Українські легенди про "Триблаженне древо", смерть Адама та главу його

з-під влади диявола.

До цього додають, що те місце на Голгофі, де пролилася кров Спасителя, обкладене тепер золотом у вигляді кільця, в центрі якого — шпарина, заглиблена в землю до чола Адамового: тут і є пуп землі. Очевидно, подробиця ця увійшла до легенди з «Ходіння» ігумена Даниїла в Єрусалим, де в розділі про церкву Воскресіння Христового мовиться: »... тут є біля стіни за вівтарем: пуп земний... Є ж бо й Розп'яття Господнє, від церкви Воскресіння на схід обернене, високо на камені, як вістря піднесене; а навколо каменя — ніби пагорок малий, а посеред каменя того назовні витесано шпарину на лікоть завглибшки й на п'ядь завширшки, по колу. І тут було встановлено хрест Христовий. На споді того каменя лежить глава Адама першого. Під час Розп'яття Господнього, коли на хресті Господь наш Ісус Христос віддав Дух Свій, тоді розірвалася церковна завіса, і каміння розпалося, тоді ж і той камінь просів над главою Адамовою, і тією розпадиною зійшла вода із ребер Ісуса Христа на главу Адамову і омила гріхи роду людського. Є та розпадина на тому камені і до сього дня; і є Розп'яття Господнє і камінь той святинею, стіною кам'яною оточеною; і вгорі понад Розп'яттям Господнім зведено склепіння, і розписано мозаїкою дивною».

Легенда, записана в с. Хомутинцях, позначена суто народним духом і складом.

Жив собі Адам, — розповідає легенда. Ось уже його Господь і дітками поблагословив. Така вже йому втіха і радість, що, здається, хотів би жити вічно; а до всього цього й здоров'я йому служило. Ось і каже Адам до Бога:

— Боже, Боже! Не помру я, бо я дуже міцний чоловік.

— Що міцний, то міцний, — каже йому Бог, — а все одно мусиш померти. Розболиться в тебе голова, защемлять руки, почне крутити ноги — і ти таки помреш!

Не вірив Адам, поки був молодшим, а надійшла пора — мусив був повірити. Розболілась голова, стало крутити кістки, — звісно, як буває в старої людини. Бачить Адам, що недалеко вже й до смерті, й каже своєму синові:

— Сину мій, сину! Піди, — каже, — до раю і принеси мені з раю золоте яблучко, бо надходять уже мої останні дні.

Пішов син до раю, та замість яблучка приніс ту лозину, якою Бог вигнав Адама з раю. Адам звелів зробити з лозини три обручі (вінці) і надіти їх собі на голову. Ну, та хіба ж від смерті щось допоможе! Воно вже голова наче й не болить, а померти — все ж помер. І як він з тими обручами на голові помер, так його з ними й поховали. Аж ось із тих обручів виросло три дерева: кипарис, кедр і триблаженне древо.

Ще про триблаженне древо, — веде далі легенда, — розповідають, що Матір Божа із Спасителем якось спіткнулась об нього і мовила, злякавшись: «О триблаженне древо! На тобі буде розіп'ято Сина Мого!» А син на це промовив: «Правда, Мати Моя!» І справді, скільки потім не добирали хрестів, на жодному не могли розіп'яти Його, а лише на триблаженному древі, яке ще тоді, як росло, мало вигляд хреста.

У другій легенді, записаній у слободі Кабанячій, розповідається, що коли Адам согрішив, то Господь сказав йому: «Піди, Адаме, по раю і знайди гілід міцності людини». Довго ходив Адам по раю в пошуках за плодом міцності людини, гірко оплакуючи свою слабкість; нарешті, знайшов цей плід й подав його Господу. Господь, узявши плід, сказав Адаму: «Хоч ти й согрішив, але за те, що старанно шукав і знайшов плід міцності людини, Я представлю Тебе перед Собою». Адам уписав слова Господні до книги, а саму книгу передав синові своєму Сифу й заповів зберігати її в нащадках. Коли Христа розіп'яли, то єврейські вчені, на підставі слів, сказаних Адамові: «Я тебе представлю перед Собою», наказали намалювати на хресті біля ніг Спасителя главу Адама. За іншим варіантом, коли почали ставити хрести для Спасителя і двох розбійників, то хрест Спасителя, як і де його не ставили, весь час провалювався в землю. Вже робітники зовсім змучились, а хреста все ж не могли поставити. Тоді Спаситель зглянувся над ними й каже: «Знайдіть першу людину, візьміть главу її й докладіть під хрест». Євреї відшукали череп Адама, поклали під хрест, закріпили хрест на черепі і тоді розіп'яли Спасителя.

Легенда, записана в слободі Тарасівні Куп'янського повіту, повідомляє зовсім нові дані про те ж. Копали на Голгофі яму для хреста Спасителя й вирили при цьому череп людини. Викинули його з ями; череп покотився і впав до ніг Спасителя. Хтось із тих, хто стояв тут, сказав: «Чий би це був череп?» — «Адамів», — відповів сам череп. «— Ого! — засміялись воїни. — Чи не хочеш, Адаме, пожити з нами? Ось Чудотворець: попроси Його — Він воскресить тебе!» Череп сказав їм на це: хвилина смерті така страшна, що він і жити не бажає, аби лиш не переживати цієї миті знову.

За іншими оповідями, записаними там же, викопали не один, а два черепи й викинули їх з ями, причому воїни відштовхували їх від себе ногами, а євреї, які стояли тут, говорили, що, можливо, це були також хоробрі воїни, а то, може, навіть і царі, а тепер їх топчуть ногами. Тоді один з черепів, котячись з гори, промовив: «Я — цар Саліма»; а другий, що зупинився біля хреста Спасителя, сказав: «Я — Адамова голова».

На закінчення легенд про Адама і Єву наведемо оповідь неписьменної старої жінки із слободи Ново-Миколаївки Куп'янського повіту. Оповідь ця містить простодушно-наївне розв'язання деяких антропогонічних питань, охоплює затим усе подальше життя роду людського й завершується вираженням есхатологічних ідей, перейнятих, звичайно, грубим матеріалізмом, але таких, які наочно з'ясовують характер релігійних поглядів селянського простолюду.

Коли зачинався світ, жили собі двоє людей: Єва (мужчина) і Марія; в них тіло було таке, як у нас тепер нігті. Угледіли вони якось на одній яблуні два яблука; довго милувалися ними, а потім одне разом з'їли, — і зразу ж у мужчини Єви утворилася на горлі кістка (кадик — «Адамове яблуко»), а тіло в них стало таке, як у нас нині. Тут же вони й согрішили. Марія з цього ж разу затяготіла й народила сина. Ось вони скликали янголів і стали думати й гадати, яке йому ім'я дати. Дали йому ім'я — Петро; Марія це ім'я не злюбила, всіх янголів засмутила. Стали знову думати й гадати, яке ж йому ім'я дати. Дали йому ім'я — Микола; Марія це ім'я злюбила, всіх янголів звеселила.

Епізод надання імені першому синові Єви і Марії дуже нагадує епізод надання імені Богомалятку в колядці, надрукованій Хр. Ящуржинським на сторінках «Киевской стариньї» (1895, лютий, с.209—211):

Ой в Русалимі у Віфлеємі —

Грай, море, грай!

Радуйся, земле,

Син Божий народився!

(цей приспів повторюється після кожного вірша).

Пресвята Діва там Христа мала,

В ризи Його вповивала.

Там всі святі поза стіл сіли.

Взяли писати, взяли читати, —

Дали вони ім'я святого Петра.

Пресвятая Діва того ім'я не хотіла.

Взяли читати, взяли писати,

Яке Йому ім'я дати, —

Дали вони ім'я святого Павла.

Пресвята Діва того ім'я не хотіла.

Взяли писати, взяли читати,

Яке Йому ім'я дати, —

Дали вони ім'я Ісуса Христа.

Пресвята Діва то ім'я злюбила...

Від тієї пари — Єви і Марії — стали розмножувалися люди, поки не вижили (першого) віку. Коли став наближатися до кінця вік, святі люди почали будувати ковчег й пускати туди людей по парі — чоловіка й жінку, і всякої птиці, що літає, по парі, і всяких тварин по парі. Ховрашків та жаб — тих не брали, вони вивелись потім із землі; вовків і зайців також не брали, та тільки не знаю, звідки вони потім узялися. Коли всього набрали, тоді пішов дощ. І йшов він сорок день і сорок ночей. Всі люди потонули, і всі хати, і все, що було; а ті люди лишились, які були в ковчезі. Коли дощ ущух, пара людей вийшла з ковчега, і стали вони жити на землі; стали жити — стали грішити, а в них стали вселятися і від них стали народжуватися потонулі душі, тільки їм давали вже інші імена. Після того, як змінився світ, і люди змінились: раніше були великі та дужі, а чимдалі, тим ставали щораз меншими; а ще далі, після нас, будуть такі, що в одній печі молотитимуть по сім чоловік одночасно. От і ми вже той вік вижили, що Бог призначив, бо раніше діти слухалися батьків і матерів і боялися їх, а нині не слухаються й не шанують, — самі, мовляв, більше знають, ніж отці й матері. Це ми ту останню сотню літ доживаємо, яку додали святі отці. Господь розгнівався на отців, що вони додали віку людям, сказав, що все терпітиме, що б не творилося на білому світі: хоч хто людину заб'є чи щось інше скоїть, то Він і не карає. Коли доживемо цю останню сотню літ, то буде Страшний суд — буде нас Господь судити, визначати, кого куди. Де сонце сходить, там буде рай; де сонце буває ополудні, там — пекло; а де сонце ніколи не буває, там — ад. За великі гріхи посадять в ад, за менші — в пекло, а безгрішних улаштують в рай. В раю жити добре — там добре п'ють і їдять; а в аду комашкаються (безперервно вовтузяться, як мурашки): той везе лозу; той кричить «пити!», а в нього крізь горло вода ллється; той у смолі кипить. Тин підпирають — це за те, що коли жив на цьому світі, то коли щось робив погане, і йому казали: «не роби — гріх, а коли помреш, то на тому світі тобою тин підпиратимуть», — він відповідав: «гріх у міх, та ще й зверху сів! — там, на тому світі, нехай хоч тин підпирають моєю душею»; а також за те, що коли в когось повалиться тин і той просить допомогти, він не піде на допомогу, і от на тому світі й тин підпиратиме. Хто кричить: «пити!» — так це за те, що на цьому світі не даєш іншим напитися води, особливо жнивами. Лозу возить за те, що на цьому світі крав її. Від гріхів звільняється той, хто на цьому світі дає милостиню. Жила собі одна скупа жінка. Ось прийшов до неї жебрак і попросив маленької цибулини. Вона цього не пошкодувала — дала; а коли померла й мучилась у смолі, то той самий жебрак прийшов, спустив до неї цибулину, — вона вхопилася за цибулину й вилізла із смоли.

Ті жінки, які померли вагітними, тепер мучаться, і баби пупорізні за ними ходять, дожидають Страшного Суду. А після Страшного суду їх улаштують прямо в рай разом з маленькими дітками і з бабами: вони за стільки літ до суду відтерпіли вже страждання.

Люди всі зміняться, а земля тільки обернеться, сонце зайде за хмарку, а світ не зміниться; нам здаватиметься, що палатиме земля і все, але нічого цього не буде. А ось що буде. Перед Страшним судом ходитимуть ворожки і з того попелу, з якого жінки роблять луг для прання в п'ятницю й викидають грудку мокрого попелу надвір, зроблять із неї паляничку й пропонуватимуть її людям: хто візьме, того душу й переманять до себе.

Занадто грубими, природними мазками накидано в цій оповіді велику епопею людства; але її від першого й до останнього штриха яскраво пронизує життєдайний промінь віри в безсмертя й майбутню праведну винагороду, яка незмінно служить нашому простолюдину відрадною провідною зіркою в його многотрудному й многосмутному житті.




29-04-2015, 02:35

Страницы: 1 2
Разделы сайта