цьому перетягнути на свій бік якомога більше людей, апелюючи не до їхнього розуму, а передусім до їхніх почуттів;
♦ «аргумент до мас». Людина намагається схилити на свій бік широке коло слухачів, використовуючи національні та расові забобони, неправдиві обіцянки, класові інтереси тощо. Найчастіше такі аргументи застосовуються у політичних диспутах. Іноді цей прийом називають ще демагогією;
♦ «аргумент до людини». На підтримку власної позиції людина наводить підстави, які висуваються супротивною стороною в спорі, або такі, що випливають з прийнятих нею аргументів.
«Аргумент до людини» буде некоректним лише в тому випадку, коли той, хто його використовує, не поділяє точку зору супротивника, а лише робить вигляд, ніби приєднується до загальної платформи;
♦ «аргумент до пихи». Розхвалювання супротивника з надією на те, що, зворушений компліментами, він подобрішає, розм'якне і стане поступливішим;
♦ «аргумент до авторитету». Людина з метою підтримки власної точки зору посилається на ідеї, імена, погляди людей, які є авторитетами для супротивника. Навіть якщо він не підтримує їх, «аргумент до авторитету» застосовується з огляду на те, що супротивник не насмілиться сперечатися з ними;
♦ «аргумент до освіченості». Посилання на неосвіченість, неінформованість супротивника у питаннях, що належать до суті суперечки, згадування таких фактів або теоретичних положень, які невідомі нікому із сперечальників і які вони не мають можливості перевірити. Ставка робиться на те, що супротивнику буде соромно зізнатися в необізнаності з певного питання;
♦ «аргумент до жалю». Збудження жалю та співчуття у супротивника, посилання на тяжкі обставини, скрутне становище тощо;
♦ «аргумент до фізичної сили». Погроза неприємними наслідками (зокрема, застосуванням насильства) або примус чи шантаж;
♦ «адвокатський аргумент». Сперечальник вважає своїм аргументом помилку (хибне твердження) супротивника. Наприклад, прокурор неправильно кваліфікує злочин (він повинен бути кваліфікований за статтею, яка вимагає суворішого покарання), а адвокат з ним погоджується і видає думку прокурора за свою.
Перераховані вище аргументи у своїй більшості є некоректними прийомами захисту власної позиції. Однак якщо деякі з них можна зрозуміти і врешті-решт вибачити, то застосування інших у суперечках є неприпустимим: дії людини, що їх наводить, виправдати неможливо.
Існує одне загальне правило щодо форми аргументації/критики: відношення між аргументами і тезою повинно бути принаймні відношенням підтвердження (у випадку доведення/ спростування це відношення повинне бути відношенням логічного слідування).
При порушенні цього правила виникає помилка «не підтверджує» (відносно доведення/спростування вона називається «не випливає»).
Для прикладу наведемо міркування магістра Іонатануса з роману Франсуа Рабле «Гаргантюа і Пантагрюель». Він намагається переконати Гаргантюа, щоб той повернув великі дзвони, які познімав з собору Богоматері: «...Ось я вам зараз доведу, навіщо нам наші великі дзвони! — говорить магістр. — Коли його високість дзвін, який на дзвіниці дзвонарює, дзвінкасто видзвонює, інші дзвонила, його чуючи, віддзвонюють найдзвінчистим дзвінацтвом! У Парижі є дзвони. Що і потрібно було довести».
Для того, щоб уникнути цієї помилки, необхідно застосовувати знання з логіки, які стосуються дедуктивних, індуктивних міркувань та міркувань за аналогією. Якщо аргументація чи критика будуть протікати згідно з правилами відповідних міркувань, то помилка «не підтверджує» навряд чи виникне. При цьому треба мати на увазі, що правильність чи неправильність деяких способів міркувань можна встановити без великих зусиль, безпосередньо в процесі спілкування з супротивником, а для аналізу інших складніших міркувань іноді доводиться застосовувати засоби символічної логіки. Чим більше людина займається дослідженням різних типів міркувань, підвищуючи свою логічну культуру мислення, тим легше вона розрізнить правильні й неправильні міркування в процесі суперечки
З помилкою «не підтверджує» пов'язані такі хитрощі:
Супротивника збивають з пантелику набором фраз, які не мають смислу. Ставка робиться на те, що людина, сприймаючи промову, навіть якщо вона її не розуміє, буде думати, що за словами співрозмовника все одно щось криється. Особливо це вдається, коли супротивник розуміє свою неосвіченість у питанні, що розглядається, але соромиться в цьому зізнатися, і тому робить вигляд, що йому все зрозуміло.
Такій людині ставлять питання: «Вам усе зрозуміло?» На що вона, як правило, відповідає: «Так!» І, врешті-решт, супротивник стверджує, що теза доведена.
Застосування цього різновиду хитрощів не має сенсу лише в тому випадку, коли співрозмовник чітко розрізняє, що йому зрозуміло, а що — ні, і не соромиться в цьому зізнатися.
Аргументацію будують за допомогою схем недедуктивних міркувань, однак у процесі суперечки намагаються переконати супротивника, що застосовується саме дедукція. У такому випадку тезу, яка має лише правдоподібний характер, видають за істинне твердження.
Наведу декілька порад щодо ведення суперечки в суді з книги видатного юриста П. Сергеіча «Мистецтво промови у суді»:
І. Доведення в суперечці
1. У всьому, що продумано, розрізняйте необхідне і корисне, неминуче і небезпечне. Необхідне треба розібрати до кінця, не залишаючи нічого недоведеного, пояснити до повної очевидності, розвивати, підсилювати, прикрашати, повторювати щоразу; про корисне достатньо згадати; небезпечне повинне бути виключене із промови, неминуче треба рішуче визнати і пояснити або зовсім не торкатися його.
2. Не забувайте різниці між аргументами, які стосуються суті суперечки, і аргументами, спрямованими на особу.
3. Бережіться так званих двогострих доказів. Усякий, хто виставляє подібні зауваження, тим самим повертає їх проти себе.
4. Із попереднього правила випливає інше: вмійте користуватися двогострими аргументами. Це правило особливо важливим є для обвинувача. Існують обставини, які неможливо пояснити тільки на свою користь і разом з цим не можна замовчати, бо вони занадто цікаві і захоплюючі.
5. Не доводьте очевидного.
6. Якщо ви знайшли яскравий доказ або сильне заперечення, не починайте з них і не висловлюйте їх без певної підготовки. Ви виграєте, якщо спочатку наведете кілька інших аргументів, хоча б і не таких рішучих, але все-таки вірних і переконливих, а наприкінці — найвигідніший довід.
7. Відкиньте всі попередні ненадійні докази. Тільки найпереконливіші докази повинні включатися в аргументацію, важлива якість, а не кількість. Майте на увазі, що кожний слабкий довід, привертаючи увагу, підриває довіру до усіх інших: один каліка зіпсує цілий стрій.
8. Доводячи і розвиваючи кожне окреме положення, не втрачайте головної думки й інших основних положень: користуйтесь будь-яким випадком, щоб показати те й інше.
9. Не втрачайте нагоди викласти сильний доказ у вигляді міркування: одне з двох, тобто дилеми.
10.Не бійтесь погоджуватися із супротивником, не чекаючи заперечення. Це підтвердить вашу принциповість в очах суддів; висновки, зроблені із засновків супротивника, удвічі цікавіші для слухачів; можна також погодитися з його положенням, щоб потім довести, що воно нічого у справі не доводить або доводить не те, чого хотів супротивник.
11.Якщо докази сильні, слід подавати їх окремо, детально розвиваючи кожен з них, якщо вони слабкі, необхідно зібрати їх докупи.
12.Намагайтеся якомога частіше підкріплювати один доказ іншим. Якщо в справі є пряме доведення, залишіть його на стороні і доведіть суперечливий факт побічними доказами; співставлення логічного виводу з прямими засвідченням факту є дуже сильним прийомом.
13.Не намагайтеся пояснювати те, чого самі не зовсім розумієте. Недосвідчені люди часто допускають цю помилку, немовби розраховуючи, що знайдуть пояснення, якщо будуть шукати його вголос. Супротивник буває щиро вдячним таким ораторам. Не слід забувати, що увага слухачів завжди зосереджується на найслабкішій частині міркувань того, хто говорить.
14.Не намагайтеся доводити більше, коли можна обмежитися меншим. Не треба ускладнювати собі завдання.
15.Не допускайте суперечностей у своїх доводах.
II. Спростування в суперечці
1. Не розділяйте узагальнені доводи супротивника.
2. Заперечуючи супротивнику, не висловлюйте особливої ретельності.
3. Не залишайте без заперечень сильні доводи супротивника. Але, заперечуючи, не слід розвивати їх або повторювати ті зауваження, які ці доводи підкріплювали.
4. Не доводьте, коли можна заперечити.
5. Відповідайте фактами на слова.
6. Заперечуйте супротивнику його власними доводами.
7. Не сперечайтесь проти безсумнівних доказів і правильних думок супротивника.
8. Не спростовуйте неймовірного.
9. Користуйтеся фактами, які визнав супротивник.
10. Якщо захисник обійшов мовчанням неспростований доказ, звинувачу слід лише нагадати його присяжним і вказати, що його супротивник не знайшов пояснення, яке б усунуло його. Як правило, можна сказати, що обвинувач не повинен заперечувати; заперечення вже є визнанням сили захисту або слабкості обвинувачення; навпаки, спокійна відмова від заперечень є підтвердженням впевненості у своїй правоті.
Слід нагадати загальне правило будь-якої суперечки: щоб викривати неправильні міркування супротивника, необхідно усувати з них другорядні зауваження, і, відокремивши положення, які складають ланку логічного ланцюга, розташувати їх у вигляді одного чи кількох силогізмів: помилка тоді стане очевидною.
Кожний юрист повинен вміти обґрунтовувати свої думки, грамотно будувати власну аргументацію, вміти аналізувати аргументацію свого опонента і переконливо її критикувати. У практиці юридичної аргументації застосовуються усі розглянуті вище види логічного обґрунтування : доказова і недоказова, пряма і непряма аргументація.
Як же проводити логічний аналіз аргументації / критики? Для цього необхідно:
1. З'ясувати всі аргументи і тезу аргументації/критики.
2. Визначити вид аргументації/критики.
3. Перевірити правильність наведеної аргументації/критики.
4. З'ясувати, які помилки допускаються, які хитрощі застосовуються.
Розглянемо уривок із судової промови адвоката Андрієвського С.А. щодо братів Келеш, яких було звинувачено у підпалі з метою отримання страхової винагороди. Аргументація Андрієвського має такий вигляд.
«... 16 січня о 6 годині вечора тютюнова комірчина братів Келеш була зачинена і опечатана контролером Некрасовим. Опівночі всередині цієї комірчини з'явилися ознаки пожежі. Постає запитання, як же вона могла статися? Хто і як міг туди проникнути? Замок, ключ від якого був у контролера, виявився замкненим і неушкодженим. Печатка затримувала двері своїм липким складом і, отже, не була знята. Інших ходів до комірчини не існувало і прокладено не було. Правда, Бобров, домовласник, пропонує нам зупинитися на припущенні, що туди можна було проникнути через кватирку, а до кватирки на четвертий поверх можна дістатися сходами або водостоком. Але ж будемо міркувати у межах розумного і не станемо допускати казок. Драбини, що була б приставлена до стіни, ніхто не бачив, а для того, щоб лізти водостоком до четвертого поверху, треба бути мавпою або акробатом — привчитися до цього з дитинства, а брати Келеш — 40-літні люди — гнучкістю тіла не відзначаються. Нарешті, кватирка на четвертому поверсі замикається зсередини: якби її було залишено при зимовій холоднечі відкритою, то контролер Некрасов, замикаючи комірчину, помітив би це, та й усі вікна встигли б уже вкритися кригою. Крім того, кватирки робляться не у нижній частині вікна, а трошки вище, перегнутися через вікно жодний з Келешей не зміг би — треба було б його розбити, однак усі вікна при пожежі знайдені цілими. Отже, якщо не припускати казок, якщо не вірити, що хто-небудь з Келешів міг забратися комаром в щілину або залізти в комірчину через трубу, як відьма, — то треба буде визнати, що з тієї хвилини, як Некрасов зачинив комірчину, і до того часу, коли через шість годин в ній почалася пожежа, комірчина як і раніше, була зачиненою, — ніхто до неї не входив і не міг увійти...».1
З'ясуємо аргументи і тезу наведеної аргументації.
Аргументи:
1) У комірчину можна було проникнути або відкривши замок, або знявши двері, або пролізши через кватирку, або до комірчини ніхто не проникав.
2) Замка ніхто не відкривав.
3) Двері не знімали.
4) У кватирку брати Келеш пролізти не могли.
Теза:
У комірчину ніхто не проникав і не міг проникнути з того моменту, як Некрасов зачинив комірчину, і до того часу, як почалася пожежа.
Як бачимо, адвокат у цьому випадку застосовує непряму аргументацію, а саме — її розділовий вид. Однак при застосуванні такої аргументації обґрунтувати істинність тези можна лише тоді, коли перелічені всі можливості (у нашому випадку всі можливості проникнення до комірчини). Однак всередину приміщення можна було б, наприклад, проникнути через дах, можна було б за гроші запропонувати комусь залізти у кватирку, якщо вже брати Келеш за фізичним станом не могли цього зробити, нарешті, сам контролер Некрасов міг відкрити комірчину своїм ключем...
Це означає, що наведена аргументація побудована за схемою неправильного модусу розділово-категоричного міркування. Враховуючи це, можна зробити висновок, що теза цього блоку має лише правдоподібний характер. Адвокат не зміг довести її істинність. У цілому наведену аргументацію можна охарактеризувати як недоказову аргументацію другого виду.
У наведеній аргументації допущено логічну помилку «не підтверджую». Адвокат застосовує тут хитрощі, пов'язані з цією помилкою. Він будує аргументацію за схемою недедуктивного міркування, однак намагається видати цю схему за схему дедуктивного міркування для того, щоб показати необхідний зв'язок між наведеними аргументами і тезою, істинність якої він хоче довести.
Професійні логіки і математики, не говорячи про інших фахівців, не приділяють доведенням стільки часу і сил, як юристи. Без будь-якого перербільшення можна стверджувати, що техніка доведення – головна зброя юриста. В теоріях судового доведення приділяється значна увага юридичним нормам, що регламентують процес доведення, характер доведень, джерел і способів їхнього отримання, їхньої оцінки з позицій юридичної відповідності та припустимості і та ін. На відміну від відносно спокійної і безпристрасної обстановки, у якій здійснюються математичні і логічні доведення або інженерно-технічні обґрунтування, у судовому залі зіштовхуються життєво-важливі і нерідко антагоністичні інтереси. Ці інтереси викликають до життя безліч додаткових факторів, що істотно впливають на процес доведення. Крім, власне логічних і юридичних, це психологічні, моральні, економічні, політичні, а іноді навіть естетичні фактори.
Сучасна теорія аргументації є інтегральною дисципліною, що об’єднує зусилля дослідників різних галузей науки: логіків, філософів, лінгвістів, психологів, фахівців по створенню комп’ютерних технологій, дослідників в галузі теорії дій, теорії прийняття рішень та ін. Лінгвісти звертають увагу перш за все на мовні засоби, що використовуються в аргументативних діалогах, а також на умови реалізації мовних засобів в таких діалогах; політологи цікавляться тими способами аргументації, що є
10-09-2015, 23:34