Сільське господарство

.

Сільське господарство – одна з головних галузей матеріального виробництва, що має важливе значення для постачання продовольства для населення та сировини для промисловости. У світі спостерігається бесперервний приріст сільскогосподарського виробництва, але це відноситься перш за все до економічно розвинених країн. В державах, що розвиваються, сільське господарство не в змозі прогодувати власне населення. Це пояснюється тим, що через низку соціально-політичних факторів науково-технична революція поки ще слабко вплинула на сільське господарство економічно малоразвитих країн.

Науково-технична революція у сільському господарстві полягає у комплексний механізації усіх галузей сільськогосподарського виробництва, у хімізації сільського господарства, у застосуванні досягнень аграрної та біологічної науки. Активне впрвадження досягнень НТР допомагає одержати великий економичний ефект при менших витратах праці та енергії. Уміле застосування мінеральних добрів, своєчасна та якісна машинна обробка землі, висока якість насіння дозволяють багаторазово підвищити врожайність у рослинництві. Економічний розвиток світового сільського господарства відбувається на підставі агропромислової інтеграції, тобто об’єднання безпосередніх виробників сільськогосподарської продукції з підприємствами, що переробляють цю продукцію, а також з виробниками сільськогосподарських машин, мінеральних добрив, отрутохімікатів, з заготівельниками, транспортними, збутовими фірмами.

Основу сільськогосподарського виробництва творять земельні ресурси. Землі, придатні для ведення сільського господарства, одержали назву сільськогосподарських угідь. Сільськогосподарські угіддя займають на земній кулі приблизно 1/3 суші, або 4,5 млрд. га. Угіддя складаються з ріллі (засів та пар, включаючи городи), перелогів, сінокосів, пасовищ, насаджень. У складі оброблюваних земель на ріллю у світі припадає близько 1,4 млрд. га, на багаторічні насадження – до 0,4 млрд. Га.

В Європі оброблювані землі мають найбільшу питому вагу, що пояснюється історично тривалим землеробським освоєнням даної території, щільністю населення та сприятливими природними умовами.

В Азії середній показник освоєності земель також досить високий: розорані максимально можливо рівнини сходу, півдня та південного сходу, у той час як пустельні райони південного заходу та центру освоєні тільки у окремих оазах. У Північній Америці, Росії, Білорусії, Україні, Казахстані показники розораності змінюються від 6 % у зоні лісів до 35 – 40 % у зонах лісостепу та степу.

У Латинській Америці та Африці показники розораності земель майже однакові. У Південній Америці найнижчий показник припадає на найбільш зволожену частину материка – басейн річки Амазонки, а у Африці – на найпосушливішу частину, пустелю Сахару.

Територія Австралії слабко розорана, що пояснюється посушливістю клімату та незначною мережею внутрішніх вод. Але, з іншого боку, з тих же причин у Австралії найбільша питома вага кормових угідь: понад 50 % її території (середньосвітовий показник – 22 %).

В Азії кормові угіддя займають тільки 10 % земель, а в Африці – 26 %. Інші регіони займають проміжне положення. Слід сказати, що не всі регіони світу орієнтуються на кормову базу природних пасовищ. Так, у розвинених країнах тваринництво забезпечується кормами перш за все за рахунок продукції рільництва.

Традиційне сільське господарство ділять на дві галузі: рослинництво та тваринництво. Рослинництво вважається провідною галуззю, бо, окрім продуктів харчування та сировини для промисловості, воно виробляє корми для домашніх тварин. Мало залежить від рослинництва лише пасовищне та кочове тваринництво.

Зернові культури займають більшу частину посівних площ земної кулі. Найбільше поширені з зернових продовольчих культур пшениця та рис, а з кормових – кукурудза, жито та овес.

Пшениця – найбільш розповсюджена та найважливіша продовольча культура, районована від південних областей Австралії та Південної Америки до Північного Полярного кола, від рівнин та низин – до високогірних районів (3500 – 4000 м). Таке поширення пшениці дозволяє збирати врожай практично цілий рік: у січні – в Австралії, у липні-серпні – у країнах Європи тощо.

На світовий ринок щороку надходить біля 200 млн. т. Зерна, у тому числі 90-100 млн. т. Пшениці. Експорт пшениці виявився сконцентрованим в руках порівняно невеликої групи країн – США, Канади, Франції, Австралії, Аргентини. При цьому частка США складає біля 50 % світового експорту пшениці.

Великими імпортерами зерна (більше 50 % світового імпорту) є країни, що розвиваються. Вони ввозять головним чином продовольче зерно. Наприклад, Єгипет завозить щороку біля 10 млн. т. зерна, Бразилія – 5 млн. т. Але найбільшими імпортерами зерна є Японія (біля 30 млн. т. щороку) та Росія (27 – 35 млн. т.). До імпортерів належать також Великобританія, Неміч чина, Нідерланди, Швейцарія, Китай.

Рис культивують перш за все у країнах Південної, Східної та Південно-Східної Азії. На ці регіони припадає близько 90 % світового збору рису. Посіви рису є також у Центральній Азії, південних районах Європи, на півдні Північної Америки та у окремих регіонах Південної Америки. Найбільшими виробниками рису є Китай, В’єтнам, Корея, Індія, Індонезія, Бангладеш, Таїланд, Бірма, Філіппіни, Бразилія, Мексика, Мадагаскар, Японія, США, Італія, Іспанія.

Азіатські країни – великі виробники рису (тільки Китай та Індія дають понад половину світового врожаю), але до числа найбільших експортерів вони не входять, що пояснюється більшою кількістю населення у цих країнах. Натомість основними експортерами рису є Таїланд, США, М’янма, Італія, а імпортерами – Індонезія, Іран, країни Європи.

Кукурудза у більшості країн є кормовою культурою. Але в окремих країнах вона вживається як продовольче зерно. Майже половина кукурудзи, що виробляється у світі, припадає на США. Великими виробниками кукурудзи також є Китай, Франція, ПАР, Бразилія, Мексика, Аргентина, Україна, Росія, Румунія. Основні експортери кукурудзи: США, Аргентина, Франція, Таїланд, ПАР. Головними імпортерами цього зерна є країни Європи та Японія.

До технічних культур відносяться цукроносні, олійні, волокнисті культури та каучуконоси. До цукроносних культур відносяться цукрова тростина та цукровий буряк. Більше половини цукру виробляється з цукрової тростини – тропічної трав’янистої однорічної культури. Цукрову тростину переробляють поблизу плантацій, бо її перевезення та тривале зберігання пов’язане з великими труднощами. Отриманий у результаті переробки цукор-сирець транспортується на будь-яку відстань на цукрорафінадні заводи. Цукрову тростину вирощують у США, Мексиці, Бразилії, Австралії, на Кубі, Філіппінах, у Пакистані ,Аргентині, ПАР, Перу, В’єтнамі, Китаї. Головні експортери тростинного цукру-сирцю: Куба, Бразилія, Мексика, Ямайка, Пуерто-Рико, Філіппіни, Маврикій, Австралія . Основними імпортерами є країни Європи, Японія, Канада.

Цукровий буряк як цукроносна культура з кожним роком набуває дедалі більшого значення. Вирощують його переважно у країнах Європи та Північної Америки. Головними виробниками цукру-сирцю з цукрового буряку є Франція, Німеччина, Україна, Італія, Росія, Великобританія, Іспанія, Польща, Чехія, Словаччина. Великих експортерів бурякового цукру немає. Виняток становить хіба що Франція. Поступово стає великим експортером цього продукту Україна. Більшість країн Європи та США імпортують цукор, навіть якщо у них є власне виробництво.

Олійні культури є сировиною для одержання жирів рослинного походження, що відіграють у раціоні харчування питомішу роль, ніж жири тваринного походження. Головною олійною культурою є соєві боби, з яких у світі отримують до 1/3 олії. Близько 60 % збору соєвих бобів та 80 % виробництва припадає на США. Ця олія виробляється також у Китаї, Кореї, Японії, Канаді Бразилії, Індонезії. Важливе значення для корму худоби має те, що залишається після видобування олії з бобів, - соєвий шрот. Його експортують з США до країн Європи.

Арахіс вирощують у багатьох країнах субтропіків та тропіків. Він поширений в Індії, Нігерії, країнах Західної Африки, Індонезії, Бразилії, Аргентині, США, Китаї. Основні експортери – країни Західної Африки, імпортери – країни Європи.

Рапс – однорічна трав’яниста рослина; розповсюджений як олійна культура у Польщі, Угорщині, країнах Північної Європи, США, Канаді, Китаї. Найбільшим експортером рапсового насіння та олії є Канада.

Соняшник вирощується головним чином у Росії, Україні, країнах південної Європи, США, Аргентині, Китаї.

Найбільшу кількість бавовняного насіння збирають в Індії, Пакистані, Китаї, США, Узбекистані.

Окрім згаданих польових олійних культур, є важливі деревні олійні культури. Так сушена м’якоть кокосових горіхів (копра) переробляється на кокосову олію. Половина світового виробництва копри припадає на Філіппіни. У країнах південно-східної Азії та екваторіальної Африки поширені оливні пальми, з плодів яких одержують пальмову та пальмово-ядрову олію, що використовується як у харчовий, так і у парфумерній промисловості.

Значне місце серед продукції олії займає маслична олія, що одержується з маслин – плодів оливкового дерева. Основний регіон вирощування довгорічних оливкових дерев – середземноморські країни. Перше місце належить Італії, друге – Іспанії, потім ідуть Португалія Греція, Туреччина, Кіпр, країни Північної Африки, Албанія, Болгарія.

Волокнисті культури є сировиною для текстильної промисловості. Більша частина їх вирощується в країнах і районах тропічного і субтропічного клімату. Найважливішою волокнистою культурою є бавовник. Найцінніші сорти бавовнику вирощуються в пустелях при штучному зрошенні (країнах Північної Африки).

Посіви бавовнику у світі займають близько 35 млн. га. Вони зосереджуються у північній півкулі між 20° п. ш. і 40° п. ш. Світове виробництво бавовнику постійно зростає і сягає 18 млн. т.

Найбільші виробники бавовнику: Китай (4,5 млн. т.), США (3,4 млн. т.), Індія й Пакистан (по 1,5 млн. т.), Таїланд (1 млн. т.), Узбекистан (1,5 млн. т.), Туреччина (0,7 млн. т.), Бразилія (0,7 млн. т.). Багато бавовнику виробляють також Іран, Ірак, Сирія, Афганістан, Єгипет, Судан, Ефіопія, Уганда, Танзанія, Нігерія, Камерун, Заїр, Мозамбік, Мадагаскар, Мексика, Аргентина, Венесуела, Перу, Австралія.

Експортери бавовнику: США, Узбекистан, Китай, Пакистан, Індія, країни Африки. Імпортери: країни Східної і Південно-Східної Азії та Європи.

Льон-довгунець виробляється тільки у країнах Європи: у Білорусії, Росії, Україні, Польщі, Німеччині, Чехії, Словаччині, Румунії, Франції, Бельгії, Нідерландах.

На світовому ринку волокнистої сировини важливе місце належить таким твердо волокнистим культурам, як джут, сизаль, абака, кенаф. Ця сировина використовується для виробництва грубих тканин: мішковини, парусини, брезенту. Джут вирощується у Китаї, Індії, Бангладеш, Таїланді, Бразилії, Ірані. Головний експортер необробленого джуту – Бангладеш, а джутових виробів – Індія, Китай, Бразилія; імпортери – країни Європи, Північної Америки, Японія.

Основні виробники та експортери абаки – Філіппіни, сизалю – Бразилія, Мексика, Таїланд, кенафу – Таїланд.

Основними районами вирощування каучуконосів є Малайзія, Індонезія, Таїланд, Шрі-Ланка, Ліберія, В’єтнам. Бразилія втратила значення великого виробника натурального каучуку, яким вона була у першому десятиріччі ХХ ст., і тепер на її частку припадає не більш як 3 – 4 % світового збору цієї сировини. Натуральний каучук, у зв’язку з подорожчанням нафти та газу – сировини для синтетичного каучуку, а також у зв’язку з екологічними проблемами, успішно конкурує з синтетичним каучуком та поступово повертає свої колишні позиції на світовому ринку.

Особливу групу в рослинництві становлять культури тропічного землеробства: чай (гербата), кава, шоколадне дерево. Найбільші виробники чаю: Індія, Шрі-Ланка, Китай, Японія, Індонезія. Розвиток чаївництва спостерігається також у Кенії, Уганді, Мозамбіку, Танзанії, Аргентині, Грузії, Росії та інших країнах. Головними постачальниками чаю на світовий ринок є Індія та Шрі-Ланка, а його споживачами – країни Європи, США, Канада.

Кавове дерево росте в Африці, Латинській Америці, Південній та Південно-Східній Азії. Виробники кави: Бразилія, Колумбія, Мексика, Сальвадор, Гватемала, Уганда, Кот д’Івуар, Ефіопія, Камерун, Ангола, Заїр, Індія, Індонезія. Найбільші експортери кави: країни Латинської Америки, імпортери – США, країни Європи, Японія, Канада.

Шоколадне дерево росте у Африці та Південній Америці. Головними виробниками какао-бобів, плодів шоколадного дерева, є Гана, Нігерія, Кот д’Івуар, Камерун, Бразилія, Еквадор. Імпортерами какао-бобів, що йдуть на виготовлення шоколаду та напою какао, є країни Північної Америки та Європи.

Тваринництво залежить від кормової бази. Тому воно прив’язано до рослинництва та харчової промисловості. Тільки в окремих районах, де нема розвиненого рослинництва, переважає кочове або пасовищне тваринництво. Тваринництво підрозділяється на галузі за основними видами тварин: розведення великої рогатої худоби, свиней, овець, птахів.

Розведення великої рогатої худоби характеризується її поголів’ям та продуктивністю. Ця галузь має м’ясний, молочний та м’ясо-молочний напрями. М’ясний напрямок притаманний країнам з малопродуктивними пасовищами, скотарством у пустельних, гірських районах. Він є також у окремих посушливих районах, де вирощують і відгодовують молодняк, а потім забивають його біля великих міст.

Молочне тваринництво є, перш за все, у країнах з високим рівнем розвитку, де воно зосереджене молоком та молокопродуктами. Найбільшими виробниками молока є країни Європи, але його виробляють і в Африці, і в Азії, і на інших континентах. Проте експорт молока не має великого поширення. Молоко переробляється на масло, сир, згущене та сухе молоко. Ці молокопродукти експортуються з країн Європи та Нової Зеландії.

Основними експортерами м’яса великої рогатої худоби – яловичини – є Монголія, Туреччина, Аргентина, Уругвай, Франція, Ірландія, Нова Зеландія, Австралія. Імпортери: Великобританія, США, Японія.

Свинарство розвинене у густонаселених районах світу, а також у районах виробництва зерна, картоплі, поруч із великими переробними підприємствами харчової промисловості.

В економічно розвинених країнах переважає інтенсивне свинарство. У більшості цих країн розповсюджені беконні та м’ясо-сальні породи. Більше половини поголів’я свиней припадає на Азію, де виділяється Китай – більш як 1/3 світового поголів’я. Ще третина поголів’я вирощується у країнах Європи, одна десята – у США. На Південну Америку та Африку припадає невелика частина світового поголів’я свиней – свинарство тут розвинене слабко. Експортери свинини: Бельгія, Данія, Нідерланди, Німеччина, Китай. Імпортери: Великобританія, Росія, інші країни Європи.

Вівчарство розміщене нерівномірно: переважає воно у тих регіонах, де інші види тваринництва не можуть набути достатнього розвитку, де є пасовища з низкотравною рослинністю. Найбільше поголів’я овець розміщене в Австралії – приблизно 1/7 світового стада. Великі отари овець у Китаї, Новій Зеландії, ПАР, Індії, Аргентині, трохи менше – у Англії, Іспанії, Ірані, Туреччині, Перу, Уругваї, Болгарії, Румунії, Алжирі, Монголії, Казахстані, Узбекистані, Туркменії. Вівчарство є постачальником не тільки м’яса, але й високоякісної вовни. Основні країни-єкспортери вовни: Австралія, Нова Зеландія, ПАР, Аргентина, Уругвай. Імпортери вовни: Японія, Великобританія, Франція, Німеччина, Італія, Бельгія, Нідерланди, США. Важливе значення має також особлива вовна – каракуль, найбільшими виробниками якого є Афганістан, Намібія, країни центральної Азії, ПАР, Судан. Паралельно з експортом вовни здійснюється експорт баранини.

Птахівництво – одна з швидко зростаючих галузей тваринництва. У країнах Європи, США, Канади птахівництво розвивається у складі птахо промислових комплексів, на яких виробляють бройлерне м’ясо. Найбільшими виробниками птахів та продуктів птахівництва – м’яса та яєць – є США, Китай, Італія, Франція, Великобританія, Росія, Україна, Іспанія, Нідерланди, Японія, Канада, Бразилія. Основні експортери бройлерів: США, Нідерланди, Бельгія, Данія, Франція, а яєць – США, Бельгія, Нідерланди.

Агропромисловий комплекс України дає 95% продовольчих ресурсів, і за рахунок його продукції формується більше двох третин фонду народного споживання.

Перехід АПК до ринкової економіки вимагає створення єдиної системи різноманітних форм господарювання, здатної викликати у робітників сільського господарства інтерес до високопродуктивної праці. Від вибору ефективних форм господарювання залежить успіх організації сільськогосподарського виробництва.

Національна програма розвитку АПК в Україні спрямована на пошуки і підтримку оптимального співіснування господарств різних форм власності і розмірів, кожне з яких в конкретних природнокліматичних умовах має свої переваги і засоби ефективного функціонування.

Тепер в Україні є такі форми господарювання: колективні сільськогосподарські підприємства (КСП), державні господарства (держгоспи), селянські (фермерські) господарства, акціонерні товариства, асоціації фермерських господарств, кооперативи.

У структурі сільськогосподарських угідь провідне місце належить ріллі, проте резерви її збільшення дуже незначні.

Україна має всі умови для розвитку сільського господарства, але вони диференційовані за природними зонами. Кожна зона має власні особливості у структурі земельних ресурсів, сільськогосподарських і лісових угідь.

Так, Полісся займає близько 20% площі України і вирізняється порівняно низьким ступенем розвитку сільського господарства, освоєністю земельного фонду, але високою питомою вагою природних кормових угідь. Тому для зони характерні дрібно контурність, подрібненість, землекористування. Тут переважають дерново-підзолисті ґрунти (до 70% території). На Поліссі обробляється близько 35% земельної площі.

Лісостеп – найбільша зона країни: близько 30% площі. Враховуючи високу освоєність (76%) та розораність (65,9%), значну частину земель складають сінокоси, ліси та кущі, болота, яри та зсуви, що розділяють орні масиви. Ґрунтові та кліматичні умови найбільш сприятливі для інтенсивного ведення сільського господарства. В лісостепу переважають типові чорноземи та сірі опідзолені ґрунти.

Степова зона розділяється на дві підзони: Північну та Південну. Північна частина степу займає більше 25% території. Південний степ – 1/7 частину, але освоєність та розораність земель тут дещо нижчі, ніж у Північному степу.

Гірський Крим займає невелику територію, що вирізняється підвищеною лісистістю, а орні землі становлять тут лише 21,8%.

Українські Карпати характеризуються найбільшою лісистістю, низькою сільськогосподарською освоєностю земель.

На Прикарпатті переважають кислі, дерново-підзолисті, глейові та суглинкові ґрунти. Ці фактори несприятливо впливають на розвиток сільського господарства.

Сільське господарство України Складається з двох великих, взаємопов’язаних комплексів – рослинництва та тваринництва. До рослинництва належать виробництво зерна, буряку, льону-довгунця, соняшнику, картоплі, овочів, плодів, ягід, винограду тощо. У складі тваринництва переважають скотарство, свинарство, вівчарство, бджільництво, конярство, звіроводство, рибоводство.

У рослинництві України переважають зернові культури. Вони за питомою вагою у структурі посівних площ перевищують інші культури. У степовій зоні зернові займають більше половини посівних площ, у Лісостепу, Поліссі, Карпатах цей показник трохи нижчий. Найбільша кількість зерна виробляється у центральних областях Лісостепу, а також на більшій частині Степу. Менше зерна виробляється у поліссі, Карпатах. Значна відмінність спостерігається у показниках врожайності зернових культур. На Поліссі та в Карпатах

Страницы: 1 2