Регіональні особливості народної творчості України

Техніка вишивання Харківщини та Луганщини має багато спільного з вишивками центральних областей, але їм властиві своєрідні поліхромні орнаменти, виконані хрестиком, грубою ниткою, завдяки чому створюється враження рельєфності.

Вишивки Полісся прості й чіткі за композицією. Ромболамана лінія геометричного мотиву повторюється кілька разів. Вишивається орнамент червоною ниткою по білому фону.

Для північної Волині характерні ромболамані лінії у вигляді стрічок горизонтального або вертикального напрямку, вишиті червоним по білому. У південних районах області переважають рослинні мотиви, шиття хрестиком чи прутиком. Чорний колір у таких вишивках поєднується з найрізноманітнішими комбінаціями червоного.

Для Чернігівщини характерні білі вишивки із поєднанням прозорих швів із гладдю, інколи геометричний чи рослинний орнамент вишивається із невеликим вкрапленням червоного та чорного кольорів.

Вишивкам Київщини властивий рослинно-геометризований орнамент із стилізованими гронами винограду, цвітом хмелю, восьмипелюстковими розетками, ромбами, квадратами. Основні кольори — білий, коралово-червоний, відтінений чорним, трапляється жовтий і голубий. Виконується вишивка хрестиком, занизуванням, гладдю.

Південним районам України, де населення неоднорідне, властиве поєднання орнаментальних мотивів та вишивальних технік різних місцевостей.

Подільські вишивки виділяються своїм колоритом та орнаментикою, складною технікою виконання. Для них характерні барвистість і різноманітність швів. Найтиповіша подільська вишивка — кольорова мережка, у різних варіантах повторюються дві основні техніки — хрестик і низь, а також декоративний шов «качалочка».

Центральний мотив візерунка подільської вишивки — ромб, розміщений між двома горизонтальними лініями. Трикутник, що утворюється між лініями і ромбом, вишивається скісними лініями у вигляді завитків («баранячі роги»). В орнаментах переважає чорний колір із вкрапленням червоного, синього, жовтого чи зеленого.

На півдні Тернопільщини типовою є вишивка вовняними нитками із згущеними стібками: окремі елементи обводяться кольоровими нитками. Такі вишивки рельєфні, із чудовим кольоровим ефектом.

На Львівщині використовуються різноманітні типи візерунків, окремі з яких характерні для всього регіону, інші притаманні лише певним місцевостям. Колористично такі вишивки надзвичайно різноманітні.

На Буковині , крім геометричних та рослинних мотивів, використовуються зооморфні, які вишиваються гладдю або дрібним хрестиком шовком, вовною, бісером, срібними чи золотими нитками, металевими лелітками.

Гуцульські вишивки відзначаються різноманітністю геометричних та рослинних візерунків, багатством композицій, кольорових поєднань, здебільшого червоного з жовтим та зеленим, причому червоний домінує. Жовтого може бути кілька відтінків, що надає вишивці золотавого відблиску. Типовим для Прикарпаття є густе заливання тла, коли велика кількість дрібних елементів заповнює площину орнаменту і візерунок окреслюється тонкими просвітами.

Для вишивок Закарпаття характерний мотив «кривуля» у різних техніках виконання. Переважає техніка «заволікання» і вишивання хрестиком, часто використовується вирізування і гаптування. Кольорова гама вишивок широка: червоне поєднується з чорним, при цьому виділяється один із кольорів; поширені як білі, так і багатоколірні орнаменти.

Вишивкою оздоблювали рушники, фіранки, жіночий та чоловічий одяг. Особливої уваги надавали рушникам — старовинним оберегам дому, родини. У давнину рушник, вишитий відповідними візерунками-символами, був неодмінним атрибутом багатьох обрядів: з рушником приходили до породіллі вшанувати появу нової людини, зустрічали і проводжали дорогих гостей, справляли шлюбні обряди, проводжали в останню путь, прикрашали образи та накривали святий хліб на столі. Крім обрядового значення, рушники мали і чисто практичне застосування.

Відповідно до функцій, які вони виконували, рушники мали свої назви.

Наприклад, для витирання обличчя і рук — утирач, посуду і стола — стирок , для прикрашення образів, фотокарток, портретів — покутник , для шлюбних церемоній — весільний , для похорону — поховальний , для пов'язування сватів — плечовий тощо. Рушники були своєрідною освятою початку справи чи її закінчення, так, при зведенні хати рушниками застелялись підвалини, хлібом-сіллю на рушнику освячувався початок жнив, на рушниках опускалась домовина з небіжчиком, рушниками скріплювали купівлю-продаж тощо. Відповідно до призначення рушники розрізнялись за технікою виготовлення та вишивання. Кольори та орнамент рушників характерні регіональним особливостям за якими розрізняються «подільські», «поліські», «київські», «гуцульські», «галицькі», «буковинські» і т. д.

5. Регіональні риси традиційного вбрання українців

У XIX ст. на всіх теренах України зберігається традиційне вбрання, сформоване в ансамблевий комплекс, — стрій. Ансамбль вибудовується за єдиним принципом пошарового накладання убрання (натільне, поясне, плечове, верхнє, прикраси, доповнення, головний убір і т. ін.). Повсюдно використовуються одні й ті ж матеріали з натуральної сировини, виготовлені за єдиними технологіями ручного виробництва. Вироблено єдині художньо-естетичні правила оздоблення предметів ноші, в яких знайшли відображення найкращі досягнення українських майстрів візерункового ткання, вишивки, мережки. Повсюдно діють єдині морально-етичні норми побутування строю, за якими розрізняється убрання буденне, святкове, обрядове. По всій Україні горять разки намиста, мерехтять квітами, стрічками, намистинами, дзеркальцями дівочі вінки, вишневі, зелені, сині, червоні, тернові хустки, пломеніють чорнобривцями плахти й запаски, переливаються коштовними самоцвітами уставки і манишки. Народний стрій піднімав людей над буднями, єднав їх, надихав любов'ю до рідної землі.

Та попри всі спільні риси в окремих місцевостях помітні свої характерні особливості строю, що вирізняють його серед інших. Це виявляється у своєрідному колориті, зіставленні певних компонентів одягу, способах ношення його окремих деталей, прикрас. Локальні варіанти вбрання, простежені в окремих місцевостях, дали підставу виділити характерні строї Наддніпрянщини, Слобожанщини, Причорномор'я, Полісся, Волині, Опілля, Поділля, Північної Буковини, Покуття, Гуцульщини, Бойківщини, Лемківщини, Закарпаття.

Наддніпрянщина .

Чоловічий стрій Наддніпрянщини складався з вишитої білої сорочки, заправленої в широкі штани, білої або коричневої свити, кобеняка (киреї), чемерки, каптанки, куртки-куцини, кожуха, шапки із смуха, солом'яного бриля, чобіт.

Чоловічі сороч ки вишивали найчастіше білими нитками на манишці й внизу рукавів. Хоча побутувало й вишивання червоними і чорними нитками. Невисокий комір-стійку сорочки, обшивку скріплювали кольоровою стрічкою. Стан оперізували червоним поясом.

Верхній одяг — свиту до ряс обшивали на комірі-стійці, полах та манжетах кольоровою тканиною, шнуром. У негоду на свиту чи кожух одягали кирею з каптуром («кобку», «бородицю») із домотканого полотна. У деяких місцевостях кирея заміняла свиту.

Жіночий стрій складався із сорочки, плахти, запаски, корсетки, юпки, свити, кожуха, кожушанки, намітки, хустки, чобіт, прикрас. Найхарактерніші етнографічні риси у жіночому вбранні Наддніпрянщини виявляються у способах ношення й оздоблення складових частин. Сорочку найчастіше вишивали білими нитками (Переяслав-Хмельницький район, південні райони Чернігівщини, Полтавщина). Орнамент зосереджувала на рукаві, поликах, лиштві сорочки. На місці з'єднання рукавів з уставками рукав збирали в складочки-пухлики. Крім білих ниток, застосовували червоні й чорні, інколи вкраплювали сині або зелені кольори.

Тільки в Наддніпрянщині жінки носили поясне вбрання — плахту. Звідси вона поширилася на Слобожанщину і Причорномор’я, куди у XVIII ст. були виселені Катериною II цілі села. Плахти виготовляли багатоколірні, клітчасті, найчастіше в червоно-вишневій гамі (Полтавщина, Київщина), з украпленням синього і зеленого кольорів (Переяслав-Хмельницький район, південні райони Чернігівщини). Запаски також були різноманітні: сині, червоні (Київщина, Чернігівщина), яскраві жовто-червоні, парчові (південні райони Чернігівщини, центральні райони Київщини, Полтавщина). Крім плахти і запаски, носили спідниці. Тільки в цьому етнографічному регіоні набули поширення баєві спідниці, прикрашені вовняними китицями («перчиками»), або спідниці з фабричної тканини, оздоблені внизу кількома рядами кольорових стрічок (центральні райони Київщини), строкаті широкі спідниці з фабричної тканини (південні райони Київщини), спідниці-андараки, червоні домоткані, оздоблені внизу великими геометризованими мотивами (Чернігівщина). Спідницю носили із вовняними, орнаментованими поперечними смугами запаскою або фартухом. Костюм доповнювала яскрава ткана або вишита крайка. Особливої емоційної виразності надавала строю корсетка. Вона виступала кольоровим акцентом або тонально поєднувалась з усіма іншими складовими частинами строю. У різних районах Наддніпрянщини корсетка мала свої особливості у крої, колориті, оздобленні, її виробляли з викотом або великим круглим коміром. Найчастіше корсетка мала вільний крій спереду і підкреслювала стан ззаду. На спинці, як правило, робили 7—9 клинів-«вусів». Корсетки із строкатої тканини (темно-сині, чорні у дрібненькі яскраві квіточки) оздоблювали аплікацією чи строчкою (південні райони Київщини), сині або зелені сатинові корсетки прикрашали аплікацією з тканини, декоративними швами.

Верхній одяг з саморобного сукна — юпка також характерний тільки для Наддніпрянщини. Баєві зелені, сині, червоні юпки оздоблювалися по всій площині червоними, синіми пасмами вовни — «перчиками». Зимою носили кожух. Стрій завершувався головним убором — очіпком, наміткою, хусткою. Характерну особливість вбрання Наддніпрянщини становить ношення одночасно парчевої запаски і парчевого очіпка, що надає цілісності костюму, або вишитої запаски і вишитого очіпка. Характерною ознакою є покривання нижньої частини сорочки запаскою. Низ сорочки з вишивкою завжди залишався відкритим і вдало поєднувався з іншими білими площинами строю.

У Наддніпрянщині жіночий стрій відзначався багатством шийних прикрас: коралі, дукачі, гранати, бурштини, перстені, ковтки — це далеко не повний перелік оздоб, які побутували аж до початку XX ст.

Слобожанщина .

Стрій Слобожанщини має багато спільних рис із одягом Наддніпрянщини.

Чоловічий костюмний комплекс вирізнявся білою сорочкою, вишитою на комірі-стійці, чохлах і широкій манишці, яка защіпалась збоку; широкими в клітинку («пістряковими») штанами, стягнутими в талії до очкура; солом'яним брилем, смушевою шапкою; чорними шкіряними чоботами («пришвами»); сукняною киреєю, шерстяною чемеркою або розкішним кожухом; яскравим тканим поясом.

Жіночий костюмний комплекс на Слобожанщині включав білу сорочку, вишиту на уставках, уздовж рукавів та вузькому комірі. Низ рукавів («отлажки») збирали у зморшки (на нитку). Подолок сорочки оздоблювали мережкою, прутиком. Художню виразність цьому комплексові надавали парчові складові частини: очіпок, корсетка, запаска. Характерною на Слобожанщині була парчова або сатинова корсетка до дев'яти «вусів». Її оздоблювали зубцями на погрудді, обшитими, як і поли корсетки, кольоровою тасьмою («висічкою»). Поясне вбрання — плахта — тут ткалась у клітини жовтогарячої гами з вкрапленням червоної і чорної барв. Парчовий фартух («завіса») обшивався внизу сукном. Верхній одяг — свиту оздоблювали кольоровим шнуром, аплікацією. Завершував стрій парчовий очіпок і велика квітчаста хустка. До такого вбрання взували чоботи-чорнобривці», орнаментовані на швах і задниках.

Жіночий костюмний комплекс Слобожанщини характеризується жовто-червоним колоритом з широким застосуванням парчових тканин.

Українське Причорномор'я та Приазов'я.

Вбрання в Причорномор’ї має багато спільних рис з одягом як Наддніпрянщини, так і Слобожанщини. Чоловіки носили вишиті сорочки з розрізом посередині грудей, сорочку-чумачку, лоцманську. Штани — полотняні, а також з фабричної тканини. В степовій частині регіону були поширені шкіряні штани («ірхи», «іршанки»). Вони не мали зовнішніх бокових швів і дуже нагадували штани скіфів. Взимку чоловіки вбирали свитки, гуньки з грубого сукна домашнього виробу, кирею, пальто із сукна, коротку кожушанку, кожух вільного крою («толуб») до роботи, довгий просторий кожух або довгу вільного крою бурку з каптуром у дорогу. Улюбленим верхнім вбранням були чумачки — із синього тонкого фабричного сукна з відрізною спинкою і складками на ній. Поширеними головними уборами вважались смушева шапка і солом'яний бриль, взуттям — чоботи, в Степу — постоли.

Жіночий стрій включав білу сорочку, вишиту білими нитками, з примереженими рукавами; сорочку, вишиту чорними нитками (Херсонщина, Миколаївщина); коротку сорочку («до талійки»), оздоблену вишивкою; клітчасту плахту; сукняну джергу (на щодень); широку спідницю з фабричної тканини, до якої одягали такий же або тканий фартух; корсетку з клинами. На Херсонщині також носили довгу, до п'ят, спідницю у шість пілок і плечовий одяг з тонкого сукна — «баску», себто кофту з довгими рукавами, котра прилягала до стану. В холодну пору — коротку кожушанку, приталену, із густими зборками ззаду, покриту зверху тканиною. На Одещині побутувало пальто із фабричної тканини — «пальтіссак».

Верхнім одягом служили також бурнуси і кожухи. Бурнуси шили із тонкого сукна або тканини («ластик»). Цей одяг мав вигляд широкого халата, простроченого разом з підкладкою. Між верхом і підкладкою була підбивка з вати.

Зимою носили прямоспинний кожух, оздоблений сивим смухом на комірі, полах, рукавах. Інколи кожух покривали синім сукном. Дублені кожухи були з дуже великими комірами і оздоблені вздовж піл строчкою («кривулькою»). Завершував костюмний комплекс головний убір — яскрава квітчаста велика хустка і червоні або чорні чоботи.

Народний традиційний стрій Українського Причорномор'я та Приазов'я одним з перших почав втрачати традиційний характер і наближався до міського.

Полісся.

Народний стрій населення поліського етнографічного регіону відзначався своєрідним колоритом. У ньому переважав білий колір, що становить давню загальнослов'янську традицію. Проте крім білого кольору гама барв включала, як і на решті території України, червоний та чорний і цілий ряд природних сріблястих тонів льону і вовни.

Чоловічий поліський стрій приваблює суворою красою. У ньому відсутні багатоколірність, декор виразний, але скромний. Полотняні білі сорочки вишивали на комірі, манжетах, манишці білими або червоними нитками. У північних районах Полісся декорували червоною смугою долішню частину сорочки. У північно-західних районах, на пограниччі з Білоруссю, сорочки прикрашали на плечах (поликах). Іноді поперечні тонкі (1 см) смужки компонували на грудях. Характерно, що сорочку носили поверх штанів і підперізували вузьким шкіряним поясом або вовняним шнуром.

У північних районах Полісся надавали перевагу штанам з вузьким кроєм штанин. У південних районах сорочку заправляли в штани, які за кроєм подібні до шаровар. Чоловічі свити майже не декорували. Іноді оздоблювали тканиною манжети і лацкани. Зимою носили білий або коричневий кожух.

Верхній одяг підперізували шкіряним або вовняним поясом, переважно червоним. Парубки полюбляли зелені пояси, а старші чоловіки — чорні й білі. Характерним для поліщука є ношення біля пояса шкіряної торбини — «калити» — на тютюн та кресало і шкіряної калитки — на гроші, а також ножа, прикріпленого до вузького ремінця. На ноги взували личаки, а в свято — чоботи. На голову одягали шапку з битого сукна (північні райони Центрального і Східного Полісся), сукняну шапку-рогатівку, шоломок (західні, північні райони Центрального Полісся), смушеву шапку, літом — солом'яний капелюх. Сукняний шоломок оздоблювали кольоровим шнуром і вовняними кульками.

Жіночий поліський стрій вирізнявся тим, що декорування ноші виконувалося різними техніками ткання; вишивання було менш поширене. Жіночі поліські уставкові сорочки прикрашали червоним тканим орнаментом (Західне і Центральне Полісся). Якщо вдавалися до вишивання, то вишивали білими нитками, інколи — з вкрапленням червоних і чорних кольорів (Східне Полісся). Білими нитками вишивали сорочки також у Сарненському і Володимирецькому районах (Західне Полісся). Характерною ознакою жіночого костюмного комплексу було полотняне вбрання. У західних районах Полісся поясний одяг шили з білого лляного полотна, прикрашеного впоперек червоними перебірними стрічками. Таку спідницю носили із запаскою, декорованою тканням, як спідниця. Святкову спідницю («літник») виготовляли з домотканої у поздовжні тоненькі стрічки вовняної тканини. У центральних районах Полісся таку тканину ткали в клітини переважно холодних вишнево-червоних тонів з вкрапленням зеленої, білої барв. Пошиту з такої тканини спідницю називали «андарак». До неї одягали килимову запаску, що походила на невеликий килимок, оздоблений квітами або вільно розміщеними геометризованими елементами.

Відрізняється колоритом поясний одяг Камінь-Каширського району (Західне Полісся). Спідницю і фартух тут ткали з білого і сірого полотна. Завдяки різним основі й пітканню отримували невелику клітину. У XIX ст. поясний одяг східного і південних районів Центрального Полісся включав плахту.

У Західному Поліссі безрукавий одяг був надзвичайно скромним. Короткі, до стану, безрукавки мали прямоспинний крій. Художньої виразності досягали за рахунок зіставлення контрастних кольорів сатину, ситцю на нагрудній частині безрукавки. У центральних і східних районах Полісся корсетки були зі складками- «вусами», як у Наддніпрянщині. У центральних і східних районах Полісся безрукавки виготовляли не лише з однотонної тканини, а й строкаті. Верхній одяг — свити (у північних районах — з двома «вусами» по боках, у південних — з прохідкою) оздоблювали кольоровими шнурами, а в західних районах Полісся — ще й кольоровою тканиною і вовняними кульками. Інший одяг — бурнус, гуню, сак — декорували за допомогою строчки. Колоритно виглядала дівчина або жінка у білому або червоному вишитому кожусі, червоних чобітках і великій квітчастій хустці.

Декоративним акцентом на вбранні була крайка.

Волинь .

У цьому етнографічному регіоні стрій мав багато спільних рис з убранням Полісся і Поділля.

Чоловічий одяг у районах, котрі межували з Поліссям, включав білу полотняну довгу сорочку, яку носили навипуск, чорні або сині штани, чоботи. На сорочку вбирали чорну безрукавку. Верхнім одягом служили коричневі свити, червоні кожухи, сукняні пальта з каптуром — «бурки». На голові носили смушеві високі шапки, капелюхи, кашкети.

У районах Волині, які межують з Поділлям, чоловіки вбирали білу сорочку, низ якої заправляли в широкі штани, свиту, бурку, виготовлену з доморобного сукна, солом'яний капелюх, циліндричну смушеву шапку з оксамитовим або сукняним верхом, яку називали «почаївська шапка», кашкет.

Жіночий одяг на Волині включав сорочку з домотканого полотна з вилогим коміром; коротку, до стану, безрукавку з глибоким овальним викотом на грудях (низ безрукавки викінчений клапанами язиками»); спідницю-літник, ткану у поздовжні червоні, зелені, білі, сині вузенькі стрічки; вовняну запаску-попередницю, ткану у поперечні смуги або візерункову (південні райони Житомирщини) із складним геометричним орнаментом; короткополу куртку («кусан»), яскраво розшиту кольоровими нитками та аплікацією із зеленого сукна; свиту, оздоблену аплікацією і вишивкою на манжетах і нагрудній частині, підв'язану крайкою; хустку, пов'язану під підборіддям, на потилиці або циліндричну кибалку, обв'язану квітчастою хусткою, чоботи, черевики.

Опілля.

Чоловічий стрій низовинних районів Львівщини включав білу сорочку з широкими рукавами, білий полотняний «кабат» (коротка кофта з рукавами), вишитий спереду чорними нитками хрестиком і стебнівкою, білі полотняні штани, білу «полотнянку» — верхній полотняний одяг типу свити, чорний капелюх,


29-04-2015, 01:47