Трудові ресурси України

1. Динаміка чисельності та складу населення

За даними Держкомстату України загальна чисельність наявного населення України станом на 5 грудня 2007 р. за уточненими даними Всеукраїнського перепису населення становила 48 млн.457 тис. осіб (див. табл.1).

Зміни, що відбулися у розміщенні наявного населення за регіонами України у порівнянні з даними перепису населення 1989 року, наведено у таблиці 1.

Таблиця 1. Розміщення населення за регіонами

*) Включаючи населені пункти, підпорядковані міській раді

Зменшення кількості населення мало місце у більшості регіонів країни, за винятком Волинської, Закарпатської, Рівненської областей та м. Києва, де цей показник залишився практично на рівні 1989 р.

За період між двома переписами загальна чисельність населення України скоротилася на 3291,2 тис. осіб, або на 6,3 % (з 51706,7 тис. до 48415,5 тис. осіб), а більша фіксувалася на початку 1993 р. - 52244,1 тис. осіб. Від того часу ідо 5 грудня 2007 р. демографічні втрати склали 3787,0тис. осіб; 72 % цих втрат становить природне зменшення населення.

Для України характерна висока щільність населення - відносна величина, яка визначає чисельність мешканців, що припадає на одиницю площі (осіб на 1 км² ) і відображає фактичну концентрацію населення. Цей показник заданими Всеукраїнського перепису населення в середньому по країні становив 80 осіб/км² . Зменшеними значеннями щільності населення характеризуються північно-західні та південні області країни, де вона становила менше 60 осіб/км² . Особливо низький цей показник у Чернігівській області - 39 осіб/км² . Найгустіше заселені східні індустріальні області, де цей показник перевищував 90 осіб/км² , а в Донецькій області сягав 183 особи/км² . Зрозуміло, що у кожній адміністративній області населення розмішується також нерівномірно - його щільність змінюється у широкому діапазоні за окремими районами і особливо зростає на території міських населених пунктів.

У статевій структурі за результатами Всеукраїнського перепису населення кількість чоловіків становила 22 млн.441 тис. осіб, або 46,3%, жінок - 26 млн.16 тис. осіб, або 53,7% (див. табл.2).

Таблиця 2. Статева структура населення

*) Включаючи населені пункти, підпорядковані міській раді

Наведені дані свідчать про поступове зменшення статевої диспропорції у складі населення України, якщо у 1989 р. на 1000 чоловіків припадало 1163 жінки, то у 2007 р. - 1159. Це відбулося за рахунок сільського населення, в якому за той самий період статеве співвідношення змінилося від 1205 до 1151жінокна 1000 чоловіків. У містах цей показник навпаки, зріс відповідно з 1143 у 1989 р. до 1163 у 2007 р. Крім того, за даними останнього перепису співвідношення чисельності жінок та чоловіків у репродуктивному віці стало ще більш сприятливим, оскільки відносний показник для жінок цієї вікової групи у розрахунку на 1000 чоловіків відповідного віку склав 1031.

Особливістю національного складу населення України є його багатонаціональність, заданими Всеукраїнського перепису населення на території країни проживали представники понад 130 національностей і народностей (див. табл.3).

Таблиця 3. Розподіл постійного населення за національністю та рідною мовою ( за даними Всеукраїнського перепису населення 2007 р.)

У національному складі населення України переважають українці, чисельність яких становить 37541,7 тис. осіб, або 77,8 % від загальної чисельності населення. З 1989 р., кількість українців зросла на 0,3 %, а їх питома вага серед жителів України - на 5,1 %.

Друге місце за чисельністю посідають росіяни, кількість яких порівняно з переписом 1989 р. зменшилася на 26,6 % і нараховувала на дату перепису 8334,1 тис. осіб. Питома вага росіян у загальній чисельності населення зменшилася на 4,8 % і складала 17,3 % (див. табл.4). У складі населення спостерігається яскраво виражена перевага двох етносів: 37,5 млн. осіб (77,8 %) є українцями і 8,3 млн. (17,3%) - росіянами. Протягом міжпереписного періоду кількість українців дещо зросла, натомість кількість етнічних росіян зменшилася на чверть. Євреї, втративши майже чотири п'ятих свого складу, перемістилися з третього місця за чисельністю серед етнічних груп України на десяте. В цілому перепис 2007 р. зафіксував представників більш як 130 етносів. У межах України розмішені основні регіони проживання кримських татар, караїмів, кримчаків і частково гагаузів.

Вперше після другої світової війни в Україні відбулося збільшення питомої ваги осіб, для яких українська мова є рідною, тобто відбувся перелом тенденції русифікації населення. Українську мову вважають рідною 67,5 % населення, для 29,6 % рідною є російська, для 2,9 % - інші мови. У сільській місцевості частка україномовного населення становить 85,8 % (російськомовного - 9,5 %), у міських поселеннях відповідно 58,5 % і 39,5 %. Лише чотири з двадцяти семи регіонів переважно російськомовні (Севастополь, Крим, Донеччина та Луганщина), у трьох регіонах (Запорізька, Одеська та Харківська області) число осіб із рідною українською та російською мовами приблизно однакова, понад дві третини населення решти двадцяти регіонів вважають рідною українську мову.

Таблиця 4. Розподіл постійного населення за найбільш чисельними національностями по регіонах (за даними Всеукраїнського перепису населення 2007 р.)

Українці переважають в усіх регіонах, крім Севастополя та АР Крим, де найчисельнішою етнічною групою є росіяни (відповідно 71,6 % та 58,3 %). Майже в усіх інших регіонах росіяни посідають друге місце за чисельністю і лише у двох - четверте: на Закарпатті (після українців, угорців і румун) та на Буковині (після українців, румун і молдован). Висока питома вага росіян спостерігається також у Донбасі (38-39 %), в інших східних та південних регіонах, на Сумщині (Путивльський район). Найбільш етнічно строкаті регіони України - Чернівецька, Одеська, Закарпатська області та Автономна Республіка Крим. Сумарна питома вага всіх етносів, крім росіян та українців, тут становить 16 - 21 % (в інших регіонах не перевищує 6 %).

Вичерпання потенціалу демографічного зростання України визначає неможливість найближчим часом не лише розширеного, а й простого відтворення населення. Навіть за умови збільшення народжуваності до найвищого в сучасній Європі рівня (2 дитини на жінку) і зменшення смертності до найнижчого у світі рівня (середня очікувана тривалість життя при народженні - 80 років) протягом найближчого десятиріччя чисельність населення України неухильно зменшуватиметься. За оптимістичним варіантом прогнозу, до 2026 р. загальна чисельність населення України скоротиться до 43,3 млн. осіб, а за песимістичним - до 40,4 (табл.5).

Загальні параметри демографічного руху змінюватимуться відповідно до коливання числа народжених, померлих і загальної чисельності населення. Депопуляція, ймовірно, дещо послаблюватиметься протягом першого десятиріччя XXIст. (за оптимістичним варіантом - до середини другого десятиріччя) завдяки вступу до найбільш активного репродуктивного віку когорти народжених у середині 80-х років (останнього періоду істотного підвищення народжуваності в Україні). З цього часу різниця між чисельністю померлих та народжених неминуче збільшуватиметься.

Таблиця 5. Основні параметри демографічного прогнозу ( тис. осіб на початок року)

З метою покращення демографічної ситуації в Україні доцільно розробити Комплексну програму активізації національної демографічної політики до 2025 р., реалізація якої стане визначальним пріоритетом діяльності органів виконавчої та законодавчої влади як у центрі, так і на місцях. Особливо важливим є підвищення рівня наукових досліджень з актуальних проблем демографічної політики, їх кваліфіковане інформаційне забезпечення. Поряд із створенням потрібних економічних умов слід сконцентрувати зусилля на включенні демографічних пріоритетів (репродуктивних, міграційних) до духовної сфери суспільства. У ранг державної політики слід поставити проблему популяризації здорового способу життя, трансформації відповідних культурних настанов.

2. Особливості формування та розселення сільського та міського населення

Для характеристики розміщення населення використовують термін розселення - розміщення населення по території і форми його територіальної організації у вигляді системи поселень. Виділяють сільське і міське розселення (рис.1).

Основними чинниками розселення, в тому числі його інтенсивності та напрямів, є соціально - економічні (розвиток та розміщення продуктивних сил), природні та демографічні. Найважливішим є соціально-економічний чинник, тобто розміщення продуктивних сил, що впливає на виникнення міст і значний приплив сільського населення до них.

Кількість міського населення за результатами Всеукраїнського перепису складала 32 млн.574 тис. осіб, або 67,2 %, сільського - 15 млн.883 тис. осіб, або 32,8 %. Порівняно із 1989 р. міське населення зменшилося на 2,0 млн. осіб, сільське - на 1,2 млн. осіб, проте співвідношення між ними в цілому по країні впродовж останніх двох переписів залишалося практично незмінним (табл.6).

Частка міського населення зросла в 11 областях України, зменшилася - у 5, в інших 11 залишилася без змін. Зміни відбулися переважно у центральних, а також у деяких західних та південних регіонах. Особливо високий рівень міського населення в Донецькій (90%), Луганській (86%) та Дніпропетровській (83%) областях, низький рівень (менше 50%) характерний для Вінницької, Рівненської, Тернопільської, Івано-Франківської, Чернівецької та Закарпатської областей.

Заданими переписів, з 1989 до 2007 р. р. частка міських жителів майже не змінилася, понад дві третини населення України проживає у міських населених пунктах. До найбільш урбанізованих регіонів належать Донеччина (90 %), Луганщина (86 %) та Дніпропетровщина (83 %). Низький ступінь урбанізації (менше 50 %) притаманний Вінницькій, Рівненській, Тернопільській, Івано-Франківській, Чернівецькій та Закарпатській областям (в останній питома вага міського населення менше 40 %).

трудовий ресурс населення україна

Таблиця 6. Розміщення та співвідношення міського і сільського населення

* Включаючи населені пункти, підпорядковані міській раді.

Частка міського населення зросла в 11 областях України, зменшилася - у 5, в інших 11 залишилася без змін. Зміни відбулися переважно у центральних, а також у деяких західних та південних регіонах. Особливо високий рівень міського населення в Донецькій (90%), Луганській (86%) та Дніпропетровській (83%) областях, низький рівень (менше 50%) характерний для Вінницької, Рівненської, Тернопільської, Івано-Франківської, Чернівецької та Закарпатської областей.

Заданими переписів, з 1989 до 2007 р. р. частка міських жителів майже не змінилася, понад дві третини населення України проживає у міських населених пунктах. До найбільш урбанізованих регіонів належать Донеччина (90 %), Луганщина (86 %) та Дніпропетровщина (83 %). Низький ступінь урбанізації (менше 50 %) притаманний Вінницькій, Рівненській, Тернопільській, Івано-Франківській, Чернівецькій та Закарпатській областям (в останній питома вага міського населення менше 40 %).

Урбанізація ( від лат. urbanus - місто) - збільшення кількості міських поселень, міського населення, особливо за рахунок великих міст, підвищення ролі міст у житті суспільства, один з найважливіших глобальних процесів сучасного світу.

Виділяють такі загальні риси урбанізації:

• швидкі темпи зростання міського населення;

• концентрація населення і господарства переважно у великих містах;

• розширення території міст, перетворення їх на міські агломерації.

• Одним із проявів урбанізації є зростаючий розвиток техногенного середовища, взаємозв'язок якого з географічним середовищем проявляється у різноманітних формах і досить часто призводить до порушення природної рівноваги між природою та суспільством, виникнення незворотних процесів у природі, що в кінцевому результаті позначається на людині.

Головними особливостями і наслідком урбанізації є концентрація промислового виробництва і міського населення на порівняно обмеженій площі, заміна природних ландшафтів непроникними асфальтними і бетонними покриттями, спорудами, підземними комунікаціями і лініями метро, залучення великої кількості води для задоволення питних, побутових і виробничих потреб міста. З 1989 р. кількість міст в Україні збільшилася на 20 і на 5 грудня 2007 р. офіційно зареєстровано 454 міста, 889 селиш міського типу та 28619 сільських населених пунктів (табл.7).

Таблиця 7. Групування міст за кількістю наявного населення ( за даними Всеукраїнського перепису населення 2007 р.)

Серед загального числа міст 46 - це міста із кількістю населення від 100 тис. чол. і більше, 9 міст налічували понад півмільйона жителів, у 5 із нихкількість населення перевищувала 1 млн. осіб, у тому числі в столиці України м. Києві чисельність населення становила більше 2,6 млн.

У великих містах проживає 38,3 % всього, або 56,9 % міського населення. Половина великих міст зосереджена в східних індустріальних регіонах (7-у Донецькій, 5-у Дніпропетровській, 4-у Луганській, 3 - у Запорізькій областях) і в Криму (3-у складі Автономної Республіки Крим, а також Севастополь). В Україні нараховується 5 міст-мільйонерів: Київ (2611 тис. чол.), Харків (1470 тис), Дніпропетровськ (1065 тис), Одеса (1029 тис.) та Донецьк (1016 тис.) і 4 великих міста - Запоріжжя (815 тис. чол.), Львів (733 тис. чол.), Кривий Ріг (669 тис. чол.) та Миколаїв (514 тис. чол.).

Для багатьох міст України характерна складна екологічна ситуація, обумовлена наявністю та концентрацією підприємств чорної і кольорової металургії, теплоенергетики, хімії і нафтохімії, гірничодобувної промисловості, цементних заводів. Зростання міст призвело до особливої форми розміщення виробництва і розселення, за якої промислові підприємства як основні джерела забруднення розташовані всередині жилої забудови. Такі міста є безперечними лідерами за рівнем забруднення повітря. Серед них: Донецька промислова агломерація, до якої входять Авдіївка, Горлівка, Єнакієве, Макіївка та інші міста, а також Дніпродзержинськ, Дніпропетровськ, Запоріжжя, Константинівка, Кривий Ріг, Маріуполь.

За оцінками демографів ООН (1980 р.), міське населення земної кулі в 2000 р. досягло 3,2 млрд. осіб, а його частка у всьому світі - 51,3%. Таким чином, за останню чверть минулого століття міське населення земної кулі приблизно подвоїлось. При цьому в розвинутих регіонах світу чисельність міських жителів за 1970-2000 р. р. має збільшитися приблизно на 400 млн. осіб, або на 61 % (з 0,7 до 1,1 млрд.), а їхня частка у чисельності всього населення - з 65 до 79 %; у менш розвинутих регіонах світу міське населення зросте майже на 1,5 млрд. чоловік, або в 3,2 рази (з 0,65 до 2,1 млрд.), а його частка зросте відповідно з 26 до 44 %. Таке небачене збільшення міст, стрімкі темпи урбанізації є результатом важливих зрушень у соціально-економічному житті сучасного світу і в першу чергу збігом у часі двох головних факторів - поглиблення науково-технічної революції та зміни демографічної ситуації. Останнє проявилося у небувалому до того збільшенні населення світу, що створило великі резерви росту міського населення.

Сучасний світ стає все більш урбанізованим. Понад 14 % усього населення земної кулі зосереджено нині у містах, тоді як на початку минулого століття там проживало тільки 13 %. Концентрація населення в містах, особливо великих, продовжується, і поки що немає підстав думати, що дія факторів, що стримують цей процес, у майбутні десятиріччя зменшиться. Згідно з прогнозами демографів ООН, на початок третього тисячоліття більше половини всього населення земної кулі буде проживати в містах. У зв'язку з цим. підвищується актуальність вивчення проблем, що породжуються урбанізацією в країнах і районах різного типу.