Міграційні процеси та зміни етнічного складу населення України наприкінці XVIII - початку XX ст.

Міністерство освіти і науки України

Вінницький державний педагогічний університет ім. М. Коцюбинського

Інститут Історії, Етнології і Права

Кафедра слов’янських народів

Індивідуальна навчально-дослідна робота

на тему:

«МІГРАЦІЙНІ ПРОЦЕСИ ТА ЗМІНИ ЕТІЧНОГО СКЛАДУ НАСЕЛЕННЯ УКРАЇНИ НАПРИКІНЦІ XVIII - ПОЧАТКУ XXСТ.»


Основним завданням навчально-дослідного роботи є з’ясувати міграційні процеси та зміни етнічного складу населення України наприкінці XVIIIст. початку XXст.

Наприкінці XVIIIст. – початку XX ст. українські землі були до складу великої Російської Імперії. Росія активно засиляла українцями захоплені нею території.

Більш того, жоден із завойовників не залучав до своїх планів місцевого населення в таких величезних масштабах, як Москва. Вона переселяла українців на загарбані землі інших народів.

Важливим напрямом стало заселення наших земель росіянами, підкореними народами, наслідком чого стало падіння частки українців на своїх землях.

Українську шляхту приваблювали високими посадами, титулами, нагородами, землями місцевого населення та ін.

Селянам, які переселялися на нові місця, надавали землі понад 60 десятин на родину, звільняли на декілька років від податків, військової служби, надавали на пільгових умовах грошові кредити та ін.

Саме завдяки таким умовам у досліджуваний нами період спостерігається переселення українців майже по всій величезній території Російської імперії.

Основна маса українського етносу в межах Росії мешкала у Лівобережній і Правобережній Україні та Новоросії.

Перед дослідником, який прагне простежити зміни в загальній кількості українського етносу в світі або в конкретному регіоні, виникає багато труднощів, не всі з яких він може подолати. Особливо значні труднощі перед науковцями постають при визначенні кількості українського народу вXVIII— на початку XXст.

Відомий український етнограф В. Наулко у згаданій статті подає кількість українців у світі, на території колишнього СРСР та України за 1719—1989 рр.

Значний внесок у дослідження кількості українців на території колишнього СРСР та України зроблено московськими демографами.

Відомо, що ревізії, тобто обчислення населення, на українських землях більш-менш систематизовано розпочалися в Російській імперії, до якої входило приблизно 80% українських земель з XVIII ст.

Для нас більший інтерес становлять матеріали ревізій XVIII, ніж XIXст. Переписи XVIIIст. містили в собі дані про кількість представників багатьох національностей, які мешкали на території Російської імперії, в тому числі й про українців. До IVревізії (1782 р.) українське населення не обкладалося подушним податком, а оскільки це було майже головною метою ревізій, то вони раніше і велися не зовсім сумлінно. У маніфесті щодо проведення IVревізії зверталася особлива увага на українців, які вперше в Росії переписувались на загальних умовах. На жаль, матеріали цієї ревізії не можна порівнювати з наступними, адже до неї не увійшло населення Правобережної України, яке було приєднане до складу Росії за IIі IIIподілами Речі Посполитої в 1793 і 1795 рр.1

Загальновідомо, що на кількість українців Правобережжя значною мірою вплинув потік переселенців з цієї території в другій половині XVIII ст. у Новоросійську губернію і на Північний Кавказ. Тому для порівняння змін кількості населення можна брати кількість українців по V ревізії 1795 р. і за переписом 1897 р. Слід підкреслити, що V ревізія була останньою, в якій виділялися українці як окремий етнос.

Уже наступна, VIревізія (1811 р.) не передбачала обліку українців, які враховувалися разом із росіянами і білорусами. Це один з напрямів русифікації слов'янського населення Росією. Окремо виділялися лише євреї, іноземні колоністи та народи Сибіру.

Національна приналежність відновлюється лише за Всеросійським переписом 1897 р. Складність полягає в тому, що за переписом 1795 р. обчислювалося лише чоловіче населення (ревізька душа).

У XVIII—XXст. українці компактно проживали на своїх рідних споконвічних землях. Протягом XVIII— початку XXст. ці землі входили до складу Російської та Австро-Угорської імперій.

До Російської імперії входили Лівобережна та Правобережна Україна і так звана Новоросія; до Австро-Угорської — Східна та Західна Галичина, Буковина та Закарпаття.

Кількість українців на землях двох імперій за період, що охоплює початок XVIII ст.— перше двадцятиріччя XX ст. підрахував відомий московський демограф В. М. Кабузан разом з С. І. Брук (табл.1).

Таблиця 1. Розселення українців у Російській та Австро-Угорській імперіях на початку XVIIIі в XXст. у кордонах кінця XIXст. (тис. осіб, % до населення регіону)

Регіони, губернії (округи) І ревізія 1719 р. V ревізія 1795 р. X ревізія 1858 р.

Переписи

1897-1900 рр

Переписи

1910-1917 рр.

тис. осіб % тис. осіб % тис. осіб % тис. осіб % тис. осіб %
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11
І. Російська імперія 4449,8 16,4 8163,7 17,5 13320,8 16,4 22380 17,5 31022 17,3
1. Європейська частина Росії 4449,8 18,6 8125,2 20,3 12911,8 19,2 20749,6 19,7 27303,3 18,9
Центрально-Промисловий район 9,8 0,1 13,8 0,1
Центрально-Землеробський район 262,2 8,5 698,3 11,6 1169,2 11,9 1456,6 11,4 1974,6 11,2
Північний 0,1 0,2 -
Озерний 7,5 0,2 2,9 0,1
Середнє Поволжя 0,7 ОД 0,5 6,9 11,9 3,1 0,1 12,8 0,2
Нижнє Поволжя 70,8 5,3 200,5 5,5 401,7 6,5 545,7 6,3
Північне Приуралля 2,0 6,9 од
Південне Приуралля 2,8 0,5 20,5 1,0 46,5 1,2 6,0 0,1
Білорусія та Литва 181,0 4,9 224,7 4,4 278,5 4,3 380,6 3,3 169,8 ІД
Прибалтика 1,2 0,1 1,5 0,1
Лівобережна Україна 1755,4 95,9 3121,6 93,1 4405,1 90,4 6118,7 80,3 8176,9 81,6
Правобережна Україна 2138,0 86,0 3006,0 87,9 4123,7 79,0 7357,5 76,9 9363,6 77,8
Новоросія 7,5 1,6 848,3 52,5 2255,0 45,9 4628,9 42,9 6568,9 41,3
Царство Польське 105,0 5,7 152,2 5,2 452,4 8,5 335,4 3,6 463,7 3,5
2. Казахстан і Середня Азія 101,6 1,3 801,5
Казахстан 93,4 1,9 789,5 10,5
Середня Азія 8,2 0,3 12,0 0,4
3. Сибір і Далекий Схід 1,0 223,9 3,9 899,3 8,4
Західний Сибір 1,0 137,1 4,1 375,9 5,7
Східний Сибір 25,3 1,9 96,4 4,7
Далекий Схід 61,5 5,9 427,0 21,7
4. Кавказ 38,5 1,4 408,0 7,5 1305,5 14,1 2014,8 15,2
Північний Кавказ __ 38,5 2,4 408,0 18,6 1270,6 33,6 1958,9 32,5
Закавказзя 34,9 0,6 55,9 0,8
II. Австро-Угорська імперія 1290 9,3 2276,4 9,9 2696,7 7,8 3814,9 8,4 4131,8 8,4
Східна Галичина 1081 79,2 1677,9 79,9 2019,7 66,6 3019,6 62,7 3293,1 61,7
Західна Галичина 47,0 5,2 72,6 5,7 67,7 4,2 86,2 3,4 86,5 3,2
Буковина 27,0 5,0 123,8 73,7 188,3 40,9 297,8 40,8 305,1 38,1
Закарпаття 135 27,0 402,1 31,1 423,0 24,0 411,3 15,3 477,1 15,7
Всього по обох імперіях 5739,8 14,0 10440,1 15,0 16017,5 15,9 26195,5 15,1 35154,7 15,3

Формування українського етносу розпочалося ще за часів Київської Русі і навіть раніше. Його основу становили стародавні південнослов'янські племена: поляни, древляни, дуліби, дреговичі, волиняни, сіверяни та ін.

Центром формування українського етносу стали землі Подніпров'я — Київщина, Полтавщина і південь Чернігівщини. Його становлення відбувалося у відчайдушній боротьбі з печенігами, половцями, турецько-татарськими, польсько-литовськими, молдавськими та російськими загарбниками.

У цьому процесі визначну роль відіграла визвольна війна українського народу під проводом Б. Хмельницького, яка стала могутнім поштовхом до самоусвідомлення народу. її наслідком було утворення Української держави, яка сприяла подальшому розвитку національної свідомості, культури, мови, духовності, звичаїв, побуту та ін.

На жаль, з тих часів ми не маємо відомостей про одну з найважливіших характеристик етносу — його чисельність та деякі інші. Саме на споконвічних українських землях на початку XVIIIст. мешкало понад 90% українців. У наступні часи відбувається переселення українців з рідних земель.

Зростаючі економічні, політичні та культурні зв'язки між окремими частинами світу і регіонами зумовили переселення до українських земель представників інших народів.

Тому ще за часів Київської Русі і навіть раніше на землях українського народу оселялися греки, вірмени, євреї, поляки, німці, болгари та представники інших народів.

Цей розділ присвячено розгляду розселення українців на своїх рідних землях, які входили до складу Російської й Австро-Угорської імперій.

У 1719 р. на землях, підкорених двома імперіями, мешкало майже 5740 тис. українців, у тому числі на землях Росії — 4449,8 тис, або 77,6%.

Наприкінці XVIIIст. загальна кількість українців тут зросла до 10 440 тис. осіб, з них у Росії — 8163,7 тис. осіб (78,2%).

Через 100 років українців стало 26 195,5 тис. осіб, у тому числі в Росії — 22 380 тис. осіб (85,5%).

Наведені дані говорять про те, що основна частина українців, або понад три чверті, мешкала в межах російських кордонів.

Загарбання споконвічних українських земель Російською імперією до XVIIIст. було одним з основних напрямів експансіоністської політики Москви і мало попередню багатосотрічну історію.

На початку XIVст. невеличке Московське князівство займало лише частину Володимиро-Суздальської землі, і ця частка дорівнювала 2—3 районам сучасної України. На кінець цього сторіччя внаслідок територіальних завоювань Московське князівство володіло вже площами, які приблизно в чотири рази перевищували метрополію.

Наприкінці XV— на початку XVIст. територіальна експансія Москви значно розширилася. До неї була приєднана вся північ європейської частини сучасної Росії (включаючи Північний і Південний Урал).

Починаючи з середини XVIст. до перших десятиріч XVIIIст. Московське князівство захопило Казанське та Астраханське ханства, Башкирію, приєднало північно-східну частину України, Західний і Східний Сибір, південно-східне Заволжя, землі тунгусів, якутів, бурятів, усю Гетьманщину, частину Слобідської України, майже весь Далекий Схід (крім Примор'я, Сахаліну і Камчатки).

Захоплюючи величезні земельні простори, московські царі дійшли думки, що така локальна назва їхньої держави не відповідає сучасному становищу. 22 жовтня 1721 року її перейменували у Всеросійську імперію, а її населення отримало назву «росіяни» замість старих — «московити», «московини», «москалі». Одночасно поширюється тиск на український етнос з метою заміни назви «українці» на принизливе «малороси».

З набуттям нової назви загарбницькі намагання Росії тривали.

У 1721 р. молода імперія захопила Естляндію, Ліфляндію, частину узбережжя Фінської затоки. Процес підкорення земель і народів тривав протягом наступних років XVIIIст. Імперія приєднує до себе Запорожжя, значну частину земель від Троїцька до Петропавловська (на південному Уралі і Заураллі), Волинь, Полісся, Східне Поділля, Білорусь і Курляндію, Причорномор'я і Приазов'я, північно-західну частину Північного Кавказу та Крим.

Активні загарбання Росії продовжувалися і в XIX ст.: були приєднані Середня Азія та Закавказзя, Далекий Схід, Фінляндія, Бессарабія, Польща, Казахстан, Бухара та Хіва, Північний Кавказ.

Початок XXст. для Росії — це російсько-японська війна, однією з основних причин якої були територіальні суперечки.

Продовженням територіальних вимог стала Перша світова війна. її наслідки призвели до розвалу чотирьох європейських імперій: Росії, Австро-Угорщини, Німеччини й Туреччини. На їхніх територіях утворилися нові незалежні держави, більшість населення яких в основному становили народи, що мешкали на цих землях.

З кожним кроком розширення своїх земельних просторів перед російським урядом усе гостріше поставало питання про їх утримання під своєю владою.

Жодна із загарбницьких імперій не використовувала у своїх намаганнях такої кількості представників інших народів, як це робила Росія. Одним з таких народів став український етнос. Саме цим можна пояснити те, що чим більше захоплювала чужих територій Росія, тим більше українців на них оселялося.

Для реалізації своїх намірів правлячі кола Росії використовували різні засоби створення сприятливих умов життя на чужих землях: звільнення від податків, військової служби, наділення у великих розмірах землею, високі службові посади, зарахування до російського дворянства, ордени тощо.

Внаслідок визвольної війни під проводом Б. Хмельницького в основному Україна приєдналася до Московського царства.

На початку XVIIIст. до складу Росії входили Лівобережна Україна, частина Новоросії, Курська та Воронезька губернії, значною мірою заселені українцями. Обидві Галичини увійшли до складу Австро-Угорщини в 1772 р. внаслідок першого поділу Польщі. Закарпаття було частиною Королівства Угорського. За другим та третім поділами Польщі в 1793 р. і 1795 р. до Росії відійшли Правобережна Україна, Білорусь та Литва, де мешкали українці. В 1812 р. до Росії приєднали Бессарабію, де в частині повітів, особливо Хотинському, жила значна кількість українців.

За рішенням Віденського конгресу 1815 р. до Росії увійшло царство Польське, в якому українців за переписом 1795 р. було 5%.

У1719 р. в Лівобережній Україні українців мешкало 1755,4 тис. осіб, або 95,9% загальної кількості населення, у Правобережній — 2138 тис. осіб (86%) і Новоросії — лише 7,5 тис. осіб (1,6%), загалом 3900,9 тис. осіб, які становили 87,6% українців імперії (табл. 4).

Протягом XVIIIст. загальна кількість українців на цих землях швидко зростала. У 1795 р. на Лівобережжі їх стало 3121,6 тис. осіб (93,1%), Правобережжі — 3006 тис. осіб (87,9%). У зв'язку з прискореним освоєнням земель у Новоросії їх стало 848,3 тис. осіб (52,5%). Таке швидке зростання кількості й питомої ваги українців у Новоросії — яскраве відображення їхньої провідної ролі в освоєнні земельних просторів цього краю. Загальна кількість українців зросла до 6975,9 тис. осіб.

Наведені дані свідчать, що за цей період при зростанні загальної кількості українців на Лівобережжі та Правобережжі їх питома вага серед місцевого населення дещо знизилася, лише в Новоросії зросла. Також знизилася і питома вага українців серед усіх тих, що мешкали в кордонах Росії, до 85,4%.

З одного боку, це свідчить про переселення українців зі своїх етнічних земель, з іншого — про переїзд на наші землі представників інших народів.

Значний вплив на штучне скорочення кількості українців на їхніх землях мала русифікаторська політика російського уряду, яка особливо активізувалася за царювання Петра І, Катерини IIта у другій половині XIX ст. (валуївський циркуляр 1863 р. та Емський акт 1876 р.).

Тенденції, які чітко визначилися у XVIIIст., набули подальшого розвитку протягом XIXст.

Так, у 1897—1900 рр. загальна кількість українців у зазначених трьох регіонах зросла до 18105,1 тис. осіб. їх стало більше на Лівобережжі — 6118,7 тис. осіб, Правобережжі — 7357,5 тис. осіб і в Новоросії — 4628,9 тис. осіб. При зростанні загальної кількості українців у всіх згаданих трьох регіонах тривало падіння їх частки: на Лівобережжі — до 80,3%, Правобережжі — до 76,9% і навіть у Новоросії — до 42,9%.

У 1910—1917 рр. українців на їхніх землях стало 24109,4 тис. осіб, а їх частка серед українців імперії зменшилася до 77,8%, тобто їх стало за межами України понад 6,9 млн. осіб, тоді як наприкінці XIXст. їх там було майже 4,3 млн. осіб. Скорочується і їх питома вага серед українців імперії в цілому до 80,9%. Ці тенденції тривають і протягом перших десятиріч XXст. На Лівобережжі частка українців зросла до 81,6%, Правобережжі — до 77,8%, а в Новоросії зменшилася до 41,3%. .

Отже, за 200 років від початку XVIII ст. основна кількість українців, які жили під гнобленням Російської імперії на своїх рідних землях, зросла з 3900,9 тис. осіб у 1719 р. до 24109,4 тис. осіб у 1910—1917 рр. Але за цей період їх питома вага серед українців Росії поступово знижувалася з 87,6 до 77,7%. Одночасно з цим зростає і загальна кількість та питома вага українців, які оселилися за межами Лівобережжя, Правобережжя та Новоросії.

На нашу думку, певний інтерес становлять і зміни в окремих регіонах цих трьох земель (табл. 5).

Лівобережна Україна. До неї входили три губернії: Чернігівська, Полтавська та Харківська. Наприкінці XVIII ст. загальна кількість українців у них була відповідно 918,8 тис. осіб, 1354,8 тис. осіб і 848 тис. осіб, а частка їх щодо всього населення — 89,99 і 88,9%.

Через 100 років в усіх цих губерніях кількість українців зросла: у Чернігівській губернії до 1526,1 тис. осіб, Полтавській — до 2583,1 тис. осіб і Харківській — до 2009,5 тис. осіб. Але в усіх трьох губерніях відбулося падіння питомої ваги українців серед усього населення. Більше воно було в Чернігівській — до 66,4%, Харківській — до 80,6%, тобто в тих, які мають безпосередні кордони з Росією, і менше в Полтавській — до 93%. Інша тенденція простежується в перші роки XX ст. У 1910— 1917 рр. при зростанні кількості українців у Чернігівській губернії до 1707.7 тис. осіб, Полтавській — до 3438,4 тис. осіб і Харківській — до 3030.8 тис. осіб підвищилася їх питома вага серед населення порівняно з кінцем XIX ст. відповідно до 67,4, 94,1 і 85,7%. Але в жодній з них частка українців не досягла рівня останніх років XVIIIст.

Правобережна Україна. До неї входили: Київська, Волинська, Подільська губернії. Тут також, як і на Лівобережжі, наприкінці XVIII ст. в усіх трьох губерніях основним етносом були українці — відповідно 1023,4 тис. осіб, 1004,4 тис. осіб, 978,2 тис. осіб — 89,2, 89,3, 85,1%.

Через 100 років загальна кількість українців у Київській губернії зросла до 2819,1 тис. осіб, Волинській — до 2095,6 тис. осіб і Подільській — до 2442,8 тис. осіб. Як і в губерніях Лівобережжя, в них відбулося падіння частки українців відповідно до 79,2, 70,1 і 80,9%.

За перші десятиріччя XXст. у цих губерніях спостерігаються тенденції, тотожні тенденціям Лівобережжя. Зросла загальна кількість українців у Київській — до 3608,1 тис. осіб, Волинській — до 2698,7 тис. осіб і Подільській — до 3056,8 тис. осіб. Але, на відміну від губерній Лівобережжя, тут тривало зменшення процента українців серед населення до 76,5, 69,7 і 80,1%. Це значною мірою зумовила Перша світова війна, яка безпосередньо зачепила ці землі у значно більших розмірах, ніж землі Лівобережжя.

Новоросія. До неї входили Катеринославська, Херсонська, Таврійська, Бессарабська губернії та Донська область.

На відміну від Лівобережної та Правобережної України частина земель Новоросії й навіть окремих повітів почала заселятися значно пізніше і відрізнялася більшою строкатістю національного складу населення, а в деяких із них за кількістю українці не становили більшості населення на початку XVIIIст.

Так, якщо в 1719 р. на землях Лівобережжя мешкали 1831 тис. осіб, Правобережжя — 2485 тис. осіб, то в Новоросії — лише 465 тис. осіб. У другій половині, особливо в останній чверті, XVIIIст. розпочалося швидке заселення Новоросії мешканцями Лівобережної та Правобережної України й деяких губерній Росії.

Саме завдяки переселенцям населення Новоросії зростало швидшими темпами порівняно з Лівобережжям та Правобережжям. У 1795 р. в Новоросії мешканців було 1618 тис. осіб, тобто їх кількість за цей час зросла в 3,5 рази, тоді як на Лівобережжі — в 1,8 рази, Правобережжі — майже в 1,4 раз.

Свідченням того, що найбільшу кількість серед переселенців становили українці, є те, що за цей період загальна кількість українців зросла в Новоросії з 37,5 тис. осіб до 848,3 тис. осіб, а їх питома вага підвищилася серед населення з 1,6 до 52,5%'. Наведені дані, підраховані демографами Москви, спростовують думку великодержавних російських шовіністів про те, що так званий Новоросійський край було освоєно росіянами, адже за ті самі роки XVIII ст. їх кількість зросла з 72 тис. осіб (15,5% всього населення) до 308 тис. осіб (19,1%), тобто наприкінці XVIII ст. їх було менше, ніж українців, на 540,3 тис. осіб.

Наприкінці XVIII ст. в Катеринославській губернії було 364,8 тис. осіб українців (79,8% всього населення), Херсонській — 285,8 тис. осіб (83,7%), Таврійській — 25,8 тис. осіб (12,5%), Бессарабській — 59,2

Страницы: 1 2