В Галичині осередками виробництва тканин стали Глиняни, Заліщики, Косів та ін. Тут виробництво триває, зазнаючи з 1940 р. кардинальних організаційних змін, до наших днів. У таких відомих центрах ткання, як Решетилівка, Діхтярі, Богуслав, Кролевець та інші у 20-30-х роках XXст. цей вид художнього народного ремесла повністю переведений на засади фабричного виробництва. За останні роки художнім ткацтвом захоплюються поодинокі ентузіасти народного мистецтва — в домашніх умовах тчуть художні тканини різноманітного призначення, передусім декоративного. Широко відомою такою майстринею є Г. Василащук із с. Шешор на Гуцульщині. Поширеним видом орнаментального ткання є ліжникарство. Живучість традицій, піднесення свідомості народу — запорука збереження ткацтва як домашнього промислу і в майбутньому.
8. Килимарство
Килимарство — невід'ємна частина культури народу. Килими здавен використовують у побуті, церковних інтер'єрах, обрядовості. Ними накривали столи, ослони, скрині, постіль, підлоги, завішували стіни, покривали сани, вони входили у віно молодої. їх використовували і на похоронах. Залежно від призначення, килими мали відповідні форми, декор. Наприклад, вузькі та довгі служили для накриття лав, з мотивами хреста та «голгофи» — для похоронного обряду.
Найдавніші відомості про килими зберегли літописи X— XIIст. (менше — археологія), зокрема, в описах похоронів князів Олега, Володимира, Василька, Андрія Боголюбського. Килими того часу виконували нескладною технікою, подібною до простого плетіння, з місцевої сировини: льону, конопель та овечої вовни, їх орнамент був скромний,— паралельні смуги з геометричних узорів. Барвники виготовляли з рослин, наприклад, лушпиння цибулі, кори вільхи, дуба, ягід крушини тощо. З комах — червця та кошенілі отримували червоний барвник. Ткали ручним способом на вертикальних і горизонтальних верстатах. Всі килими, що виробляли на Україні, можна поділити на два основних види: гладенькі (основний) та ворсові. На перші з них візерунок наносився переплетінням основи кольоровими нитками (гребінкова техніка). Такі килими були найбільш поширені на Подніпров'ї, Східному Поділлі. Ворсові килими створюють через нав'язування на нитках основи вузлів з кольорової вовни. Товщина такого килима залежить від висоти зістриженої нав'язаної нитки. Часто якість килима залежить від кількості таких вузлів та 1 дц2 . За декором килими поділяються на килими з рослинним і геометричним орнаментом. З рослинним найбільш розповсюджені на Подніпров'ї, Східному Поділлі, Буковині, з геометричним — Прикарпатті, Карпатах, Закарпатті.
Килимарство виникло як домашній промисел. Вже в часи Київської Русі воно виділяється в окреме ремесло. В XIVст. виникають цехи виробництва килимів. У XV—XVIст. килими все більше місце посідають у феодальному побуті, житті міщан. Різко зростає торгівля ними. Килимарські майстерні з підневільною кріпацькою працею створюються при поміщицьких володіннях. В інвентарних описах феодальних володінь трапляється назва панський килим. Виготовлювані намануфактурах у XVII— початку XIXст. на замовлення панів, вони відрізнялися від народних внесенням в них композиційних, образних орнаментальних схем, запозичених з європейських художніх стилів — барокко, рококо, класицизму. З другої половини XVII ст. їх поступово витісняють ткацькі мануфактури, створювані переважно окремими магнатами, наприклад, князями Чарторийськими в Корці на Волині, Розумовським у його маєтку с. Черняхівці, Полуботком — ус. Михайлівка і т. д. Були такі мануфактури в Ямполі, Немирові, Горохові, Збаражі, Сатанові, Лагодові, Бродах та Львові. Тут поряд з тканням різних тканин виготовляли килими. Особливо славилися дорогі килими з введенням у них золотих та срібних ниток, вироблюваних у Львові. В окремих мануфактурах, наприклад, у відомій з початку XVIIIст. мануфактурі київського стольника Олізара на Волині, виробляли гобелени. Здебільшого ткали килими гладенькі, безворсові. Із ворсових, що виробляли складнішою технікою («вузликовою», «присгригуванням»), зберігся килим з датою 1698 р. з Лагодова (Львівський музей етнографії та художнього промислу). Він відзначається багатим орнаментом.
Значного піднесення килимарство зазнало у XVIIIст. на Полтавщині та Чернігівщині. Воно грунтувалося на традиційному Домашньому виробництві. На виготовлення йшла місцева сировина, а творцями були переважно жінки. Міське виробництво килимів майже занепало.
Для килимів Лівобережжя характерне зображення великих, здебільшого стилізованих квітів, галузок, букетів. На Правобережжі такі ж орнаментальні мотиви мали менші, дрібніші форми. Відмінності у колориті зводилися до того, що на килимах з Лівобережжя він відзначався поєднанням золотисто-жовтих, синіх, коричневих та рожевих кольорів, на килимах з Правобережжя вводився ще червоний та чорний. Колір тла завжди був контрастним стосовно кайми. На килимах Східного Поділля домінуючим був червоний колір. Для волинських та поліських килимів характерне розбиття (поділ) поля килима на орнаментальні поля з геометричним або рослинним, але дуже геометризованим орнаментом, та каймою з геометричним орнаментом. Дуже складною є семантика мотивів орнаменту поліських килимів, помітний їх зв'язок зі слов'янською (праслав'янською) світопоглядноюсистемою.
У XIXст. килими переважно виробляли в домашніх умовах. Фабричне виробництво дешевих тканин, засилля скупщиків призвело до остаточного занепаду мануфактур, міських майстерень. Поступово, в другій половині XIXст., килимарство згасає і як домашній промисел. Щоб підтримати його, а водночас і послабити зростання безробіття на землях, що входили до складу російської держави, окремі меценати вживали для цього конкретні заходи. Наприклад, організували школи-майстерні, скуповування і продаж домашніх килимів. Школи-майстерні були інколи дуже активними і діяльними, наприклад, організовані Чернігівським, Полтавським земствами, зокрема, в Діхтярях, або ж школа-майстерня, створена меценатом Федоровичем у с. Вікно на Тернопільщині.
Не завжди виготовлювані тут килими мали якість справді художніх народних виробів. У гонитві за економічною вигодою їх часто-густо виконували за ескізами художників-професіоналів, і вони ставали підробкою «під народні».
Доля традиційних осередків килимарства на Україні після 1920 р. була різною: на східноукраїнських землях вони зазнали тиску планового колективного господарювання, на західних — конкуренції з боку фабричної продукції.
Здебільшого вони збереглися, хоча кількість індивідуальних майстрів дуже зменшилася (їх замінили фабрики — Решетилівська, Діхтярська, Хотинська, Клембівська, Смілянська, Богуславська, художні цехи в с. Кути, Пістинь, Яблунів та Гуцульщині і т. д.). У карпатських районах килимарство не має таких традицій, як, наприклад, Наддніпрянщина. Процес відродження килимарства має добрі результати і на Закарпатті. Народні майстри — носії традиційного розуміння краси і доцільності, що виступають у комплексі художньо-образного ладу створюваних килимів. Ці основоположні творчі принципи є запорукою існування килимарства.
9. Гутне скло
Київська Русь вже знала вироби зі скла. Ремісники вміли виготовляти цей незвичний матеріал із місцевої сировини (кварцовий пісок, дерево). Вони володіли різною технікою формотворення та декорування. Археологічні знахідки, літературні джерела свідчать про виробництво жіночих прикрас — браслетів, перетеше, намиста, окремих видів посуду, наприклад «скляниці» та ін. Майстри знали секрети виготовлення різноколірної смальти (скломаси), з неї виконувалися мозаїчні розписи. Богоматір Оранта з Софії Київської — це не тільки свідчення про талановитість ЇЇ творців — художників, а й про технологічні можливості у виготовленні такої кількості (близько 200) кольорів смальти, з якої створений цей шедевр XI ст. Скло застосовувалося у будівельній справі. У побут, будівлю воно ввійшло ще пізніше. Кількість майстерень з виробництва скла, так званих гут, та виробів з нього постійно зростала. Виникали вони в багатих на ліс місцевостях (з дерева виготовлявся поташ — обов'язковий компонент для «варіння скла»). Вже в XVI — XVIIст. на Київщині, Чернігівщині, Прикарпатті та деяких інших регіонах України їх було близько ЗО. Із розплавленого скла при допомозі трубки або так званої понтїі методом вільного видування майстри, застосовуючи декілька простих інструментів — щипці, ножиці, виготовляли різноманітний посуд -— кухлі, чарки, штофи, сули, баклаги тощо. Особливо цінувався фігурний посуд для різних міцних напоїв, наприклад, якими користувалися в свята та з нагоди урочистих подій. Із скломаси формували свічники, з неї виготовляли дитячі забавки — баранці, півники, а також жіночі прикраси, передусім намисто. Віконні шибки невеликих розмірів, переважно круглої форми, виробляли на тих же гутах. Прямокутні шибки, як правило невеликих параметрів, робили із так званої халяви — видутої із цієї ж скломаси у подобі циліндра і відтак розрізаного на куски. У XVIII— початку XIXст. широкою популярністю користувався скляний посуд: різноманітні штофи, баклаги, чарки з мальованими на поверхні візерунками — рослинно-квітковими композиціями, рідше — побутовими сценами. Такі вироби були бажаним товаром у сусідніх країнах, зокрема, в Росії, куди в XVII—XVIIIст. їх вивозили у значній кількості.
Поступово речей утилітарного призначення, переважно посуду, виробляється все більше, їх форми спрощуються, з них щезає декор. Вони втрачають риси національної специфіки. Перехід у XIXст. до заводського скловиробництва зумовив занепад гутного склярства — воно не витримало конкуренції з промисловим виробництвом. В свою чергу, ці підприємства на Україні поступаються в суперництві за споживача із закордонною масовою і більш дешевою продукцією. В другій половині XIXст. традиції художнього скла не розвиваються.
Відродилось гутне, тобто вільноформовине, художнє скло у післявоєнний час. Велика заслуга у цьому не тільки М. Павловського, П. Семененка, Й. Гулянського, котрі практично започаткували, вірніше, почали відроджувати художнє склярство в артільному цеху Львова (згодом такі виникли у Самборі, Стрию, Жовкві), а й таких дослідників, ентузіастів народного мистецтва, як С. Вальницька, І. Гургула. їх співпраця з майстрами сприяла відродженню забутих традицій. З 1960 р. художні вироби з гутного скла, створені на підприємствах України (передусім у Львові — кераміко-скульптурна фабрика, частково — фірма «Райдуга»), почали здобувати світову славу, а майстри М. Павловський, Б. Валько, Д. Думич, О. Гера, М. Тарновський, Я, Мацієїзський та інші сталії визнаними творцями художніх виробів зі скла.
10. Художній метал
Археологічні відомості про початки художньої обробки металу на землях України відносяться до найдавніших часів. Високого розквіту це ремесло досягло в Київській Русі. У містах, багатьох селах з металу, передусім бронзи, а також золота та срібла ливарники, ювеліри, ковалі виготовляли речі декоративного та культового призначення. Виробляли й предмети побуту. Металообробництво довгі століття існувало у двох формах — як цехове виробництво та народний домашній промисел. Якщо перше переважно обслуговувало ринок, то сільські ковалі, слюсарі задовольняли потреби у кутих хрестах, окуттях дверей, скринь, замках і т. д. стосовно вузького кола людей — середовища, в якому жили. Це детермінувало збереження та розвиток місцевих традицій у даному виді творчості. Такий промисел був розвинутий практично на території всієї України. Цехове (міське) металообробне ремесло високого розвитку досягло в XVII—XVIIIст. у Львові. Тут існувало декілька цехів, де виробляли свічники, різний посуд, рефлектори, замки. Славилися своєю роботою львівські зброярі та ювеліри.
Художніми якостями відзначалися металеві вироби народних майстрів зі Східних Карпат (с. Криворівня, Голови, Путила, Ростоки та ін.). Метал, в основному кольоровий, використовували переважно для оздоблення дерев'яних та шкіряних речей, палиць, тобівок, чересів тощо, або ж з нього виготовляли різні предмети вжитку, зокрема люльки. Великою популярністю користувалися литі, оздоблені орнаментальними мотивами, виконані різними техніками пряжки, застібки, лускоріхи, гольники.В їх формах, декорі проступають традиційні мотиви орнаменту, наприклад, солярні знаки. Із кольорових металів народні майстри створювали неповторні за красою ювелірні вироби, в тому числі жіночі прикраси — перстені, кульчики, а також нашийні «шелести», в яких на низці послідовно чергувалися литі фігурні хрестики та круглі дзвіночки (рудимент давніх, дохристиянських вірувань). У міських осередках, зокрема Києві, Львові (хоча ливарні виробництва існували в більшості міст на Україні у XVII—XVIII ст.), відливали дзвони, гармати, а з олова, мосяжу та срібла — предмети домашнього вжитку — свічники, посуд, каламарі. На особливому становищі перебували ремісники, котрі виготовляли зброю та ювелірні вироби з дорогоцінних металів (у Львові славилися виробами ювеліри-вірмени).
Ринкові відносини в XIXст. зумовлювали постійне скорочення виробництва таких речей. Цьому прагнули протидіяти різні товариства, організації, передусім через підготовку майстрів. Так, 1904 р. у Вижниці на гуцульській Буковині була відкрита школа, де Шкрібляк і Мегеденюк навчали традиційного різьблення та металірства.
Народний промисел художньої обробки металу ніколи остаточно не занепадав, він або скорочувався, або навпаки — ставав все популярнішим. При цьому традиційні форми, декор, прийоми технології не тільки не втрачалися, а й збагачувалися за рахунок використовування нових матеріалів — алюмінію, сталі. Більш широко застосовуються карбування, лиття, інкрустація, гравірування, протравлювання різними кислотами та лугами, штампування, гальванопластика. Успішно працюють у цих техніках майстри, зокрема, Р. Стринадюк та М. Шпадгок із с. Брустури на Гуцульщині.
11. Ковальство
Виробництвом металевих виробів різноманітного призначення займались ковалі, їх вироби, знаряддя виробництва, вжиткові речі — світильники, ковані, тобто окуті залізом, дерев'яні скрині, без яких на Україні не могла обійтися жодна родина, часто були позначені високими естетичними якостями. За формами, конструктивними особливостями, а ще більше їх деком, де поряд з розписами, малюванням видне місце посідалидекоративні, тобто копані залізні лиштви, окуття, замки, ручки фігурних форм, вирізнялися скрині зі Слобідщини, Поділля, Волині. Художнє ковальство як вид декоративно-ужиткового мистецтва набуло доволі широкого визнання у 1960—1970 рр. і репрезентоване такими видатними майстрами, як В. Миловзоров із Києва та О. Боньковський зі Львова.
12. Вироби з каменю, кістки та рогу
Вже в епоху неоліту люди, котрі жили на території теперішньої України, вміли виробляти необхідні речі — різноманітні скрібки, наконечники списів, амулети з каменю, кістки та рогу. Окремі з них прикрашали простими лініями, зигзагами, крапками, нанесеними гострим предметом або охрою. В часи Київської Русі із кості виготовляли деталі для луків, сагайдаків, ґудзики, гребінці. З каменю, передусім шиферу, вирізували сакральні речі, зокрема, невеличкі нагрудні іконки, а також тягарці (пряслиця) до веретен. З рогу тура виробляли посуд для пиття (відомий такий з Xст., прикрашений срібною багато декорованою оправою, з «Чорної могили» у Чернігові). Збереглися порохівниці, зроблені з оленячого рогу в XVII— XVIIIст. Вони прикрашені рослинним, рідше — геометричним орнаментом, нанесеним різьбленням або ризуванням. Кістка, ріг, рідше камінь використовувалися в інкрустації меблів. Сучасні майстри з цих матеріалів вирізують речі здебільшого сувенірного характеру.
13. Художня обробка шкіри
В побуті населення України з незапам'ятних часів використовується шкіра, передусім для виготовлення взуття. Вже в Київській Русі були у вжитку чоботи з дорогої шкіри — сап'яну. Зі шкіри робили обкладинки до книг, використовували її також у військовій справі (сідла, піхви, збруя і т. д.).
В середні віки речі зі шкіри, хутра виробляли в цехах Києва, Львова, Кам'янця-Подільського, Луцька та багатьох інших міст. Часто вони були предметом експорту. Зрозуміло, крім високих утилітарних якостей вони відзначалися і художніми.
В XIXст., зокрема з другої його половини, виробництво тобівок, чересів, футлярів, киптарів, постолів з металевими прикрасами набуло особливого розвитку на Гуцульщині. Цейвид народного художнього промислу існує й розвивається в наш час. Його основні центри й надалі зберігаються в карпатському регіоні.
14. Плетіння з рослинних матеріалів
До давніх видів народної творчості відноситься плетіння з різних рослинних матеріалів — лози, рогози, соломи, коренів тощо. Це кошики різного призначення (для перенесення картоплі, овочів, грибів, збереження м'яса, св'ячення паски), солом'яники на зерно, рогозяні мішки, покривала, хідники, меблі, іграшки, компоненти одягу тощо. Більшість з цих виробів мали естетичний вигляд, їх декоративізм був зумовлений не стільки матеріалом, технологією виконання, як привнесенням неповторного творчого начала їх виконавцями. Наприклад, лоза, з якої був плетений кошик, мала різну товщину, колір (природний або наданий їй), і майстер, відповідно її підбираючи і переплітаючи, надавав виробу певної емоційної вимовності.
У другій половині XIXст. створюються численні промисли для плетіння виробів, передусім з лози (кошики та меблі). Виникають так звані кошикарські школи. І не тільки у містах (Львів, Тернопіль, Станіслав та інші), а й у селах Чернігівщини, Поділля, Галичини. В них навчання (1—2 роки) поєднувалося з практичною виробничою діяльністю — виготовляли крісла, етажерки, трюмо, шкатулки, кошики, а з соломи — жіночі та чоловічі капелюхи.
В наш час асортимент таких виробів скоротився. Натомість окремі досвідчені майстри (наприклад, Я. Ремінецький з Тернополя) виробляють із рогози, обгорток качанів кукурудзи фігурні композиції (народні типи, жанрові сценки тощо) сувенірного призначення.
15. Вироби з бісеру та ювелірні прикраси
З XIXст. на Україні "популярними стали вироби з бісеру. Це передусім жіночі прикраси. З фабричних намистин із фарфору та кольорового скла в домашніх умовах виготовляли гердани (Гуцульщина, Поділля), «силлнки» (Закарпаття), «крайки» (Лемківщина). Бісер широко використовували і для декорування жіночого одягу. Традиційне використання бісеру не припинилося і в наш час, тільки розширився діапазон йогозастосування (наприклад, для виготовлення настінних панно, картин тощо).
Окремі види художніх ремесел, промислів, що були поширені в часи Київської Русі, наприклад, виробництво жіночих прикрас з дорогоцінних металів та ємалі з перегородчастою емаллю, браслети, нагрудні хрести в наступні віки зазнали трансформації, але ніколи не припинялися, за винятком виробів з перегородчастої емалі. Так, на Подніпров'ї у XVIII— XIXст. було розповсюджене виробництво таких жіночих прикрас, як дукачі.
Ремесла, народні художні
29-04-2015, 02:31