Зазначено, що соціально-економічний стан Донбасу характеризувався незадовільним розвитком житлово-комунальної сфери, безробіттям. Ці проблеми негативно впливали на стан інфраструктури охорони здоров’я в регіоні, для подолання яких керівництву держави та відповідним органам управління необхідно було зробити певні кроки задля вирішення питань щодо поширення мережі медичних установ та забезпечення їх відповідними лікарськими кадрами.
У дисертації підкреслюється, що у період 1917-1920 рр. у Донбасі, як і по всій Україні, у цілому розпочався процес становлення системи охорони здоров’я. Враховуючи досвід минулого, що характеризувався необхідністю вирішення низки питань у галузі охорони здоров’я, яка була у занепаді, треба відзначити діяльність урядів, існування яких припало на вказаний період. А недоліки та невирішеність багатьох питань охорони здоров’я промислового регіону у той час можна віднести до короткочасних етапів діяльності урядів, до того ж кожен з них у першу чергу дбав про утвердження на політичній арені. Тобто державні органи просто не встигали розібратися в існуючих проблемах галузі та втілити щойно намічені плани.
Усе ж було зроблено перші кроки у створенні законодавчо-нормативної бази, створено керівні органи у сфері охорони здоров’я. Почалося введення профілактичних заходів при подоланні епідемій та низки інших захворювань. Надавався пріоритет у забезпеченні медичною допомогою робітничого прошарку населення, що, у свою чергу, було і негативним моментом з боку діяльності керівних органів. Було розроблено теоретико-правові засади державної політики у сфері охорони здоров’я та соціального захисту населення, які мали втілитися в практику тощо.
Доведено, що у 1920-ті роки у Донбасі місцева влада докладала значних зусиль задля створення належної бази медичних установ. Перешкоди, пов’язані з економічним станом країни, адміністративно-територіальними змінами, наявними у досліджуваний період, гальмували процес зміцнення матеріальної бази медичних закладів. 1922 рік виявився періодом, коли керівники закладів охорони здоров’я змушені були вдаватися до пошуку коштів на місцях. Витрати місцевих коштів на охорону здоров’я протягом 1922-1925 рр. становили 10% губернського бюджету на рік. Але, незважаючи на всі перестороги, місцевими органами влади та відділами охорони здоров’я приділялася значна увага заходам щодо будівництва нових медичних закладів, проведенню ремонтів у старих лікувальних установах та забезпечення їх новим обладнанням. І якщо на початку 1920 р. у Донбасі кількість лікарень, лікувальних та фельдшерських пунктів дорівнювала 612, то вже на 1930 рік близько 450 зазначених установ функціонували лише в Артемівському, Луганському та Сталінському округах. Також було відкрито заклади нового типу: ізоляційно-пропускні пункти, санітарні бактеріологічні лабораторії, інфекційні відділення та бараки, венерологічні та туберкульозні диспансери, фізіотерапевтичні кабінети, санаторії та будинки відпочинку. Це свідчить про позитивні кроки влади у покращенні медичної справи у регіоні. Також набула розгортання мережа закладів робітничої медицини, хоча незначна частка робітників промислових підприємств, шахт мали можливість отримати фізіотерапевтичну, стоматологічну, санаторно-курортну та інші види допомог.
Автор доводить, що гострими питаннями періоду 1920-х рр. були кадрові проблеми у сфері охорони здоров’я Донбасу. У 1920 р. в Донецькій губернії було близько 600 лікарів, але ця кількість зовсім не відповідала потребам часу. Тому на порядок денний було висунуто завдання збільшення числа працівників медичних установ, вирішенням чого й займалися органи управління регіону. У певній мірі питання було вирішене, коли у першій половині досліджуваного періоду до Донбасу було відряджено 100 лікарів з Харкова та Києва. Але, на жаль, низка невідповідних соціально-економічних умов сприяли негативним настроям медиків і призводили до відмови останніх працювати у гірничопромисловому регіоні. У свою чергу, керівні органи піклувалися про вирішення негативних моментів, пов’язаних з подібними настроями медичної інтелігенції. І вже з другої половини 20-х років поставали питання про необхідність вирішення проблем щодо забезпечення медичних кадрів належними умовами життя та праці. Хоча й не у повній мірі, але було досягнуто позитивних результатів, у тому числі відкриття перших навчальних медичних закладів. І вже у 1928 р. в регіоні працювало 1402 лікаря. Серед них Мазель З.А., Богоявленський П.О., Нємцов С.Б., Блехер М.Я., Кац С.Л., Струков Є.К., Кантарович Г.І., Розумовський М.В. та інші.
Становлення медичної освіти у Донбасі розпочалося лише у другій половині 20-х років. Але ще до вказаного періоду (у 1921 р.) із числа робітниць були організовані курси по охороні материнства та дитинства. У 1927 р. в Луганську працювала професійна медична школа. У 1927-1928 рр. в Луганській окрузі проходили курси для нижчого медичного персоналу при лікарнях копалень у Брянці, Краснодоні, Алчевську, Ровеньках та Боково-Хрустальському. У 1929 році діяли курси для дезінфекторів Санітарно-епідемічного відділу. У 1930 р. у Донецьку було відкрито медичний інститут. То ж у 1920-х рр. були здійснені перші кроки з відкриття медичних професійних шкіл та проведенню медичних курсів,однак були й негативні моменти, викликані, у першу чергу, матеріальними проблемами, а саме – не вистачало коштів на обладнання приміщень тощо.
У дослідженні авторка дійшла висновку, що на 1920 рік у сфері охорони здоров’я нашої держави було зроблено значних кроків до утворення органів управління у цій сфері. Теоретико-правова база, розроблена українськими урядами, сприяла в подальшому в певній мірі її практичному втіленню. На початку 20-х років актуальними питаннями в умовах того часу (нестабільне становище соціально-економічної сфери та поширення низки епідемічних захворювань) стала необхідність створення та діяльності апарату охорони здоров’я, а також медичних установ у Донецькому гірничопромисловому регіоні. Першочерговим завданням було вирішення бюджетного питання для будівництва нових закладів охорони здоров’я та відбудови, матеріального зміцнення вже функціонуючих медичних установ. І хоча було безліч перепон (скорочення бюджету на асигнування у будівництво, кількості закладів охорони здоров’я (1922 р.) та ін.), усе ж керівництво держави дбало про вирішення негативних моментів цього питання. Уже наприкінці досліджуваного періоду було досягнуто значних результатів у поширенні мережі лікувальних установ. Позитивами існування робітничої медицини у Донбасі було й поширення мережі профільних закладів. Такі заходи влади та управлінських органів охорони здоров’я сприяли покращенню загального стану медичної сфери, що характеризувалося зниженням чисельності захворювань серед населення, покращенням загального стану життя.
У цілому можна зазначити, що держава дбала про відповідну кількість лікарів у Донбасі, але були й недоліки, адже на початку десятиліття регіональне керівництво у сфері охорони здоров’я змушене було постійно «нагадувати» центральним органам влади про ці проблеми, аби вирішити питання на відповідному рівні.
У третьому розділі «Посилення ролі медичних установ в охороні здоров’я населення Донецького регіону» розглядається санітарно-епідемічний стан та протиепідемічна діяльність, боротьба із соціальними захворюваннями та медико-профілактична допомога населенню, медичне обслуговування робітників промислових підприємств.
У дисертації зазначено, що серед епідемій, що спалахували у 1920-х роках, були тиф, холера, малярія, дизентерія, кашлюк та ін. Задля боротьби з ними проводилися щеплювальні кампанії. Значну роль у боротьбі з епідеміями відіграли санітарні комісії, які були вищими санітарними органами на місцях. До їхніх повноважень належало керівництво з питань санітарної пропаганди, санітарно-промислового нагляду, виявлення та ізоляція хворих.
Тенденція поширення тифів, холери у Донбасі була характерною для першої половини 1920-х років, хоча не в повні мірі зникли ці епідемії і наприкінці десятиліття. Головними причинами, які не давали можливості зупинити епідемії тифів, були погані житлові умови в Донбасі, скупченість населення, нестача лазень, мила, майже повна відсутність пралень. Погане водопостачання, особливо на селі; передача інфекцій через продукти харчування, у першу чергу через молоко, також були причинами розповсюдження захворювань на тиф.
З настанням епідемії для подолання нових спалахів та ліквідації збудників холери керівництво Губернського санітарного управління Донбасу та НКОЗ УСРР вдавалося до низки заходів, в результаті чого до Донбасу було надіслано щеплювальні, епідемічний та санітарно-агітуючий загони, лікарі, лікувальні помічники, бактеріологи.
До епідемій тифу та холери додалися захворювання на віспу та малярію . Місцем найбільшого розвитку натуральної віспи була Донецька губернія, де епідемія з 1925 р. майже припинилася. Поширення малярійних захворювань у межах Донбасу розпочалося восени 1922 р. Було вирішено вживати таких заходів: раннє розпізнавання; госпіталізація хворих; дезінфекція; широка профілактика як основа всієї боротьби.
З 1921-1925 років особливого спалаху набули дитячі інфекції (скарлатина, кір, кашлюк та ін.). У середині 20-х років у Донбасі поширюється низка нових епідемічних захворювань. У 1925 р. в Луганському окрузі значно поширився сказ , а на початку 1926 р. там лютувала епідемія грипу .
Після значного зниження захворюваності на гострі інфекційні захворювання у країні перед санітарними органами постали нові завдання. Перш за все слід було визначити правовий стан санітарно-епідеміологічної організації республіки, встановити єдину структуру губернських та повітових санітарних органів, укріпити санітарну організацію кваліфікованими кадрами, значно розширити характер її діяльності, поступово переключити з протиепідемічних питань, якими вона займалася через обставини, що склалися, на проблеми санітарно-гігієнічного характеру. Народне господарство потребувало міцної та дієвої санітарної організації, яка могла б вирішувати ці нові та складні завдання. Створення такої організації було розпочато у 1922 році.
Зазначено, що після зупинення масових епідемій коло протиепідемічних завдань санітарної організації не звузилося, а навпаки, бурхливий ріст промисловості в регіоні, розвиток житлового будівництва як у місті, так і на селі, будівництво нових міст та робітничих селищ потребувало посилення на місцях санітарної консультації, особливо санітарно-технічної, яку мали б проводити санітарні організації. У деяких округах ще в 1927 та 1928 роках спостерігалася незадовільна діяльність санітарної організації.
Доведено, що надзвичайно важке санітарне становище у багатьох містах Донбасу мало не епізодичний, а систематичний характер, що змусило ВРНГ УСРР та Українські союзні трести у 1928 р. погодитися з асигнуванням коштів на влаштування мережі санітарно-наглядових пунктів для приїжджих, які шукають роботу на підприємствах Донецького басейну. Враховуючи цілу низку факторів, НКОЗ на найближчі 5 років (1928-1932 рр.) намітив організацію 5 санітарно-наглядових пунктів при залізничних вузлах Микитівка та Дебальцеве. Один такий пункт обходився приблизно у 145523 крб.
Дисертант підкреслює, що були спалахи і соціальних захворювань. Серед останніх вирізняються туберкульоз, венеричні захворювання, алкоголізм та ін. Такий стан справ спонукав до створення спеціальних амбулаторно-профілактичних закладів. Розпочався процес відкриття туберкульозних диспансерів та диспансерних пунктів. Але коштів у достатній кількості на подолання цього соціального захворювання не було, тому органи влади на місцях зверталися по допомогу до громадськості. Остання залучалася до проведення «туберкульозних триденників» по збору коштів на подолання цієї хвороби.
За матеріалами санітарно-демографічного обстеження Донецької губернії у 1923 р. захворюваність на туберкульоз легень становила в середньому 4,6% на 1000 населення. Особливо захворювання було поширеним у Луганському окрузі. Навіть у 1929 р., коли стан охорони здоров’я у Донбасі значно покращився у порівнянні з попередніми роками, усе ще відмічалося поширення туберкульозу легень.
Поряд із заходами боротьби з туберкульозом органи охорони здоров’я та лікувальні заклади значну увагу приділяли поширеним серед робітництва венеричним захворюванням. Розруху в країні супроводжувало безробіття, що у значній мірі було однією із причин, що викликали розвиток венеричних захворювань, адже стрімко зростала проституція. Серед поширених венеричних захворювань вирізнялися сифіліс, перелой, м’який шанкер та ін. Останні особливо були поширені в Луганському окрузі.
Крім вищезазначених соціально небезпечних захворювань, несприятливості соціальної атмосфери, низькому культурному й моральному рівню сприяв алкоголізм, причиною якого було зростання виробництва алкогольних напоїв у губернії.
Важливе місце у розподілі всього спектру діяльності органів охорони здоров’я відводилося системі охорони здоров’я матері та дитини (охматдит). У лютому 1920 р. при місцевих ревкомах (виконкомах) було створено секції охорони материнства та дитинства. Для підготовки персоналу охматдиту у 1920 р. в Луганську та інших містах республіки були організовані курси, які готували патронажних сестер охматдиту та організаторів сільських дитячих ясел. Відбувався стрімкий процес відкриття ясел як у міській, так і у сільській місцевості, з’являлися будинки матері та дитини, будинки грудної дитини, дитячі лікарні та амбулаторії.
У Донбасі у 20-х роках минулого століття було закладено підвалини розвитку неврологічної допомоги населенню. Особлива увага приділялася розвиткові спеціалізованої травматологічної та ортопедичної допомоги . Помітного розвитку набула й урологічна служба .
Автор доводить, що в цілому у період 1920-х рр. боротьба із соціальними захворюваннями у Донбасі дала позитивні результати порівняно з попередніми роками. Це необхідно віднести на рахунок встановлення нової влади в державі, яка проводила політику утворення закладів нового типу – поліклінік-диспансерів, пов’язаних з відповідним районуванням, закріпленням підприємств і населення. З’являються протитуберкульозні та противенеричні диспансери, дитячі й жіночі консультації, в яких зосереджувалася не тільки лікувальна, а й широка профілактична робота.
Підкреслено, що підвищення пріоритету робітника-пролетаря було чи не головним завданням керівництва, це мало своє відображення і у сфері охорони здоров’я, а саме: вирішення питань щодо надання медичних послуг визначеному прошарку населення. З цією метою в Україні було створено унікальну систему робітничої медицини – прообраз страхової медицини. Нова економічна політика (неп), до якої перейшла країна, створила сприятливі умови для відновлення принципів страхової медицини, але частково, бо медичну допомогу почали надавати обмеженому контингенту застрахованих робітників.
З метою створення керівного органу та управління забезпеченням медичною допомогою робітничого прошарку у структурі Наркомату охорони здоров’я України було створено відділ робітничої медицини, а у Донецькому губернському відділі охорони здоров’я – підвідділ робітничої медицини. Весь бюджет охорони здоров’я за період існування робітничої медицини в Україні складався з чотирьох головних джерел фінансування: державних асигнувань, коштів місцевого бюджету, страхового фонду медичної допомоги та ін. У 1923-1924 рр. на розвиток матеріальної бази робітничої медицини було скеровано 79% відрахувань від Українського запасного фонду. Найбільшу участь у формуванні фонду брала Донецька губернія. На допомогу містам Донбасу було розподілено 58,7% коштів. Асигнування на 1927-1928 рр. для обслуговування робітників Донбасу становили 10520 крб.
У 1923 р., за даними Донецькгубстраху, загальна кількість застрахованих по губернії становила 215199 осіб.
У 1926 р. в Луганському та Донецькому округах було здійснено за єдиним планом диспансеризацію робітників цехів зі шкідливими умовами праці. У 1927 р. диспансеризацію провели серед більш ніж 5 тис. підлітків, вона проводилася також і серед вчителів та робітників зі шкідливими та небезпечними умовами праці. Значна увага приділялася питанню забезпечення належної охорони здоров’я робітників-підлітків.
Підкреслено, що поряд з позитивними кроками були й проблеми. Замітки на шпальтах місцевих газет, що виходили друком у 1920-х рр. свідчать, що робітники скаржилися на відсутність кваліфікованої медичної допомоги з боку лікарів та фельдшерів. Елементарних норм охорони праці взагалі не дотримувалися. У 1927 р. була скасована система робітничої медицини, а її заклади передані Наркомату охорони здоров’я. Причиною її ліквідації була критика з центру, оскільки наголошувалося, що система робітничої медицини нашої держави протиставляла себе державній охороні здоров’я. Саме з цього часу в Україні розпочалося функціонування державної системи охорони здоров’яз централізованою формою управління.
У дисертації зазначено, що найголовніші ділянки роботи губернського, а згодом окружних відділів охорони здоров’я Донбасу у сфері профілактики на початкових етапах діяльності стосувалися вирішення матеріально-технічного та адміністративного питання, питань лікувально-профілактичного напрямку й санітарно-просвітницької роботи .
У висновках узагальнюються результати пошукової і теоретико-аналітичної роботи, проведеної автором у межах дисертаційного дослідження. На підставі опрацьованих документів та літератури дисертантка дійшла ряду основоположних висновків, які дозволяють скласти цілісне уявлення про особливості розвитку інфраструктури охорони здоров’я в Донбасі у 1920-х рр.
Стан охорони здоров’я населення Донбасу на 1920-й рік поставив перед органами влади низку завдань, завдяки виконанню яких остання мала сприяти подоланню недоліків, що призводили до погіршення умов життя та праці населення, а також стану їхнього здоров’я. По-перше, влада спромоглася вирішити питання стосовно створення управлінського органу у сфері охорони здоров’я – у 1919 р. в Україні з’явився Народний комісаріат охорони здоров’я. За короткий термін було створено і керівні органи на місцях – аж до повітів. По-друге, органи влади намагалися максимально охопити всю країну мережею медичних установ. У Донбасі було створено губернський відділ охорони здоров’я.
Вирішенню питань стосовно будівництва установ лікувальної мережі перешкоджали фінансові аспекти, адже відсутність відповідного асигнування уповільнювало намічені кроки. Усе ж у 1921 році із започаткуванням непу відзначалося певне зростання мережі лікувальних закладів, а вже у 1922-1923 рр. прослідковувалася тенденція до скорочення лікувальних установ та ліжок у них, пов’язана з нестачею коштів у місцевих органах влади на утримання лікувальних закладів на колишньому рівні. Все ж в умовах епідемічного стану та поширення соціальних захворювань у 1923-1924 рр. органи влади звернули увагу на бюджетне асигнування у сферу охорони здоров’я: будівництво лікарень, поліклінік, амбулаторій, диспансерів, забезпечення їх медичними приладами та обладнанням. І вже наприкінці 20-х рр. ХХ ст. у Донбасі було сформовано таку мережу медичних установ: поліклініки, амбулаторії, пункти першої допомоги, дезінфекційні станції, санітарні бактеріологічні лабораторії, інфекційні відділення та бараки, венерологічні та туберкульозні диспансери, фізіотерапевтичні кабінети, санаторії та будинки відпочинку тощо. Це характеризувало медичну сферу як якісно нову,
8-09-2015, 22:59