Міністерство освіти і науки України
Вінницький державний педагогічний університет
ім. М. Коцюбинського
Інститут історії, етнології і права
Кафедра Історії України
Самостійна робота:
Підсобні промисли та художні ремеслаукраїнців
Виконав
Студент групи 2-В
Вінниця. 2008
План
Вступ
1. Мисливство
2. Рибальство
3. Вироби з дерева
4. Вироби зі шкіри
5. Гончарні вироби
6. Вишивка
7. Ткацтво
8. Килимарство
9. Гутне скло
10. Художній метал
11. Ковальство
12. Вироби з каменю, кістки та рогу
13. Художня обробка шкіри
14. Плетіння з рослинних матеріалів
15. Вироби з бісеру та ювелірні прикраси
Висновки
Список використаної літератури
Вступ
Художні ремесла та промисли — це засноване на ручній праці товарне виготовлення речей, що задовольняють виробничі, побутові, культові та обрядові потреби суспільства. Промислам передували ремесла.
Ремесла на Україні мають багатовікову історію. Зародилися вони ще за умов натурального господарства як допоміжні домашні заняття. Промисли з'явилися на пізнішому етапі розвитку суспільно-економічних відносин — при товарному виробництві. Перші виробничі об'єднання — цехи — на українських землях з'явилися в XIV—XV ст. спочатку у Києві, Львові, Галичі, Чернігові, Кам'янець-Подільському, Луцьку тощо, у XVII —XVIII ст. виникають мануфактури як виробничі організації з більш високою продуктивністю праці. Проте мануфактура виявилася не здатною повністю витіснити або ж замінити цехову систему, тим паче народні промисли. Це, зокрема, тому, що вона ігнорувала, нівелювала творчу особистість. Промисловий розвиток XIXст. також остаточно не усунув їх. Живучість багатьох художніх промислів зумовлена передусімтрадиціями, де вони виступають стійкою системою творення образів, естетичних уявлень, історично сформованих в певному середовищі. Це і матеріал, техніка його обробки і характер виготовлення предметів, а також принципи, прийоми втілення образу, в яких вирішальну роль відіграють художні особливості сюжетних зображень, форми виробів, орнаменту, виражених живописними, пластичними або ж графічними засобами.
Проте традиції не треба розуміти як канон. Вони розвиваються разом зі суспільним життям. Привнесені у них новації проходять певний етап кристалізації, очищення аж до остаточної апробації даним середовищем.
Народні ремесла та художні промисли посідали чільне місце у виробничій діяльності та духовному житті українського народу, зрозуміло, з врахуванням його соціальної диференціації, локальних особливостей, їх розвиток та побутування завжди зумовлені багатьма факторами, зокрема, природно-географічними умовами певної території. Наприклад, наявність покладів відповідної глини зумовлювала розвиток гончарства, хороші природні умови для вирощування конопель та льону — ткацтва і т. д. На їх розвиток також впливали інтенсивність торговельних та етнокультурних зв'язків. Далеко не останнє місце в цьому посідали війни і релігія, а конкретніше — конфесійна приналежність населення. Несучи вивірені віками народні уявлення про добро і красу, вони навіть у тяжкі часи Історії українського народу, зокрема в умовах штучно створюваних процесів етносоціальної інтеграції, бездуховності допомагали українському народові вижити як етнічній спільності.
Життєдайними для народних художніх промислів стали процеси, пов'язані з національним відродженням, піднесенням самосвідомості народу, зростанням його духовності.
До розповсюджених на Україні художніх промислів відносяться вишивка, виробництво художніх тканин, килимарство, різьбярство — взагалі художня обробка дерева, гончарство, гутне скло, художнє ковальство, обробка металів і ювелірних виробів, розпис тканин, в'язання, мереживо, художня обробка шкіри, каменю, кістки та рогу, художнє плетіння, вироби з бісеру. Виникли вони не водночас, та й значення їх у системі промислів неоднакове.
1. Мисливство
Мисливство та рибальство ще з давніх-давен були допоміжними заняттями населення, а її деяких регіонах навіть й основним засобом для існування. Мисливство не тільки забезпечувало додатковими доходами, а й їжею (м'ясом), хутром.
На землях України до XVIст. водилися ще такі звірі, як тури, зубри, дикі осли (кулани), а до XVIIIст.— лосі, олені, ведмеді, козулі, дикі свині, вовки, дикі коні, сайгаки. Дикі коні зникли на території південної України в середині XIXст., а сайгаки — наприкінці Х!Х ст. Багатий був край на куниць, борсуків, бобрів, лебедів, гусей, качок, журавлів, куріпок, перепелів, глухарів, рябчиків і т. д.
З розвитком феодалізму обмежується полювання на бобрів, куниць, а вже з XVI ст., коли основні мисливські масиви стали власністю феодалів, селяни були позбавлені права полювати на багатьох диких звірів.
Чільне місце серед промислів козацтва посідало мисливство. На землях Запорізької Січі існували спеціальні мисливські групи, котрі полювали на диких коней, козуль, оленів, бобрів, видр, лисиць і т. д. Одержане від промислу хутро і шкіру використовували для виготовлення одягу козаків або продажу. Незважаючи на заборону, селяни, зокрема на Поліссі та в Карпатах, продовжували займатися мисливством у період, вільний від польових робіт.
З давніх часів основним способом мисливства було колективне полювання зі списом, який мав крем'яний чи костяний наконечник. Винайдення лука і стріл дало змогу полювати на відстані.
Для вилову звірів та птахів використовували самоловні народні пристрої. Найстаріші за походженням ями (западниці) глибиною 1,6—2 м, які копали на звірячих стежках. Зверху їх прикривали хмизом чи бур'яном, на дні часто вкопували один або кілька загострених доверху кілків. Ями призначалися для виловлення вовків, кабанів, оленів, козуль. На Поліссі використовували уду — металевий стержень 15—20 см з пружиною і трьома гаками на кінці, куди прикріплювали м'ясо. Уду підвішували, і коли вовк або лисиця хапали цю принаду, гаки застрявали в роті. В Карпатах для ловлі ведмедів та вовків використовували «слупу» — два стовпи, між якими клали кілька тяжких колод і принаду. Звір, намагаючись дістати принаду, зрушував сторожок і звалював на себе колоди.
Існували також спеціальні вовківні — виплетені з лози кругові лабіринти, куди вовк легко заходив, шукаючи принаду, а вибратися вже не міг. На Поліссі для виловлення лосів використовували слупу — відрізаний кусок круглого дерева з видовбаною в середині діркою у формі пляшки. Запхавши йогу в цю слупу, лось не міг її витягнути. На тхорів, куниць, горностаїв та інших дрібних звірів ставили «підколоду», яка за будовою нагадувала слупу. Звірів та птахів ловили такожза допомогою сітох, петель, що встановлювали на стежках та водопоях звірів. Петлі ставили на «одушення» та «підрив». У першому випадку звір сам затягував петлю, а в другому — затягував зігнуте та зачіплене за вершок молоде дерево, до якого прив'язували петлю. Намагаючись вирватися, звір витягав вершок з-під сука іншого дерева, а це дерево, до якого прив'язана петля, л свою чергу випрямлялось і піднімало звіра над землею.
Сітки були самоловними, тобто такі, в яких звірина сама запутувалась, і підривні, коли, потягнувши за шнур, мисливці накривали або стягували краї сітки, коли туди потрапляли звір чи птиця.
З кінця XVIІІст. використовували капкани («заліт») та різноманітні механічні пристосування. Наприкінці XVIII ст. з'являються спеціальні мисливські руїнниці з витим і висвердленим стволами, їло мали різні назви — крем'япки, кріс, шомполка, одностволка, двосгнолім, курківка, беікурківка. Шомполку з крем'яними запалами використовували сільські мисливці до початку XXст.
Борсуків та лисиць могли також викурювати з їхніх нір або розкопувати. До вогнепальної зброї і різних механічних мисливських пристосувань було придумано чимало спеціальних знарядь — «вабиків», які поділяються на види: роги, ріжки, дудки, пищики та ін. Імітуючи голос звіра чи птаха, мисливець «вабиком» накликав на себе дичину. Найдавніший спосіб підваблювання полягав у вмінні імітувати звуки звірів і птахів голосом і свистом. До способів мисливства належать І різні форми маскування мисливця. В минулі часи з цією метою застосовували звірячі шкури, зелені гілки дерев, трави тощо.
Для мисливства використовували різні породи спеціально підготовлених собак. На сьогодні окремі види промислових звірів повністю знищені, а деякі на грані знищення. Держава вживає заходи щодо збереження та охорони тваринного світу. В цьому плані важливу роль відіграють природні заповідники.
2. Рибальство
В письмових джерелах XIV— XVIст. рибна ловля, торгівля рибою с одним з вагомих занять населення України. Найбільшими центрами рибальства були Дніпро та нижні гирлові частини рік півдня України, Полісся. За літописними даними ХНІ ст., рибу вивозили з нижньої течії Дніпра, інших місць Північного Причорномор'я до Галицького князівства. З Полісся велику кількість риби транспортували в центральні райони Польщі. На Поділлі, Волині, в Галичині вже з XIVст. почали створювати водойми — ставки для розведення риби. У XV—XVIст. власники-шляхтичі вели активну внутрішню та експортну торгівлю рибою, у зв'язку з чим розвивалось і ставкове господарство. Рибу — свіжу або засолену — відправляли на продаж. Велике значення мало рибальство на землях Запорізької Січі. Щороку тут «кидали ляси», тобто розподіляли риболовецькі й мисливські угіддя між куренями. Риба як джерело харчування для війська посідала перше місце. Одночасно чимало риби запорожці продавали або вимінювали на необхідні речі.
В період феодалізму селяни за право займатися рибною ловлею віддавали феодалу частину вилову або платили грошові повинності, давали транспорт для доставки риби, коноплі та льон для виготовлення сіток. У Карпатах селянам забороняли ловити рибу в гірських ріках, які належали князям.
Для збереження рибних запасів застосовували заборону, засновану на звичаєвому праві. Так, заборонялось ловити рибу під час нересту або пори її нагулу. Цього суворо дотримувались запорізькі козаки.
Розвиток капіталізму вплинув на організацію риболовного промислу. З'явилися орендарі, які за домовлену ціну брали на відповідний термін водний басейн, ставки, озера і організовували ловлю риби та її продаж. Транспортували сушену рибу у спеціальних мажах, солену — в бочках, а на Поліссі живу рибу перевозили спеціальними суднами в Польщу.
Найдавнішим способом вилову риби було печерування (руками). Потім винайшли снасті, плетені з лози у вигляді кошелів, верш, а також крючки й блешні. Починаючи з неоліту, рибу ловили сітями. До тих же часів належить і використання ятеря. Ще тоді широкого застосування набули різніспособи перегороджування вузьких річок, річкових рукавів і заток частоколом («заколи») і очеретом з утворенням вузьких проходів, в яких і виловлювали рибу вершами, ятерями, сітями, зокрема під час її весняного нересту або осіннього відпливу на глибокі місця.
На Україні відомі способи індивідуального і парного вилову риби гарпуновидними списами і остенями (осторогами), оснащеними 3 — 8 зубцями, тачковими самоловами, переметами, кормаками, бреднями («бродаками»), тканнцями («топтухами»), ковбешами («ковбенями»), хватками, самками, підсаками, передками (снасть для підводного лову) та ін. Всі ці способи, крім гарпунного, збереглись до наших днів.
Деякі з цих способів, наприклад, перегороджування річок частоколами, ловлення риби вночі остенями з підсвічуванням і без підсвічування під час нересту, саками, тачковими снастями, що мають примітивний хижацький характер, побутують ще на Поліссі. Характерним для цього регіону є широке розповсюдження ловлі риби неводами-бреднями. Гачкові снасті на Поліссі до недавнього часу не використовували.
До знарядь колективної ловлі належать волоки, косяки (великі сіті), мережі і неводи. Волоки — великі сіті, для закидання яких необхідно кілька чоловік. Неводи — спеціальні волоки, пристосовані переважно для підводної ловлі риби взимку. Існують спеціальні способи ловлі сомів, осетрових, язів, угрів, жерехів, в'юнів і т. д.
З рибною ловлею на ріках пов'язане виготовлення човнів, які в різних місцях України мають локальні назви.
3. Вироби з дерева
Обробка дерева — важливе і необхідне заняття населення, починаючи від будівництва житлових, господарських споруд і закінчуючи необхідними речами домашнього вжитку (бочки, миски, ложки і т. д.), виготовленням засобів транспорту: фір, саней, лодок, барж тощо. Сільські ремісники по обробці дерева користувались обмеженими засобами праці: сокирою, ножем, пилкою, яка ввійшла в побут у XVIIIст., та ін.
Процес обробки дерева поділяли на декілька стадій. Спочатку дерево зрубували сокирою (пізніше його підрізували пилкою), потім розколювали на плахи або дошки, тесали. Крім плах та дощок з круглого дерева робили кісткове дерево (обтесане з чотирьох сторін), тобто балки, крокви, які йшли на будівництво хат. Виникла професія теслів, котрі займались спорудженням житлових та промислових будівель.
З XVIст. розпочинається масове будівництво тартаків, що працювали за допомогою води. Одночасно з тартаками основну масу дощок і балок виробляли ручними пилами.
У великих масштабах розгорнулось виробництво будівельних дерев'яних матеріалів у районах Українських Карпат та Полісся, які не тільки забезпечували внутрішній ринок, а йшли також на експорт. Характеризуючи лісову господарку періоду феодалізму, В. Лозинський писав: «Цілі ліси плили до Гданська з польського дерева. Будувались флоти: ганзенські, англійські, голландські. Решта йшла на ванчоси, клепки, фальби і найбільше — на попіл».
У XIXст. чимало будівельних матеріалів направляли Дністром до Чорного моря.
У деревообробних промислах чільне місце посідало боднарство, тобто виробництво з клепок бочок, цебрів, хлібних діж, відер різних форм, бодень, скринь. Боднарство як самостійна галузь народного промислу було розвинуте на Прикарпатті у зв'язку з транспортуванням солі. Бочки виробляли декількох гатунків: скарбові, вендичні, ординаційні, з уторами. Найповніші дані про їх виробництво маємо з 1773 р.
На Прикарпатті та в Карпатах найбільше виробляли ґонти і драниці. Технікою цього виробництва володіло все чоловіче населення. Ремісник за день, наприклад, виробляв 5 кіп довгих або 6,6 копи коротких ґонтів. Ґонти та драниці продавали на внутрішньому ринку і направляли на експорт в Угорщину і до Гданжа. Так, на кінець XVIIIст. щорічно у Гданськ відправляли від 15 до 24 тис. кіп ґонтів. Дніпром до Одеси в 1840 р. відправили 3615 000 ґонтів і 344 000 дранок. Як небезпідставне стверджують деякі дослідники, у Карпатах щорічно виробляли мільярди ґонтів.
Карпатські та прикарпатські селяни, які впродовж століть займались обробкою лісоматеріалів, стали добрими теслями, їх досвід передавався із покоління в покоління. Так, на початку XXст. у с. Старі Богородчани з 900 чол. 350 були теслями та ґонтарями.
Будівництво річкових суден — важливий народний промисел — розпочалося в ранньому середньовіччі та припинилось у другій половині XIXст., коли воно перейшло в руки капіталістів. Судна будували на Дніпрі, Дністрі, Сяні, Бузі та інших річках і притоках. Уже в часи Київської Русі слов'яни мали цілком самобутні, досконалої конструкції човни. Про це свідчать літописи і «Руська Правда», де згадуються човни, насади, струги, кораблі та ін.
Запорізькі козаки плавали на човнах-чайках або, як їх Іде називали, байдаках. Основою чайки був видовбаний з верби або липи човен, обшитий дошками. Чайка досягала 60 футів довжини, 10—12 ширини і близько 12 глибини. До бортів прив'язували обводку з очерету чи рогози, яка захищала човен від потоплення. Найпростішою формою українського човна, яким користувались на невеликих ріках та озерах рибалки, був човен, видовбаний з одної суцільної колоди.
У XVIст. для перевезення вантажів та людей на ріках України використовували різноманітні типи човнів — дубаси, шкути, комеги, півком'яги, галери. Через ріки перевозили людей та вантажі паромами.
Торгівля не могла обійтися без річкового транспорту, тому, починаючи з XVIст., розпочинається масове будівництво різних типів суден. Однак для цього в свою чергу необхідні були спеціальні будівельні матеріали — борти, дранки, карпаки та кривулі. Борти — бруси довжиною 17—22 см, товщиною до 8 см — виготовляли з ялиці, сосен, смереки, різали ручними пилами з дерев, які мали діаметр щонайменше 65 см. Карпаки виготовляли з ялиці, сосни, смереки; вони мали внизу діаметр 13—30 см, довжину 3—4 м. З карпаків виготовляли основу судна, а з бортів — дно та борти.
Досить складна справа — заготовлення карпаків. Насамперед треба було знайти дерево без сучків та галуззя висотою 8—9 м. Робітник вилазив на верх дерева і свердлив його до середини. Переконавшись, що воно доброякісне, його викопували. В люстрації Старосільської солеварні у 1565—1566 рр. зазначено: адміністрація купує шкути у шляхти, за які платить по 15, 18, 20, а за деякі — 25 гривен. Шкути шляхта виробляла у власних лісах, а в підданих купували дешевше — по 13—14 гривень.
Найбільше суден у XVI—XVIIст. будували на ріках басейну Чорного моря. Але так само був поширений промисел на ріках басейну Вісли. Ось яке повідомлення про цей промисел на річці Сян 1775 р.: «Всі спекулянти, які живуть коло ріки Сян, в тому числі і ярославські міщани, живуть тільки з будівництва суден, за які отримують значні прибутки». Так, за неповними даними, тільки до Гданська у 1771 р. направлено 527 шкут, 101 комегу, 97 галер, 26 биків. Судна будували і на р. Віслі. Коли на початку XIXст. виникла торгівля з півднем України, то в басейні р. Дністер щорічно будували близько 500 галер, значна кількість яких призначалась на продаж.
Дерево, крім суден, сплавляли плотами — тратвами, дара-бами. Щорічно до Гданська в середньому відправляли близько 277 плотів. Тільки в 1835 р. на південь України Дністром сплавлено 159 плотів та 6 паромів з деревом.
Важливу роль у середньовіччі відігравав попіл. Його використовували для вибілення полотна, оброблення шкіри, виробництва мила, фарб. Випалювання попелу набуло масового характеру в Карпатах та Прикарпатті. Щорічно вивозили у Гданськ 14000—23 000 бочок попелу. З нього виробляли поташ, для чого будували спеціальні виробничі приміщення. Про зростання виробництва поташу свідчать такі дані: якщо в 1772 р. до Гданська відправлено 21000 бочок поташу, то в 1795 р. — 140 000.
Селяни випалювали вугілля, спочатку у незначній кількості, необхідній для виплавлення болотної залізної руди в димарнях та для ковальських майстерень, а починаючи з другої половини XVIIIст.— масово. Сам процес випалювання не був простим і вимагав відповідних знань
29-04-2015, 02:31