Дехто говорить, що вуж цей — з руку завтовшки й куций, мов обрубаний, як колода, з великою круглою головою, подібною до дитячої. Живе він надворі, й коли ссе корову, то обвивається навколо однієї з її задніх ніг. Якщо таку вподобану вужем корову продати, то за нею іде й вуж, свиснувши при цьому так голосно, що ті, хто чув цей свист, неодмінно оглухнуть.
Нарешті, дехто твердить, що вуж цей являє собою якесь особливе чотириноге, подібне до кішки, покрите, як і всяка взагалі гадина, лускою, до того ж — з довгим, як у ящірки хвостом і з головою, схожою на дитячу. Живе він десь у гноївні, поблизу вподобаної корови, і коли не ссе її, то спить. Корова, яку вподобає вуж, надзвичайно добротна і дає вдвічі, а то й більше за інших молока. Якщо такого вужа вбити, то здохне й корова, бо й вона, зі свого боку, також любить його і скучає за ним більше, аніж за телятком; або ж її почнуть ссати інші вужі і остаточно зіпсують (Старобільський повіт). М. Грінченко записала в Харківській губернії таку оповідь про ссання вужем корови в однієї молодиці. Молодиця оця не знала зовсім, що вуж ссав її корову, й пішла якось раз доїти. Раптом бачить — він обгорнувся навколо однієї із задніх ніг корови і ссе її. Молодиця вдарила вужа, й він ураз поліз собі в льох, де, виявляється, жив. Молодиця, подоївши корову, процідила молоко й понесла його в льох. Коли вона зійшла в льох, вуж упав на неї зі стелі льоху, обгорнувся навколо тіла і почав її ссати. Що вона потім не робила, до кого не зверталася за допомогою, — не відвалюється від неї вуж. З ним так і померла, — і лиш тоді вуж відпав. Корова також перевелася зовсім.
Ці й подібні до них оповіді про вужів мимоволі наводять на думку, що у вигляді вужа в давнину уявлявся домовик. За свідченням Герберштейна, у Литві шанували змій гивоїтів, тримали їх в оселі, приносили їм у дарунок молоко, сир, яйця й курей. Кромер говорить, що в Польщі дозволяли вужам і взагалі зміям селитися в домівках під піччю й шанували їх, як пенатів. Греки утримували змій в Афінському акрополі і в багатьох інших містах, оскільки уявлення про родинних і родових пенатів за давніх часів поширюване було на цілі міста та області.
Уявлення про вужа, як про чотириногого, могло виникнути зі спільного вірування на Україні про змій, за яким вони мають нібито приховані ноги — випускають їх тільки тоді, коли потрібно буває тікати, якщо загрожує небезпека. Ніг цих ніхто, звісно, не бачив, та якщо — кажуть — кинути змію у вогонь, то вона покаже їх. Ось чому дітлахи, тільки-но знайдуть змію, одразу ж намагаються обкласти її вогнем — певні, що вона, рятуючись від них, неодмінно покаже свої таємничі ноги.
Між іншим, про це є на Україні ціла низка легенд, першоджерело яких — книжні апокрифічні сказання про Ноя; але про ці легенди мова попереду, у розділі про всесвітній потоп. (Очевидно, цей розділ автор мав намір опублікувати в 2-му томі. — Прим.). Легенди, подібні до цих, ще дужче закріпили в народі ту повагу до вужів, яка коренилася на культі змії взагалі, що безсумнівно був у всіх давніх арійських народів, зокрема і в слов'ян. Перше місце у розвитку культу змій слід одвести давнім грекам, які поважали їх, як дочок землі, матері всього живого, що стали згодом її символами. Змій поміщали у храмах Аполлона і Асклепія. В часи занепаду в Аполлоновому храмі, в Епірі, були віщі змії, в залежності від апетиту яких робилися пророцтва. Асклепій, син Аполлона, бог лікарства й цілитель хвороб, був навчений зміями мистецтва молодити старих і воскрешати мертвих: якось раз змія обвилася навколо його посоху; Асклепій убив її, але виповзла друга змія, тримаючи в роті невідоме зіллячко, доторком якого й воскресила вбиту (Асклепій тому завжди зображувався із посохом, обвитим змією; є й особливий вид вужа — Ескулапів вуж, Coluber Aesculapii, flavescens та ін.). Культ змії з Стародавньої Греції перейшов до римлян. За часів республіки, за консулів Фабія й Брута, у Римі лютувала чума. Аби відвернути епідемію, римляни відрядили до Епідавра посланців за зображенням Ескулапа. Посланці повернулися й привезли вужа, який сам уповз на їхній корабель, і в якому римляни визнали втіленого бога. На тому місці, де привезений вуж виліз на берег, було споруджено храм Ескулапові. (донині ще, кажуть, можна бачити там зображення вужа в садах одного монастиря, присвяченого святому Варфоломію.).
Занісши священних змій Асклепія у середню Європу, римляни разом з тим, цілком природно, занесли й поширили тут і легенди про їхнє цілюще значення, які, за посередництвом літературного впливу лікарських порадників, «травників» і «зільників» проникли тоді і в епічну народну поезію. Принаймні основні класичні уявлення знайшли собі повне відображення у віруваннях усіх слов'янських народностей. Так, у «Номоканоні, сиріч законоправильнику», виданому Захарією Копистенським у Києві 1624 року, зустрічається і пряме свідчення, що українські знахарки прикладали зміїну шкіру до очей або зубів у випадку хвороби. У Старобільському повіті линовище гадюки носять на шиї, а також підкурюються ним од лихоманки; в інших місцях хворих на лихоманку підкурюють засушеною змією (також — кажаном, гніздом ремеза — рід синиці — Parus pendulinus, засушеною жабою). Особливо цілюще значення приписують голові змії. Іноді тримають вдома якусь кісточку або черепашку, що нагадує формою й розмірами зміїну голівку, вірячи, що вони приносять у дім здоров'я. Такі повір'я зустрічаються в казках, піснях та інших народних творах — українських, великоруських, словенських, чеських, болгарських і сербських. На думку австрійських сербів, змії саме й навчили людей лікування, оскільки вони володіють знанням цілющих трав. В одному старовинному лікарському пораднику про траву попутник (Plantago major L.) говориться: «Розповідав, мовляв, венеціянин, торговий чоловік; випало йому дорогою їхати з крамом на возах важких, і змія, мовляв, лежить на шляху, і через неї переїхав віз, і тут її затерло, і вона, мовляв, померла. І друга змія приповзла й принесла в роті попутник та па неї поклала, і змія, мовляв, ожила й поповзла». В розділі «Українські легенди та перекази про надприродних істот» ми навели вже легенду про те, як один чоловік потрапив до песиголовців і, змушений готувати їм для їжі змій, скуштував цього їдла й сам, і відразу ж почав розуміти силу трав. На додаток наводимо тут ще одну подібну до попередньої легенду, записану в Олександрівському повіті. Жив собі один пан, і був у нього кучер. Якось раз той пап поїхав з кучером у ліс і спіймав гадюку. Привіз він спійману гадюку й почав її варити. Варив він її, варив, а тоді воду, в якій варив, вилив на траву — трава так і зайнялася раптом полум'ям. Став він тоді варити знову. Через якийсь час знову вилив воду на траву, трава й цього разу спалахнула. Давай він варити ту гадюку втретє. Вилив воду — трава не горить. Взяв тоді пан зварену гадюку й почав її їсти. їв, їв — все з'їв, самі лиш кісточки позалишалися. А кучер усе те бачив, що робив пан. — «Ну, — думає собі, — якщо пан їв гадюку й не помер, посмокчу я хоч кісточки — для чогось він та їв же її!» Посмоктав кучер кісточки — й байдуже. Невдовзі потому пан знов їде з кучером у ліс. Коли прислухається оце кучер і Господи, Боже Ти мій! Вся трава, чує він, говорить! Одна каже: «Я ось від того», друга: «А я оце від того». Та: «Я від ось такої хвороби», а та: «А я від ось такої». Збоку отак стоїть буркун (Melilotus coerulea Lam.) і каже: «А я від гилі, я від гилі» (Hernia scrotum). Кучер, як почув усе це, мимоволі посміхнувся; пан побачив його посмішку й питає: «Чого ти, Іване, смієшся?» — «Та так собі», — відповідає кучер.
«Та, ні, — каже пан, — мабуть, ти щось знаєш?» — «Та ні ж бо! їй-богу, так собі!» — «Ану сплюнь, — каже пан, — на лівий бік». Кучер тільки-но сплюнув — і все змовкло, і він уже не чув, що говорять трави.
З ящірок на Україні зустрічаються здебільше так звана звичайна, або прудка ящірка (Lacerta agilis, Seps caerules- cens, argus, ruber, Lacerta vulgaris, stellata, arenicola, stirpium, laurentii, exigua, cherconensis, sylvicola, cloniensis, paradoxa); на півдні Росії трапляється ще, втім, і зелена ящірка (Lacerta viridis, bilineata, strigata, bistriata, chloronata, schreberi, qu- inquevittata, elegans, smaragdina, seps viridis, Padarcis cyaino- lema). Сіра ящірка (самиця прудкої) відома в народі під назвою «хлоп'ячої», а зелена (самець тієї ж прудкої) — під назвою «дівчачої», причому кажуть, ніби «хлоп'яча» ящірка кусає дівчат, а «дівчача» — хлопців. Коли побачать навесні вперше ящірку, то відбивають у неї хвоста, зберігають його й носять на шиї від лихоманки. Якщо на відбитий у ящірки хвіст не наступити ногою, поки він зовсім застигне, то з нього виросте гадюка. В руки брати ящірку вважається гріхом, а коли хто візьме, то мусить мити їх водою доти, доки не піде кров (Старобільський повіт). У Канівському повіті розповідають, немов одна жінка проковтнула якось під час сну ящірку. Ящірка всередині в неї розчинилась. Коли потім знахарки стали лікувати цю жінку, то вона виблювала і ящірку, і її дитинчат (Канівський повіт).
Жаби (водяна зелена жаба, ропуха — Rana esculenta, viridis, fluviatili, calcarata, Relophylax esculentus; різновид її — озерна жаба — var. ridibunda, cachinnans, fortis; сіра, або трав'яна жаба — Rana temporaria, muta, fusca, cruenta, alpiпа, scotica, flaviventris, platurrhiaus, dybawskii; болотяна, або гостроморда жаба — Rana agilis, gracilis; плямиста зеленуха, зелена жабка—Dendrobates tinctorius, histrionicus, Calamita, Rana, Hyla tinctoria, Hylaplesia aurat auratus, chocoensis), створені Богом (Літинський повіт) й відіграли важливу роль при закінченні Давидом Псалтирі, за українськими народними легендами. У льохах і криницях жаби заводяться в тому разі, якщо над льохами й криницями хто-небудь є.
Аби перевести їх у льох, треба розпалити там вогнище й покласти на нього стручкового червоного перцю (Capiscum amnuum L.). Брати жабу руками не годиться вона може пирскнути і тоді «нападуть» бородавки. Одна жінка — кажуть - взяла жабу в руки; та їй пирскнула прямо в обличчя, і в цієї жінки виросла навіть борода. Кажуть також, що жаби, як і миші, передчувають майбутній неврожай і з такої місцевості перекочовують в іншу, де буде багато вологи і передбачається хороший урожай. Якось раз сила-силенна жаб перекочовувала з однієї місцевості в іншу. Побачив це один чоловік, схопив дрючок і вдарив ним жабу, яка вела перед і яка зветься маткою. Матка стрибнула на цього чоловіка і вп'ялась так міцно йому в щоку, що ніхто не міг відірвати її; так цей чоловік і помер, і похований був разом із жабою. Укус зеленухи, яка іноді ганяється за людиною, вважають невиліковним (Старобільський повіт).
Жаби дуже часто заводять бійку з вужем, який ними, як відомо, переважно й годується. Хто побачить жабу й вужа, які б'ються, повинен розняти їх палицею і тоді зберігати її, мов коштовний талісман: така палиця приносить у дім прибуток (Київський повіт), рятує людину від покарання (Старобільський повіт), розганяє градові хмари, які для цього треба перехрестити нею (Літинський повіт).
Амулетом є також і жаб'яча кісточка, яку здобувають в такий спосіб: кидають жабу в мурашник; коли мурашки об'їдять на ній м'ясо, тоді й беруть з кістяка приворотну загнуту кістку. Ця кістка вживається в присушках, коли хочуть пробудити в комусь кохання. Неабияку роль, як ми це вже бачили, відіграють жаби і в народній медицині.
Досить багато схожих повір'їв про жаб є також у західноєвропейських народів — у Франції, Австрії, Швейцарії, Шотландії. У класичну давнину їли жаб, щоб були діти.
Якщо жаба «перебіжить дорогу», то слід чекати чогось поганого (Чернігівський повіт).
В оповідях про черепах (прісноводна — Clemmus; європейська еміда — Emys, orbicularis, lutaria, europaea, meleag- ris, flava, hellenica, Terrapene europaea, Lutremys europaea) відчутний вплив оповідань «Римських діянь» про невдячних і нешанобливих дітей, а також апокрифічних сказань і давніх міфічних народних поглядів. У Канівському повіті кажуть, що черепаха створена Богом уже після загального створення світу. Одна скнара й хитра дівчина, бажаючи приховати від свого рідного батька приготоване для нього м'ясо, заховала його в глиняну миску й зверху накрила тарілкою. Щоб покарати за таку скнарість дівчину, Бог перетворив заховане нею м'ясо на черепаху. Ось чому черепаха й тепер покрита двома щитами, подібними до тарілок, причому задні й передні лапи і голова дуже нагадують собою руки, ноги й голову дівчини.
Вол. Менчицем записано таку легенду про походження черепахи. Пішла одного разу мати в гості до своєї заміжньої дочки. Підходить до хати, де жила дочка; а дочка, вгледівши матір, схопила мерщій миску, де була смажена курка, побігла й поставила її в коморі: вони якраз саме у цей час їли з чоловіком смажену курку. Входить мати до хати. її садовлять, приймають. Посиділа мати, збирається йти. Тільки-но мати за поріг, дочка з чоловіком до курки доїдати її. Вносять ту курку, а дочка та накрила її покришкою. До курки — коли там черепаха. Оскільки курку накрито було двома полумисками, то і в черепахи — череп'я (щити) згори і знизу.
За варіантом, записаним І. Манжурою, жила колись мати, в якої була заміжня дочка. Раз якось зварила дочка курку в борщі, а на той час та й прийшла до неї мати. Дочка схопила курку й мерщій ховати її. Коли мати пішла, вона до курки, відкрила, — коли вилазить черепаха. І тепер, коли черепаха виплодить череиашат, то — якщо прислухатися — вона мовби квокче.
Нарешті, за варіантом, записаним у Канівському повіті, на черепаху перетворилася сама заклята матір'ю дочка. До однієї молодиці, — розповідає легенда, — прийшла здалеку в гості її рідна мати. Спочатку молодиця пригощала її, чим Бог послав; а потім бачить, що мати довго не збирається додому, стала годувати її дедалі гірше й гірше, — вона була дуже скнарою: весь час, бувало, каже, ніби нема нічого, ніби в усьому терпить нестатки, а сама їсть собі, що ласіше, потайки від матері. Ось якось мати бачить, що дочка зварила собі курку і їсть її тайкома. Почала мати докоряти їй, а дочка й каже, що то вона не курку, а черепаху через нестатки свої зварила. Тоді мати закляла її, і дочка сама черепахою стала. Отак вона й лишилася черепахою донині. І тепер черепаху називають іноді куркою.
Дехто говорить, що черепахи дуже мстиві і надзвичайно живучі. Напоїв одного разу чумак волів, побачив черепаху, побив, потрощив її на м'ясо і погнав собі волів до возів. Черепаха за ним. Чумаки в дорогу — і вона за чумаками. Цілих три дні повзла: куди піде чумак, який убив її, туди й черепаха за ним. «Давай, — кажуть чумаки, — подивимось, що вона робитиме?» Поклали того чумака долі, накрили повстю. Черепаха видряпалась на нього, вимочилась, та як гукне! — і тоді поповзла собі геть. Зняли чумаки повсть з товариша, коли дивляться — він лежить мертвий.
Черепаху на Україні вважають дуже корисною
29-04-2015, 02:35