Орнамент Буковини

В районах з розвиненим климарством „закладна” техніка ткання використовується для оздоблення фартухів, сорочок, верет і при виготовленні гуцульських узорних ліжників-коверців та гобеленів.

Ворсове ткання . Ворсові тканини виготовляють на вертикальних ткацьких верстатах. Лицьова поверхня килима покрита кінцями (ворсинок) кольорової пряжі, якою обв’язують дві сусідні нитки основи і закріпляють у вигляді вузла. Килимові вузли в’яжуть горизонтальними рядами по ширині основи, підбираючи кольори. Кожен вузол зсовують по нитках основи вниз, затягують і відрізають довгі кінці пряжі. Кожен ряд вузлів закріплюють однією чи двома нитками міцного ґрунтового підткання.

Петельне ткання . Ткання „ключками” є одним з варіантів старовинної техніки петельного ткання. Тканини, виготовлені цією технікою, мають орнамент, який виділяється на верхньому боці тканини петельними кучерями площинами. Як і в усіх перебірних тканинах, так і в петельних, виступає додаткове спіткання. Нитки додаткового узорного спіткання, які формують петельний орнамент, бувають завжди товстіші, легко скручені. У процесі ткання ткаля перекидає два рази човник з ниткою ґрунтового спіткання (робить два ходи) і прибиває їх прибивачкою. За третім ходом перекидає вільно нитку узорного спіткання і, не прибиваючи, набирає її по всій ширині тканини відповідно до рисунка, на дріт, підтягує набрані петлі над рівнем полотнища тканини і прибиває їх до краю витканого полотнища. Після цього закріплює їх знову двома ходами ниток ґрунтового спіткання. Чергування в такий спосіб рядів ґрунтового й узорного спіткання сприяє утворенню на лицьовому боці полотнища рельєфно виступаючого орнамента у вигляді дрібних „ключок”, а на зворотному – гладкої поверхні з полотняними переплетеннями. Висота „ключок” доходить здебільшого до 2-8 мм, вона обумовлена діаметром дроту, на який набирались петлі.

Ремізно-підніжкове (ремізно-човникове) ткання. Техніка ремізно-підніжкового ткання стала відомою найпізніше. Тут процеси утворення зіву й перекидання нитки спіткання відбувається не вручну, а механізованим способом за допомогою човника і ремізок, з’єднаних з підніжками.

Узорне ремізно-човникове ткання пов’язане із веденням багато ремізного верстата. Декоративні ефекти на тканинах створюються шляхом відповідного чергування застилів двох систем ниток – основи і спіткання. При зіставленні на тканині площин, застелених групами ниток, спрямованих під різним кутом, внаслідок світлових ефектів створюється на її поверхні своєрідний орнамент світлотіньового характеру. Він виступає на тканині у вигляді вертикальних або ромбовидних фігур та їх поєднань.

Той чи інший орнамент залежить від способу набирання основи в ремізки, відповідного порядку прив’язування ремізок з підніжками та від порядку наступання на підніжки. Кількість підніжок і ремізок у верстаті обумовлена складністю рисунка. При великорапортних рисунках кількість підніжко досягає 16. Вмонтування такої кількості ремізок і підніжок вимагає більших за розмірами верстатів і відповідно – більшого приміщення.

Техніка ремізно-підніжкового узорного ткання дотепер широко застосовується у виробництві тканин рапортного типу. Найвищого розвитку вона досягла в льонарських районах Полісся, в Придністров’ї, на Буковині (скатерті, рушники, верета). У виробництві вовняних тканин зустрічається вона при виготовленні тканин для одягу, гуцульських і покутських запасок, обгорток, поясів тощо.

Використання вилкорапортних узорних рисунків вимагало складних обчислень та виняткової уваги. Професійні ткачі користувались при цьому спеціальними допоміжними рисунками, сільські ткалі наряджували верстат по пам’яті – з голови. Вони змалку засвоювали мудрість, апробовану не одним поколінням ткачів й досягали при цьому високої майстерності.

Є різні техніки ручного ткання килимових виробів, що впливає передусім на зовнішній вигляд поверхні. Залежно від техніки виконання виділяють килимові вироби з гладкою поверхнею і двобічним орнаментом, тобто без ворсові, з рельєфно виступаючими над основною нитками – ворсові, комбіновані і гобеленові.

У виготовленні двобічних без ворсових килимів на Полтавщині, Київщині, Чернігівщині та у центральних і південних районах України особливого поширення набула техніка гребінчастого ткання („кружляння” або „вільної нитки”). Спочатку тчуть орнаментальні мотиви, а пізніше поле нитки спіткання збиваються для щільності молоточком „гребінкою”. Цією технікою ткалі вільно заокруглюють задумані рослинні мотиви, а на тлі довільно окреслюють хвилясті лінії. Бо ж спіткання того чи іншого кольору переплітається з основою не рівними горизонтальними рядками, як у так званих рахункових килимах, а йде в різних напрямках, згідно з контурами візерунків, що окреслюються вільними заокругленими площинами як мазки на живописному полотні. Такою технікою виткані класичні українські „квіткові” килими.

Крім без ворсових одношарових двобічних килимів на Україні здавна виготовлялись ворсові килимові вироби. Це багатошарова тканина з основою полотняного переплетення ниток і ворсових, що виступають над нею. Використовуються три системи ниток: основи, спіткання та ворсової нитки. Переплетенням ниток основи і спіткання утворюють каркасне полотно. ворсові кольорові нитки різної довжини спеціальними вузлами щільно прив’язують до ниток основи. Прибивають нитки спіткання, окреслюючи відповідний малюнок або об’ємно-рельєфні акценти. Є різні варіанти в’язання вузлів: густих, туго збитих, розріджених, зрізання ворсу над основою, його розпушення тощо.

На Україні найдавніші ворсові килими відомі з 16 ст. – коци з Харківщини, Київщини, Чернігівщини. У 60-х роках ХХ ст. виготовлення ворсових килимів поширилося у ткацьких артілях: на фабриках в усіх областях України.

До ворсових виробів належить унікальний вид художніх тканин – ліжники (локальні назви: джерги, коци, наліжники, присіди тощо). Це грубі вовняні вироби з рельєфною поверхнею, двостороннім ворсом довжиною 5-7 см. Техніка їхнього виготовлення: просте полотняне переплетення. Виготовлюються спеціальні нитки для поробку – легко, нерівномірно скручені пучки вовни діаметром до 1 см. Це сприяє розпущенню поробкової нитки, утворенню двостороннього ворсу на поверхні тканини. Щоб ліжник мав довгий ворс, менше скасування, вовну для поробку брали кращої якості, з довгими твердими волокнами. На основу підготовляли міцні, дещо тонші вовняні нитки.

Окрему оригінальну групу утворюють так звані петель часті тканини. В них основа тчеться полотняним переплетенням. Ткалі роблять човником два ходи ниток спіткання і прибивають їх. За третім ходом вводять додаткові, грубші кольорові нитки візерункового спіткання, їх пропускають вільно, не прибивають до основи. Чергування грунтововго і візерунчастого спіткання утворює на гладкому, лицьовому, витканому полотняним переплетенням тлі рельєфний петельчастий орнамент.

Висновки

Українські Карпати являють собою історико-етнографічну зону, в характері матеріально)' та духовної культури якої знайшли вияв особливості соціально-економічного розвитку цього краю і природ­но-географічні його умови, багатовікова взаємодія форм культури українців та інших народів, віддавна розселених на цій території.

Ткацтво українців Карпат — цілком сформоване, оригінальне явище, яке склалося в процесі тривалого історичного розвитку. Воно відображає рівень добробуту, культурного розвитку, естетич­ні смаки населення даного регіону, а також спільність таких ком­понентів, використання як вихідного матеріалу вовняної, льняної і конопляної сировини, ідентичність методів його домашньої оброб­ки, подібність знарядь праці, конструкції ткацьких верстатів, тех­нік ткацтва і професійної технології, однотипність видів тканин для одягу та Інтер'єру, виразність фактур — від гладкої дрібно­зернистої до вузлуватої і рельєфної поверхні з довгим ворсом, різноманітність структур — тугих, рівномірних, розріджених, ела­стичних, з геометричним, рідше стилізованим рослинним характе­ром орнаментальних, переважно ромбовидних мотивів, смугастим розташуванням їх на площині композиції, чітким ритмом і симет­ричністю, яскравим насиченим колоритом, багатою палітрою нату­ральних кольорів пряжі.

Аналіз ткацтва українців Карпат дозволив конкретизувати наукові уявлення про локальну етногрупову своєрідність цього виду народної творчості. Зокрема, вивчення зон поширення локаль­них рис тканин Українських Карпат дало можливість виділити кілька стійких компонентів для одягу та інтер'єру, які використо­вуються в таких етнографічних групах українського населення, як гуцули, бойки, лемки та мешканці суміжних рівнинних місцевос­тей Закарпаття. Поряд із спільними рисами в художньому рішенні тканин в межах кожної групи існують незначні місцеві варіанти, властиві кожному мікрорайону ткацтва. Згідно з існуючими в на­родному побуті і культурі відмінностями, зокрема осередків тка­цтва ґуцульщини та Бойківщини, здійснено їх умовний поділ на центральні, західні і східні частини.

В ткацтві названих груп українців Карпат за рядом ознак ви­діляються тканини гірських і передгірних сіл. Такий умовний поділ існує у всіх інших видах традиційно-побутової та духовної куль­тури.

Основними з вищезгаданих комплексів тканин є: гуцульський, бойківський і лемківський.

Гуцульський комплекс характеризується перевагою вовняної сировини над льняною Г конопляною, особливо у гірських селах, використанням деяких старовинних знарядь ткацтва, саржевою, килимовою І перебірною техніками ткацтва, виготовленням різно­манітних сортів полотна для натільного, верхнього та поясного одягу.

Серед традиційних тканин інтер'ерного призначення перева­жають рушники, скатертини, наволочки, верети, ліжники, хідники, килими тощо.

Гуцульські скатерті, як І інші полотняні поштучні вироби, за характером художнього рішення споріднені між собою. Для них типовий тридільний уклад основних смуг орнаменту, з провідними ромбовидними, хрестовидними, зірчастими, розетковими мотивами та підпорядкованими їм дрібнішими елементами „крешітокз”, „гре­бінців”, „павучків” тощо.

Розвиток гуцульського килимарства почався відносно недав­но — в кінці XIX— на початку XXст. Художні якості гуцульських килимів базуються на принципах орнаментально-композиційного рішення традиційних верет, ліжників та ін. Становлення і розвиток килимарства Гуцульщини проходили під певним впливом килимарських центрів Поділля, Прикарпаття, Буковини. Характерна особливість килимів — поперечне розміщен­ня смуг орнаменту з виділенням трьох, п'яти, семи частин. В центрі кожноі з них — витягнуті фігури ромбів з виступаючими назовні гачкоподібними або зубчастими відростками.

Загалом для гуцульських тканин одягового та інтер'єрного при­значення характерна велика різноманітність структур, фактур, детальна розробка складних візерунків, чіткість композиційних ритмів, симетрія і поліхромність. Колорит базується на насичених,дзвінких, часом навіть контрастних тонах з вишуканими нюансами градацій теплих і холодних барв. При цьому для гірських сіл більш типова монохромність, а для передгірних — поліхромність. Тканинам бойківського комплексу властива перевага льняної і конопляної сировини, в гірських селах поряд з цим більше вико­ристовували овечу вовну. Серед тканин для одягу високими техно­логічними якостями характеризуються полотна і сукна.

Вивчення тенденції сучасного стану ткацтва українців Карпат переконливо засвідчує активний його розвиток. Виявляється спад­ковість і стійкість традицій у кожному з локальних мікрорайонів ткацтва і збагачення їх новими досягненнями. Чітко виявляє­ться тенденція відходу від попередньої замкнутості до активного сприйняття зовнішніх новацій. Помітними є взаємопроникнення і взаємозбагачення досягненнями ткацтва суміжних етнографічних груп (гуцулів, бойків, лемків), а також віддалених зон України і сусідніх груп іноетнічного населення в етноконтактній зоні. Вияви цієї тенденції особливо характерні для центрів ткацтва перехідної гуцульсько-бойківської смуги, а також віддалених від Гудульщини мікрорайонів карпатського ткацтва.

Значний розвиток художні тканини українців Карпат отримали на Гуцульщині, в закарпатській частині Бойківщини та рівнинних місцевостях Закарпаття. Особливо активно розвиваються такі види тканин, як скатерті, рушники, килими, ліжники, верети з різ­номанітними варіантами побудови геометричних і стилізовано-рослинних та геометричних мотивів.

Сьогодні велика роль належить творчим працівникам під­приємств народних художніх промислів, художникам, модельєрам і народним майстрам, їхні виставочні твори і малосерійні вироби сприяють збагаченню асортименту сучасного промислового вироб­ництва, всебічному розвитку цього виду творчості, ознайомленню широкої громадськості з кращими зразками.